Як залюбити дітей в історію України
Якщо вам здається, що історія – це сухо і нудно, то, певне, ви ще не бачили «Історії України для наймолодших» Мирослава Кошика. Книжка, адресована «Усім дітям і не тільки», вийшла лише минулого року, але вже встигла завоювати любов юних читачів, їхніх батьків, а також отримати відзнаку Топ Барабуки у категорії «Пізнавальна книжка року».
Особисто я не раз бачила у книжкових групах прохання порадити щось з історії для дітей, але щоб читалося легко і цікаво. Напевне, історик та політолог Мирослав Кошик також бачив цей запит батьків і вирішив: а чому б не спробувати?
Давайте подивимося, що у нього, разом із видавництвом «Маґура», вийшло.
Що
«Історія України для наймолодших» починається з кам’яної доби й закінчується повномасштабним вторгненням. Інформація подається невеликими розділами, по 2-3, максимум 5 сторінок. Це зручний формат і для юних читачів, які ознайомлюються з історичними подіями та діячами самостійно, і для читання дорослими дітям. Завдяки поділу на невеликі розділи «Історію» можна читати потроху, відкладати, щоб подумати, осмислити прочитане, і не загубитися у вирі часу та персоналій.
Кому
«Усім дітям і не тільки, які люблять історію рідної країни» – ця присвята-призначення дуже широко окреслює аудиторію. Хоча я би сказала, що, в першу чергу, ця книжка призначена для ознайомлення з історичними періодами та персонами. А хто захоче дізнатися більше про Ярослава Мудрого, Сагайдачного чи Бандеру – піде шукати далі й копати глибше.
Звісно, потреба в книжках, які б легко, доступно і цікаво розповідали про події з історії України дітям, відчувалася й раніше, але саме зараз «Історія України для найменших» дуже вчасна і потрібна. Як дітям, що лишаються в Україні, зокрема щоб змалечку краще розуміти, хто такі українці, за що вони боролися століттями і борються сьогодні, так і тим, хто виїхав за кордон, щоб зберігати зв’язок із рідною землею, пам’ятати, хто вони і чому там, де є зараз. (З власного досвіду можу сказати, що «Історія України для найменших» добре читається підліткою, яка ніколи не вчила в школі історію України, бо навчається в американській школі. Це не перша спроба ознайомлення з історією України, але нарешті вдала. Паралельно ми читаємо й обговорюємо «Історію України для найменших» із семирічним сином, і він жваво реагує на всі гачки і жарти, які Мирослав Кошик розкидав на сторінках книжки, щоб зачепити й зацікавити юних читачів-слухачів».)
Фішки
То чим же відрізняється «Історія України для наймолодших» Мирослава Кошика від інших пізнавальних історичних видань для дітей? Автор не вдається до пафосу, а розповідає історію дітям простою доступною для них мовою, пересипаючи оповідь жартами і порівняннями з сучасними, зрозумілими дітям, реаліями. Ось, наприклад, про кам’яну добу: «Жили тоді люди у кам’яних печерах. Жодних футболок і джинсів тоді не було. Їжа була простою: ягоди, фрукти, м’ясо та риба – і жодної тобі піци та шоколадок!» І от уже для дитини це не просто якийсь абстрактний період, вона може поспівчувати тодішнім людям: ох і непросте у них було життя! Кам’яне житло, іграшки з каменю або дерева… Як вони вижили?
А назви розділів чого варті! «Трипільці, колесо і бутерброди», «Як Кульгавий став Мудрим і куди зникла його бібліотека», «Як малюк став велетнем», «Лицарі степу чи пірати Чорного моря?», «Три генії українського народу, або 320 гривень» – бачиш таке – і хочеться пошвидше читати, розплутувати загадки історії. Чому чумаки звуться чумаками? Хто у XIX столітті створив спеціальну школу для дівчаток? Котрий генерал створював рекламу для відомої і сьогодні кави «Галка»? З «Історії України для наймолодших» можна дізнатися багато цікавинок. Окрім того, Мирослав Кошик у кінці кожного розділу лишає гачок на наступний – щоб хотілося читати ще і ще, як захопливу пригодницьку книжку. «Ярослав створив правила успадкування влади і закликав своїх дітей не порушувати їх. Чи послухались його сини, ми дізнаємося у наступному розділі». (с. 45)
Ну і, звісно, книжка б не була такою живою й динамічною без яскравих ілюстрацій Михайла Дунаковського. Вони пожвавлюють оповідь, де потрібно – додають дрібку гумору (с. 37 – Білки не гроші! Кінь бойовий 1 шт). На ілюстраціях князі, гетьмани та видатні українці вже ближчого до нас часу – сердиті, задумані, радісні, спантеличені – не канонічні, як на «класичних» портретах, а олюднені, бо вони ж і є люди, хай із минулого, а не лише зображення на грошах чи в підручниках. І оця неканонічність зображання історичних персоналій також робить їх ближчими до читача, зрозумілішими, ріднішими. Ось січові стрільці співають «Ой у лузі червона калина», ось Степан Бандера каже: «Слава Україні» (с. 174) – і це вже не якісь далекі незрозумілі імена, це герої – і книжки, й історії, яких можна роздивитися, до яких можна доторкнутися.
На сторінках «Історії» ми бачимо й автора – поважного, але не занадто серйозного пана в костюмі, з вусами й борідкою, який час від часу вставляє свої коментарі у коміксних бульках: «Класична музика – це коли стоїть дядько в чорному костюмі з паличкою, а перед ним сидять багато музикантів. Він махає тою паличкою, і вони починають грати». (с. 129) От і цими історичними оповідками з нами ділиться дядько у піджаку, так ніби сидить поруч і розповідає. Зрештою, на обкладинці так і написано: «Розповідав про українську минувшину своєму синові, а тоді й з нами поділився». І добре, що поділився, тепер і діти, і їхні батьки точно знатимуть, що історія може бути живою й цікавою.
