11+

Вполюй чупакабру в собі

Володимир Чернишенко

Олександр ЕСАУЛОВ. Кенінґова колекція. Чорні археологи. Як уполювати чупакабру. Кіднепінг. – Вінниця: Теза, 2013.
Уподобань: 3

Дитячий детектив – надзвичайно цікавий жанр, і у справі залучення дітей до читання не останній. Кого не зацікавлять пошуки справжніх злочинців, стеження, скарби, дедуктивний метод у дії… А так і до читання звикнеш. Тому кожну нову детективну серію варто вітати й заохочувати всіма можливими способами. Тим паче, що після зникнення «Дивного детективу» «Граней-Т», де засвітилися цілком пристойні твори Кокотюхи та Шевченків, лишилася хіба що «абабівська» серія від того ж таки Андрія, і… Серія «Дитячий детектив» поки що представлена єдиним автором – Олександром Есауловим.

Автор понад десяти книжок для дітей і дорослих Олександр Есаулов насамперед відомий завдяки повісті «Зоряна електричка», яка ввійшла у довгий список премії «Книга року ВВС – 2012». Основні її риси, такі як динамічність сюжету, сміливість авторського задуму й несюсюкання з дитиною, помітні й у детективній серії.

Читайте також: Обвал пригод

Троє друзів із колоритними іменами Миха, Льоха та Настя-Бонасьє традиційно для дитячого детективу долею випадку опиняються у вирі розслідування справжнього злочину. Викрадення собак, пошук стародавніх скарбів, полювання на чупакабру – ось неповний перелік справ, за які доведеться взятися героям. Дискусійним є введення в дитячу книжку вбивств («Чорні археологи»), але за браком їх опису та зважаючи на наповнення стрічок новин – може, це й нічого.

Що викликає питання, то це власне детективна складова. Скажімо, у «Кіднепінгу» таємницю справді закручено так, що її розв’язання поволі висотується впродовж оповіді, як і має бути. Читач разом із героями переживає розслідування, у чому й полягає принадність детективного жанру. А в тих-таки «Чорних археологах» спостерігаємо паралельне розгортання оповіді про злочинців, що коять лихе, і дітей, які розплутують злочини. Цікаво, звісно, але навряд чи доречно з багатьох точок зору.

«Зелений – низька загроза… Блакитний – бути напоготові… Жовтий – підвищена. Оранжевий – висока! Червоний – серйозна загроза! Зрозумів, Льохо? Серйозна загроза!!! (…) аніяка то не веселка! Це [злочинець] попереджає: робіть щось. А то… Летять по небу гайки! Зрозумів? І це – останнє попередження! (…) І це – останнє попередження. Треба їхати! Швидко! До Горобинівки…»

Інша недоречність – порядок історій, чи то пак справ. Приміром, у другій книжці циклу містяться покликання на четверту і п’яту, що могло б заохотити до читання наступних томів, але має цілком протилежний ефект. Незрозуміле рішення автора й редакторів.

І – коли вже зайшла мова про негатив – абсолютно дивним видається світогляд письменника та, відповідно, його персонажів. Перша ж книжка про пошук малюнків із «Кенінґової колекції» рясніє штампами на кшталт «наші проти фашистів», вживанням слова «фашистська» замість «німецька» тощо. Звісно, Друга світова війна – трагічна сторінка української історії, яка також позначена героїзмом військових і мирних громадян, але доктрина «хороші наші перемогли поганих фашистів» уже давно не є однозначною. Далі – більше. У «Чорних археологах» між іншим розповідається історія церкви, на руїнах якої відкопали скарб. Коли поляки приїхали в Москву садити на престол Лжедмитрія, щойно він ступив на поріг церкви, як у неї блискавка влучила: «Церква згоріла вщент – а самозванця до себе не впустила». Незбагненний пієтет до московських царів спостерігаємо й далі в тексті, де про Петра Першого згадано як про видатного реформатора, що й літочислення запровадив від Різдва Христового, й абетку спростив… Все в дусі радянської іконографії.

Це тим більше дивно, що всі події та герої майстерно вписані в український антураж. Багато епізодів відбувається в Києві на реальних вулицях і справжніх станціях метро. Підбакоття схоже на українські села, та й Горобинівка – типовий пристоличний райцентр…

І то далеко не єдині приклади совковості в оповіді й мисленні автора. Узяти бодай першу книжку серії, «Кенінґову колекцію», – які там злочинці? За усталеною радянською традицією, це пришелепи й недотепи (до слова, у наступних книжках таких нема). А бос, як водиться, «косить» під італійця. Це відомий прийом, покликаний сформувати асоціацію, що погане є «закордонним», а хороше – вітчизняним. Представленим чесними піонерами та жовтенятами.

Окрема бесіда про мову оповіді. У реквізитах книжок указано перекладачів із російської українською. Олена Шарговська, Тетяна Кохановська й Наталя Брискіна перекладали відповідно томи 1–2, 3 та 4. Упоралися вони з цим завданням по-різному, але пропустили в текст кілька ляпів, як-от по батькові «Юрієвич» або римований рядок «у кишені як у їжачка в тумані». Імена персонажів Миха і Льоха, хоча й розмовні та в міру реалістичні, але все ж… Перетворення Михи на Михася в «Кіднепінгу» від Наталі Брискіної покоробило. А Льоха… Льоха – як писав Нестайко – у нас на селі цілком конкретна свійська тварина з рильцем.

Особливо прикро, що більшості претензій до цікавої загалом серії можна було б уникнути завдяки ретельній роботі автора, перекладача й редактора. Тим паче, що історії вигадливі й цікаві, детектив закручено так, що ховайся, кортить читати далі. Хоча… Побачимо, що нам приготували у «Справі честі», на обкладинці якої, судячи з анонсу, будуть ордени Великої Вітчизняної.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар

Увiйти за допомогою: