Усе пережите в дитинстві неминуче відбивається на психіці дорослого


Ви читали «Потерчат» Володимира Рутківського? Ту книжку, заради якої він, як розповідає сам, став письменником. Ту, яку так довго не вдавалося видати, ту, в якій стільки правди й болю, в якій дитячі спогади стають міфом і вливаються в нашу з вами спільну українську історію. Якщо ви читали цю книжку, то мали помітити, що в ній конче бракує передмови чи післямови, яка дала би відповіді на десятки запитань, що виникають у читача тоді, як перегорнеш останню сторінку. Це інтерв’ю, вважайте, і є такою собі післямовою, яку Володимир Григорович погодився написати ексклюзивно для БараБуки.

 – Знаходжу в інтернеті лише дуже коротко про історію написання та публікації «Потерчат» . Задумали Ви її у 50-х, писали в 70-х, але опублікувати вдалося лише у 2000-х. Чи намагалися Ви її видати в Москві в перекладі російською, як деякі інші свої твори? Чому це не вдалося?

– У дитинстві я часто заздрив своїм одноліткам. У них життя було як життя, а до мене пригоди приставали, мов реп’яхи до Жучка. Чи мати обварить при першій купелі, чи жаба навчить плавати, чи вчорашні друзі з криком «Бий краснопузого!» ганяються за мною, чи на півроку втрачу мову… А оскільки добру не пропадати, то, ставши письменником, я час від часу звертався до цих спогадів, аби використати їх у своїх віршах чи оповіданнях. То у вірш вставлю, то оповіданням зроблю. Десь у 1968 році я навіть подав до «Веселки» книгу своїх оповідань про дитинство. Пам’ятаю що вона називалася «Таємниця жовтої стіни». Книжку зарубали як художньо незрілу, та я й сам не пручався, відчував, що до такої теми ще треба дорости.

poterchataА десь у 1978 році я закінчив роботу над романом «В перелітному гнізді». У ньому йшлося про трагедію людини, яка намагається врятувати бодай дещицю земель від затоплення рукотворними морями дніпровського каскаду. А щоб усе виглядало ще трагічніше, я ввів у роман іще й сина цієї людини, людину зовні респектабельну, проте його щоночі навідують страшні видива дитинства. І ці видива я позичив йому зі свого дитинства, намагаючись підкреслити, що все пережите в дитинстві неминуче відбивається на психіці дорослого. Цей роман я відніс до «Радянського письменника». Проте там мені порадили «не псувати біографію» і віддали рукопис, навіть не рецензуючи його. Оскільки я був не згоден із цією оцінкою, то переклав його російською й відвіз до Москви. Там я вже видав власноруч перекладені дитячі повісті «Ганнуся» та «Бухтик з тихого затону», які відхилили у «Веселці», тож плекав надію, що й цього разу мені пощастить. Бодай тому, що московські редактори були значно сміливіші за київських. Проте, попри загалом позитивні рецензії (один із рецензентів на знак підтримки так і підписався: «Колишній голова колгоспу, нині затопленого Ярославським водосховищем»), і в «Советском писателе», і в «Молодой Гвардии» не знайшлося сміливців зв’язуватися зі всемогутньою КПРС. Редактор «Совписа» Тихоненко, людина дуже порядна й розважлива, ознайомившись із рукописом, запитав: «Як ви гадаєте, про що ваш роман?» «Про те, як гарна людина намагається вберегти від затоплення бодай частку земель свого колгоспу», – відказую йому. «Ні, це швидше роман про те, як у нас уміють ламати хребта неугодним!» Єдине, що там зробили корисного для мене, – відзначили «пречудові сторінки з дитячих спогадів», натякнувши цим, що краще мені не лізти, куди не треба… Тож я закинув рукопис кудись на антресолі й постарався на довгі роки забути про нього. А коли в 1990-х розшукав його, то переконався, що він морально застарів, бо мої герої все ж таки вірили в «гарних» секретарів обкомів. Уже не було бажання переписувати його. А от що робити з тими «пречудовими сторінками»?

«Коли я, простий читач, беру до рук, скажімо, “Маленького принца” чи “Пригоди Гекльбері Фінна”, то забуваю про дитячу чи дорослу літературу. Для мене існує літературна гарна чи погана»

– Якого характеру було «переписування»? Розкажіть, які були найосновніші зміни.

– Десь на початку незалежності я вийняв із рукопису вже згаданого роману ті «пречудові сторінки» – їх нашкреблося до трьох десятків – і заходився думати, що з ними робити. Написати на їх основі поему? Але я хоча й вважався тоді поетом, до цього жанру ставився байдуже. Написати цикл оповідань? Теж ні, бо відчував, що мої спогади тягнуть на більше. Бабахнути роман-епопею? Ні, то вже занадто. А от повість – це те, що треба! Але просто викладати все, як було, не хотілося. Як на мене, автор, сідаючи за стіл, має знати не тільки про те, що напише, а й про те, в ім’я чого він це робить. Але відповіді на це не знаходив.

Вона прийшла з Майдану. Це тепер сперечаються, який Майдан важливіший – 2004-го чи 2013 року. Та був і перший Майдан, про який чомусь усі забувають. А він же став найрезультативнішим. Бо після цього не лише прем’єр-міністр злетів із посади, а й весь простір Радянської України перевернувся догори дриґом.

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

Але тоді, восени 1990 року про це ще ніхто не знав. Просто студенти оголосили голодування з вимогою зняти одіозного Голову Ради Міністрів Масола з посади. Тоді такі голодування вважалися чимось неймовірним. Тож подейкували, що за таке влада згноїть їх у в’язниці чи пройдеться по них траками танків… Тож усі поспішали бодай поглянути на тих сміливців.

Прийшов і я. Дорогою гадав, що побачу сміливців із палаючими очима, почую героїчні гасла і взагалі просякну духом нової революції. Проте нічого цього не було: майдан скидався на лазарет просто неба. На надувних матрацах, а то й просто на підстилках лежали молоді люди, поміж ними ходили добровольці-лікарі з кухлями води. Я зупинився навпроти хлопця, про якого мені сказали, що він вирішив голодувати до кінця. У його очах вже не світилися звичайні людські бажання. Його, мабуть, уже не хвилювали ні мажорні реляції, ні те, що по ньому пройдуться танкові траки. Єдине, що промовляло з його очей, – це мовчазний крик: «Люди, я не хочу жити в такому пеклі! Почуйте ж мене!»

І тоді я збагнув, що те, що я пережив в «окупаційному» дитинстві, і має стати моїм Майданом. І той малюк, який уже не був мною (я йому лише передав відтинок своєї біографії), не може нікуди втекти від жорсткостей світу цього – він не здатен ані боронитися збройно, ані вирити рятівний окоп, він може лише прокричати: «Людоньки, врятуйте мене, я не хочу жити в цьому пеклі!». А далі все було ділом техніки та часу.

Хоча, між нами, повість опиралася аж до часу, коли наприкінці 2006-го, гортаючи словник Грінченка, я випадково зупинився поглядом на слові «потерчата». І тоді все вихлюпнулося на папір за якийсь місяць.

70283897– Цю повість Ви «вилущили» «із дорослого роману». Так воно й лишилося: дитяча сповідь для дорослих. Я, читаючи, ніяк не могла визначитися, книжка передусім для дітей чи для дорослих? Як Ви думаєте?

– Тут, пані Олю, таке вже діло, що я й сам не знаю, куди мені її відносити. На всяк випадок написав у підзаголовку: «Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися». А далі ви, критики, розбирайтеся самі. Хоча коли я, простий читач, беру до рук, скажімо, «Маленького принца» чи «Пригоди Гекльбері Фінна», то забуваю про дитячу чи дорослу літературу. Для мене існує літературна гарна чи погана.

– Як Ви гадаєте, наскільки виправданим є батьківське бажання захистити дитину від «складних» книжок? Про війну, смерть, насилля, жорстокість?

– Не думаю, що про це треба казати малюкові, який лише спинається на ноги. Нехай дитина спочатку дійде думки, що немає нічого кращого, ніж жити в любові та радості. І вже потому помаленьку підводити її до усвідомлення того, що, крім любові, існує ще й ненависть, підступність, зрада… Головне, щоб у самостійне життя людина виходила вже більш-менш підготовленою до нелегких життєвих реалій. Я добре пам’ятаю часи, коли нас у школі вчили вірити лишень у добро, а на другий же день після випускного вечора життєві проблеми посипалися на нас, як сніг на голову. Я пам’ятаю, що для багатьох із нас це стало трагедією.

– «Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь», – кожен із критиків і рецензентів «Потерчат» виписав собі цю фразу з повісті. Чи є щось таке, чого Ви з різних причин не змогли сказати й тепер?

– Це все ті ж рукотворні моря. Я вважаю, що злочинним рішенням КПРС було затоплено не лише найродючіші українські землі. Було геть затоплено навіть пам’ять про наших героїчних предків. Не раз і не двічі перед очима поставало видиво могутнього козака, який волає до нас з-під тих вод: «Дорогі нащадки, що ж ви наробили? Ми для вас не жаліли свого життя, а ви нас за це залили фекаліями?»

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

– Ви й досі почуваєтеся «потерчам»?

– Ні. Після того, як моє «перелітне гніздо» набуло сталих геополітичних форм, я готовий був заявити на весь світ, що пишаюся своєю Україною і бачу її в одній шерензі з іншими цивілізованими країнами. Проте сьогодні все частіше виникає відчуття, що я знову опинився на вселенському протязі.

– Коли закінчилося Ваше дитинство?

– А воно не закінчилося. Воно й досі зі мною. Я переконаний, що позбутися дитинства – це все одно, що позбутися пам’яті. Ви бачили очі людини, яка не може збагнути, звідкіля вона, і як її зовуть?

– Чому важливо пам’ятати?

– Погляньте, що нині робиться в Україні. Політики наші так загралися, що в повітрі запахло громадянською війною. Захід стоїть проти Сходу, Схід проти Заходу. І страшно дивитися на стару жінку чи ветерана, які кричать: «Да их всех надо перестрелять!» Невже вони ніяк не можуть збагнути, що від таких закликів народжуються війни, а від них найперше постраждають вони ж самі та їхні онуки. Хочеться вірити, що мої «Потерчата» бодай якоюсь мірою стануть їм засторогою.

Розпитувала Ольга Купріян

Print Form
Подiлитись: