Тінейджери всюди однакові

Надя Біла — авторка повісті для підлітків «Крута компанія», що побачила світ на початку 2017-го й уже отримала чимало схвальних відгуків. Дебютна повість Наді, призначена для читацької аудиторії «young adult» (юні дорослі), написана яскраво, відверто, правдиво. Письменниця розповіла БараБуці про життя за кордоном, особливості роботи над книжкою та поділилася спостереженнями щодо дітей, підлітків і молодих дорослих у Великобританії та США.

– Твоїми домівками стали кілька країн. Із чого все почалося?

– Я народилася в Миколаєві, там закінчила школу, а потім п’ять років училася в Сімферополі в Таврійському національному університеті. Повернулася в Миколаїв, де викладала англійську у філії Могилянки. А десь у 25 зрозуміла, що за наступні 25 років мого життя зарплатня викладача суттєво не зміниться, а дуже хотілося модних сумок (це мій фетиш), шмоток та інших радощів консьюмеризму. Так почалися мандри й робота в міжнародних компаніях.

У Великобританію я поїхала з чоловіком, інженером-хіміком, який працював у Манчестері. За паспортом він француз, але стільки знає про Україну, революції та Майдан, що теж уже трошки українець.

– Які враження були від Британії?

– Це особлива країна. Спочатку вражає розбіжність зі стереотипами. Британці – не холодні риби-сноби. І дощ ллє там не щодня. А королівська родина живе собі в палацах і нікого не цікавить. Але десь через рік раптом розумієш, що дощить таки щодня. Просто дощик буває настільки непомітний, що сприймається просто як підвищена вологість повітря. А про королівську родину пишуть усі таблоїди тричі на тиждень. І якщо ти прийдеш на вечірку, де є британці та небританці, то перші ніколи до тебе не підійдуть. Поступово вони приймають чужинців, але дуже обачно. І ти маєш прочитали кілька книжок про їхній туманний характер і навчитися розшифровувати, що насправді означають ввічливі фрази.

Але Манчестер – неймовірне місто. Здається, воно переплавило саме себе в одному з численних фабричних горнил на яскраве місиво з музикантів, модників і різноманітних творчих особистостей. Та є там і типові персонажі у спортивних костюмах із цигарками в зубах. Вони засідають у парках чи на зупинках, і повз них не дуже хочеться проходити.

– Потім Ти переїхала у США? Що можеш розказати про цю країну? Як Тобі там живеться?

– Так, чоловік почав працювати в США, тож ми переїхали. Коли опиняєшся в Америці, особливо на півдні, найперше ошелешують люди. Вони кидаються на тебе й хочуть товаришувати, пити з тобою каву, ходити разом у спортзал. Тебе нізащо не залишать стояти в кутку на вечірці. Вони розповідають тобі все, що ти хочеш знати, і те, чого не хочеш, теж розповідають. Після Британії цей контраст шокує. Його неможливо осягнути замороженими мізками європейця.

Потім помічаєш інші дивацтва. Будівлі в центрі міста схожі на кубики – не мають дахів. А ще в центрі ніде купити їжі. До найближчого супермаркету їхати 15 хвилин – без машини нікуди. І це ще не все. Доводиться пити воду з льодом навіть узимку, а влітку в ресторанах повітря охолоджують до +15. А! І все у Фаренгейтах, ярдах і фунтах, а яйця продаються по 12 штук.

Але минає два роки. І все. Ти вже гмикаєш чужинцям, які просять офіціанта вимкнути кондиціонер. (Люди, знайте: вони їх ніколи не вимикають. Вони просто з вами погоджуються з ввічливості, а ще тому що клієнт завжди правий.)

Тепер я п’ю воду з льодом у мороз. Їм бургери. Щодня ходжу у спортзал, і в мене п’ять пар кросівок. Бо стрибати на тренуванні HIIT (кардіотренування у швидкому темпі) і качатися на body sculpt не можна в тих самих кросах!

Фото зі сторінки видавництва “Академія“

– А що Ти робиш у США? Пишеш? Викладаєш?

– У Києві в мене була школа англійської – я дуже люблю ділитися з людьми мовою, і в мене добре виходить. Тепер я викладаю по скайпу. Життя за кордоном дозволило мені нарешті почати писати. Бо в Україні на це ніколи не було часу – я працювала по шість днів на тиждень.

– Чи довго Ти писала «Круту компанію»?

– Писала довго. Спочатку була чернетка російською. Потім я її опрацьовувала, ретельніше працювала над героями, трошки переписувала під них історію. Уже коли перекладала українською, додавала ще щось нове – цього вимагала мова, особливо в описах і діалогах. Я взагалі довго пишу, як равлик повзу 🙂

– У Твоїй повісті є моменти, які влучають просто в серце. Як-от фізіологічне відчуття після втрати цноти. Це Ти ще зі свого досвіду все так добре пам’ятаєш?

– Фізіологічне для мене дуже важливе, і я вважаю, що йому не приділяють достатньо уваги. Почуття почуттями, але ж у всіх нас є тіла. Особисто в мене спогади про втрату цноти, тобто про перший досвід у ліжку, насправді чудові. У мене був хлопець просто супер, дякувати богу. Але маю подруг, у яких бувало всяке, зокрема й такі ось гівнюки типу Сотника, персонажа з «Крутої компанії».

– Уже пишеш щось наступне?

– Пишу, так, я завжди пишу. Але не завжди те, що сильно хочеться писати, потрібне саме тепер. А те, чого вимагає час, обставини, чого чекають молоді дорослі, не так швидко просувається, як хотілося б.

– Твої герої – підлітки. Певно, ти спостерігаєш за ними і в США. Чи відрізняються батьки тамтешніх тінейджерів від наших?

– Батьки й тінейджери у США відрізняються від українських тільки тим, що вони – люди іншої культури. Американці з дитинства індивідуалісти, від яких усе залежить. Тобто в дітей є почуття відповідальності за домашнє завдання, спортивні успіхи, хобі поза школою. Їх виховують із гаслом «Ти можеш». Тому будь-яку слабкість дитини батьки зазвичай намагаються зробити силою, підбадьорити чи натиснути, щоб дитина не кинула спорт або музику. У цьому є й мінуси: в атмосфері постійного змагання людина, в якої щось не виходить, почувається лузером.

Завдяки традиції рано починати підзаробітки, американські тінейджери мають власні гроші, і це додає їм упевненості. Взагалі я не думаю, що молоді люди в США та Україні аж так сильно відрізняються. Чому ж тоді тут такі популярні перекладні книжки американських авторів?

– А що зі спільного найбільше впадає в око?

– Проблеми батьків і дітей, учнів та вчителів, друзів – вони всюди однакові. Просто події відбуваються на тлі різних реалій. Історії, коли сильні ображають слабших, коли у школах групи популярних підлітків протиставляють себе групам ботанів, випадки приниження в соціальних мережах – усе таке саме. Моя шістнадцятирічна небога в Україні та п’ятнадцятирічна дочка подружки в Америці стають свідками майже однакових випадків кібербулінгу. Хіба що імена різняться.

– Чи помітила Ти, що в США батьки вільніші та розкутіші у стосунках з дітьми, порівняно з нашими?

– Забезпечені батьки взагалі почуваються комфортніше в житті, коли не треба щодня думати, чим дитину завтра прогодувати. Такі батьки можуть собі дозволити вкладати гроші в недешеві хобі чи подорожі. А те, що батьки менше контролюють дітей, як на мене, знову-таки культурний аспект. Бо американські діти самі багато роблять без нагадувань і нотацій.

– Які Ти бачиш відмінності між молодими дорослими в Україні, Британії та США? Чи відчувається різниця поколінь?

– Молоді люди у Великобританії – це, по-перше, європейці. Дається взнаки і погода, й відсутність сонця. Молоді люди в Британії – це вже не фільм «Trainspotting», але досі щось дуже схоже: шкільна форма, чи належиш ти до середнього або робочого класу, ти з Півночі або Півдня, чи й узагалі мешкаєш у Шотландії.

А щоб збагнути молодих людей США, можна подивитися фільм «The Perks of Being a Wallflower». Якщо Британія – це серіали «Skins» і «My Mad Fat Diary», то Америка – це «The Secret Life of the American Teenager» і «Gossip Girl».

Але проблема неможливості знайти своє місце – вона скрізь така сама. У забитій учнями британській школі, з якої виходиш на мокру сіру вулицю. У величезній світлій американській хай-скул, з якої виходиш, сідаєш у свою машину та їдеш півгодини до двоповерхового будинку з трьома туалетами. І в українській змішаній школі, де ще не так чітко виражений поділ за рівнем прибутку батьків і районами проживання.

Тінейджери всюди однакові. Вони – дорослі, закуті у своїх тілах, які всі навколо ще вважають тілами недорослих.

Розпитувала БараБука. Фото надано Надею Білою