Усі ми трішки звірулаки
Певне, кожному з нас хоч раз за життя хотілося перекинутися на якусь тварину і хоч трішки подосліджувати світ у тілі звіряти. У книжках Галини Ткачук це можливо — у «Котулаках і цвіті папороті» можна спостерігати за новими пригодами юних котулаків.
Це друга книжка серії про котулаків. Перша — «Хто такі котулаки» — знайомила нас із братами-близнюками Левом і Мирчиком та їхньою двоюрідною сестрою Ладою. Хлопцям саме виповнилося дев’ять років, і вони сподівалися, що їхня прабабця, Малина Зловісна, розкаже їм нарешті секрет перетворення на тварин та інші чаклунські штучки. Якщо хочете дізнатися, як близнюки разом із Ладою вивідали секрет і в яку легендарну бібліотеку Києва вони ходили — читайте першу книжку. Я ж скажу лише, що у другій частині діють ті самі головні герої, а отже, вони таки опанували навичку перетворення.
«Котулаки і цвіт папороті» — друга книжка про котулак, але третя — про звірулак. Як так? Бо почалося все не з «Хто такі котулаки», а з «Білки Квасолі та Опівнічного Пожираки». Саме там уперше Галина Ткачук розповіла про дивовижні здібності киян. «У сиву давнину на величних горах над могутнім Дніпром стояло славне місто Київ… У давньому Києві все було інакше ще й через відсутність технологій. Саме тому киянам доводилося жити цікавим життям. Наприклад, перекидатися на тварин». Як виявилося вже у котулачій підсерії, у Києві та околицях і досі мешкають звірулаки, тобто люди, які вміють перекидатися на тварин.
Це не перша книжка Галини Ткачук, де вона творить міфи та легенди Київщини. Сюди ж можна зарахувати і «Вечірні крамниці вулиці Волоської», які виходили у «Темпорі», а минулого року були перевидані «Богданом» у новому оформленні. У «ЗВРК» авторка творить паралельний до Києва вимір та легенди, які пов’язують Київ і Зміїв. В одному з інтерв’ю Галина Ткачук зізналася, що має амбітні плани пов’язати всі світи своїх книжок в один. Як на мене, вона вже це робить, і їй непогано вдається.
Та все ж повернімося до наших юних котулаків. На них чекає святкування Івана Купала у селищі чарівників Добрий Дуб. Цього року святкування особливе — спортивне дитяче свято, змагання з іншою командою звірулак. А мета… ну, можна здогадатися з назви.
У «Котулаках і цвіті папороті», як і в багатьох фентезійних історіях для молодшого й середнього шкільного віку, ми не бачимо батьків. Зазвичай діти самотужки мають порятувати світ, подолати велике потужне зло, знайти якийсь особливий цінний артефакт, або й усе це разом. У других «Котулаках» усе ніби й так, але й не так. Бо ж діти не самі. Разом із ними — їхня прабабуся і все чаклунське селище.
Таким чином авторка нагадує читачам, наскільки цінним і важливим є зв’язок зі старшими в роду. Це не просто спілкування з бабусями-дідусями чи й прабабусями-прадідусями, якщо комусь пощастить так, як правнукам Малини Зловісної, а й передача життєвої мудрості, досвіду. Бо від своїх старших родичів ми можемо дізнатися таке, про що не прочитаємо в підручнику з історії. Хай це буде родинний рецепт найсмачніших у світі пиріжків із ревенем чи котулачого зілля.
Дуже хочеться сподіватися, що після прочитання «Котулаків» юні читайлики побіжать до своїх бабусь — розпитувати про їхнє дитинство і секретики. Бо ж наша сила не лише в знанні історії країни, а й у знанні нашого роду, а бабусі-прабабусі й є чарівними ланками, які поєднують теперішнє і минуле.
У серії про котулак, як і в інших книжках Галини Ткачук, щедро розсипано жмені фірмового гумору, згадки про інші книжки, як то «Люби і знай комарів рідного краю», «Хижий хвощ проти чорного лелеки» (не здивуюся, якщо за кілька років книжка з такою назвою з’явиться на полицях книгарень), «Рік життя нудного дикобраза» тощо.
Яскравий звірулачий світ допомагають творити й ілюстрації Івана Кравця. Очі літніх чарівників хитро усміхаються, а погляди юних котулаків натякають на бешкетні задуми. А які там відганяки! Та все ж родзинка оформлення — те, обкладинки котулачої серії світяться у темряві — магія просочується крізь сторінки.
Хто не перший рік читає і любить книжки Галини Ткачук, знає, що вона шанує білок і дуби. І хоч білки ще не пробралися до котулак (але ми пам’ятаємо, що почалося все саме з білкулаки Квасолі!), та все ж селище називається Добрий Дуб. Враховуючи перехресні зв’язки між книжками авторки, цікаво, чи ж «Дуб трьох лісовиків» не росте десь поруч? Придивіться уважно, шукайте розпізнаки, може, вам, як і Мирчику з Левом, також вдасться знайти дорогу до селища добрих чарівників.
