В усі часи людство натхненно подорожувало, і кожен мандрівник мав неабияке коло зацікавлених читачів, завжди готових у теплому й затишному місці поринути в чужі пригоди. Ні, не всім доречно кудись їхати в пошуках нового, нехтуючи іноді безумовно нудним, але таким урівноваженим життям. Інша справа – зручно мандрувати книжкою. Розповіді про сповнені пригод подорожі – це виграшна тема в читачів будь-якої вікової категорії, проте навіть вона тепер поступається місцем блоґам і фейсбучним сторінкам відомих і пересічних мандрівників із безліччю якісних фото й порад на будь-який випадок у дорозі.

Утім, є читачі, які починають подорожувати книжками раніше, ніж блоґами. Чи знаєте ви дитину, яка б відмовилася від мандрівки – вулицею, лісом, літературними світами, кадрами пригодницького фільму, а сьогодні ще й рівнями комп’ютерної гри? Дехто рано чи пізно потрапляє у чарівну читацьку подорож із Толкіним, Енде, Свіфтом і освоює казковий простір для мандрів. Адже майже всі дитячі книжки – певною мірою подорожі, а всі дитячі подорожі майже завжди казкові. Та хоч якими б чарівними вони були, ці пригоди й мандри – альтернатива дійсності, у них зовсім інші правила. А от книжок-інструментів для формування уявлення про реальні подорожі наші діти загалом не мають – про те, що ж таке подорож, як її можна організувати, чому це не завжди суто розвага, чому це необхідно для пізнання себе й світу. Тож залишаються блоґи й інтернет-розповіді у форматі «для всіх одразу».

«Сьогодні ми вирішили, що поїдемо до Ісландії»

Книжка «Льодовики та гейзери. Мандрівка в Ісландію» Кирила Бурмаченка й нового українського видавництва «Жолудь» як перша ластівка про неказкові подорожі – це щось несподівано нове. Беручи її в руки, я не очікувала формату-знахідки. Адже яскравих книжок-картинок за останній рік для українських іще не читак, але вже розглядайків з’явилося більше, ніж будь-коли, і всі вони конкурують одна з одною в художній техніці й супутніх цікавих доповненнях. Це не може не тішити. Утім, видання викликало дивні враження.

«Льодовики та гейзери» аж ніяк не сприймається горталкою, хоча, здається, автор відвів їй саме таку роль. Більше за все вона схожа на книжку для мрійника, який уже добре читає і має доволі широкий кругозір, якого вона передусім надихає на подорож – майже так само, як «Карти» Мізелінських. В обох цих виданнях, як на мене, інформація дуже вдало стилізована для дитячого сприйняття. Приміром, реальні явища й речі, які можна побачити в іншій країні, передано не просто правдиво, а обіграно подекуди й до гротеску.

Гротеск тут переконливий. І кольори гір, і кучерявість хмар, і бурхливість гейзерів, і спрощеність рис облич, і навіть троль із птахами тупиками, що танцюють (а тупики – червона нитка всієї подорожі, хоча про них у книжці ні слова), – усьому віриш. Наприклад, що Бйорк чекала на зустріч у метро, а вікінги були вдягнені саме так навіть полярної зими. Тому й отримуємо не енциклопедію чи путівник, а цікаве запрошення. Їдь – і відкриєш, що все не так, як побачив автор. Побачиш по-своєму, по-іншому – і воно теж буде класне. Адже, мандруючи, кожен творить власну казку і відкриває свої світи.

Варто зазначити, що герої «Мандрівки в Ісландію» Олеся та Богдан – дорослі. Їхня розповідь-подорож – про те, що цікаво насамперед дорослим або дітям, які живуть із батьками переважно в місті.

Те, що у виданні немає персонажів-дітей – ще один натяк, що це не книжка-картинка, а, можливо, перший проект із серії для сімейного читання про подорожі. Книжка занадто стилізовано-казкова, як чарівні двері, що запрошують: ідіть сюди – далі буде. Отже, якщо такий нашвидкуруч зроблений артефакт надалі перетвориться на повноцінну серію книжок про подорожі – можливо, трохи меншого формату, проте інформативнішу за змістом, із непересічним гротеском ілюстрацій – усі майбутні мандрівники незалежно від віку тільки виграють. А нині з подорожі вже можна «привезти» поштівки з персонажами – людьми і птахами.

Від БараБуки. Ця дебютна книжка викликала багато вражень у мене та моїх колег. Усі відзначають: добре, що дитяче видання про подорожі нарешті з’явилося в наших просторах. Утім, похапливість «батьків»-видавців не є виправданою. Велика кількість помилок у тексті, вікова невизначеність і – Гав! – отой страшний (не)людський ніс в ілюстраціях так і просять: видавці, робота з книжкою, особливо дитячою – штука дуже відповідальна. Не можна нехтувати навіть найдрібнішою, на перший погляд, ланкою в народженні видання.

Читана-перечитана казка – стара, як прадавній дід, що йшов тим лісом, проста, як рукавичка, що вже безліч разів нечутно падала в сніг слушної хвилини, коли озивалися перші казкові кроки, – рип-рип, і знову хтось, наче той зайчик, нашорошував вуха: зараз буде Казка! Проста, але тільки на перший погляд. Казка найвищого ґатунку, перевірена часом, коштовність, якщо змогла не загубитися у примхах непередбачуваної усної традиції. Архаїчна забавка, якою сучасні немовлята починають гратися раніше, ніж усвідомлюють себе, а потім вважають, що знали її завжди. Так, це я про «Рукавичку».

Мишка-Шкряботушка, Жабка-Скрекотушка, Зайчик-Побігайчик та всі-всі-всі. Ось визирають разом, ніби кличуть: «Залазь швидше до нас, буде не дуже зручно, але неодмінно тепло й цікаво». Саме те, що в усі часи потрібно дітям. «Рукавичка», що будь-кому завжди пасуватиме за розміром. Ось тільки оздобити її можна по-різному. Так, що стара, як дерев’яна колиска, казка заграє у дитячій свідомості знайомими з повсякдення образами й навіть формуватиме смак до вибору дитячих книжок у батьків. Бо дідова рукавичка – хоча й цікава річ, та не завжди приверне увагу маляти, якщо її не можна, наприклад, натягнути чи бодай понюхати. Та й батькам, яким доводиться щоденно, разів із 10 поспіль, читати казки малюкам, хочеться теж зацікавитися чимсь у дитячій книжці.

Рожеве – дівчаткам, блакитне – хлопчикам» – саме з таким гаслом асоціюються нині книжки-картинки багатьох книгарень, особливо в маленьких містечках.

Із цими завданнями у своїх книжках-картинках для малят добре впоралася творча майстерня «Аґрафка». Романа Романишин та Андрій Лесів – сучасні талановиті художники, видання з ілюстраціями яких отримали нагороди на книжкових виставках у різних країнах. Під їхнім чарівним впливом стара дідова «Рукавичка» перетворюється на сучасну плетену пальчатку в задерикуваті різнокольорові смужки з вікнами та дверима. А звичайнісінькі лісові звірі проявляють власну сутність у своєрідній техніці (також плетений колаж), причому й жабці, і мишці, і зайчикові, і навіть кабану з ведмедем дуже пасують ці візерунки, що, наче вияв характерів, сплітаються в кожного по-іншому. А ще всі вони кумедно оселилися кожен у своєму пальчику – і додається детальний план «помешкання», яке малеча може розфарбувати, стаючи в такий спосіб співавтором (-кою) ілюстрацій.

Аґрафчина «Рукавичка» дуже тепла (навіть у неї ж є шубка) й чимсь навіває норвезько-лапландські казкові зимові асоціації. Іноді аж хочеться запропонувати вовчику-братику варган. Можливо, тому, що фонові малюнки за настроєм відсилають до відповідної музики.

«Рукавичка» справді сучасна, проте ця сучасність лише підкреслює архетипність казки. І серед нових, таких естетично привабливих, як на мене, декорацій і дитина, і батьки неодмінно впізнають незмінні казкові настанови: важливість дружніх взаємин, допомоги одне одному, теплоти дому, коли живеш великою родиною. Старі нові істини, на яких дитина зростатиме, розуміючи, що стара казка – то дуже цікава сучасна забавка, яка з часом перетвориться на цілком серйозні пріоритети й цінності дорослої людини.

До того ж саме в найменших шанувальників казок і «Рукавичка», й аґрафчина «Ріпка», яка нічим не поступається першій за новаторським рішенням (інакше то була б не «Аґрафка»), сформують новий погляд на українську дитячу казку-картинку, виховають із них нових читачів, чиї смаки будуть далекі від ширвжитку, яким, на жаль, дуже рясно тепер заповнена ніша книжки-іграшки.

«Рожеве – дівчаткам, блакитне – хлопчикам» – саме з таким гаслом асоціюються нині книжки-картинки багатьох книгарень, особливо в маленьких містечках. Романа Романишин та Андрій Лесів узялися за сміливий експеримент: чимало змінити в головах дорослих при виборі дитячих видань, адже не таємниця, що попит на дитячу літературу передовсім визначають дорослі. Проте мене як маму малих читайликів тішить спостереження, що таких творчих і зроблених із повагою до дітлахів українських книжок-картинок стає дедалі більше. До речі, і художньою, і літературною традицією вони з багатьох причин простіші для сприйняття, ніж деякі перекладені горталки.

На канікули ми привезли до бабусі майже пів своєї бібліотеки й традиційно перетворили хату, двір і навіть сходи на читальню. Бо хіба можна уявити, що ти в бабусі, навколо така краса, стільки свободи й вільного часу – і все це без казок? Саме казки тут доречніші за будь-що. І хоч я зовсім не схожа на бабцю-казкарку, яка розповідає вечорами щось страшне й водночас цікаве, цього разу оповідь підняла з глибини душі найсолодші дитячі страхи й зачепила найгострішу допитливість. Читали-приміряли ми на себе сюжетно мовби плетену стародавніми мереживами, естетично гарну й водночас карколомно пригодницьку казку-жахаску.

Казкова подорож – улюблений жанр моїх дітей. Уже були читані-перечитані й Еллі, й Дороті з країни Оз, ось-ось примандрував додому, змінившись назавжди, з несподіваної подорожі Більбо Беґінс, який іще лежав ночами під подушками, ще Гаррі Поттер в останній книжці мав довести, чого вартий, і виправдати довіру всіх дітей світу… А тут – просто зовсім-зовсім новий персонаж, у новому оточенні, із по-новому осмисленою мовою для моїх дівчат. Нова казка, нові легенди, новий світ! «Розбійник Пинтя у заклятому місті» – ось хто сьогодні фаворит моїх доньок: живі, легендарні герої, їхні пригоди, що викликають заздрість, дотепні взаємини, барвиста мова книжки, вправно заплутані нитки сюжету.

«Чому так виходить, що людина, яка має гарну теплу домівку і м’яку постіль, лізе самому чорту в зуби, спить на камені, їсть корінці та важить щомиті своїм життям?»

Ми читали багато, переважно російською, бо в нас російськомовна родина, і більше, напевно, розуміємося на англійських легендах, аніж закарпатських казках. Мої діти знають, хто такі ельфи, гноми, дракони й динозаври, брауні й леприкони, тролі й піксі, – проте, розплутуючи коштовний клубок чарівної казки Олександра Гавроша, ми знайшли яйце-райце, повітруль, потерчат і Кам’яне царство, Шовкову державу й наглядача хмар. Ті символи й легендові знаки, що були навіть у моєму російськомовному дитинстві.

