Адаптуємо для занять усе, що є у «Школі Мрійників»

Автор: Каріна Фархад


Наша рубрика #НовеЧитання, яка стартувала минулого року, уже зібрала цілу колекцію історій створення особливої читацької атмосфери серед юних книгодрузяк. Для натхнення батьків і вчителів БараБука вже публікувала матеріали про сторітайми у школі та у Христанівці, про урок «Книжкова валізка» школи «Соняшник», читання не з примусу у школі «Радосвіт» та «приміряння на себе шкури письменника» у БеркоШколі.

Цього разу про альтернативні уроки мови та читання розповідає вчителька «Школи Мрійників» Каріна Фархад, особливість підходу якої – підлаштування простору школи та «всього, що є в ній» для викладання мови та читання.

Так склалося, що коли я прийшла у «Школу Мрійників», то четвертокласники вже були затятими читачами. За моїми спостереженнями це заслуга батьків (завжди нові цікаві книжки) та попередньої вчительки Галини Ткачук (письменниці і заводійки книгоподій БараБуки). Нам іноді важко вибрати сучасну дитячу книжку, яку б ніхто не читав. Ще вони активно обмінюються читанням між собою, якщо в когось з’явилась щось нове, – мені цікаво й приємно спостерігати за цією міграцією книжок.

А ось другий клас лише починає цю справу. Якось я попросила дітей намалювати три різні характеристики-емоції: «сподобалось», «посередньо» та «не сподобалось». Із цих малюнків ми зробили стікери: я відсканувала, в Adobe Photoshop оформила їх у кола діаметром 2 см, розмножила й роздрукувала на клейкому папері, а діти їх самостійно вирізали. Тепер вони вестимуть читацькі щоденники, а свої стікери будуть клеїти до кожної книжки, характеристиці якої він відповідатиме. Це їм сподобалося: самостійно вже напланували, що прочитають, щоб швидше приклеїти все.

Для читання в класі шукаю такі книжки, в яких були б складні ілюстрації й доступний текст. Під час читання сідаємо на каремати, подушки, один читає, інші розглядають ілюстрації – так по черзі задіяні всі. З останнього – книжка «Антарктична експедиція Шеклтона» Вільяма Грілла. Здавалося б, ледь не науковий текст із великою кількістю британських імен, (там є всі 69 імен собак, які брали участь в експедиції!), але книжка захоплива, ніхто з другокласників від неї не відходив, і тим паче не звертав увагу на рівень читання свій чи друзів. Це було для мене першорядним, адже діти, які відчувають, що не дотягують до рівня найкращих читачів, соромляться, іноді навіть відмовляються читати вголос. До речі, цю книжку я принесла, бо один учень дуже любить собак. У нього собаки поки немає, але він нам приносить буклети з ветеринарного магазину з описами порід, ми і їх читали – головне, що дітям це подобається! (А вчительці для напрацювання техніки читання майже всі засоби підходять!)

Підозрюю, через те, що я була новою вчителькою, в молодших дітей був страх зробити помилку. А коли вони закриваються – урок, вважайте, втрачено. Тож перше, чого я вчила їх, – не боятися помилитися. Але ніколи не казала цього вголос, лише прикладом.

Коли ми вчили наголоси й працювали усно, я пояснила дітям, як визначати, а вони подумки (можна було й уголос) промовляли, слухали як звучить слово і називали голосну, на яку падає наголос. Спочатку слова часто звучали неправильно. Коли я виправляла, то озвучувала слово так, як діти поставили в ньому наголос, а слідом – правильне слово й завжди весело з цього сміялася. Спершу в дітей було здивування в очах, але ця «гра» змінила наші уроки: діти перестали закриватися, якщо зроблять помилку, особливо в присутності інших. Така розвага скоро стала нашою улюбленою, тепер діти самі, коли хочуть змінити вид діяльності, просять погратися в наголоси. Неправильно наголошені слова звучать чудернацько (і це весело), але завжди треба знайти правильну відповідь на запитання. З часом гра стала «нецікавою», бо тепер діти безпомилково наголошують слова.

Ми не користуємося підручниками з української мови, бо весь матеріал я готую сама – в нас 4–6 учнів у класі, тому класичні підручники їм занадто нудні. З української мови дітям сподобалися експрес-уроки від Олександра Авраменка (переваги: дотепний стиль, а головне – ілюстрації до кожного уроку). Щоправда, я не все даю читати, бо експрес-уроки не розраховані на молодший шкільний вік, але ілюстрації й приклади до них глибоко відкладаються в пам’яті.

