Андрій Курков: «Мені завжди подобалося вигадувати історії»
Команді літгуртка «Написатор» дуже пощастило! Адже в гості до них завітав усесвітньо відомий письменник Андрій Курков, який пише як для дорослих, так і для дітей, і чиї книжки знаходять своїх читачів у шістдесяти п’яти країнах світу. Він провів для учасників гуртка майстер-класи з вигадування історій, а також відповів на запитання про секрети письменницької майстерності та кар’єри, про популярність в інших країнах та навіть про фінансові справи. А БараБука встигла поставити кілька запитань, що стосуються дитячої літератури та літературної освіти.
Написатор: У скільки років Ви написали свою першу книжку?
Андрій Курков: Коли вийшла друком моя перша книжка, мені було вже тридцять років. А перший вірш я написав, коли мені було шість років. Перше оповідання – десь у п’ятнадцять років. А першу дитячу книжку написав у двадцять чотири роки.
Н: Як називалася перша казка, яку Ви видали?
АК: Вона називалася «Пригоди пустомеликів».
Н: Яка Ваша книжка найвідоміша в Україні?
АК: Моя найвідоміша книжка називається «Пікнік на льоду». Це роман, у якому один із головних героїв – київський пінгвін Міша, якого хлопець забрав із зоопарку, коли в зоопарку не було грошей, щоб годувати тварин. Він забрав, не знаючи, що в цього пінгвіна депресивний синдром і хворе серце. І це їхні пригоди в Києві на початку 1990-х років.
Н: Де Ви берете натхнення?
АК: Та скрізь! Я зазвичай шість місяців на рік (іноді більше) подорожую, і під час подорожей часто чую щось цікаве, незвичне. Ще я веду щоденник про свої подорожі, свої думки. Розкажу коротеньку історію. Нещодавно я був на півдні Франції, у маленькому містечку Монеск, і там місцеві активісти зробили такі дерев’яні будки, майже як туалети в українських селах, тільки трошки більші. І всередині поставили маленький стіл, табуретку, а на стіл поклали конверти, ручку і папір. Таких будок загалом було із двадцять, і кожен охочий міг зайти, сісти за стіл і написати своїм друзям листа. Пошта такі листи два дні приймала безплатно. І мені це страшенно сподобалося, я вигадав історію, яку ще не написав, про те, як людина вигадує людей і пише їм листи. Вони повертаються із печаткою «адресата не існує», і ця людина таким чином збирає штампи з усього світу.
Н: Як Ви заробляєте на книжках?
АК: Мої книжки продаються у шістдесяти п’яти країнах: від Японії до Бразилії. І в мене є агенти у Швейцарії, вони збирають для мене гроші з усіх проданих книжок, забирають собі тридцять відсотків, а решту грошей надсилають мені. Я з цих грошей плачу податки, але живу як письменник, який заробляє тільки книжками.
Н: А як Ви спілкуєтеся з дітьми з інших країн?
АК: Я розмовляю вільно шістьма мовами: українська, російська, польська, англійська, французька, німецька. Окрім того, я закінчив курси перекладачів японської мови. І колись я вивчав іще румунську, грузинську, данську та італійську. Італійською я розумію все. Тобто частіше за все я виступаю французькою, німецькою, англійською мовами. А якщо буде потреба, можу поновити італійську та японську.
Н: Як це – бути найвідомішим письменником із України?
АК: Слава Богу, я про це не думаю, тому бути просто щасливим письменником, який пише, видається, мандрує і зустрічається з читачами – це дуже класно. Тому я вам бажаю знайти таку роботу, яка приносить задоволення і дає вам можливість робити саме те, що ви хочете.
Н: У якій країні до Вас прийшло найбільше слухачів?
АК: Найбільше, мабуть, було в Італії, в Мантуї, коли я представляв книжку «Щоденник Майдану», це не художня книжка про події 2013–2014 років. Прийшло десь п’ятсот людей. Хоча в Індії на зустріч приходять іще більше – шістсот, вісімсот, інколи тисяча. А останнім часом, у місті Маноск, де були будки, про які я розповідав раніше, мій виступ був на центральній площі і прийшло триста людей.
Н: Як Ви ставите крапку? У Вас не виникає бажання продовжувати, продовжувати, продовжувати?..
АК: Постійно виникає. Наприклад, коли я писав «Пікнік на льоду» (історію про пінгвіна Мішу), то розписався і хотів дізнатися, що буде далі, далі, далі… А потім у якийсь момент зрозумів, що пропустив кінець! Тобто кінець уже був три сторінки тому, а я все писав далі. І я відрізав ці три сторінки, поставив крапку. А через сім років мене читачі змусили написати продовження роману. Однак ці три сторінки у другій частині я так і не використав.
Н: Як прибрати з історії персонажа, не вбиваючи його?
АК: Ну, він може сам померти! (Сміється). Справа в тому, що це поширена письменницька помилка, коли письменник посеред роману забуває своїх другорядних героїв і не пише, що було з ними далі. Однак кожну історію треба завершити для читача, інакше читач буде незадоволений.
Н: Що Вас надихнуло на письменницьку кар’єру?
АК: Мені завжди подобалося вигадувати історії. Я спершу писав вірші, потім анекдоти вигадував, потім почав писати оповідання. Ще я закінчив музичну школу, десять років вчився грати на фортепіано, писав пісні – слова і музику. А коли мені було тринадцять років, хтось мені сказав, що письменники не ходять на роботу. І це мені страшенно сподобалося, бо я зрозумів, що письменник залишається вдома, п’є чай і пише. Але, на жаль, я став професійним письменником тільки у тридцять шість років. Перша книжка моя вийшла, коли мені було тридцять років, а вже коли я підписав контракт із іноземними видавцями у 1997 році, я відчув, що ось тепер я вже письменник і тепер можу не ходити на роботу.
Н: Яка книжка стала початком популярності в інших країнах?
АК: Я розказував про цей роман, «Пікнік на льоду», про пінгвіна Мішу. Цей роман став першою книжкою з колишнього Радянського Союзу, який потрапив у десятку бестселерів спершу у Швейцарії, потім у Німеччині, Франції, Австрії і так далі. Тепер навіть є рок-гурт у Лондоні, який назвав себе за назвою цього роману. Роман називається англійською «Death and the Penguin», «Смерть та пінгвін». Музиканти прочитали цю книжку багато років тому, мені навіть не сказали і назвали свій гурт «Смерть і пінгвін», а перша пісня, яку вони написали, називається «Міша живий». Ось я був два тижні тому в Лондоні і нарешті із ними познайомився, вони мені подарували свої платівки, компакти, футболки. І ми домовилися товаришувати. Вони пообіцяли приїхати в Київ і виступити для мене.
БараБука: Проводячи майстер-класи із вигадування історій, які відмінності між дітьми різних країн Ви помічали?
АК: У Європі великої різниці між дітками різних країн немає. Хоча, наприклад, у нас сьогодні в молодшій групі жодна дитина не пропонувала героями казки героїв діснеївських мультфільмів. В Європі дуже часто – в Німеччині, у Франції – перше, що вони починають згадувати – це шреки, феєчки з мультфільмів і так далі. Це означає, що вони повністю під впливом масової культури, і в них уже фантазія не власна, а запозичена, чужа. Наші діти більш вільні від цього, і вони самі хочуть вигадати героя.
В арабських країнах буває складно – думаю, це теж виховання впливає – діти дуже часто пропонують жорстокі сюжети. Один раз я навіть не зміг це перебороти. Я виступав у Дубаї, у приватній школі для дівчат із багатих родин. І дівчата постійно хотіли, щоб у казці когось вбили по-справжньому. Але в Індії (у Шрі-Ланці, наприклад), в Китаї, в Японії – зовсім інші культури – там відчувається або тяжіння до місцевої казкової традиції або така думка, що природа може бути місцем і героєм казки.
БараБука: Як Ви вважаєте, викладаючи літературну творчість у дітей, на що треба передовсім звертати увагу?
АК: Є таке поняття «коригування фантазії», це одночасно і процес виховання: ставлення до речей, до людей тощо. Я коригую напрямок думки, напрямок сюжету, одночасно коригуючи риси характеру героїв, мотивацію, психологію. Тобто в принципі це дуже гарний інструмент для формування чи реформування психології дитини. Адже в будь-якій казці, навіть якщо автор не задумується про це, є кілька тем, з яких можна зробити дискусійні теми для дітей і розвивати далі їх.
БараБука: Що найважливіше в історії, написаній для дітей?
АК: Вона може бути тільки доброю. У казці не може бути справжнього зла. Тобто навіть негативні герої чи злі сили потенційно можуть виправитися чи можуть бути виправленими і перетвореними на добро героями цієї казки. Казка, звісно, не обов’язково має закінчуватися мораллю, як народні казки, але вона дає енергію і посил. Тобто точку відліку для добра чи для дружби – для понять, на яких базуються людські стосунки. І в принципі будь-які казки вчать правильних людських стосунків, навіть якщо вони про тварин, про рослини чи про неживі предмети.
Фото Анни Третяк.
