Взірець сили й доброго серця
Нещодавно у видавництві «Наш Формат» вийшла повна версія роману «Іван Сила на прізвисько “Кротон”» журналіста й письменника Антона Копинця, близького товариша силача Івана Фірцака. Нещодавно в гості до БараБуки з секретами та подарунками завітала онука автора Ліна Дегтярьова-Копинець. Щойно оригінал дідусевого рукопису нарешті повернувся до родини, вона цілісінький рік реставрувала-редагувала текст після радянської цензури. Подарунки розглядайте, секрети – читайте 😉
– Ліно, як потрапив до Вас оригінал роману? Чому захотіли перевидати?
– Шлях був цікавий, майже детективний. Усе починалося десь у 80-ті, коли бабуся вже по дідусевій смерті дала в редакцію спортивних видань повний рукопис, єдиний оригінал, і чомусь нам довго не повертали його, хоча мама дуже просила. Перша книжка вийшла у видавництві «Карпати» 1972 року, а Іван Фірцак помер у 71-му. Вже по смерті мами, два роки тому, вкотре зробили спробу сконтактувати з редакцією, і я нарешті забрала рукопис. Коли почала над ним працювати, побачила величезні зміни. Уже набравши текст в електронному вигляді, зрозуміли, що перше видання вдвічі менше за рукопис! Видно було на полях позначки редактора, цілі абзаци були викреслені. Побачили, що у виданні 1972 року зовсім інакша хронологія біографії. Роман – це цікава історія, пригоди, біографічна канва самого героя, вони була в тій першій книжці. А в новому виданні ще дуже класно розкриті всі персонажі, їхні характери, портрети добре змальовані, дуже серйозний фольклорний пласт, бо дідусь захоплювався закарпатським фольклором, як ведучий програми на ужгородському телебаченні й радіо їздив по селах і записував різні пісні. Тому тут є і ті пісні, і змальований побут. За книжкою можна вивчати звичаї тогочасні. Ще багато проведено історичних паралелей, тому величезні шматки були просто вирізані в радянському виданні. Наприклад, як головний герой потрапляє у Празьку оперу, як його вражає музика, оці всі переживання простого хлопаки… Радянська ідеологія вирішила, що це все зайве. У рукописі багато атмосферності, фольклору, історичних зв’язків зі світовою культурою і Закарпаттям, і тепер це можна оцінити.
Ліна Дегтярьова-Копинець, онука Антона Копинця, редакторка й упорядниця книжки “Іван Сила на прізвисько “Кротон”
– Що Ви прочитали перше: рукопис чи радянське видання?
– Видання радянське було перше, не так давно. Я не читала його в дитинстві, бо в нас удома цієї книжки взагалі не було. Дідусь не зберігав у себе авторських примірників, він усім дарував, хотів, щоб книжка розходилась. І поки сусіди не подарували свій підписаний екземпляр, у нас удома не було жодного.
– Що Ви пам’ятаєте про дідуся? Як він сприймав перше видання свого роману?
– На жаль, мені про нього відомо дуже мало. Тепер намагаюся спілкуватися з людьми, які його знали. Є досі ті, що працюють на телебаченні й пам’ятають дідуся. Кажуть, що він був надзвичайно весела й водночас глибока людина, цікавий співрозмовник.
Антон Копинець і його книжки про Івана Силу
Мені не відомо, як дідусь сприйняв роман, лише знаю, що він дуже приховував свою біографію від доньок. Наприклад, моя мама лише в 17 років випадково знайшла в шафі його щоденник, і там були записи, з яких вона зрозуміла, що діда не було два роки вдома. Він був в Архангельську, збереглися листи до бабусі, фотографії, підписані бабусею та дідусем, які вони одне одному висилали; він був від 1951 року там, і вийшов за амністією 53-го. Його надзвичайно цікаві щоденники, на жаль, збереглися лише за 79–80 роки – ті, що писав перед смертю; решту він просто знищив. Дідусь постійно перебував у стресі, розуміючи: якщо виливатиме душу, можуть постраждати доньки. І вони, на жаль, таки постраждали…
– Крім того, що книжку читатимуть дорослі, Ви б рекомендували цей роман для підлітків, юнацтва– шукати приклад для наслідування?
– Коли я готувала його до друку й перечитала 7–8 разів, мені все одно було цікаво, я постійно знаходила щось для себе. Цікаві ці історичні зрізи життя, Закарпаття за різних часів. Як часто я чую від старших людей-закарпатців: за мадярів було страшне, за чехів було добре, а за совєтів спочатку було добре, а потім почали все відбирати. Це абсолютно збігається з описаним у книжці. Якщо говорити про дитячу аудиторію, то можна порівняти з Жулем Верном, якого я з десяти років читала, а сучасні вундеркінди, напевно, раніше. Бо для старших підлітків тут – історичні пласти, а пригоди, які розгортаються більше в другій половині книжки, і молодшим читачам будуть цікаві.
