У пошуках «підліткового роману»

Автор: Євген Стасіневич


«Література для підлітків» – це, як на мене, звучить химерно. І не лише тому, що критерії визначення підлітковості як явища занадто розмито – від 12–13 років і аж до 18 включно, а й через те, що від такого формулювання дуже відгонить штучністю. Я цілком погоджуюся на «дитячу літературу» і, приміром, «молодіжну прозу», хоча в другому означенні все теж далеко не безхмарно. Та головне не назви, а те, що за ними стоїть.

Очевидно, що для категорії читачів від 11–12 до 14–15 років має існувати щось таке, як «підліткова проза» – написана з прицілом саме на таку аудиторію, з урахуванням психологічних особливостей і тем, які в цьому віці є першорядними. Інша справа, що хороших книжок у сегменті не так уже й багато. Якщо вони і є, то їх написали переважно не українські автори, а справді видатних творів – узагалі катма. Перше, що спадає на думку, – «Тореадори з Васюківки» Нестайка, але цей шедевр міститься радше в проміжку між дитячою і «ранньопідлітковою» прозою.

Говорити ж про потребу спеціальної літератури для читачів від 15 років я вважаю мало не за злочин. Примус до читання чи не-читання взагалі є небезпечним, непотрібним і, врешті, в наших умовах майже неможливим – Інтернет може дати доступ до того, про що минулі покоління і подумати не могли. Та з цього віку розмови про «необхідне» читання мають узагалі відходити далеко вбік. Читати можна все, все і ще раз усе. Бо головне питання тут не «чи потрібно?» і «чи можна?», а «чи цікаво?». І максимально потрібним буде саме страшенно цікаве. Останнє взагалі – і я свято в цьому переконаний – є чи не головною вимогою до будь-якої літератури: «Аби було ЦІКАВО!».

Одна з найкращих книжок, максимально плідне сприйняття якої, на мою думку, залежить саме від вчасності її прочитання, – це «Ловець у житі» Селінджера, який, очевидно, не писав її для якоїсь конкретної аудиторії. Це ж можна сказати й про «Володаря перснів» Толкіна (на противагу романам Ролінґ) чи окремі романи братів Стругацьких і Рея Бредбері – як показує загальний досвід не одного покоління, найкраще, що сприймається в цьому віці, написано зовсім не для підлітків.

Особистий приклад: років у 16 я прочитав «Гру в бісер» німецького письменника Германа Гессе. Після прочитання місяць ходив, як мішком прибитий, і нині, відучившись на філології і перечитавши два вагони книжок, я вважаю роман Гессе найважливішим у своєму житті.

«Як показує загальний досвід не одного покоління, найкраще, що сприймається в цьому віці, написано зовсім не для підлітків»

У цій тенденції – «малі» читають «доросле» – чудово простежується ґендерна заангажованість: хлопці, як правило, читають фантастику і фентезі. До наведених імен слід додати Роджера Желязни, Кліфорда Саймака, Айзека Азімова, Вільяма Гібсона, Роберта Джордана, а відтепер і Джорджа Мартіна, чий цикл книжок «Пісня Льоду і Полум’я» після виходу серіалу «Гра престолів» б’є всі рекорди популярності серед цієї аудиторії. На тлі екранізацій також дуже відживився інтерес і до Конан Дойля. Десь на марґінесах іще залишаються Джек Лондон із Александром Дюма, але їхній час невблаганно збігає.

Отже, хлопці, прагнучи «серйозної літератури», віддають перевагу фантастиці за її карколомну вигадливість-сюжетність і максимальний динамізм: бо ж є «серйозна література», де майже нічого не відбувається (весь той підозрілий модернізм), і вона почекає інших часів. Дівчата ж, шукаючи справжнього, шукають справжніх дорослих і серйозних почуттів. Саме тому досі такими важливими тут залишаються романи «Маленькі жінки» Луїзи Олкотт, «Джейн Ейр» Бронте, «Звіяні вітром» Мітчелл, непохитним must reed є «Гордість і упередження» Остін, не останньою чергою через таку кількість вдалих кіноверсій. Віяннями часу можна пояснити велику популярність писань Пауло Коельо («Алхімік», «На березі Ріо-П’єдра сіла я і заплакала») і Річарда Баха («Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон»): тут підкуповує, очевидно, позірна глибина з максимальною легкістю сприйняття. Але це, думаю, скоро минеться. До речі, великою повагою далі користується Ремарк – суміш красивого життя, відчаю і трагічного кохання чіпляє й нині.

Так, людина у 15–17 років справді шукає певних відповідей на певні запитання, але догодити їй ой як нелегко. Органічна потреба бунту і максимально високі вимоги до оточення створюють те ідеальне чуття на загравання і фальш із боку «дорослих», яке непомильно розпізнає штучність більшості «підліткової літератури», де буцімто і говорять про тебе і з тобою на рівних, але все одно з позиції «зверху», яка компрометує весь задум. Так, далеко не всі прагнуть «справжнього і вічного», «серйозного і жорстокого»: підлітки, попри все, різні, смак до постійного читання в них лише формується. Та все одно, попри рівень запитів і загальний культурний рівень підлітка, «несправжнє», як правило, відсікається категорично і назавжди.

Я в жоден спосіб не таврую все, що можна назвати «підлітковою літературою». Мені радше йдеться про те, що більшість так званих «книжкових серій для підлітків» одразу демонструють банальний непрофесіоналізм і відсутність елементарного чуття. Я свідомий того, що від «Острова скарбів» Стівенсона і «Пригод Тома Сойєра» Марка Твена і до «Голодних ігор» Коллінз і «Помилки в наших зорях» Гріна потужність і необхідність такого штибу літератури проявилися з усією очевидністю. Побіжне спостереження: навіть на прикладі цих імен стає помітно, що раніше, на зламі століть і довгий час упродовж століття ХХ-го, підліткова література бачила своїм головним «споживачем» саме представників чоловічої статі, а от сьогодення цю тенденцію докорінно змінює – найкраще, що пишеться для цієї аудиторії, в дивний спосіб спрямовано на представниць прекрасної статі.

Із другого боку, питання про «чи справжнє?» і «чи цікаво?» так чи так тягне за собою іще одне – «чи слід?». Але питання це зринає геть не через можливість якогось ефемерного травматичного досвіду, а через можливість відбити інтерес до хорошої літератури лише тому, що тепер вона банально є нецікавою і її теми тепер просто не актуальні. І тут найкраща порада з тих, які маю: підліткам просто необхідно покладатися на власну читацьку інтуїцію, на те, чи «чіпляє» текст, чи проїдете ви за його читанням потрібну вам зупинку метро, трамвая чи автобуса. Якщо ні, слід відкладати, поки не пізно, поки ще текст може розраховувати на те, що до нього колись повернуться.

Отже, інтуїція. Штука химерна, загадкова і вкрай особистісна, як і, приміром, людські звички. Аби не позбавити себе в майбутньому розмаїтих радощів літератури, варто дослухатися до неї і не боятися ризикувати. Братися за на позір «несвоєчасне», шукати своє. Власне, читати.

Print Form
Подiлитись: