Згадати про Різдво
Не знаю, скільки ще часу нам потрібно, щоби вповні згадати, що таке справжнє Різдво. Не те, яке позначається червоним у календарі й іде, на жаль, другим за важливістю після Нового року та салату олів’є. Не те, яке бачимо в американських фільмах, – із Санта-Клаусом і подарунками під ялинкою. І навіть не те, де готується на вечерю традиційні дванадцять пісних страв. А те, де святкується день народження незвичайної дитини, хлопчика, якому судилося прожити всього тридцять три роки і який пожертвував своїм життям заради всіх нас, тих, хто в нього не вірив.
«А сосна – як зранку помітили діти – стала неймовірно красивою. Всі гілочки розпрямилися, а хвоя стала аж пухнастою: бо все гарнішає, коли приймаєш його з вірою. І коли в гості прийдуть із дарами аж три Божі ангели»
Різдво для всього християнського світу (і тут я в жоден спосіб не хочу образити тих, хто сповідує інші релігії) – це величезна радість, у якій вчувається і біль, і гіркота, бо ми всі знаємо, що буде/було далі. Але переважає все-таки радість і сподівання на те, що старе зміниться новим, що нарешті народився той, хто рано чи пізно всіх нас порятує. Книжка Богдани Матіяш «Казки Різдва», що вийшла у «Видавництві Старого Лева» взимку 2013-го, нагадує нам про суть Різдва як народження маленького Ісуса Христа, Божого сина і Спасителя. Про радість, яку за багато років не-святкування ми вже майже забули, про дитину в яслах, якій багато років тому поклонилися і тварини, і звичайні люди, і навіть стародавні царі. П’ять казок-притч для дорослих і дітей – про сумну Королеву, яка не могла забути біль від втрати дорогих людей; про Кота, який зігрів своїм хутром маленького Ісуса; про дари трьох ангелів і вміння приймати із вдячністю те, що маєш; про сни маленької Богородиці; про старого Авеля, який усе знав про долю дитини в яслах… Не всі тексти мають яскраво виражений і динамічний сюжет, не всі втримають увагу малого читача. Деякі, як-от «Сни Богородиці», – швидше роздуми, замальовки для дорослих, яким також час від часу потрібні казки. Утім, я би не сказала, що книжка не буде цікавою дітям: розкішні, барвисті й деталізовані ілюстрації Володимира Штанка розкажуть дитині про Різдво не гірше, ніж авторські казки Богдани Матіяш.
«Казки Різдва» часом сумні, проте все одно пронизані радістю від очікування великого свята, – це також казкотерапія. Це спосіб розпочати складну розмову, поговорити про біль і смуток, про любов і віру, про порядок речей у світі і, звісно ж, про Різдво. Цій історії дві тисячі років, а ми спромоглися забути її менш ніж за сто. І щоби все згадати, потрібно розповідати про Різдво насамперед дітям. Адже це діти вміють вірити так, як уже не вміють вірити дорослі. І це вони передадуть свою віру і свої знання далі. Хтозна, може, саме тому історія християнства – це історія незвичайної дитини, яка, зрештою, зуміла змінити світ. І про це, думаю, варто знати і дорослим, і дітям у той момент, коли вся сім’я ставить на стіл кутю й узвар.
Від БараБуки
У своїй першій книжці для дітей Богдана Матіяш делікатно прописує тему смерті, за яку сучасні дитячі письменники нерідко бояться братися. У «Казці про Королеву й Мудрого Оленя» йдеться про переживання смерті близьких людей – чоловіка й сина. Королева, яку всі знали як життєрадісну й світлу жінку, після смерті рідних стала замкнутою, сумною, перестала цікавитися всім, що нагадувало, що вона й досі жива. Її смуток і страждання огортали кожного, хто був поруч. Зрештою, в Королівстві зникла будь-яка радість. Так і в житті буває, особливо тепер, коли навколо стільки смерті й смутку. «Казки Різдва» можуть стати хорошим приводом для серйозної, можливо, першої розмови з дітьми про смерть. Тим паче, що в кожній згадці про найбільше християнське свято, хоч би яке радісне воно було, завжди є мимовільна думка про Страсний Тиждень і далі – про Великдень. Життя – смерть – і знову життя.
Вікторія Горбунова,
психолог, психотерапевт, доцент Житомирського держуніверситету ім. Івана Франка
До мене звернулися батьки дівчинки, яка має часті істеричні напади (дряпання обличчя, конвульсії, «істеричний місток»). Причина завжди та сама – дівчинка впадає в істерику щоразу, як чує, що треба йти до школи. Дитина відмовляється дорослішати, оскільки боїться померти, адже дорослі помирають. Страх виник зокрема через те, що в сім’ї розмови про смерть табуйовані, дівчинці ніколи не пояснювали, що воно таке, говорили тільки, що це дуже страшно, просто жахливо. Щоразу, як згадуються померлі родичі, мама починає плакати й сумувати. А тут іще й події у країні, коли з екранів телевізорів щодня говорять про смерть.
Я впевнена в кількох речах:
1. Із дітьми треба говорити про смерть спокійно та чесно, так само, як і про все інше. Смерть існує, вона має свої причини. Найчастіше вона приходить із віком.
2. Діти мають знати, що за померлими сумують, бо їх більше немає в нашому житті, однак є світлі спогади про них, їхні справи, а також близькі й рідні, що живуть далі й радіють життю.
3. Діти мають бути впевнені, що попереду в них хороше й тривале життя.
Книжки можуть допомогти батькам розповісти дітям, що таке смерть, і підготувати їх до спокійного прийняття факту, що смерть існує. Однак тут усе залежить від того, чим є смерть для самих батьків і як вони сприймають людське життя, смерть та ідею життя після смерті. Мені подобається відома «Книжка про смерть» П. Стальфельт – вона чесна і з нюансами, проте багатьох жахає. Однак є і така література, що міфологізує смерть, натякає або й прямо пише, що життя після смерті існує. Дитяча свідомість міфологічна й залюбки «ковтне» такий текст, однак разом із ним ризикує ковтнути й порцію страхів. Тож із подібними книжками варто бути обережнішим, розділяти реальність і міф. Узагалі-то дорослі самі мають бути готовими говорити про смерть. Тому батькам я можу порадити почитати Ірвіна Ялома, наприклад, «Вдивляючись у сонце: життя без страху смерті».
