Зірка Мензатюк про «київські» книжки, квіти і щастя


Серед рекомендованої до читання у школі літератури ми бачимо чимало творів Зірки Мензатюк. Її оповідання є у Хрестоматіях сучасної української літератури для 1, 2 і 3, 4 класів, а у 5 класі учні мають нагоду ознайомитися з повістю «Таємниця козацької шаблі».

Раніше ми вже спілкувалися з пані Зіркою про її історичні книжки, цього ж разу письменниця розповіла БараБуці про початок творчого шляху, свою любов до Києва, згадала щасливі спогади і навіть поділилася кількома рецептами!

Читайте також інтерв’ю з письменницею: Головне, що з’явилась інша молодь

На нараді вчителів у Кіровоградській області з героями «Таємниці козацької шаблі» Машкою і шаблею

– Як ви почали писати для дітей? Які Ваші тексти знаходять найбільший відгук у читачів?

– Найперші мої твори були для дітей, бо я сама тоді була дитиною. Потім я поринула в дуже серйозну й дуже дорослу журналістику, але скоро з неї втекла. У поважній радянській газеті, в якій я працювала, я могла писати про здобутки митців і про розквіт художньої самодіяльності, але варто було написати про жахливий стан сільського клубу, як на моїй публікації зробила передачу «ворожа» закордонна радіостанція, і радості з того було небагато… Тож я втекла туди, де, як мені здавалося, було вільніше і барвистіше, адже казка – то така чарівна одежа, в яку завжди можна вкласти щось правдиве і чесне. Тим більше, що в мене підростала дочка, яка стала моїм найпершим читачем.

«Любов до квітів – це теж одна зі складових української ідентичності, це шлях до екологічної культури»

Якщо за відгук у читачів вважати найбільші тиражі, то це повість «Таємниця козацької шаблі» і казки «Зварю тобі борщику». «Таємниця козацької шаблі» з часу виходу в 2006 році мала 14 тиражів у «Видавництві Старого Лева» плюс уже два тиражі має її оновлена версія, яка з’явилася торік у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Але часто дуже щирі, теплі відгуки надходять на, так би мовити, нішеві книжки, розраховані на певного читача. Мої казочки про мову «Чарівні слова» адресовані молодшим школярикам і написані з цілком прагматичною метою: допомогти дітям учити українську мову, зробити це вивчення дотепнішим, веселішим. Часто цю книжку купляють відразу по кілька примірників: собі, подружці і своїй учительці, або всім своїм онукам, причому й тим, які ще тільки вчаться ходити, або ж батьківські комітети замовляють її на весь клас до свята першого чи останнього дзвоника. Якщо книжка має певну ціль, якщо в неї закладено не тільки динамічний сюжетик, а й щось глибше, вона виявляється і потрібною, і важливою, і оціненою.

У Музеї народної архітектури та побуту України

– Ви пишете про українську минувшину. Які Ваші особисті правила писання про історію України для дітей? Чи є теми або сюжети, яких Ви не торкаєтеся?

– Я не пишу історичної прози в повному значенні цього слова, хіба що вважати історією події юності моєї дочки, про які я написала в повісті «Як я руйнувала імперію». До речі, коли вона з’явилася друком – це був 2014-й – виявилося, що батьки нинішніх підлітків є ровесниками героїв повісті, тож мою розповідь вони доповнювали власними спогадами та враженнями про описані у книжці події. Книжка несподівано для мене стала своєрідним місточком між поколіннями, десь навіть зацікавила дітей юністю власних батьків.

Історія присутня в моїх повістях «Таємниця козацької шаблі», яку вивчають за шкільною програмою 5 класу, у її продовженні «Дике літо в Криму» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), у повісті «Ангел Золоте Волосся» (цю повість, а також «Як я руйнувала імперію», щойно перевидало «Знання). Саме присутня, адже герої повістей – сучасні діти з їхніми пригодами, проблемами, стосунками. Мені подобається братися за теми, які дехто вважає надто складними для дітей, як, наприклад, історія кримськотатарського народу у ХХ столітті у повісті «Дике літо в Криму». Але ж діти не живуть у вакуумі, хоч-не-хоч вони дізнаються не тільки про веселі речі, і дуже важливо пояснити їх дитині так, щоб не травмувати дитячу психіку, щоб підготувати їх до дорослого життя, в якому немало проблем і складнощів. При тому «Дике літо в Криму» – це майже детективна розповідь із пошуком старовинного кримськотатарського скарбу, з несподіванками, пастками та іншими пригодами «дикого» туристського відпочинку, з кримською природою і прекрасним та мінливим морем, вона якраз підходить до літнього читання під час канікул.

Тобто мої правила писання про минуле – розповідати про нього динамічно і світло, цікаво для сучасного читача, водночас спонукаючи його до роздумів, осмислення якихось важливих моментів. Адже добре, коли книжка розважає дитину, але конче потрібні і книжки, які сприяють її духовному розвитку, збагачують її знання і розуміння. І такі риси не є взаємозаперечними: книжка може водночас і розважати пригодами, і розвивати дитину – це вже справа автора, як поєднати веселе і корисне.

Мандрівки: Чернігів . З дочкою Наталкою (ліворуч) та онучкою Яринкою

– У Вас є збірка казок про Київ («Київські казки»). Що Ви найбільше любите у своєму місті? Який Київ Ви найбільше любите?

– «Київські казки» я написала під впливом поїздки в Париж. То була моя перша закордонна поїздка, враження просто зашкалювали (в той час радянські жінки за кордоном втрачали свідомість у звичайних магазинах, де було все і без черги). Та що мене здивувало найбільше – я ходила знайомим містом, вулицями, назви яких я знала. Вони мені запам’яталися з французької літератури. І ось тоді я подумала, що українські письменники завинили перед Києвом, бо Київ не менш цікавий і вартий уваги, але ми не написали про нього стільки, як французи про свій Париж. А що про Київ із давніх-давен складали казки («Про Кирила Кожум’яку», «Про чарівницю Добраду»), то я вирішила походити Києвом та придивитися, чи де-небудь не завалялася сучасна казка. І навишукувала їх на цілу збірку. То не тільки казки про Київ, а й казки про місто – з його театрами, виставками, з районами новобудов, із його жителями. Ця книжка також перевидана – у видавництві «Ранок», а ще вона була перекладена й видана англійською мовою.

Київ для мене прекрасний у сонце і в дощ, весною й восени, вдень і в нічних сутінках – в різну пору він різний, і від того ще розмаїтіший і чудовіший. Я люблю його собори, його тихі двори з неодмінним бузком і морелями, люблю оперний театр, у якому 36 років відпрацював мій чоловік-співак Степан Фіцич, люблю його розвирований Майдан, де я не раз стояла день при дні, закинувши всі свої справи… Я побувала в понад сотні міст, в Україні і в інших країнах, багато з них мені запали в душу; Київ серед них – унікальний, неповторний, а для нас, українців, – ще й вічна столиця, святе місто, серце нашої держави.

Творчий вечір у Національному музеї літератури України. З ансамблем «Цвітень»

– Пригадайте Ваш найщасливіший день дитинства. Який він?

– От буквально цими днями мені надіслали відео, яке тепер гуляє в інтернеті: весілля моєї старшої сестри Миросі, що зняла на кінокамеру канадська родичка моїх односельчан. Повірте, то неймовірні емоції – раптом опинитися в далекому 1965 році, побачити молодими свою сестру, батька і всю родину, стару хату, в якій я виросла і якої давно не стало. То була для мене неймовірно радісна подія! Весь той день я могла споживати виключно торти й ситро, а головне – в урочистому яскравому дійстві, яке заповнило наш двір і хату, була роль і для мене малої: коли наречений забирав сестру, я сиділа на сестриній скрині, і дужі дружби висадили мене разом зі скринею прямо в кузов автомобіля!

Але, мабуть, варто згадати інший безмежно щасливий день. У мене була мрія: побачити море. Ніхто з селян-колгоспників до моря не їздив. Весь рік я складала гроші у скарбничку. Назбиралося 16 рублів – замало на поїздку, але батько теж дещо відклав на мою забаганку, і ось ми поїхали в Одесу! Їхали в загальному вагоні (я навіть не підозрювала, що вагони бувають інакші, зручніші). Всю ніч я не спала, записуючи в зошит назви станцій, які ми проминали, а вранці – ось воно, море: блакитне, тепле, сонячно-сліпуче, з далекими кораблями на обрії… Я тоді зрозуміла, що мрії здійснюються, – якщо постаратися.

Ілюстрація Олесі Магеровської до книжки «Зварю тобі борщику»

– У книжці «Зварю тобі борщику» зібрано казки про улюблені всіма українські страви. Яка Ваша страва улюблена? Поділіться рецептом.

– От на цю книжку батьки мені часом аж скаржаться: діти вимагають до обіду ще й «казкового» супроводу, а читати всоте казку «Вареники», або «Каша», або «Голубці» – то таки річ нелегка… Але страви – це потужний пласт нашої культури (я вже мовчу про те, що нагодувати дитину здоровою їжею також важливо).

Своїм гостям я, як правило, готую старовинні народні страви. Ми їх недооцінюємо… Це в дорогому ресторані в Італії вам можуть подати селянський тосканський суп із накришеним у нього черствим хлібом, або в Ельзасі – підсолений сир із зеленню, точнісінько такий, як робив мій дід Олександр. Одного разу мені довелося на волонтерських засадах готувати борщ та вареники навіть у Страсбурзі в українському посольстві для німецької делегації ПАРЄ – о, то була найзухваліша авантюра в моєму житті. Звідтоді я завжди раджу дітям на шкільних зустрічах: «Учіться готувати вареники. То дуже корисне вміння».

Щодо рецепту… зараз саме час робити буряковий квас на літо – без нього з молодих буряків борщ буде не червоний, а ніякий. У мене улюблений рецепт бурякового квасу – з книжки «Обряди і страви Святого вечора» Ольги Вербенець і Віри Манько.

Від себе ж наведу украй простий давній буковинський рецепт яєць із часником: зварені почищені яйця розрізати навпіл і покласти на них товчений із сіллю часник, приправлений олією з підсмаженою цибулькою. Усієї роботи – хвилин на десять, а годиться і на святковий стіл.

Зірка Мензатюк і її квіти

– Як відомо, Ви захоплюєтеся квітами: вирощуєте їх, збираєте та пишете про них історії й легенди. Звідки така любов до квітів? Що зараз росте у Вашому квітнику?

– У моєї мами завжди красувався коло хати великий квітник; вона й тепер, у свої 94 роки, залюбки доглядає його. Тож коли у нас із чоловіком з’явилося шість дачних соток, я сказала: «Цього якраз вистачить на квіти, і ще, може, на петрушку». Я вибираю не так пишні садові сорти, як рідкісні, часто червонокнижні рослини. Пізноцвіт (він же карпатська розмарія), рябчики руські з клітчастими пелюстками, степовий воронець, печіночниця, тис, який вкінці літа аж ряхтить червоними ягідками, тоя (аконіт) із квітами-черевичками, а поза тим – розмаїті тюльпани, червонолиста райська яблунька, півники, які повторно цвітуть восени, і весь той набір, що споконвіку садили коло української хати. Любов до квітів – це теж одна зі складових української ідентичності, це шлях до екологічної культури. Це й розкішні народні повір’я та легенди, деякі з яких, особливо пов’язані з релігією, були заборонені, і бувальщини з відомими людьми – загалом дуже багатий і яскравий матеріал. Я написала книжки «Український квітник» про садові квіти і «Зелені чари» про найцікавіші, найдивовижніші рослини України. До речі, зараз обидві перевидані заново, перша у видавництві «Ранок», друга – у видавництві «Букрек». Що мене особливо тішить, адже сучасним поглинутим віртуальним світом дітлахам світ природи виявляється цікавим і привабливим, варто лиш відповідно писати про нього. От і хай у дітей будуть не тільки модні ґаджети, а й квіти та радість, сонячні світанки, туристські мандрівки – уся барвистість і повнота життя.

Розпитувала Анастасія Музиченко. Фото з архіву письменниці

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: