Дзен-повістина з верховини
Свіжа й по-верховинськи нестримна, стрімка, прямовисна навіть Люба-Параскевія Стринадюк закріпилася в добрій традиції не лише видавати на-гора у віртуальну реальність чіткі й незмінно перчені нариси та замальовки в слові, але й раз на рік обертати їх на реальні та якісь дуже вже крафтові по духу книжки. Після етно-повістей із видання «У нас, гуцулів» (2014) та заклично-гойної збірки поетичної прози «До данцу» (2015) навесні цього року вийде нова книжка авторки «Вивчєрики».
Щойно спустившись із рідних гір, ще й не віддихнувши цілком високого повітря Люба-Параскевія витягла з безодні бисагів сирного коника, жменьку скляних кольорових кульок й плетений светр, у ньому любовно завито «Вивчєрики» – правдиву полонинську нірвану для дітей та їх батьків. Цей соковитий та запашний текст хочеться нюшити й гризти, як свіжу соломинку. На відміну від спалахового, ланцюгового візерунку попередніх текстів в оповідці «Вивчєрики» Люба забаює, здається, й саму себе та невідривно, наспівно провадить оповідь від першого враження до глибокого й ласкавого вмиротворення останньої трикрапки…
«Люб, Люб, а хто то – Йванко? Він же є такий? Він ззовні-Йванко чи Йванко-зсередини-Люби?) – Так, десь є такий! Але і в мені є, і в кожному, якщо заглянути вглиб»
З першого півслова вона ніжно занурює нас у гуцульську мелодику та горянський живий неспокій. Через переживання, роздуми та радісне буття малого вівчарика, прості й невимушені образи та сиру, необроблену поняттєвість авторка переливає в читача своє дитяче й вперте зачудування та закохання в гори з полонинами, вівці й ночівлі при ватрі, вічно похилені, неохопні виднокраї та Світ дещо понад світом.
«Вивчєрики», очевидно, значно більше, ніж книжка про шкільнятко з незвичними еко-вподобаннями чи горянський коан, або словник гуцульської мови, зрозумілий без тлумачення, виходить вона й за межі фахової етнорозвідки гуцульського вівчарського побуту, хоча : – «Я буваю часто влітку на полонинах і навіть мала прекрасну нагоду спостерігати за вівчарями, їсти сиру, якого вони мені щедро кроїли великими кавалками. Ще є такий фільм «Жива ватра» – я опрацьовувала архіви до нього, перекладала діалоги вівчарів з гуцульської на українську, чула їхні різноманітні оповіді і серед них був малий вівчарик… То цей Йванко десь і він також… Тепер, десь три роки тому з’явилася мрія жити на полонин. Мати свої вівці, вівчарити, ходити з овечками полонинами і пасти їх, і таке…)) Бо це насправді справа хлопців! Але якщо вони не хочуть, то можуть і дівчата!» – розповідає авторка.
Сором’язливо-горда з цього Люба-Параскевія сама ілюструвала свою дитячу книжку від обкладинки до звороту – килими й ліжники, колотавки й бербенички з діжками, ялини й зорі, річки, береги, стежки – все тут, все в найтепліших барвах, все хочеться сісти й змалювати, щоб мати собі й вміти назвати. «Христина Лукащук підштовхнула мене до того, аби я спробувала сама намалювати і я потім показувала їй малюнки і аж тоді віднесла у видавництво!»
А я, прочитавши «Вивчєрики», думаю тепер про вівці – і не знаю, я бачила вівці чи ні, направду. Вони буденні, їх образ в узусі так глибоко, що я не знаю, чи мої вівці лишень уявні чи була колись справжня. Бодай одна справжня вівця. І думаю про літо, різнотрав’я, залите сонцем, бринзу й молоко, шовково-сині ночі й колючі зірки й не так вже думаю, як відчуваю й вимріюю себе туди.