Ми вже так добре знаємо Пинтю, що його казкова постать наче ожила. А ще відкрили для себе й полюбили летючого дванадцятиногого коня Татоша, лицаря чорної пір’їни Молибога, Яноша Кудлоша, мисливця на зеленого зайця Прунслика, вченого щура-книгаря Фаралампаса, дракона Шарканя і його синочка-огірочка, та врешті й саму володарку Закрайсвіття, таємничу Ганджі-бабу. Жоден персонаж не викликав сумніву у правдивості й доречності. До слова, виглядає на те, що в казки буде продовження: справжні історії не відпускають так просто, вимагаючи і в автора, і в читача подорожувати далі. Мої дівчата тільки дуже просять письменника, щоб у продовженні повітруля Церцерушка стала впевненішою, показала характер і взяла активну участь у наступних пригодах (бо ж доньки, виховані на Пеппі Довгапанчосі, хочуть бачити казкових героїнь рішучішими).

Читаючи казку, що затягла мене, дорослу, в захопливий вир, я зрозуміла, що десь схибила. Схибила в тому, з чого починають учити дітей читання. Ті ж англійські казки мені здавалися колись чарівнішими й таємничішими за ті, серед яких природніше жити моїм дівчатам. Гадаю, що не тільки я помилилася: такого формату дитячих книжок довго не було – яскравих, справжніх, несолодких авторських казок. Тепер от є «Пинтя…» – книжка, що відтворює наші фантазії, руйнує мовний читацький бар’єр і змушує купувати наступні видання українських авторів.

Дитяча книжка – ідеальний простір, щоб несподівано бути справжньою, зрозуміти, де ти є, переконатися, що життя відрізняється від запропонованої дорослими стереотипної дійсності. І коли ввечері… Гаразд, необов’язково ввечері… Коли вкотре за день тебе беруть наступом «Почитай!», а потім, затиснувши з обох боків, слухають, обгризаючи нігті в особливо напружених місцях, а згодом ще прибігають уночі переконатися, що в недочитаній історії все буде добре і на всіх чекає гепі-енд… Тоді я остаточно впевнююся, що книжки творять реальність, а дитячі книжки – ще й майбутнє.

Адже так цікаво щодня вихоплювати в іграх, розмовах, сварках, поясненнях, як влаштоване життя, оті прочитані замальовки вчинків, висловлювання, взаємини або навіть і характери героїв. Наче новий одяг, кожну книжку діти вдягають і ходять у ній день чи роки – якій книжці як пощастить. А потім із жалем виростають із них, або, навіть не помічаючи, приміряють інші, й уже дорослими вдягаються зі смаком, кутаються в затишні пледи, обирають вечірні сукні чи комфортні карго, але постійно щось носять на собі й у собі. Холодно буває лише у період міжкнижжя, коли улюблене вже дочитала, але ще не відпустила, а нове ніяк не наміряєш, наче випадаєш з однієї реальності, а в іншу ще зась.

«Наче новий одяг, кожну книжку діти вдягають і ходять у ній день чи роки – якій книжці як пощастить. А потім із жалем виростають із них, або, навіть не помічаючи, приміряють інші, й уже дорослими вдягаються зі смаком, кутаються в затишні пледи, обирають вечірні сукні чи комфортні карго, але постійно щось носять на собі й у собі»

Дитячі книжки – це обладунки на всі випадки життя, найсучасніша зброя і захист від недолугості й злої волі повсякдення, теплий яскравий одяг, за яким тебе, як по чарівних знаках, упізнають друзі. Дуже цікаво вдягати дітей у книжки, у тепле й гарне, щоб не змерзли. А ще цікавіше, коли з’являються перші спроби вибору, коли я спантеличено пропоную, ще нічого не зрозумівши, знову-таки свої улюблені карго, а дитина, перечитавши вже півшафи, чомусь хоче квітчасту спідницю й елегантні туфлі. Здаюся й тихо сміюсь, якщо завтра донька, начитавшись «туфель», неодмінно вляжеться поруч слухати мої «карго».

А колись – я чомусь така оптимістка – принесуть і спитають: «Мамо, а ти читала? А прочитаєш це? І як тобі?» І я читатиму, і мені буде класно, і, можливо, навіть гризтиму нігті від хвилювання. І тоді нікому ніколи не буде холодно. Бо це так природно – коли всім тепло.