Розмовляти винятково українською вдається не всім учням, навіть якщо вони знають усі правила відмінювання слів або складні випадки їх написання. У «Школі Мрійників» є багато настільних ігор, що не пов’язані з читанням або українською мовою. Діти краще знають правила, тому я пропоную їм вибрати будь-яку гру, але головна умова – розмовляти винятково українською мовою. Їм треба пояснити правила мені, а також озвучувати все українською – хто «програє», той виконує одне завдання на дошці. Я не стала карати їх пропусками ходів абощо, бо тоді втрачається мотивація. Вони й так не хочуть іти до дошки поки друзі їх чекають, а головне – так співпереживають і намагаються допомогти, ніби той учень потрапив у біду (як на мене, це чудово)!

Настільні ігри стали гарним рішенням, адже в нашій школі немає оцінок, ми не порівнюємо учнів між собою, але їхнє бажання пограти з друзями в гру (з трішечки ускладненими правилами) зробило неймовірне! Діти дуже стараються говорити українською. І тут я ніяк не реагую на помилки, адже учні контролюють себе з усіх сил, а моя мета – ненав’язливо поповнити їхній словниковий запас. До того ж, вони самі пильнують одне одного – це гра, азарт, і зрештою, такі правила!

Щодо суперкреативних завдань, то я більше зорієнтована на теоретичну підготовку з творчими завданнями. Та хоч би якими творчими є мої завдання, діти все ж просять… писати вірші. Якщо я не погоджуюся, то ці вірші йдуть мені бонусом (якщо діти виконували домашнє завдання, а в цей час до них прийшло натхнення – результат я бачу поміж інших записів у зошиті). Це все пані Галина зі своїм літературним гуртком :). Я не наважувалася віршувати з ними в класі, бо здавалося, що потрібне моє втручання. Але ні – покажіть лишень, як віршувати, й дайте дітям волю!

З другокласниками ми швидко пройшли програму завдяки… м’ячику. Наголоси, частини мови, роди іменників, а перед цим – ставити питання до будь-якого слова. Усе – м’ячик. Потім мені залишилося лише сказати, що слова, які відповідають на такі й такі питання є такою частиною мови, а такі – такою. І все. Кидаю комусь м’ячик, називаю слово – у відповідь до мене летить м’яч і відповідь на моє запитання. Ми добре натренувалися за дуже короткий час. Здавалося, що навички письма на уроці можуть через це страждати, тож письмові завдавання я даю додому. А учні з нетерпінням чекають другу частину уроку, коли в нас традиційно ігри з м’ячем.

А взагалі ми адаптуємо для української мови все, що є у «Школі Мрійників», й уже отримані знання з інших галузей. У школі є шаховий гурток, а на підлозі плитка – це й стало рішенням. Хтось із дітей придумав гру: ходити по клітинках, якщо правильно дадуть відповідь на моє питання. Вони могли рухатися в будь-якому напрямі, і не наввипередки з однієї точки (наприклад, із-під стіни), а звідти, де хто стояв. Їхня мета – «підбити» когось, тобто наблизитися до нього, але ми не вибиваємо іншого з гри, а також не рахуємо бали. Ось я непомітно опитую дітей і ненав’язливо перевіряю їх на знання правил, а вони тільки просять швидше придумувати запитання, коли всі підготовлені закінчилися. Відповідають, бо хочуть далі рухатися на імпровізованій «шаховій дошці»!

Ще щодо читання: ніколи просто так не читаємо текст, а застосовуємо хоча б звичайну методику роботи з текстом. Наприклад, шукаємо фразеологізми абощо – поєднуємо приємне з корисним.

Ми у школі намагаємося зробити так, щоб діти навіть не відчували, що вони навчаються, й отримували програмові (та навіть більше) знання через форми, які їм подобаються, – чого тільки варті їхні математичні й фізичні досліди!


Каріна ФАРХАД, учителька української мови та літературного читання у «Школі Мрійників». За фахом – філолог-фольклорист та вчителька початкових класів.

«Школа Мрійників» – альтернативна школа організована Іриною Осіповою та іншими небайдужими батьками у 2011 році.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: