Андрій Бачинський: «З дітьми треба спілкуватися як із рівними»
Письменник Андрій Бачинський відомий своїми творами для молодших і старших підлітків про точні науки, пригоди та непрості соціальні теми. Його книжки захоплюють читачів гостросюжетністю, динамічністю і реалістичністю. На підтвердження таланту автора 2015 року «Книга року BBC» оголосила повість «140 децибелів тиші» переможницею, а вже 2023 року на великі екрани мав би вийти фільм за однойменною повістю, сценарій до якого написав сам письменник.
В інтерв’ю БараБуці Андрій Бачинський розповів про себе-підлітка і як допомагає юнацький досвід у письменстві, як йому працювалося над сценарієм фільму та чому вирішив популяризувати фізику, геометрію та екологію серед підлітків.
Історію про перше «я тебе кохаю» Сергія Бачинського можна прочитати тут.
– Ви кажете, що підлітковий вік, на вашу думку, найцікавіший. Чому? Яким ви були підлітком? Чи допомагає власний досвід дорослішання у написанні книжок?
– Це вік великих сподівань і очікувань від майбутнього. Вік, коли все ще тільки попереду, коли можна мріяти і вірити, що мрії збудуться.
Я був різним. З одного боку – відмінником і книголюбом, а з іншого – бешкетником, авантюристом і страшним впертюхом. А ще – чуваком із патлами до плечей і з гітарою в руках.
Моя мама працювала завучкою у школі, де я вчився, і тому перебував під її постійним контролем. Тож бешкетувати вдавалося лише поза школою – в компанії на вулиці чи в піонерських таборах, у яких я загалом провів більше року свого підліткового життя. І більшість пригод, описаних у моїх книжках, взяті саме з мого досвіду табірно-дворового життя.
Звичайно, багато з того, що я робив чи витворяв у ті роки, тепер сприймається інакше. Багато про що жалкую і розумію, що в чомусь помилявся, а десь мав би зробити інакше.
– Що б ви сказали собі колишньому (підлітку) від себе нинішнього (дорослого)?
– Треба було бути рішучішим і впевненішим у собі. І не варто було кидати музичну школу.
Хоча насправді я її не кинув: мене вигнали, бо я не з’явився на іспит із фортепіано. Але ж у мене була поважна причина: у той самий час, що й екзамен, по телевізору показували чергову серію мого улюбленого фільму «4 танкісти і пес». Мабуть, треба було перепросити викладачів, сказати, що погано чувся… Натомість я сказав правду. Поважну комісію це обурило, і мене відрахували.
Можливо, як кармічне покарання за моє тодішнє нешанобливе ставлення до класичної музики тепер уся моя родина – професійні класичні музиканти.
– Ким ви працюєте поза письменством? Як ваш основний фах допомагає в написанні творів?
– Оскільки в дитинстві я любив наукову фантастику, то мріяв стати науковцем і винахідником. Часто перемагав у олімпіадах з фізики, займався радіоконструюванням. У той же час любив історію та філософію. І спочатку вступав на філософський факультет Київського університету, але не набрав необхідних конкурсних балів. Зате вступив до «Львівської політехніки» і став інженером-конструктором електронних приладів.
Якщо в написанні перших книжок мені допомагав досвід мандрівника та любителя історії, то у двох останніх – мій університетський фах, адже вони присвячені базовим наукам для інженера-конструктора – фізиці й геометрії.
– Розкажіть про свою роботу над сценарієм до «140 децибелів тиші»: які виклики в роботі над сценарієм? Як змінилися герої та сюжет у фільмі порівняно з книжкою?
– Коли мені подзвонили з кіностудії ім. Довженка й запропонували зняти за книгою «140 децибелів тиші» фільм, я, звичайно ж, зрадів. Але коли запропонували, щоб я ще й сценарій написав, насторожився. Ніколи не мав такого досвіду. Але таки наважився. Було складно. Їздив на кіностудію, багато спілкувався, слухав поради професійних сценаристів, зокрема Вадима Шинкарьова, вивчав різні посібники з написання сценаріїв. Роман Сінчук, режисер фільму, завжди заспокоював мене: мовляв, сценарій – це не догма, і пізніше все одно будуть вносити якісь корективи. Зокрема, для зручності знімального процесу, доводиться щось міняти: скорочувати або розширювати епізоди, переносити локації, час.
Найскладніше з головними героями, тому що процес знімання розтягнувся на кілька років, а діти-актори швидко ростуть і міняються зовні.
– Цього року планується вихід Вашої нової пізнавальної книжки на екологічну тематику «Примари Чорного лісу». Перед цим у книжках «З Ейнштейном у рюкзаку» та «Трикутник Зевса» йшлося про такі точні науки як фізика та геометрія. Чому саме ці науки? Як виникла ідея написати про науку для підлітків?
– Як я вже казав, фізика та геометрія – це базові науки для інженера-конструктора. У школі я любив ці предмети, вони завжди видавалися мені страшенно цікавими. І коли доводиться чути від сучасних підлітків, що точні науки неймовірно нудні й абсолютно марні в повсякденному житті, мені було дуже прикро від цього. Тому й вирішив довести, що це не так. На щастя, «Видавництво Старого Лева» підтримало мою ідею, і в результаті з’явилися ці книги, де в максимально легкій, доступній і цікавій формі я намагаюся переконати дітей, що вивчення точних наук може бути веселим і, головне – корисним у подальшому житті.
– У «Трикутнику Зевса» ви досить точно описали острів Крит. Ви були на Криті чи користувалися додатковими джерелами для його зображення? Чи є у вас консультанти з наук, які ви популяризуєте у своїх книжках?
– Я завжди дуже відповідально підходжу до опису якихось історичних фактів чи географічних локацій. Напевне, спрацьовує моє фізико-математичне нутро.
Тому перед тим, як почати писати, ретельно вивчаю історичні джерела та місця, де відбуватимуться події. Я дуже багато подорожую Україною і за кордоном, але на Криті раніше не бував. Тож коли вирішив, що події наступної книги відбуватимуться саме на цьому острові, то спланував, що влітку туди поїду. Але несподівано всі плани зіпсував ковід і всесвітні карантини, тому довелося детальніше вивчати географію Крита та всього Середземномор’я за допомогою інтернету. А також відновити в пам’яті міфи давньої Греції, які я обожнюю ще з дитинства.
Щодо консультантів. Ні, в мене їх немає. Звичайно, хоч як автор володіє предметом, у тексті завжди може виринути якийсь ляп чи глюк, тому у видавництві є науковий редактор, котрий перевіряє текст.
– У своєму оповіданні «Кульгавий» ви торкаєтеся непростої теми «підлітки-батьки». Чи є у цієї історії прототипи з реального життя? І який ваш рецепт добрих стосунків із підлітками?
– Історія, описана в «Кульгавому», не має прототипів. Мені довелося мешкати й працювати в різних містах і країнах, спробувати різні професії, і головне – тісно спілкуватися з сотнями різних людей. Тому кожен літературний образ – це радше мікс спостережень за іншими людьми і їхніми долями.
З підлітками мені теж доводиться багато спілкуватися, оскільки в мене троє власних дітей, у яких є друзі, однокласники, сусіди-однолітки тощо. І з роками я зрозумів головне: з дітьми треба спілкуватися, як із дорослими, як із рівними. І в жодному випадку не допускати зверхності та зайвого дидактизму.
Хоча, можливо, деколи й сам трохи грішу надмірними повчаннями у своїх творах.
– Чиї твори читаєте для натхнення?
– Насправді я не читаю когось для натхнення. Радше для задоволення чи з цікавості. Якщо говорити про українських авторів, що пишуть для підлітків, то це Галина Малик, Зірка Мензатюк, Сашко Гаврош, Сергій Гридін.
А щодо натхнення, то його я отримав ще в підлітковому віці, коли з головою поринав у світи Артура Конан-Дойля, Жуля Верна, Александра Дюма, Джонатана Свіфта, Фенімора Купера.
Спілкувалася Настя Музиченко. Фото з архіву Сергія Бачинського та надані «Видавництвом Старого Лева»
