Треба категорично заборонити дітям читати


Львівська поетка і перекладачка, а ще – мама, якій вдалося «підсадити сина на книжки». Галина Крук, попри реноме «дорослої» авторки, полюбляє писати бешкетні віршики та історії для дітлахів. Чимало з них народжувалися спільно з сином. Про те, як подружити дитину й книжку, письменниця розповіла БараБуці.

– Галю, то в чому «секрет»?
– Сучасні діти читають по-іншому, ніж ми. В добу інформації для них важливо, щоб у мінімум тексту вкладалося максимум фактів. Тому дітлахи часто не розуміють художнього тексту, в якому немає інформаційної насиченості. Вони воліють коротко прочитати, про що книжка, – і їм здається, що в цьому суть. Але ж ми читаємо художній текст не задля енциклопедичних знань, а заради емоційних та естетичних «побічних» моментів. І це важко оцінити нашим дітям, яких усе довкола, включно зі школою, налаштовує на інформативність. Отже, секрет у тому, щоб виховати потребу читати, емоційну потребу «проживати» книжкові перипетії.

2

Із сином Ярком. Фото Олександра Ласкіна

– Твоєму Яркові вже п’ятнадцять, і, наскільки я розумію, тобі вдалося виховати в синові цю потребу. Розкажи свій «рецепт».
– Ми починали дуже рано: він ще навіть не знав, який вигляд мають букви. Але – як, зрештою, і всі діти, – дуже добре реагував на вірші, мовні ігри, гру слів та співзвучностей. Ми постійно в це бавилися, і часто малий видавав дуже цікаві речі. Наприклад, десь у 3-4 роки він склав «віршик»: «А берети ви берете?». А в 7 років, коли зацікавився зброєю, вирішив зробити у ньому поправку: «А беретти ви берете?». Або ще таке. Синові було близько року. Тоді я годувала його з ложечки й обов’язково при книжечках із малюнками. Але якось трапилося, що під руками була тільки «Історія запорізьких козаків» Яворницького, а там з ілюстрацій хіба гетьмани чи фортифікації. Ну, і я примовляю до малого: «Це гетьман такий, а це гетьман такий». А він раптом показує на зображення і каже: «Геть-ман», а потім перегортає на наступну сторінку, де вже немає малюнка, і каже: «Геть-неман». Маленькі діти не сприймають змісту віршика чи оповіді, але їх заворожує звучання. А розуміння приходить пізніше. Тоді вже з’являється й потреба в сюжеті. Згадайте, як дратує дорослих 141 раз перечитувати ту саму казку. А діти мають задоволення від цього повторення.
Пізніше в нас з’явилася традиція щовечора розповідати казки. Причому одного вечора розповідала я, а іншого – Ярко. А інколи він мені замовляв тему, як-от: казка про маршрутку, яка хотіла вирости і стати автобусом. Або казав перше речення: «Їхали дві машини: вантажна та легковажна». Так з’явилися такі персонажі моїх дитячих історій, як хрумлики Голяк і Босяк, домашня Чхундра, Маленький Яблучний Дракончик та інші.
Потім був перехід до самостійного читання. Ярко, звісно ж, не хотів читати сам. Тому, коли доходило до якогось цікавого місця, у мене різко «з’являлася» нагальна справа. А він, заінтригований, залишався з книжкою сам-на-сам і ходив довкола неї, як той кіт довкола сметани. Цікавість перемогла дитячу лінь читати самотужки. Але яке ж задоволення було в малого, коли той дочитав свою першу книжку!

«Щоб прилучити дитину до книжки, потрібні певні зусилля. Але не треба вважати, що це батьківський обов’язок і ставитися до цього як до тягаря. Це процес взаємокорисний, він будує зв’язки, що залишаються між батьками й дітьми на все життя»

– А потім починається школа, де читання перетворюється на обов’язок…
– Усе, що потрапляє до школи, отримує тавро «примусовості». Якось із товаришкою обговорювали, що її донька може вибрати в подарунок подружці. Я запропонувала книжку. Дівчинка так на мене глянула, ніби йшлося про бридку жабу. Так, частина дітей сприймає книжку як щось не надто приємне і зайве. Або ж нудне. Бо і вдома, і в школі б’ють в одне місце – «треба вчитися, треба читати». І це відбиває дитині бажання навіть брати книжку в руки.

– Чи можливо пом’якшити цей «удар»?
– Якось я запитала Ярка, що зробити, щоб діти читали. Він сказав: «Заборонити їм читати». Я б додала: настільки показово і категорично «заборонити» читати, щоб аж виникло бажання читати потай (сміється). Якщо дитину призвичаїти до книжки ще перед навчанням у школі, то можна розмежувати навчальний та естетичний момент. Але для цього батьки мають зрозуміти: книжка не обов’язково мусить вчити, передусім вона має давати дитині задоволення.

4

– На що варто звертати увагу батькам при виборі книжки?
– Треба оцінювати її як продукт естетичний. Батьки часто вважають: що більше тексту – то ліпша книжка, а дизайнерські рішення – то «дурниці». Але у виданнях для малят від 2 до 5 років мусить бути мало тексту й багато малюнків! Діткам важить, який вигляд має книжечка. І не варто нехтувати розмаїттям форм: вони можуть бути тканинні, з пластиліну, малюсінькі, у формі хатинки, машинки, зайчика чи ще чогось. Щоб із ними можна було бавитися, носитися, спати. В якісній книжці «простенький», як на думку батьків, текст є дуже насиченим для дитини.

– А що порадиш батькам школярів?
– Не пропонувати художньої літератури «на виріст». Книжка важлива вчасно. Європейські видавництва завжди дуже чітко прописують, для якого віку видання.

– Чи доречний поділ дитячої літератури на «хлоп’ячу» та «дівочу»?
– У певному віці грає роль, про кого написана книжка. Коли дитина починає ідентифікувати себе з певною статтю, тоді важливо, щоб вона могла себе зіставити або ж порівняти з головним персонажем, узяти щось від нього. Зрештою, така розмежованість літератури на даному етапі зумовлена і проблемами, що цікавлять дівчаток і хлопчиків (а вони не завжди ідентичні), дозволяє торкнутися специфічних питань. Тобто є період, коли для підлітків це важливо, але він дуже нетривалий. Діти швидко дорослішають.

5– Ще 2003 року нідерландська компанія «Step by Step» видала дві твої книжечки для малят у жанрі emotional story. Причому переклала їх 15-ма мовами. Але в Україні цього жанру досі майже немає. Розкажи про нього.
– Брак даного жанру помітний не лише в Україні, а на всьому пострадянському просторі, включно з Прибалтикою. Це коротенькі оповідання для дітей від 2 до 7: із простеньким сюжетом, який не переповідає подій, натомість акцентує на емоціях. У сучасній родині, яка живе далеко від бабусь-дідусів, а батьки постійно зайняті, дітям бракує емоційного досвіду й уміння давати собі раду з різними переживаннями. Є різні життєві ситуації. Про деякі з них, як-от про смерть чи розлучення батьків, у нас узагалі не заведено говорити. Але ж дітям теж болить, і порівняно з дорослими вони куди безпорадніші. Ми не можемо вихолостити дитячу літературу й позбавити її справжніх життєвих тем. Якщо намагатися зробити з неї «недільну» книжечку, таку собі солодкаво-сентиментально-повчальну оповідь, вона лише ковзатиме глазурованою поверхнею і глибше не проникатиме.

– Ті дві книжечки ти написала на міжнародний конкурс, і журі обрало їх для друку. Чи не було бажання й далі писати в тому жанрі?
– Було. Але в наших видавців немає бажання цього друкувати, вони віддають перевагу книжкам із більшим обсягом тексту. Видавці, як і батьки, не розуміють, що кожна книжка, як і кожний дитячий вік, має свою специфіку. Врешті, вони орієнтуються на смаки споживача й дуже неохоче експериментують. Зате діти, яким я часто читаю на різних зустрічах, дуже добре сприймають цю літературу, в нас повне взаєморозуміння.

3

Фото зі сторінки Галини Крук у Facebook

– У який спосіб, на Твою думку, потрібно популяризувати книжку? Як зробити її модною?
– Я б не хотіла, щоб книжка була тільки «модною». По-перше, модна річ ніколи не розрахована на соціально незабезпеченого читача. А по-друге, моду створює реклама, яка працює на купівлю продукту, а що буде з ним далі – не важливо. Розрекламовану літературу куплять, але чи прочитають? Треба не рекламувати книжку, а популяризувати читання. І для цього маємо працювати з тими організаціями та середовищами, які можуть зацікавити власне процесом читання. Підтримувати їх фінансово – ті ж бібліотеки, сприяти, щоб там працювали справжні ентузіасти. Часто ходжу на зустрічі з читачами в бібліотеки, окремі з них розташовані у спальних районах. Деінде працівники вміють підібрати правильний ключик до дітей. Наприклад, мені сподобалося, що в Центральній бібліотеці для дітей м. Львова все влаштовано так, що бібліотека скидається на клуб зацікавлень: діти спочатку приходять туди бавитися, згодом, коли трошки підростуть, прибігають за звичкою, але вже по книжки, а потім активно відвідують різні літературні зустрічі. І видно, що дітвора приходить, бо там затишно й цікаво. Це потребує не великих коштів, а людей, які люблять свою роботу і працюють на совість.

– А як щодо школи?
– Зі школами складніше. Кілька років під час фестивалю дитячого читання я ходила на зустрічі по школах, але буває по-різному. Бо часто така, здавалося б, хороша ініціатива втілюється «для галочки» – через розпорядження з обласного відділу освіти, яке на місцях не знаходить відгуку. Наприклад, в одній зі шкіл вчителька дивилася на мене як на ворога: «Ми, взагалі-то, мали контрольну писати, а ви зриваєте нам процес», – сказала вона. Тобто їй це нав’язали. Діти, звісно ж, тішилися, що не писатимуть контрольної, але ефекту не було, бо вчителька продемонструвала, що це щось непотрібне. Якось би мало воно по-іншому відбуватися, якщо вже письменник приділяє цьому час.

– Схоже, найважливішою ланкою у популяризації читання таки є батьки.
– Так. І я завжди дивуюсь, якщо батьки люблять читати, але не беруть дитину з собою в цей захопливий світ. Щоб прилучити дитину до книжки, потрібні певні зусилля. Але не треба вважати, що це батьківський обов’язок і ставитися до цього як до тягаря. Це процес взаємокорисний, він будує зв’язки, що залишаються між батьками й дітьми на все життя. Бо якщо немає порозуміння з дитиною, немає вміння говорити з нею в дитинстві, то в підлітковому чи вже в дорослому віці воно «нізвідки» не виникне.

Розпитувала Ірина Гищук

Читайте також: «Пік популярності Гаррі Поттера вже минув»

Print Form
Подiлитись:

Відгуки/1

  1. Як не нашкодити дитині, нашими, батьківськими заборонами я читав у 5-ому номері україномовного психологічного журналу Експеримент

Додати коментар



Читайте також: