У нашій сім’ї діти можуть вирости книгоголіками

Юлія Смаль із Луцька – авторка поезії та прози для дорослих і малих, хімік і філолог за освітою. Працює вчителькою, пише блоги про виховання дітей і про цікаву побутову хімію. Із чоловіком виховують двійнят Марка й Олену та наймолодшого сина Леся. Ця родина відкрита до свіжих вражень та всього нового. Усією сім’єю часто подорожують, активно вчать іноземні мови. «Була б моя воля – узяла б торбинку на плечі й рушила світом пішки», – усміхається Юля. Уже півроку, як приїхали пожити в Китай, у місто Піньху. Поки чоловік працює айтішником, жінка пише, вчить дітей та вчиться сама, облаштовує клумбу на даху будинку, прибирає, готує їсти, читає та вигадує. Із початку Нового року здала дві книжки в роботу й сподівається творити ще продуктивніше.

– Коли ви відчули себе письменницею? Перші написані казки були для ваших дітей?

– Ніколи не відчула, не відчувала й тепер не відчуваю. Письменник – це ого-го. А я так, хіба вчуся. Приписка біля мого імені з цим словом напружує, бо вона не є правдою. Коли з’явилися діти, почала писати казки, фантастичні оповідання й маленькі новели – love stories. Не соромлячись, стала вивішувати їх в інтернеті. А першою казкою, яку опублікували всі неледачі (журнали «Ангелятко», «Мамине сонечко», різні сайти й навіть газета тернопільської «Свободи»), була «Оленчині черевички». Тож так, усе для дітей.

– Що треба знати про дітлахів, щоб писати для них?

– Нічого собі запитання. Думаю, той, хто каже, наче щось знає про дітей, або не має їх, або не розуміється на процесі спілкування з ними. У мене троє – і я нічого про них не знаю, окрім того, що одне любить ковбасу, інше – молоко, а третє їло б тільки цукерки. А щоб писати, треба просто хотіти їм щось розповісти. З малюком важче спілкуватись як із дорослим, але ж мовчати цілий день не будеш. От і вигадуєш усяке.

– Тексти для дітей писати легше, ніж для дорослих, чи навпаки?

– Простіше таки для дорослих, адже пишеш по собі. А коли для дітлахів, виходить, що ти – отой «дорадчий» орган, який має вирішити, що насправді має цікавити малих читачів.

– Чи варто привчати дітей до читання і як це робити? Чи охоче читають Олена й Марко?

«Марна справа виховувати малечу, перш ніж виховаєш себе сам. Усе одно вони будуть робити не так, як кажеш, а як показуєш»

– Поняття «привчати» погано вкладається в мою голову. Якийсь абсолютно тюремний термін або ж спогад про радянське дитинство. Я не «привчала» до горщиків, але ж малі самі зрозуміли необхідність власної гігієни. Так само нікого не змушувала говорити «дякую», «будь ласка», «добридень» – просто робила це сама. Коли беру в руки книжку, навколишній світ зникає. Діти це помічають, то й собі залюбки читають. Велика ймовірність, що нащадки батьків-алкоголіків стануть алкоголіками, а книгоголіків – книгоголіками :). Марна справа виховувати малечу, перш ніж виховаєш себе сам. Усе одно вони будуть робити не так, як кажеш, а як показуєш. Марко, здається, починає схилятися до наукової фантастики й космічних коміксів. Оленка любить дівчачі історії, а ще чогось – «Квітку сонця» Сухомлинського (я в її віці такого не читала :)).

– Чи вважаєте, що комп’ютери й інші ґаджети є ворогами дитячого читання, що інтерактивний світ позбавляє дитинства?

– Ні. Жити в сьогоденні, дивитися в майбутнє й заперечувати технології – нонсенс.

– Ви написали казку про Небесну сотню. Як пояснювати дітям про Майдан, війну? Що можна, а чого не варто розповідати про смерть?

– В усьому завжди треба бути чесним із малечею. Казку можна розповісти вже після того, як розказав правду. Дитячі тексти не мають прикрашати війну, бо вона – зло. Але, звісно, про відірвані ноги й вивернуті кишки краще не говорити. Надмірний натуралізм не сприяє спокою. Він досягається лише врівноваженістю батьків, терпінням і бажанням захистити дитину.

– Яких тем, по-вашому, бракує українській літературі й зокрема дитячій? Чи мають бути в текстах для наймолодших табуйовані теми?

– Я не критик і не літературний оглядач, тому запитання не до мене. Та, кажуть, бракує підліткової літератури. Дивує, що у світі художньої книжки існує оповідь про пригоди какульки. Напевно, БДСМ у дитячій літературі все ж табу :). Все інше – питання власної гігієни. Не подобається – не читаєш, та й усе.

– У яких жанрах вам би ще хотілося попрацювати?

– Немає нічого, що б забороняло мені працювати в будь-якому жанрі. Інша справа, що деякі штуки залишаються експериментами в шухляді.

– За освітою ви хімік. Як заінтригувати дітей вивчати точні (і не лише точні) науки? Чи вбачаєте провину школи в тому, що учням буває нецікаво вчитися? Є у планах видати науково-популярну розвідку для юних хіміків?

– Один із менеджерів «ВСЛ» на своїй сторінці в соціальній мережі написав, що в Україні немає української науково-популярної сучасної літератури, лише перекладна, і запропонував авторам подавати рукописи на теми прикладних експериментальних дисциплін. Знадобилася й хімія. Я давно пробую щось таке написати. Гадаю, такий рукопис, швидше за все, забере як не «Видавництво Старого Лева», то «Основа», «Богдан» чи «Махаон», бо таких книжок справді нема. Наразі текст готується, та не до друку, а тільки до писання й оформлення. Там ще роботи й роботи до миті, коли це можна буде назвати рукописом.

Удома нікого ні до чого не привчаю, не інтригую і не примушую. Як і в школі, до речі. Тут або хочеш і вчишся, або не хочеш і тебе в цьому підтримують батьки – педагогіка безсила. Мене дратує, коли дорослі хочуть дітям добрих оцінок, та не пробують зробити з ними хоча б домашнє завдання. А щодо нецікавості шкільної науки… Не можна навчитися читати, не вивчивши наперед букв. Не можна експериментувати з речовинами, не знаючи, що маєш і що хочеш отримати, тобто не витративши кількох років життя на теорію. Школа не має завдання зацікавити, її мета – навчити. Схильність же до певних наук, бажання чогось досягати, цікавість до справи зумовлені генетикою та підтримкою батьків. Учитель може зробити процес багатограннішим, цікавішим, але він сам, а учнів найчастіше кілька сотень. Зрозуміло, що більше сил і натхнення приділяється тим, хто виявляє зацікавленість і здібності. Всі хочуть індивідуального підходу, тільки найліпше його можуть організувати лише батьки. Трохи сумбурно, так? Наболіло за стільки років.

– Як ваші діти адаптувалися в Китаї? Чи пояснюєте їм, чому важливо добре вчитися?

– Ніяк не пояснюємо. Навіщо, коли в малих обоє батьків мають червоні дипломи університетів, дипломи студентів року зі свого фаху, золоті медалі, свідоцтва з відзнакою тощо? Ну, і вони ж цілком свідомі того, що мають самі й чого не мають інші. Звісно, трапляються труднощі в навчанні. «Скільки людей, стільки машин». Одна дитина – чистий математик, в її голові панують лише закони логіки, зубріння як метод навчання відкидається. А без зубріння у лінгвістиці ніяк. Інша дитина – гуманітарій. Вона з півоберту вивчає два десятки слів китайської чи англійської, але ніяк не може зрозуміти логіки натуральних дробів і ділення з остачею. Боремося. До школи в Китаї малі не ходять, відвідують садочок, щоб учити мову на рівні побутового спілкування. У чужій країні адаптувалися тому, що в кожного з них найкращий друг завжди поруч – вони одне одному найближчі товариші. Ну, і мама й тато. Дім там, де сім’я.

– Якими хочете виховати своїх дітей?

– Це пафос, після якого має йти «ти добре серце матимеш в житті, а я завжди пишатимусь тобою». Я хочу, щоб вони були здорові й щоб ховали мене у повному складі. А все інше… Можна подумати, якщо з них виростуть не академіки чи письменники зі світовим визнанням, а двірники чи шахтарі, я їх не любитиму. Тю! Навіть якщо, не приведи Господи, щось піде не так, то підтримаю і допоможу. Просто тому, що це мої діти, а не раби, які мусять бути тими, ким я скажу. Хоча, звісно, докладу всіх зусиль, щоб їхнє життя було легким і успішним. Для цього вчу їх, підказую, демонструю, сварюся, бурчу, читаю нотації і часом серджуся.

– На яких книжках, мультиках, іграшках, музиці має зростати малеча, щоб згодом стати відповідальними громадянами?

– Усе, що мають і матимуть діти, – це робота батьків. Їхні чада з дитинства мають крила, треба тільки вміти їх не пообламувати. У житті малюка має бути місце і для книжок, і для музики, і для всього іншого. На все свій час. Забава не перешкоджає праці. А робота – не єдине, що заповнює життя. Недавно на своїй сторінці у фейсбуку я писала про реальні вимоги до дітей згідно з українськими навчальними програмами з мистецтва. Вважаю, що озвучені на папері – ідеальні, досконалим є поєднання образотворчого мистецтва, музики, кінематографа й мультиплікації. Якби це втілювалося по-справжньому, ми у школі виховували б, може, не інтелектуалів, але естетів точно.

– Чи створюєте вдома особливі умови для творчості? Які захоплення у ваших дітей?

– Фарби, пензлі, бісер, нитки, серцевинки від туалетного паперу, сіточки з фруктів, кришечки, листочки, шишки, ягідки, штучний сніг… Це далеко не повний перелік того, що можна взяти й зробити щось більш чи менш вдало. Ось тепер робимо віночок із квіточок, зроблених із серцевинок туалетного паперу. Діти мають доступ до всього, що їх зацікавило. Вирощуємо з насінин рослинки. У сина вже проріс базилік, у доньки ніяк не хочуть проявлятися маргаритки. Мій помідор теж не росте.

– Як реагуєте на критику своїх книжок?

– Болісно, але мовчки. Завдяки критичності мислення після першої образи, якщо критика мудра й обґрунтована, йде обдумування й робота.

Розпитувала Ярослава Тимощук. Фото зі сторінки Юлії Смаль у фейсбуці