Він назвав мене «сонечком»…

Автор: Андрій Кокотюха


Не лише мене. Всеволод Нестайко починав із цього слова спілкування з усяким, хто до нього звертався. Можливо, найвідоміший український дитячий письменник усіх часів так грав на публіку? Застосовував, як прийнято нині казати, піар-хід, аби підтримувати на людях імідж дитячого письменника, котрий за визначенням повинен сюсюкати до всіх круг себе.

Але ні: називаючи людей сонечками незалежно від віку, Всеволод Зіновійович зовсім не лукавив. Подібне звертання не було елементом гри – хоча б тому, що письменник, якого знає і любить уже третє покоління українців, справді бачив у кожному, хто взяв його книжку до рук, щось сонячне.

Не дарма одна з кращих казкових повістей Всеволода Нестайка називається «В Країні Сонячних зайчиків».

Трохи більше десяти років тому видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» перевидало його трилогію «Тореадори з Васюківки» – книгу, культову в середовищі українських радянських школярів, до яких свого часу належав і я. Бібліотечна рідкість, зачитана попередниками до дірок, бралася мною на руки завжди. Незалежно від того, що пригоди Яви Реня та Павлуші Завгороднього знані назубок: просто якщо не візьмеш зараз і не перечитаєш, потім довго чекатимеш наступного випадку, коли хтось перед тобою здасть книжку. То була улюблена страва: їв багато разів, але посмакувати хочеться ще й ще. При чіткому функціонуванні видавничої машини в радянській Україні ціле спеціалізоване видавництво дитячої літератури «Веселка» не змогло запропонувати юним книголюбам нічого кращого за «Тореадорів…» й інші Нестайкові книжки.

«Якщо ти, сонечко, дуже захочеш сподобатися підліткам, матимеш зворотний ефект»

Звісно, інші автори теж писали й видавалися. Проте Всеволод Нестайко вигідно відрізнявся й далі відрізняється від шанованих колег щирістю та чесністю. Будучи вже в поважному віці, – а саме тоді мені вдалося особисто поспілкуватися з живим класиком – він відкрив мені істину. Звучало це буквально так: «Сонечко, найважче, що є в праці письменника – писати для тінейджерів! Бо їм важко сподобатися. Скажу більше: якщо ти, сонечко, дуже захочеш сподобатися підліткам, матимеш зворотний ефект. Вони тебе просто не приймуть».

Саме після розмови з Нестайком прийшло розуміння: світ влаштований не зовсім правильно. Принаймні, світ літератури. Бо книжки хтось чітко поділив на дитячі й дорослі, хоча все набагато складніше. Адже дитина не відразу стає дорослою людиною. Якийсь час вона мусить побути підлітком, котрий знає все, і з яким неможливо вести діалог із позиції старшого. Вік тих, хто їх оточує, для підлітків не має значення. Саме тоді вони у спілкуванні між собою вперше кажуть один одному «старий». А всі довкола – діти, інфантильні, слабкі, перейняті нікому не потрібними проблемами. Вони ж, підлітки, здатні здолати гори, перелетіти океани, змінити недосконалий світ – ось лиш ніхто не дає. Звідси описана в сотнях медичних досліджень підліткова понурість, котра поступово трансформується у злість. Неясно, як вийти з цього цілим та неушкодженим.

Тобто, дитяча й підліткова література – суть різні речі. Істину мало хто усвідомив. Нестайко – один із небагатьох, хто зрозумів це. Тим важливіше, що йому вдалося прорватися з подібним розумінням крізь сірий радянський простір.

Всеволод Зіновійович у «Тореадорах…» та «Одиниці з «обманом» дозволив школярам, моїм ровесникам, бути собою.

Їх виховували не вчителі, батьки чи дід Варава з дідом Саливоном. Підлітки у книжках Нестайка отримали право робити власні помилки, набивати власні ґулі, робити власні висновки з пережитого й учитися без сторонньої допомоги. Підтримка – так, була, вона завжди потрібна. Особливо – моральна. Та допомагали підлітки самі собі.

Письменник учив своїх юних героїв плавати не в мілкому басейні. Сам не бажав бути їхнім інструктором. Його метод – занурити відразу у велику глибоку воду. Стоїть поруч, тримає рятівне коло, страхує, потонути не дає. Але до останнього чекає – випливе, не випливе, а як вибереться – то чи пірне знову. І весь цей процес подавався у формі захопливої гри. Не занудна виховна година про добре й погано: Всеволод Зіновійович прекрасно розумів умовність цих категорій. Бо той, хто вголос бажає добра, насправді може виявитися вовком ув овечій шкурі, використає тебе по повній, ще й зробить винуватим. А той, кого ти вважаєш лихим, просто не схожий на тебе, людина зі своїм баченням світу. Таким героям Нестайко завжди допомагав знайти спільну мову.

У його книжках не знайти історій про відмінників й просто зразкових, плакатно позитивних героїв. Всеволод Зіновійович розповідав, як вигрібав за це по шапці від тодішніх ідеологів. Мовляв, чому можуть навчити ваші дитячі повісті підростаюче покоління? Ви ж не пропонуєте позитивних прикладів для наслідування. Тим не менше, книжки писалися, друкувалися, перевидавалися й тривалий час були в переліку літератури підвищеного попиту.

Метод Нестайка полягав у вмінні розганяти сюжет так, аби події мінялися калейдоскопом, та при цьому не миготіли в читачів перед очима. Його природа – бути простим, не занудним, обходитися без дидактики, рефлексій та повчальних монологів – і водночас пропонувати ситуації, які не мають однозначного вирішення. Освоїти науку писання книжок для підлітків так, аби історії були їм цікаві, неможливо. Все це треба відчувати, і тут справді варто наголошувати на природності: Нестайко щоразу знайомив нас не з вигаданими, а справжніми, реальними молодими людьми. Тільки їх звати інакше, живуть вони не конче в сусідньому дворі, та й мають повне право не говорити однією з нами мовою. Головна чеснота – вони живі, мають вади, завжди сумніваються в правильності вибору, проте все одно його роблять.

Коли «Тореадори…» завдяки старанням Івана Малковича повернулися до молодого українського читача в новій редакції, серед активних покупців я спостерігав досить багато дорослих. Купували для себе. Зізнавалися: «Тореадорів…», як і решту культових на свій час Нестайкових книжок, спіткала така ж невесела доля, як українську книгу взагалі. Майже десять років відсутності на книжкових полицях, а отже – і в нашому інтелектуальному та інформаційному просторі далися взнаки. Встигло вирости покоління, котре не читало Нестайка. Яскравий приклад: повернення «Тореадорів…» не стало тією подією в царині актуальної української культури, яким мало би стати. Відділи культури популярних видань очолили молоді й, поза сумнівом, талановиті люди, у яких, однак, прізвище Нестайка не викликало благоговійного трепету.

З того часу написані Всеволодом Нестайком книжки пережили друге народження, і тут нема жодних перебільшень. Стежки до підліткових сердець зовсім не поросли травою, просто ходили до них інші автори. Та й письменників у самій Україні побільшало – писати для юної аудиторії раптом стало найвдячнішою справою, і дитяча книга нині переживає помітний бум. Проте поганий той український письменник, котрий не хоче рівнятися на Нестайка. Ще менше шансів на успіх має той, хто заявляє – напише краще. Книги видаватимуть далі. Бо спадщина майстра – не лише десятки написаних творів та ностальгія батьків, котрі на них виростали.

Він не загравав. Тримався на рівних. Не був зверхнім у спілкуванні, хоч цілком мав би на то право з висоти свого досвіду. Кожна з його історій – довірлива й, що дуже важливо, цікава та захоплива розмова. Всеволод Нестайко не помер. Він просто відійшов, лишивши письменних нащадків сам на сам зі своїми творами. У кожному з яких лишив частинку себе.

Не полінуйтеся. Зберіть колекцію. Тримайте в себе повне зібрання творів. Ото й буде весь Нестайко.

Обкладинки книжок із сайту chytanka.com.ua.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: