Українські ілюстратори круті

Мар’яна Савка. Письменниця, видавець, мама в найбагатшому сенсі цього слова: саме її натхненність творить сучасну українську дитячу літературу, розкриває нових авторів, дарує читачикам поживну книжкову радість. А також Мар’яна – матуся маленького хлопчика, який від народження знає, що таке – дружний і професійний редакційний колектив. Сьогодні ми розпитали головного редактора провідного видавництва України, «Видавництва Старого Лева», про ….

– Про літературну освіту у школі. Чи мають у сучасній шкільній програмі бути (переважати?) тексти сучасних авторів? Як їх обирати?

Важко дати якусь однозначну оцінку. Але те, що треба змінювати підхід, це 100%. Треба зміщувати акценти з давнини на сучасність. Зараз діти такі розвинуті, з льоту хапають уміння користуватися всіма найновішими винаходами, усілякими ґаджетами, комп’ютерами, ці діти випереджають свій час, а програма з української літератури десь зависає у ХІХ столітті. Варто замислитися: яка мета цієї програми? Прищепити любов до читання та української літератури загалом чи дати історичний зріз, – бо наразі не бачу ні одного, ні другого. Навіщо на початку кожного навчального року, з п’ятого по дев’ятий включно, починати з усної народної творчості і давньої літератури. Поспілкуйтеся з дітьми – вони цей період не те, що не люблять, вони його не зносять. І таким принципом побудови програми можна добитися того, що діти українську літературу (і загалом читання) просто зненавидять.

Але я не вчитель, не методист, не складаю програм, не вивчала цієї теми ґрунтовно. Те, що там мають бути сучасні письменники, для мене очевидно – вважаю, що зацікавлення в літературі давньої доби з’явиться тоді, коли є знання й розуміння літератури сучасної.

Не знаю, як добирати імена класиків-некласиків, адже неможливо вивчати всіх. Було б гарно, якби вчитель мав досить свободи для власного смакового відбору. А ще я от пофантазувала, що, окрім української літератури, варто було б мати у програмі уроки читання, на яких можна було б зокрема читати твори, обговорювати, писати на них відгуки. І на уроках читання можна було б вивчати тексти сучасних дитячих письменників. Але для цього потрібно, щоб шкільні бібліотеки укомплектовувалися не лише підручниками, але й художньою літературою. Тому що саме у школі діти мали би познайомитися з сучасними дитячими письменниками, такими як Володимир Рутківський, Галина Малик, Сашко Дерманський, Галина Ткачук, Сергій Гридін, Григорій Фалькович та багато інших. Натомість ми маємо ситуацію, коли книжки для читання взагалі не потрапляють у бібліотеки, а зустрічі з письменниками у багатьох школах не стають бажаними, навпаки, частина вчителів сприймає їх як зайвий клопіт. Залишається лише дитяча бібліотека, міська чи сільська (а в селах вони не розділені) – а там ціле гроно проблем із комплектуванням і взагалі функціонуванням, і родина, де часто-густо на книжки не звертають увагу в силу недостатньої освіченості батьків чи бідності. А це означає, що досить невеликий відсоток дітей має доступ до цих книжок.

«Зараз діти такі розвинуті, з льоту хапають уміння користуватися всіма найновішими винаходами, усілякими ґаджетами, комп’ютерами, ці діти випереджають свій час, а програма з української літератури десь зависає у ХІХ столітті»

– Про «сучасність» українських авторів. Наприклад, порівняно з європейськими. Чого бракує нашим авторам?

Я думаю, що насамперед авторам бракує того, що й видавцям – інтегрованості у світовий ринок. Насамперед начитки текстів іноземними мовами. Велика проблема знайти дитячого письменника, котрий володіє принаймні англійською. Письменник повинен відчувати, де він є, в якій точці координат не лише національної, але й світової літератури. І видавцям цього розуміння також бракує.
Нам загалом бракує знання про те, що там у тренді, бракує фахових обговорень на сторінках різних видань та інтернет-ресурсах, бракує самих ресурсів, бо ті, що є, мають обмежені можливості і постійні проблеми з фінансуванням. Бракує конкурсів, конкуренції, письменницьких будинків, премій, літературних шкіл, фахових редакторів. Бракує великих стимулів, зокрема фінансових. Тому що досі побутує думка, що автор має знайти кошти, щоби прийти до видавця і просити його видати йому книжку. Мені здається, що ми засиділися у перехідному періоді. Десь у нескінченних дев’яностих.

Коли ми укладаємо редакційний портфель видань для дітей, то намагаємося зробити певну розкладку за жанрами й віком. Я усвідомлюю, що досі нам бракує книжок у певних вікових і жанрових нішах. Наприклад, лінійка для найменших, книжки-картонки, у нас дуже куца, розвивальних книжок практично немає, книжок-картинок – таких популярних на Заході – також дуже мало. Пізнавальних – одиниці. Навіть попри те, що ми видаємо вже досить багато, як на українського видавця, книжок, все одно всього ще дуже мало. Зрештою, на всеохопність ми й не претендуємо, але принаймні намагаємося мати в асортименті книжки в кількох вікових категоріях. Мусимо балансувати між потребою в певних книжках і наявними рукописами. Справді, так буває, коли сподіваєшся на цікаву проблемну прозу, а рукописи надходять переважно з віршиками для малят.

Утім, українська література для дітей розвивається досить активно, з’являються серйозні тексти. Коли ми намагаємося рівняти український корпус літератури зі світовим – виходить трохи викривлена картина, адже зі світових авторів ми вибираємо найкращих з-поміж усіх країн, перевірених великим іноземним книжковим ринком. Так само як неможливо рівняти українську літературу, яка тільки твориться (і це, до речі, дуже продуктивний стан) і, наприклад, британську – з її глибокою традицією і неймовірно великим і активним книжковим ринком.

– Про ілюстраторів. Часто говорять, що український ринок дитячої книжки тяжіє до зайвої сентиментальності в ілюструванні. Між тим книжки ВСЛ помічають у світі великою мірою завдяки відходу від цього напрямку. Ви намагаєтеся тримати баланс чи йдете «за інтуїцією»? Чи потрібно, врешті, готувати «споживача» до нових підходів, більш сучасних, відповідних новим «знакових системам», зорієнтованих на «нових дітей»?

Ми змінюємося разом із нашим читачем. Це найважливіше для видавця – відчувати, як зростає читач, і зростати разом із ним. За ті роки, що я працюю у книговидавничій галузі, смаки читача суттєво змінилися. Це взаємний вплив. Коли ми експериментуємо і пропонуємо нашому читачеві нову естетику, то щось він акцептує, від чогось відмовляється, але в кожному разі проявляє рівень своєї готовності до сприйняття якоїсь новизни. Є видавці, котрі полюбляють іти за смаками читача, чи то пак покупця, але орієнтуються на дуже широкі верстви – естетика видань таких видавництв надовго зависає у традиційній, а часто лубковій стилістиці. Є видавці, котрі сповідують традиційну, але вишукану і дуже якісну реалістичну естетику – їхній покупець дещо консервативний, але дуже вірний. Ми ж намагаємося інтуїтивно змінюватися, і вносити новаторські ідеї в художнє оформлення. Найчастіше це новаторство привносять самі художники, бо переважно це молоді амбітні люди, котрі розвиваються, швидко вчаться, хочуть осягнути щось нове і свіже.

Із сином Северином

Чи є наші книжки занадто сентиментальні? Якісь, напевно, так. Але є і такі, що далеко від цього відійшли. Інакше ми би не підписали 17 контрактів на продаж наших книжок за кордон. Мені дуже відрадно, що коло цікавих молодих ілюстраторів стає щоразу ширшим. За останній рік ми розпочали співпрацю з багатьма новими художниками, дехто з них, як-от Катерина Садовщук, стали для нас просто відкриттям. Узагалі, українські ілюстратори круті. Нічим не гірші за іноземних.

– Підліткова книжка в нас ще надто поволі розвивається. Чи має видавець «плекати» автора? Чи наразі умови такі, що автор сам має «виростати» (як взірець маємо, приміром, прозу авторів ВСЛ – Оксани Лущевської та Сергія Гридіна, чиї твори справді «ростуть» у якісному плані)?

Співпраця з хорошим видавництвом справді багато дає для професійного зростання автора. Автор – це така квітка, яка любить, щоб її плекали. Кожна людина потребує увагу. Інколи, буває, комусь не додаси уваги (а це часом стається, всі ми люди, часу на спілкування з обсягом роботи стає дедалі менше) – і потім маєш купу непорозумінь. В ідеалі автора-початківця розвиває робота з досвідченим редактором. За умови, що редактор не мусить переписувати за автором твір. Якщо в молодого письменника є потенціал, то правильні стимули розвинуть його таланти і можливості. Сергій Гридін прийшов до нас із першою повістю про комп’ютерного віруса Федька, це була річ початківця, текст досить сирий, але цікавий. Він довго домовлявся про зустріч, нарешті ми зустрілися (я ще запізнилася майже на годину, бо дуже довго їхала на зустріч львівськими заторами), поговорили і я повірила в нього просто як у людину, з якою можна мати справу. Не помилилася. З того часу Сергій багато пише і вдосконалює себе. Ще як приклад – співпраця з Олею Русіною. Школярка Оля, ніким не лобійована і цілком незнайома дівчинка, надіслала нам рукопис повісті «Сестричка». Прочитала – і зрозуміла, що потенціал потужний, можна працювати. Книжка стала успішною, витримала кілька перевидань. За той час Оля написала наступну – «Сімейка Майї», і знову успіх. І я розумію, що Оля має всі шанси стати відомим письменником, писати і для дорослих.

А література для підлітків – то така окрема територія, до якої наші автори потроху підступаються, роблять перші кроки. Але доволі сміливі. Спершу були «Не такий» Сергія Гридіна і «Мій друг на ім’я Циркуль» Валентина Бердта, а в останній період до них додалися «Метелики в крижаних панцирах» Оксани Радушинської – про дівчинку в інвалідному візку, «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш – про формування характеру творчої особистості, «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського – книжка про цілий клубок соціальних проблем – сирітство, жебракування, життя в інтернаті для глухих. Мені здається, дитячим письменникам особливо потрібні різні програми, творчі майстерні, круглі столи з обговоренням різних наболілих тем – для особистого стимулу і творчого росту. Ну і потрібна територія спілкування з дітьми. Якщо школа і далі буде відхрещуватися від письменників, то звідки письменника отримати важливий і такий потрібний у їхній праці досвід розмов із підлітками (спілкування зі власною дитиною не завжди достатньо для цього).

– Яке «відкриття» Ти очікуєш/прогнозуєш/чекаєш в укрдитліт? Що для цього потрібно?

Я сподіваюся, що в якусь мить письменники в парі з художниками почнуть створювати якісні книжки-картинки, picture books. Але на важливі для суспільства теми. І вони стануть цікавими за кордоном. Ще мені здається, що скоро з’явиться хороший підлітковий роман. Імовірно, з тематикою, близькою до теперішніх подій війни, яку діти так само болісно проживають і усвідомлюють. Наразі в короткій формі ця тема звучить все частіше. Ми невдовзі плануємо вихід книжки для дошкільнят і молодшої школи «Мій тато став зіркою» – від Галини Кирпи. У цій невеликій книжечці письменниця розвиває тему і Майдану, під час якого загинув батько головної героїні, і війни, і біженців.

Розпитували БараБука і К