Валентина Захабура про дівчат на обкладинці та секрети письменства
«Лепрекони» письменниці та бібліотекарки Валентини Захабури отримали відзнаку «Топу БараБуки 2019» як «Найкраща підліткова книжка року».
БараБука запросила авторку повісті на засідання читацького клубу «Зелена Білка», під час якого розпитала про її письменницький досвід, роботу в бібліотеці та спілкування з читачами.
Читайте також інтерв’ю з Валентиною Захабурою: Сучасні діти вчаться обирати
– Усе більше бібліотекарів і людей пов’язаних із дитячим читанням, кажуть, що найохочіше діти читають серії. Ви – авторка серії «Ой, Лише…» та окремої книжки «Лепрекони». Чи відрізняється ваш досвід як авторки серії і як авторки окремої книжки? Що купляють охочіше? Чи правда, що серія популярніша?
– Серія – це кльова штука, тому що вона, як локомотив, веде за собою «вагончики» інших книжок. І неважливо, що потім пише автор – окрему книжку чи книжку з іншої серії, чи просто оповідання у збірці. Якщо вже дитина зачепилася за серію, то вона далі із задоволенням читає інші твори автора. Я дуже рада, що в мене була серія, і я її дуже люблю, проте «Лепрекони» – геть окремі. Діти, які зростали на моїх перших «Ой, Лише…», уже підросли. Для них якраз підійдуть «Лепрекони», бо вони майже такі самі за віком і за настроєм, як третя книжка «Ой, Лише, або Як приборкати батьків». З неї читачі логічно переходять на інші пригоди й інших героїв.
– Чи чекати продовження «Лепреконів»?
– Ні, вони серією не будуть. Це окрема книжка, і я цілком задоволена тим, як вона завершується. Хоча читачі запитують: а що ж там було з героями далі? Чи поїхав той хлопчик на навчання у Великобританію? А що було далі з Наталкою? А чи стала Юльця юристом? Я вважаю: це класно, якщо є такі питання. Придумуйте самі, пишіть фанфіки! Це ж здорово, коли книжка лишає по собі запитання.
– Окрім питання «Що ж буде далі?», ця книжка залишає по собі купу питань, через те, що в ній порушено багато стереотипів. Які з порушених стереотипів найбільше подобаються або дивують читачів?
– Найбільший стереотип, що це – книжка для підлітків. Вона, як і всі мої книжки, – для родинного читання. Звісно, не всі готові відмовитися від стереотипу «дівчинка = слухняна», чи погодитися, що книжка про серйозні речі може бути веселою. Для мене ж вона також розвінчала певні стереотипи – наприклад, щодо читачів. Показала важливість діалогу між батьками й дітьми завдяки тому, що вони бачать себе в ролі школярів, а не батьків. Це кумедно, тому що діти впізнають своїх батьків, а батьки впізнають себе дітьми. Мені сподобалося, що вдалося поєднати батьків із дітьми, хоч на цей ефект я не розраховувала.
– Чи писали вам читачі свої враження від «Лепреконів», чи малювали малюнки?
– Малюнки не малювали, але листи писали. Хто читав книжку уважно, той знає, що там «зашита» адреса, і ця адреса – реальна. Мені час від часу на цю адресу приходять листи від підлітків із різних куточків України. Один хлопчик навіть написав англійською (хоча Тоторо у книжці живе в Німеччині) що йому дуже сподобалась історія, що він дуже підтримує мене, тобто Тоторо. Я йому подякувала й відповіла, що це додаткова адреса автора для того, щоб спілкуватися з читачами. Здається, цим я трошки розчарувала читача, який захопився історією і повірив.
– Тобто ви відповідаєте на всі листи, які приходять на ту адресу?
– Так! У книжці вказано справжню адресу, на неї можна писати, і я з радістю відповім. Дошкульних листів поки не було, всі з підтримкою, вдячністю. І це приємно. Це адреса Тоторо, другорядної героїні, і мені приємно, що вона така близька і так сприйнята читачами.
– Зараз бібліотеки стають досить цікавими місцями. Там дізнаєшся щось дуже несподіване про читацькі смаки, про те, що люди читають. Про те, що діти взагалі шукають на книжкових полицях. Бібліотекарі акумулюють усі ці знання, тож поділіться інсайтами: що відбувається на вашому робочому місці? Що цікавого запитують читачі?
– Дуже тішить останнім часом те, що діти, підлітки приходять зі списками літератури не шкільними, а з тим, що б вони хотіли почитати. Не завжди в нас є ці книжки. Наприклад, у нас далеко не весь Ніл Ґейман. Якщо немає конкретної книжки, але я розумію напрямок, то я можу порадити з того, що є (бо справді, слава Богу, наші фонди почали класно комплектувати). Останні роки ми отримуємо можливість самі замовляти книжки й можемо обирати класні книжки для бібліотек.
Інший інсайт полягає в тому, що хлопчики залюбки читають так звані «дівчачі» книжки. Якщо на обкладинці дівчинка – це нічого не означає. На сьогодні це більше маркетингові ходи, бо ж якщо на обкладинці дівчачі ніжки (як на «Лепреконах» – Ред.), таку книжку з задоволенням читають хлопці. Їм цікаво, що ж у тому дівчачому світі відбувається. Класно спостерігати, як дитина ходила, мучилася тою літературою, а потім приходить і каже: «Я не любила читати, але мені нещодавно потрапив у руки детектив, і я тепер хочу читати підліткові детективи. Дайте ще!». І ця дитина просто за тиждень прочитала всю серію «39 ключів». І це класно! Бо людина, яка не дуже любила читати, отак круто змінила своє ставлення до книжок.
– Ви стверджуєте, що популярне не шкільне читання, а люди приходять із власними списками. Де ж вони беруть ці списки?
– Підлітки вже починають стежити за книжковими блогерами! Ура!
– Чи було таке, що хтось приходить у вашу бібліотеку зі списком і питає, чи є у вас книжка Валентини Захабури «Лепрекони», ви її даєте, дитина бере книжку і впізнає вас? Було таке?
– Майже. Але я не казала, що це я, бо мене не впізнають. Я ж не Захабура, а Захарченко-Бурцева, а на табличці в бібліотеці написано «Вас обслуговує бібліотекар старшого відділу Валентина Владиславівна». Але в мене на робочому столі стоїть відзнака БараБуки, і ті, хто хотів би поцікавитися, звісно, спитав би, що вона там робить.
– Чи називають читачі імена книжкових блогерів, за якими стежать?
– Не зізнаються. Кажуть, що дивилися в ютубі й записали собі назви книжок.
– А буває таке, що читач шукає книжку за певною темою чи за проблемою?
– Звісно. Кілька разів були такі читачі. Була дівчинка, яка дуже любила читати про комах. Усе, що в нас було: і сучасне, і давніше, і напівхудожня література, і науково-популярна література – вона все перечитала. Були підлітки, які читали про Другу світову. Вони читали й Алексієвич, і Суворова. Просили книжки про піонерів-героїв, які їм радили почитати їхні бабусі, і водночас зовсім інші книжки. Вони порівнювали їх для себе, це було досить несподівано і приємно. Просять і «Щоденник Анни Франк». Приходила дитина, яка за ніч цей щоденник прочитала. Я запитую: «Для чого ти це робиш?», а вона відповідає: «Я повинна це знати».
– Ви пропонуєте підліткам літературу, яку зазвичай розглядають як дорослу. Чи звертаєте ви увагу читачів на сучасну українську літературу? Карпу, Жадана, Андруховича?
– Звичайно! Карпи в нас немає, Жадана трошечки, але от із підліткових радила Олену Рижко, Ольгу Купріян («Щоденник Лоли», «Солоні поцілунки»), Сергія Гридіна («Не такий», «Дорослі зненацька»), Любка Дереша «Поклоніння ящірці») та інших.
– Чи запитують читачі літературу про війну, яка зараз відбувається?
– Про цю війну запиту немає. Дуже класно, коли з’являються сучасні твори, в яких ця тема присутня. Я думаю, що це такий всеукраїнський посттравматичний синдром, хоча він не пост-, а травматичний досі, і підлітки намагаються від цього відсторонитися. Вони багато читають про Другу світову, а від цієї війни наче відгороджуються. Хоча на зустрічах із волонтерами й ветеранами діти дуже активні.
– Порадьте колегам-письменникам про що треба писати, щоб наступного року подобатися підліткам?
– Містичні детективи, прив’язані до знайомих реалій – це суперсмачно. З елементами жахливчика може бути. Це популярно, і підлітки цього хочуть. Щоб це була пригода з таємницею, з містикою і з упізнаваним «смачним» колоритом. Якщо років десять тому вони дуже хотіли відірватися від реальності, це був Гаррі Поттер і все, що схоже. Потім завдяки перекладній літературі пішла хвиля подібних книжок, тож вони хотіли книжки «про нас», щоб упізнавати себе. Паралельно з цим була хвиля детективів.
– Що ви робите, коли не пишеться? Як повернути натхнення?
– Мені допомагало братися за малесенькі проекти, коли в мене не писалися якісь основні твори. Я вже «профукала» дедлайн по здачі повісті майже на три місяці. Мені було шалено соромно, але паралельно з цим я написала кілька маленьких оповідань. Це спонукає хоч щось писати, хоч трошечки, хоч сяк, хоч так, хоч догори дриґом. Бо коли ти зупиняєшся, дуже важко включитися назад у процес.
– Чи є прототип у Юльці з «Лепреконів»?
– Є, аж два. По-перше, це моя кума Яна Дзюбенко, з якою ми разом училися. А другий прототип – письменниця Настя Мельниченко, при тому що ми з нею особисто бачилися лише раз, але я її багато читаю. От із цих двох дівчат я зліпила свою героїню.
Переглянути повне інтерв’ю можна тут.
Підготувала Настя Музиченко. Фото зі сторінки письменниці у фейсбуці
