Сторітайми у школі

Автор: Антоніна Ящук

Кілька років тому я натрапила на статтю, автор якої стверджував, що проведення story times (дорослий читає вголос групі дітей) у класах молодшої школи позитивно впливає на успішність дітей, їхню зацікавленість у навчанні й на атмосферу в колективі. Чесно кажучи, пізніше я цього дослідження так і не змогла знайти, хоч скільки шукала. Але в тому, що сторітайми – це класно, відтоді не сумнівалася. І коли моя дитина пішла до школи, мало не з першого вересня запропонувала вчительці проводити такі читання в її класі.

Не можу похвалитися, що мою ідею одразу сприйняли з захватом. Спершу відклали це питання на період адаптації. Потім – на період іще кращої адаптації. Але я не відступала, і після деяких дискусій ми дійшли висновку, що під час уроків (наприклад, малювання) проводити сторітайми не вийде. Вчителька запропонувала мені приходити на групу продовженого дня і читати дітям, які залишаються в школі після уроків. Я була розчарована: так хотілося, щоб у сторітаймах брали участь усі діти класу! Лише пізніше я зрозуміла, наскільки кращим був варіант із групою.

Перший досвід читання перетворився для мене на повне фіаско. Лив жовтневий дощ, і дітей не вивели після уроків на прогулянку. Коли я зайшла до класу, вони саме додивилися мультик і посхоплювалися з-за парт. Я принесла «Карлсона» в електронній книжці, і діти, яких знову змусили сісти на місця, мляво реагували на мої бадьорі спроби змусити їх запам’ятати прізвище авторки. Перші кілька речень із неспішного початку повісті вони ще прослухали, а потім хтось згадав, що дивився про Карлсона мультфільм, хтось почав розказувати про свого собаку – і на цьому читання закінчилося. Привернути увагу двадцяти стомлених малюків було неможливо.

Після цього уроку «як не треба проводити сторітайми» я змінила тактику. Почала приходити не одразу після уроків. Садила дітей ближче до себе на стільчики, які ми ставили колом. Приносила лише паперові книжки – з яскравими обкладинками, а нерідко й із малюнками. Дуже ретельно вибирала текст. Він мав бути динамічним і добре звучати – звичайно, для читання довелося залучити всі мої акторські здібності! Читати треба було швидко, активно залучаючи міміку й жести, коротко апелюючи до слухачів («Уявляєте?»), але не даючи їм почати говорити, бо спинити дітей потім дуже важко. Розглядання малюнків ставало гарною нагодою коротко перепочити від слухання, але виділяти забагато часу малюнкам не випадало, бо втрачалася лінія оповіді.

Сторітайми я проводила раз на тиждень із жовтня по квітень. Моїми слухачами були від 7 до 12 першокласників, які залишалися на групу продовженого дня. Коли я приходила, вони вже були доволі втомлені після ранкових уроків і пообідніх домашніх завдань. До того ж читацький досвід у першокласників був дуже різний: хтось звик читати з батьками і добре сприймав текст, а комусь було важко зосереджуватися на слуханні довше 10 хвилин. Саме такі діти добре реагували на малюнки, завдяки яким їх легше було привернути до тексту. Не всі діти раділи моєму приходу (адже у вільний після домашніх завдань час у класі можна було погратися), і спершу я пропонувала тим, хто не хотів слухати, сідати за задні парти й тихенько робити що їм хочеться. Але вони починали відволікати слухачів, тому зрештою залучати до сторітаймів довелося всіх. З часом і не-хочу-слухачики звикли до читань і сідали в коло з усіма. Щоб зацікавити дітей, я іноді приносила ксерокопії малюнків, щоб роздати кожній дитині, фотографії на планшеті, який ми пускали по колу. Та все ж мені не хотілося, щоб історія ставала фоном до ілюстрацій, тому здебільшого робила ставку на текст і його презентацію.

Більшість книжок, що їх ми прочитали протягом року, були кумедними й дотепними. Я намагалася показати дітям, що читати – це весело. Тому читала їм і «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона, і «Чарлі й шоколадну фабрику» та «ВДВ» Роальда Дала (цікаво, що «Чарлі» багато хто з дітей читав і вдома), і «Петсона і Фіндуса» Свена Нордквіста (саме з нього я ксерила дітям окремі сторінки). До цього списку можна додати й «Еллу та друзів» Тімо Парвелла, і «Джуді Муді» Меґан МакДональд, і повісті Джеремі Стронґа та Джаклін Вілсон. Спершу я взялася за довгі книжки з думкою читати їх частинами протягом кількох сторітаймів. Але потім відмовилася від цієї ідеї: не завжди на читання приходили одні й ті самі діти, хтось пропускав початок, а хтось продовження; та й за тиждень події з книжки забувалися. Тому я просто вибирала окремі розділи і читала їх, коротко розказавши контекст твору. Ми записували імена авторів і назви книжок, щоб діти за бажання змогли їх знайти й почитати вдома. Прочитали ми й кілька книжок, які не можна підвести під категорію «кумедних». Дуже сподобалися дітям оповідання про природу Віталія Біанкі в українському перекладі, підкріплені фотографіями тварин і пташок на планшеті. Також я пробувала читати «Хто зробить сніг» Прохаськів, але моїм слухачам забракло в книжці динаміки. І останнім текстом, що його ми прочитали вже навесні, коли у вікна спокусливо заглядало сонечко, було оповідання «Моя сестра – ангел» Ульфа Старка, яке всі слухали, затамувавши подих, а привітна вихователька групи тихцем втирала сльози.

Сторітайми тривали 30-40 хвилин: трохи задовго як для першачків, але саме стільки часу йшло на прочитання одного розділу з довшої книжки. Часто малюки діймали мене благаннями «Щеее!», але я не поступалася. Не хотілося втомлювати їх надміру і псувати враження від читання. Саме з цієї причини ми, на жаль, майже не обговорювали текстів і героїв, обмежуючись відповіддю, чи сподобалася книжка.

Що там казати, дітям найчастіше книжки подобалися. Подобалося слухати. Щоразу, зустрічаючи мене під класом після уроків, вони починали допитуватися, коли вже я прийду почитати і яку історію принесу. Я далеко не певна, що наші читання якось вплинули на успішність моїх слухачів або на їхній інтерес до навчання. Зате діти познайомилися з направду гарними оповідями, кілька першокласників брали у мене книжки і читали їх удома повністю. Більшість дітей слухали історії з задоволенням і звикли до думки, що читання у класі є цікавим і веселим заняттям. Ну а для мене спілкування з першачками стало джерелом неймовірного натхнення і позитиву.