Легендарний Іван Фірцак. Фото: tyzhden.ua
– Останнім часом говорять про потребу в національних героях, взірцях. Як Ви думаєте, чи міг би Іван Фірцак претендувати на такого національного героя для дітей-підлітків?
– Він і є ним. Я би порівняла його з грецьким або римським героєм, бо це неймовірна сила, доброта серця, яка давала людині змогу досягти не тільки спортивних вершин. Мене вражає, що Іван Сила, будучи відомим, повернувся додому, фактично, в країну-руїну. Йому важливо було саме на цій землі створювати щось, допомагати людям хоча б на рівні свого села. При школі він заснував секцію важкоатлетів, де тренував юнаків. Я вважаю, що це, безперечно, наш герой і, по суті, наш сучасник. Цікаво, що зазвичай такі особистості часто є збірними персонажами, як, наприклад, король Артур. А Іван Сила справді існував, мав онуків, і вони досі живуть там, де він народився.
– Навколо кожного національного героя збираються легенди. Чи є такі навколо Івана Сили? Яке співвідношення правди й вигадки в історії про нього?
«Дідусь не зберігав у себе авторських примірників, він усім дарував, хотів, щоб книжка розходилась. І поки сусіди не подарували свій підписаний екземпляр, у нас удома не було жодного»
– Я не беруся сказати, наскільки події у книжці достовірні, оскільки це все-таки художній твір. На мою думку, більшість фактів його життя тут зібрано. Можливо, дослідники-біографи колись поїдуть на його батьківщину й будуть розпитувати односельчан, і, мабуть, якісь похибки знайдуться, але так чи інакше, власне життя його було легендарним.
Презентація книжки “Іван Сила на прізвисько “Кротон” у Львові
– Можливо, Ви знаєте: чи є Іван Сила на Закарпатті чи в селі Білки героєм для місцевих хлопчаків, чи настільки він відомий?
– Так, на Закарпатті він дуже відомий. Він із цирковими номерами їздив своїм краєм, і все старше покоління його знає, вони були на цих виступах, пам’ятають його дуже добре, і я сподіваюсь, що вони розказують про Івана і своїм онукам. Принаймні я з такими спілкувалася. Його на Закарпатті знають як Кротон, прізвище Фірцак не вживають. Хоча в книжці сказано, що він не хотів, щоб його називали Кротоном.
– У сучасній дитячій прозі вже є книжка про Івана Силу, і Ви, напевно, її читали. Як гадаєте, чи зіставні ці тексти?
– На мою думку, це практично різні історії. Сашко Гаврош увів у сюжет цільову аудиторію, персонажа-хлопчика, з яким було б цікаво ототожнювати себе читачам. І, власне, він «розіграв» усю цю історію відповідно до нового героя. Фільм, до речі, дуже відповідає книжці. Сашко взяв те, що буде цікаво саме молодшому читачеві – пригоди, причому більш детективного характеру. А в романі дідуся пригоди – більш як досягнення, а не детектив, тут власне життя як пригоди.
– Тобто можна сказати, що діти, які прочитали в молодших класах твір Сашка, потім закономірно поглиблять знайомство з національним героєм уже в новій книжці?
– Я сподіваюсь, що їм буде цікаво. Якщо починати читати з думкою, що це майже документальна книжка, а воно схоже на придуманий автором серйозний «закрут», це вражає. Я намагалась абстрагуватися й дивитися збоку – несподіваний ефект.
– Виходило абстраговано дивитися?
– Так, тому в мене виникали деякі стилістичні запитання. Я порівнювала старе видання з рукописом, намагалася вирахувати, де почерк дідуся, а де – редактора. З цього виходячи, намагалася правильно обирати.
– Виходить, що цей текст ще й авторизований Вами?
– Трошки є, бо там інакше неможливо було, доводилось обирати. Переді мною постала дилема, бо книжка, яка пішла до друку, мала зовсім іншу хронологію. Там починається розвиток подій уже в Празі, а дитинство він згадує впродовж усієї книжки як повернення до минулого. Це мене трошки збивало. Але оскільки я мала рукопис дідуся, то приблизно розуміла, що він мав на увазі. Тому хронологія в новій книжці – від народження до старості.
– Скільки часу минуло від початку роботи над рукописом?
– Десь близько року. А потім так склалося, що коли вже до «Нашого Формату» потрапила книжка й Андрія Єрмоленка попросили зробити обкладинку, почався Майдан. Андрій не міг відмовити в більш нагальних потребах революції. Відкладалась обкладинка дуже довго. Але за цей час завдяки племіннику Івана Сили, художнику Борисові Фірцаку, вдалося сконтактувати з прямим нащадком, онуком силача. Той люб’язно привіз цілий альбом фотографій, і ми встигли додали їх у книжку. Всі, звісно, не ввійшли, але на Форумі видавців я показала слайд-шоу з унікальних світлин.
Розпитували Тетяна Щербаченко та Ольга Купріян
