Від дітей можна багато чого навчитися


Із героями книжок Оксани Лущевської читачі можуть мандрувати через океан і знайомитися з іншими культурами, знаходити друзів за листуванням, відкривати таємниці старовинної скриньки, дізнаватися про дитинство видатних дітей, колядувати й готувати незвичні й водночас прості страви. За п’ять років у світ вийшло понад десять книжок письменниці для дітей різного віку. Попри те, що Оксана Лущевська живе у Сполучених Штатах, приїжджаючи на батьківщину, вона завжди радо зустрічається з читачами на презентаціях, а за кордоном долучається до промоції українських книжок, перекладаючи їх. 

Письменниця розповіла БараБуці, що надихає її на творчість, як з’являються на світ її персонажі, якою має бути книжка для найменших, та дала поради дітям, котрі мріють стати письменниками.

5– Оксано, Ти пишеш і для малят, і для підлітків. Для кого писати складніше?
– Нелегко писати для всіх вікових категорій, тому я намагаюся давати тексти друзям, які мають дітей. Завдяки цьому й відбувається певне «тестування». Також я, мабуть, не могла би писати для читацької групи 14+. Нині мені важко зрозуміти особливості такого читача. Хоч і часто здається, що я добре пам’ятаю себе і власні проблеми в такому віці, але не певна, що спогади про себе можуть придатися.

– Якою має бути книжка для підлітків?
– Якщо говорити про тренди в Young Adult, то, як показав досвід цьогорічного книжкового ярмарку в Болоньї, є зацікавленість у реалістичній прозі. Але це лише один із «трендів». Головне, мені здається, – такі книжки мають залишати дитині надію.

– А які вимоги до книжок для найменших?
– Усе залежить від культури, де виходить книжка. Від економічних і маркетингових можливостей видавців, від статусу й дискурсів дитячої літератури. Загалом, якщо дотримуватися певних «стандартів» оцінки книжки-картинки для найменших у США, то вони такі: якісні елементи дизайну, мистецький підхід ілюстраторів, жива, динамічна, лаконічна мова. Більше про вимоги можна прочитати на блозі «Казкарка», де ми подаємо базову модель для аналізу дитячої художньої літератури.

1

Зустріч із українськими малюками в Атланті під час заходу «Діти читають Шевченка»

– Як Ти співпрацювала з художницею над книжкою-картинкою «Вовчик-колядник», чи це перший такий твій досвід?
– Це мій перший досвід роботи з текстом, де візуальне домінує над вербальним. Треба було вирішити: що має робити ілюстративний текст? Чи має доповнювати, розширювати, посилювати, відображати, або ж контрастувати з оповіддю?
Світлана Балух, ілюстраторка, справді добре передала емоційні пласти тексту й створила зовнішній світ вовчика: його родину, помешкання, місто, куди він ходив… Світланин візуальний текст – це посилення й розширення вербального контенту загалом.
Насправді я дуже вдячна подругам, колегам і дуже близьким мені людям – Валі Вздульській та Юлі Березенко – за їхні поради й критичні зауваги. Це був один із найкращих досвідів співпраці.

– Хто з авторів Тебе надихає?
– Мене надихають автори, які пишуть для читачів 4+, 9+ і 12+. Здебільшого я перечитую тексти Кейт ДіКамілло, Ульфа Старка, Каті Аппельт, Туве Янсон, Кевіна Генкеса. Люблю книжку «Сни шовкопряда» Оси Ґан Шведер. Утім, по-справжньому надихає здебільшого поезія. Я часто перечитую поезію для дітей і дорослих Мар’яни Савки, Івана Андрусяка, Романа Скиби, Василя Голобородька, Катерини Міхаліциної, Михайла Григоріва, Анни Хромової, Ів Мерріам, Карли Кускін, а також Маріанни Кіяновської, Марії Титаренко, Оксани Луцишиної – всіх не назвати.

6– Як створити персонажа, щоб дитина повірила в його реальність?
– Реальним. Живим, конфліктним. Можна дати певні поради, читаючи рукописи, але вивести єдину формулу неможливо.

– Коли Ти створювала у «Друзях за листуванням» і «Найкращих друзях» образ дівчинки-підлітка, чи наділяла головну героїню власними рисами в такому віці?
– Якби я тепер ще раз писала про Ксеню, гадаю, вона була б іншою. Більш конфліктною. Із глибшим психологічним «інсайтом».

В «Іншому домі» описано Пітсбурґ, місто у штаті Пенсильванія, де я жила сім років. Також у книжці є Троєщина, куди я приїжджаю з року в рік, коли прилітаю в Україну. Її я досі вивчаю. Є в книжці й третій особливий досвід, відомий нам усім із дитинства. Це досвід дітей, котрі самостійно обирають життєвий шлях

Цікаво от що: коли я писала «Друзів», то ще не працювала з дитячою літературою на академічному рівні й виходила з тих засад, які сформувалися в українському дитліті. Вони відтоді (хоча книжці лише кілька років) стрімко змінюються. І так і має бути. Хоча це не означає, що ми бачимо якісний зсув у текстах, які нині читаємо. Тематично – так, а от у психологічному інсайті – лише трохи. Втім, ми поволі рухаємося. І це добре. У США студентам не рекомендують робити огляди на книжки, давніші за 5 років. Отже, приблизно передбачається, що зсув дискурсів вимірюється п’ятиріччями.
«Друзі» свого часу вийшли й заповнили власну/певну/окрему нішу. Мені пише дуже багато дівчат і трохи хлопців. Запитують навіть досі, чи буде третя книжка. Цебто діти щось для себе знайшли у моїх творах. Я не наділяла Ксеню власними рисами. Але використала свій досвід вивчення мови, а також подорожей у США і роботи в дитячих таборах.

3

У США Оксана Лущевська часто читає дітям українські казки

– Наприкінці минулого року вийшла Твоя повість «Інший дім». Чому вирішила писати саме про розбиту родину?
– Повість ця про події, які я спостерігала в житті. Я не пережила їх на власному досвіді, але пройшла з близькими людьми. Крім того, я знаю, що таке жити на відстані від родини, що таке «інший дім» і який вибір упроваджує життя в такому «домі».
Ще було кілька досвідів, що вплинули на формування ідеї. Один із них – академічний: навчаючись у докторантурі університету Джорджії, я трохи досліджую висвітлення імміграції і транскультурних практик у дитліті. Другий досвід – це моє власне проживання за кордоном. В «Іншому домі» описано Пітсбурґ, місто у штаті Пенсильванія, де я жила сім років. Також у книжці є Троєщина, куди я приїжджаю з року в рік, коли прилітаю в Україну. Її я досі вивчаю. Є в книжці й третій особливий досвід, відомий нам усім із дитинства. Це досвід дітей, котрі самостійно обирають життєвий шлях.

2– Проживання в іншомовному середовищі позначилося на писанні українською?
– Не думаю, що дистанція дуже впливає, адже є соцмережі, які сьогодні ставлять нас поза певними дистанціями. Здебільшого спілкуюся з рідними й друзями по скайпу й через фейсбук. Тож, напевно, трохи втрачається спілкування усне. Також нині я змушена багато писати англійською – 80% письма. Але постійно читаю українською, стежу за новинами онлайн, маю також українськомовних друзів у США.

– Які в Тебе враження від зустрічей із дітьми? Українські діти – активні читачі?
– Я зустрічаюся з дітьми, коли в Україні, і по скайпу також. Трохи зустрічалася з малюками з України в Атланті, де проводила захід «Діти читають Шевченка». На зустрічах в американських школах читаю з дітлахами українські книжки. Такі зустрічі для мене цінні не лише як для авторки, а й для людини, яка фокусується на читацькій рецепції. Від дітей багато можна навчитися. Вони щирі й глибокі співрозмовники. Враження тільки позитивні.
Чи активні читачі? Це залежить від групи, школи, географічного пункту зустрічі. Діти активні в комунікації, а іскра до читання – це те, що ми можемо внести в їхній світ. І маємо це робити.

– Що б Ти порадила дітям і підліткам, які беруться віршувати чи писати прозу?
– Писати. Не боятися показувати свої тексти й звертатися до авторів по поради. Діти часто пишуть краще, ніж ми, назвемо так, дорослі автори. Нещодавно мені надіслав текст п’ятикласник. То було дуже майстерне фентезі, не кожен дорослий так зможе.

03

– Розкажи трохи про свою перекладацьку працю.
Насправді це не праця, а практика, якою я завдячую Михайлові Найдану, професору славістики університету штату Пенсильванія. Я навчалася там у магістратурі й слухала його курс із практики перекладу, читала його переклади. Час від часу ми перекладаємо у співпраці. Здебільшого переклад починається з моєї ініціативи, бо я працюю з дитячою літературою. Професор Найдан завжди підтримує мене порадами, вносячи редакторські правки та розставляючи культурні акценти. Ми разом переклали «Ріпку», «Рукавичку», які вийшли друком в оформленні Романи Романишин й Андрія Лесіва. Також переклали їхню книжку «Зірки і макові зернята», кілька народних казок зі збірок «100 казок» видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» й оповідання Миколи Вінграновського «Гусенятко», казку зі збірки «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш. Іще було кілька уривків текстів до короткої антології української дитячої літератури, що була презентована торік у Болоньї. Були й уривки книжки «Хто робить сніг» Мар’яни й Тараса Прохаськів. Той переклад теж «їздив» у Болонью.

– Над чим працюєш нині?
– Над арт-буком для вірша «Пливуть кораблі», який використовуватиму для зустрічей із читачами. Цей вірш написався навздогін нашій із Віолеттою Боріґард книжці поезій для дітей «Про кита». «Пливуть кораблі» я роблю, щоб було цікавіше розмовляти про те, яке місце арт-буки мають нині займати в дитліті, бо вони можуть стати неочікувано рушійними для розвитку творчості й нового бачення.
Також ми разом із Валею Вздульською та Юлею Березенко працюємо над проектом двомовних українсько-англійських видань для найменших дітей «Крок уперед: глобалізуємося разом із українсько-англійськими книжками-картинками». Надіюся, що мені стане часу, бо насправді академія забирає його понад 90%, а хочеться ще встигати подорожувати, поповнювати колекцію побачених маяків і фотографувати пташок.

Розпитувала Наталка Малетич.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар