Справи собачі
Ніша барвистих книжок для читання з дітьми дошкільного віку й за сумісництвом – перших книжок для самостійного читання – поступово заповнюється. Не останньою чергою завдяки «ВСЛ», яке додало до чималенького вже переліку нову книжку, та ще й української авторки – Наталі Пасічник.
Перше, що хочеться зазначити, – книжка чудово ілюстрована Іветою Ключковською. Зручний для читання формат плюс малюнки в м’яких тонах утримають увагу читача і слухача. Друге – доволі цікава і струнка оповідь залишає враження, що авторка добре знає предмет, про який пише. Мабуть, так воно і є.
У центрі оповіді – такса Терезка, яка мешкає у Львові на вулиці Медової печери з господинею, «красунею 25 років, яка пише книжки». Одного дня дівчина вирушає в туристичну поїздку, лишивши улюблениці сім мисок із собачими галетами. Отут і починаються в пещеної такси пригоди. Разом із сусідським Бровком вона то вирушає на пошуки чупакабри, то вирішує відвідати виставку собак, а то просто фантазує про далекі краї та «свої» експедиції з капітаном Куком…
«Терезку на вулиці недолюблюють. Може, тому, що вона – такса, а може, тому, що грамотна: книжки читає. Оце вляжеться на ґанку з якоюсь і носом сторінки гортає. Навколишні пси проходять повз, скоса позирають. І тільки найближчий сусіда Бровко вітається…»
Хоча пригоди – це гучно сказано. Левова частка книжки все ж присвячена діалогам Терезки та Бровка, зав’язаним здебільшого на нерозумінні безпородним приятелем нашої такси деяких слів, як-от «гавтостоп», «гамнезія» тощо. Треба віддати авторці належне: захопливо розповісти про те, що з собакою нічого не відбувається, – неабияке мистецтво. І читати цю книжку, безумовно, буде цікаво. І дитині, яка залюбки прослухає нову книжку «про собачок», і дорослому, що того й гляди впізнає когось у головних героях.
Гумор, побудований на грі слів або ж нерозумінні псами реалій чи значень понять («я мисливська собака – все обмислюю»), може з часом приїстися, але книжечка закінчується досить швидко, щоб цього не сталося. Впізнавання місцин Львова теж сприяє цікавому читанню.
Інша справа – усі ці милі й дотепні речі маскують брак сюжету. Треба визнати, що вся книжка – це збірка анекдотів про собак (чи їх прототипів), навіть не нанизаних на одну нитку, а поєднаних тими ж героями. Кожну з таких історій можна би сприймати й окремо, наприклад: «Пішли одного разу дві собаки – одна породиста, другий не дуже – на собачу виставку… ». І далі по тексту.
Але ж, зізнаюся, прочитавши назву, сподіваєшся все ж на печеру з медом, а не на вулицю Медова печера. Та з першою в нас поки що туго, принаймні у дитячій літературі.
