Життєва філософія кота
Чи траплялося вам зустрічати кота, який понад усе на світі любить малювати, натомість змушений брати нестерпні уроки танців та гри на скрипці? До того ж, він навіть зіграв (щоправда, геть нездало) роль Ромео у королівському театрі. Тож якщо з цим диво-котом на ім’я Мяуслав у вас іще не було нагоди познайомитися, розгорніть нову книжку львівської письменниці Галини Рис «Подорож до Котанії» – і довідаєтеся про всі його пригоди.
Наш герой вирушає до Котанії, бо там усі коти незалежні від двоногих. У них немає господаря, зате є своє королівство. Виявляється, Мяуслав – загублений у дитинстві син короля Котанії. Його поверненню дуже радіють – так само, як тішився віднайденому синові батько-король у книжці Астрід Ліндґрен «Міо, мій Міо». Проте разом із родиною кіт отримує безліч занять, які йому зовсім не до шмиги. (Напевно, дітям знайоме це відчуття, коли батьки силоміць записують у гурток, де заняття не приносять радості). А от вправлятись у малярстві Мяуславу не дозволяють, мотивуючи тим, що в королівській родині ніколи не було художників. Уявити тільки, син короля змушений… украсти олівці, щоб потай малювати даму серця. Так-так, перше кохання у книжці також є :), і – розкрию таємницю – авторка задумала написати романтичне продовження котячих пригод, але про це поки що нікому ні мур-мур!
Не дивно, що Мяуславу хочеться втекти з королівства, де він не може бути собою і де бачить підлабузництво придворних, нещирість у взаєминах, чимало награності (нашого героя навіть змушують спілкуватися з батьком за посередництвом суфлера). Навіть полювання у королівстві не справжнє, а нагадує шоу за сценарієм. Щоправда, безпосередність Мяуслава дещо змінює усталений звичай, – і, що кумедно, сам він виявляється впольованим Балакучим кроликом, на якого всі полюють.
Гумор та іронія, як на мене, мусять бути в хорошій книжці для дітей. І в «Подорожі до Котанії» вони є. Наприклад, смішний епізод, коли маестро Бравісимо хвалить Мяуслава за те, що той спромігся з-поміж усіх нот одну взяти не фальшиво, або коли кіт засинає на виставі й будиться від аплодисментів, або коли ненажерливого першого королівського радника везе бричка, в яку впряжено вісьмох павичів.
Є тут і багато тем для роздумів: про важливість дружби й любові, про те, як у житті залишатися собою, бути справжнім, а не актором у чиїйсь виставі. Напевне, читачі, яким адресована ця казкова повість, уже замислюються про такі речі, тому думки Мяуслава про життя, його філософія будуть їм близькі.
«Світ наш сповнений чарів, ми просто рідко їх помічаємо»
Книжка написана гарною образною мовою. Читачики зауважать яскраві фразеологізми (сталі образні вислови), як-от «хай йому грець», «душа не з лопуцька», «голову мастити». Деякі з них авторка змінює ситуативно, «окотячує», наприклад: «узяв ініціативу в свої лапи» (замість у свої руки), «не покладаючи лап», «твоїх лап робота». Або ж і вигадує власні: приміром, Балакучий кролик каже: «Я їм покажу, де капуста росте» (на зразок «де раки зимують»).
До речі, казкова повість написана від першої особи (себто кіт розповідає про свої пригоди сам), завдяки чому оповідь вийшла дуже щирою та правдивою. А надихнув Галину Павлишин на її створення цикл «котячих» картин (виставка графіки «Весняні Сни Котів») молодої художниці Світлани Чернишевої, яка згодом і проілюструвала «Подорож до Котанії».
Сподіваюся, Мяуслав стане одним із твоїх улюблених персонажів-котів, до яких, мабуть, згодом додадуться і мудрий кіт Сиволап із «Королівства» Галини Пагутяк, що дуже подобається мені, й Келлерів кіт Шустрик чи Гофманів кіт Мур, яких дуже любить авторка «Подорожі до Котанії».
Гав! Теж дуже сподобалася мова казки – плинна, барвиста, ніякої навмисної спрощеності для малих читачів, а читається легко. Проте спантеличило ім’я головного героя. Авторка утворила його з головного котячого слова аналогічно до людського іменотворення, проте використала лексику російської мови, що в даному контексті чується як суржик. За академічним тлумачним «
