Знайти брата попри все
Ця історія родом із іншої війни, але вона так само й про цю війну, яку ми переживаємо нині. Роз’єднані родини, загублені родичі, таємниці й біль, про який люди вибирають промовчати. Оксана Лущевська пише про 1958 рік, минуло понад десять років по Великій Війні, ми бачимо «розквіт» радянщини – і тих, хто чинить тихий супротив системі.
«Саша відчувала щось особливе, наче настав якийсь переломний момент. Наче й справді вони їхали не з дому, а додому. Може, Шусик і має рацію. Адже дорога додому – це й справді питання часу. Що ближче вони до брата – то ближче вони до дому»
Ми також бачимо двох дівчаток, Сашу і Шусика, майже підліток, – відчайдушних у своєму бажанні знайти брата. Цей брат – позашлюбний син їхнього тата, тож мама не те щоб дуже зраділа його існуванню. Однак для дівчаток брат – це просто брат, той, хто мусить бути поруч, і квит. Так починається історія оповідання «Як у казці» – з бажання віднайти свого. Дівчатка поринають у пригоду й, точно як у казці, мають випробування в дорозі. До Києва з ними їде знайома тітка, що розповідає казки. Від Києва до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) Саша і Шусик їдуть також не самі – а в супроводі п’ятьох кошенят, котрих прихистили дорогою.
В історії Оксани Лущевської, крім основної пригодницької лінії, закладено кілька додаткових сюжетів. Можна розгорнути ниточку ненависті тітки Гандзі до СРСР, або ниточку батька, що на війні набув нової сім’ї, загубивши на якийсь час свою родину… Нинішня війна в цьому сенсі геть не схожа на ті, що точилися у світі в минулому столітті. Тепер ми принаймні маємо зв’язок – і за першої ж нагоди запитуємо у своїх людей: «Як ти?» Ми тримаємо ниточки близькості навіть тоді, коли хтось далеко. Тато дівчаток не мав такої розкоші – таким чином у Саші й Шусика з’явився брат Женик. Який, утім, так само загубився зі своєю мамою. Женик – іще один сюжетний закрут цієї книжки. Сирота, дитина війни, шибеник, який мешкає на вокзалі після смерті мами. І який завдяки сміливості й наполегливості своїх сестер, яких він навіть не знав, віднаходить батька й цілу родину.
Ця книжка – ніби не про війну. Однак ми все одно радимо ознайомитися з нею в рамках теми #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Адже такі історії – наслідки кожної з воєн. Ось трійко дітей у супроводі батьків, тітки Гандзі й п’ятьох кошенят їдуть додому й розмовляють про життя. І про війну, авжеж: «Слухати тата дівчатам хотілося, але водночас і не хотілося. Говорити про війну тяжко. І не говорити про війну тяжко. Слухати про війну тяжко. І не слухати про війну тяжко.
Та Женик слухав жадібно, вбираючи кожне татове слово. Женик хотів знати все-все, що розповідав тато. Та найбільше Женик хотів знати, що весь цей час після війни тато в нього був. Відколи Женик утратив маму, у нього був тато! І тато є. І тато буде. І вони їхали додому. Де вони всі житимуть добре. І хіба це не так само, як у казці?»
Ця історія, як і має бути в казці, має щасливе завершення (у післяслові письменниця розповідає, що ж насправді сталося з прототипами Саші й Шусика, її мами й тітки). Такі фінали дуже потрібні нашим дітям тепер. Добре знати, що війни колись закінчуються, і що рідні люди мають шанс знайти одне одного.
