Тетяна Стус: «Люблю свята, які ми самі собі вигадуємо»

На тлі численних зимових свят на нашій Барабучій вулиці трапилося іще одне маленьке, але справжнє свято. У видавництві «Pabulum» вийшла друком «Письмонавтика» Тані Стус – перший сучасний «антипідручник» із креативного письма для дітей. Із цієї нагоди учасники літературного гуртка від БараБуки «Написатор» просто не могли не запросити авторку новинки на інтерв’ю.

Розмова відбувалася навколо таємниць творчого життя та секретів письменницької майстерності, однак було обговорено також кілька важливих філософських питань. На жаль або на щастя, розмова видалася надто довгою, аби опублікувати її на цілком, однак для вас ми обрали найважливіші та найапетитніші її частини.

Письменницьке життя-буття

– Скільки років Ви пишете книжки?

– Це важливе для письменника питання, оскільки треба час від часу підсумовувати свій досвід. Моя «Панночка» вийшла у 2007 році, я її почала писати у 2006-му, тож виходить 11 років. Але це не початок мого літературного досвіду, бо перед цим у мене були книжки для дорослих. Я написала один роман про любов і національну ідентичність – це зараз я для дорослих сказала такі складні слова – і цей мій роман називається «Мій роман». Він вийшов десь у 2004, напевно, році. А ще, коли я була маленька, я писала вірші. Тобто літературна творчість починається десь, напевно, у вашому віці. А найперша моя книжка – це була збірка поезій – вийшла приблизно у 2000 році. То виходить, що мій досвід письменницький – 17 років. Ну нічого ж собі! Страшне!

«Середньостатистично під час написання книжки я їм десь тисячу разів. Погляньте, книжка – вона ж довга. Питання в тім, як довго я пишу книжку, за скільки часу я їм тисячу разів»

– Чи є у Вас власна бібліотека із власних книжок?

– Яка класне питання! Роки три чи чотири тому хтось мене спитав: «Які у тебе книжки виходили?». А у мене жодної своєї книжки вже не було. Тому мені довелося зайти на OLX і купити «Панночку» собі, купити «Як не заблукати в павутині», тому що ці книжки давно не перевидавалися, вони вже раритетні. І тоді я вирішила: так, у мене має все ж таки бути десь поличка із моєю бібліотекою моїх книжок. Бо хоч я й дуже люблю дарувати свої книжки, це неможливо робити постійно. Тож я вирішила, що мої книжки мають стояти на цій полиці для історії хоча би, для історії моєї родини насамперед. А потім, наприклад, Галя Ткачук запросила мене до вас у гості на «Написатор», і я усі свої книжки зібрала і принесла вам показати. Тому це дуже зручно, усім раджу на пам’ять собі зберігати власні книжки.

– Чи можете Ви простояти на руках, навчаючи дітей цілий урок?

– Мені так хочеться викрутитися із цього питання якось, тому що, напевно, йдеться про те, чи можу я в принципі стояти на руках, ні на що не опираючись. На жаль, я не вмію цього робити. Але якщо на підлозі намалювати руки і я стану на них – звичайно, я можу простояти цілий урок на цих руках. Хоча це зробити мені, відверто кажучи, буде дуже складно, бо на уроці я люблю ходити, підходити до всіх дітей. І встояти на одному місці мені дуже-дуже важко.

Секрети майстерності та найновіша книжка «Письмонавтика»

– До чого тут три пси?

– Хитре питання. Воно стосується книжки «Письмонавтика». І якщо автор цього питання переглядав розділ «Три пси», то бачив на ілюстрації трьох песиків. Але в цьому розділі йдеться про три Пи-Си. І там є ціла схемка, яка відкриває секрет. Літерка «П» позначає події, персонажі, послідовність. А «С» – стежить, співпереживає і складає. Тобто «три пси» – це читач стежить за розвитком подій, співпереживає персонажеві та складає всі придумані автором частини твору в послідовність. А ці намальовані три пси – для того, щоб ви краще запам’ятали цю схему. Отака була моя вигадка.

– Чи мають усі письменники писати перами?

– Моя відповідь – ні, в жодному разі! Тому що тоді їм доведеться весь час ходити в магазин і купувати нові й нові пера, і це відволікатиме їх від їхньої головної роботи – сидіти й набирати на комп’ютері свої твори. Хоча можна взяти перо, а до нього причепити довгу-довгу трубочку. І в якийсь посудині буде чорнило, і по трубці буде весь час подача чорнила в перо. Але тут мінус у тім, що якщо думка письменника іде швидше, ніж рука пише, тоді зручніше все ж таки набирати на комп’ютері. І в «Письмонавтиці» про це з самого початку написано: не гайте часу і потрошку вже тренажерами клавіатурними користайтеся. Потім, коли вам раптом спаде на думку якась дуже чудова ідея і її дуже швидко треба буде записати – ви швиденько чи в телефоні чи в планшеті чи де завгодно запишете свою ідею традиційним на сьогодні способом, а не ручкою і не пером. І ще є один секретик у «Письмонавтиці», який я вам теж раджу. Ідеї приходять часто в найнесподіваніші моменти. І я, щоб їх не втрачати, веду записничок, який називається Google Keep. Він синхронізується на всіх пристроях, там можна і наговорити на диктофон, і сфоткати. І ця колекція має зберігатися у вас, щоб потім не загубитися.

Таня Стус у гостях у лікаря Комаровського розповідала про зв’язок читання і здоров’я

– Скільки разів Ви їсте під час написання книжки?

– Середньостатистично під час написання книжки я їм десь тисячу разів. Погляньте, книжка – вона ж довга. Питання в тім, як довго я пишу книжку, за скільки часу я їм тисячу разів. Зазвичай книжка в мене спершу довго народжується в голові. Навіть такі маленькі книжки, як «Де Ойра?». Я її писала десь роки півтора чи два. Тому я, звісно ж, могла тисячу разів поїсти за цей час. Може, навіть і більше, скоріше за все. Чи пишу я і їм одночасно? Ох, я про це так мрію, але, на жаль чи на щастя, я набираю двома руками і хіба що мені якусь автоподачу їжі зробити. Але я іноді встигаю схопити горішки, які я дуже люблю. Така дрібна їжа дуже допомагає. Або іноді канапку ставлю поруч із собою, коли знаю, що вже час поїсти, а мені так ліньки відриватися від цієї суперцікавої роботи і йти на кухню щось готувати. Тож я собі накрутила щось у канапку, поставила поруч – і працюю, і їм. Це я дуже люблю. І ще я люблю їсти й читати книжки. Я вважаю, що це найкраща насолода в житті взагалі.

Важливі філософські питання

– Кого Ви більше любите: собак чи котів?

– Ого, яке підступне питання! Я люблю… Мабуть, котів все ж таки! Я і собак дуже люблю, але ближче мені за тактильними відчуттями коти. Та й узагалі коти просто мені ближче, напевно. Але ж я написала книжки і про собаку, і про котів, і про курочку, і про їжака, тож у принципі я до всіх тварин ставлюся дуже позитивно.

– Яке свято Ви любите найбільше?

– Я всі свята люблю. Чим більше свят у житті людини – тим краще. Напевно, найбільше я люблю такі свята, які ми самі влаштовуємо, відчуваючи велику потребу щось посвяткувати. Бо свято – це ж спілкування з друзями, якась додаткова радість. Тобто найбільше я люблю ті свята, які ми самі собі вигадуємо. Адже в себе в родині можна придумувати якісь особливі свята. Наприклад, встали зранку всі, і ти кажеш: «Мамо, тату! Я сьогодні оголошую свято! День подарунків!». Або: «Сьогодні Свято страшних історій». У мене вчора з дітьми було Свято страшних історій. Ми вимкнули всюди світло, дістали Кубики історій (це така гра, я про неї в «Письмонавтиці» теж пишу), засвітили свічку й почали гратися у страшні жахливі історії. Таке було свято, і такі свята мені подобаються. Не тоді, коли ти мусиш святкувати, а тоді, коли хочеш.

Розпитували учасники й учасниці гуртка «Написатор», записала Галина Ткачук.

Фото: зі сторінки письменниці у фейсбук, Музей книги і друкарства, із архіву гуртка «Написатор», Анна Третяк.