Ще на початку 2000-х теми інакшості, різноманіття, інвалідності, рідкісних хвороб залишалися в Україні переважно поза увагою або навіть приховувались, вважалися незручними. Особливо у дитячій літературі. Проте поступово наше суспільство стає все відкритішим і приязнішим, прагне забезпечити рівні права і доступність для всіх. Це світогляд, який важливо формувати змалечку.

Діти часто перші звертаються зі складними питаннями: чому ця дівчинка не бігає, а «їздить у кріслі на колесах? Що це за дивний пристрій замість ноги? Навіщо хлопчику коробочка над вухом? І багато інших питань, до яких сучасним дорослим варто бути готовими. Особливо у контексті російсько-української війни, яка руйнує звичне життя, калічить людей, змушує залишати власний дім і вливатися у нове, не завжди зрозуміле на початку оточення.

Інклюзивна література — це важливий місток, що веде до безлічі відповідей на ці питання та допомагає органічно розвивати в людях толерантність, взаємоповагу та емпатію. 

Не так давно українському книжковому ринку бракувало дитячих інклюзивних історій. Про це у своїх оглядах для простору БараБуки в різні роки писали Ганна Улюра та Ольга Купріян. Тривалий час переважали перекладні книжки. Наприклад: «Ларс. LOL» Ібен Акерлі, де один з героїв має синдром Дауна, «Риба на дереві» Лінди Муллалі Гант — про дівчинку з дислексією, та інші. Ці книги дали читачам можливість ширше подивитися на світ довкола, не боятися людей з відмінностями, а знаходити спільні інтереси, розвивати дружні стосунки і просто зрозуміти, що у спілкуванні найціннішою та найдієвішою є взаємоповага.

Мій син обожнює серію «Різдвозавр» Тома Флетчера, де головний герой пересувається на колісному кріслі, але ця особливість не заважає йому втрапляти у чарівні пригоди, раз-по-разу рятувати Різдво й просто бути щасливим хлопчиком.

Поступово інклюзивних історій стає більше. Важливу роль у підтримці цієї ніші відіграють номінації у літературних преміях та конкурсах. На базі Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» існує спецвідзнака — «Інклюзивні оповідання». За результатами конкурсу видаються тематичні збірки оповідань. У Топі БараБуки також відзначають «Інклюзивну книжку року».

Українські дитячі автори все сміливіше працюють з темою інклюзії. У них це виходить надзвичайно тактовно, захопливо й пізнавально. БараБука уклала список сучасних українських дитячих книжок про інклюзію, який активно доповнюється. Сьогодні ми поговоримо про деякі з них детальніше.

«Леся Булка і магічні вушка»

Книжка-картинка «Леся Булка і магічні вушка» — справжня детективна історія, яка не лише розважає, але й весело та без складних термінів розповідає про нюанси життя людей з порушенням слуху, про слухові апарати, навіщо вони потрібні, як працюють, що відбувається на огляді у лікаря і ще про багато важливих деталей. Головна героїня Леся захоплює своєю щирістю та впевненістю. Магічні вушка стають її справжньою суперсилою, лише варто вміти нею користуватися в буденному житті чи в раптовій пригоді, як от ця, з котом Гарбузиком. 

Довкола Лесі багато любові й підтримки. Але, на жаль, трапляються і грубіяни. З такими у неї коротка розмова — вимкнути звук і поготів. Але насправді прикро, що деякі люди не розуміють, що всі ми різні, що у кожного своя «суперсила». І як це важливо: підтримувати одне одного, а не насміхатися.

Наприкінці книжки є сторінка з порадами, як спілкуватися з людиною з порушенням слуху. Вони стануть у пригоді для розмови з дітьми після знайомства з історією.

Книжка дуже яскрава. Ілюстрації Валерії Крижановської емоційні, бешкетні й теплі. Щиро пасують головній героїні та настрою оповіді.

Марія Сердюк — авторка пізнавальних та біографічних книжок. Нон-фікшен її «коник». Вона вміє розкривати складні теми легко, з гумором і доброзичливістю. Також у своєму блозі в соцмережах Марія ділиться власним досвідом користування слуховим апаратом. Це важливий просвітницький крок, оскільки люди, навіть за потреби, не завжди готові або соромляться питати про невідомі для них речі.

Перший наклад надрукований для бібліотек державним коштом, при підтримці УІК. Книжка перемогла у номінації «Інклюзивна книжка року» ТОПу «БараБуки» 2025р та увійшла до списку найкращих книжок для дітей  за версією PEN Ukraine у 2025р.

«Дід Кола»

«Одного разу діда Кола ЗАБУВ мене… А потім настав день, коли дід ЗАБУВ себе.»

Семирічна Катруся не розуміє, що відбувається з пам’яттю її любого діда Коли. Він забуває найпростіші речі: що їв на сніданок, у що вони гралися разом лише нещодавно. Проте, він з легкістю пригадує події з далекого минулого і може назвати усіх своїх родичів, навіть через багато поколінь.

Дуже обережно Юлія Сливка знайомить читачів із хворобою Альцгеймера та її проявами. Сторінка за сторінкою, дід Кола змінюється, губить речі, плутає поняття, і ніби поступово згасає разом із частинками своїх спогадів. Поки одного дня не зникає зовсім.

Про хворобу і смерть близьких людей складно говорити, особливо з дітьми, але одного дня цей час приходить. Ця книжка допоможе пояснити дитині, що відбувається, а також сфокусуватися не на втраті, а на любові рідних і теплих спогадах про них.

На прикладі діда Коли і Катрусі авторка показує важливість добрих стосунків між поколіннями, які залишають по собі знання про своє коріння та світлу пам’ять про час разом.

Ілюстраторка Анастасія Кальченко створила лагідну і затишну атмосферу. А деякі слова і літери стали не просто текстом, а символами пам’яті, яка зникає.

Оповідь увійшла до короткого списку «Книжка року 2025» у категорії Книжки для малечі.

«Аґатка-жирафка»

Дуже світла й надихаюча історія про дівчинку Аґатку, веселу й творчу, яка ніби не відрізняється від однолітків, але все ж має одну особливість — вітиліго. Деякі ділянки її шкіри знебарвлені, ніби всіяні білими плямками. Цим не можна заразитися, плямки не викликають болю, але чомусь не всі готові одразу прийняти цю відмінність. Ще й дражняться. На щастя, Аґата має внутрішню силу і впевненість протистояти нерозумінню та непроханим порадам. Навіть образливе, на перший погляд, прізвисько можна обернути на яскравий творчий псевдонім. А ще у неї надійна команда підтримки: тато і друзі. Тому, якою б несподіванкою не став її діагноз, це не спаплюжило літніх канікул і підготовку до особливої театральної вистави.

Повість частково є автобіографічною. Авторці діагностували вітиліго у дорослому віці. Пережитий досвід, власні відчуття та роздуми вона трансформувала у ненав’язливі, помічні поради, як залишатися впевненим у собі навіть коли проходиш через випробування. Ольга-Марія ніби звертається до своєї внутрішньої дитини, а також усіх, хто має пройти цей шлях: прийняття себе та своїх особливостей.

Дуже чуйно прописані стосунки донечки і тата. Відчувається неймовірної глибини любов, турбота і готовність захистити, підтримати свою дитину, і в життєвих турботах, і в її творчості. Навіть сильних образи ранять. Але підтримка рідних лікує. Ніжно, інколи непомітно, підживлює серце новими силами.

Авторка наповнила повість магічним теплом, її героїня не просто вірить у себе, але й розуміє, що її особливість це в першу чергу її унікальність, але аж ніяк не вада.

«Кожен малюнок на шкірі жираф унікальний! Немає жодного схожого! Так само, як відбитки пальців у людини. Кожна плямка в кожної жирафки — особлива. Так, як у мене».

«Я х-хочу, щоб усі п-побачили, — промовив Сашко опустивши очі. — О-особливості бувають різні. Але ж-жодну з них не можна засуджувати».

Завдяки ілюстраціям Анастасії Крижан книжка просочена сонячним світлом, соковитими літніми кольорами та виразними деталями. Читання дарує багато емоцій і залишає по собі відчуття радості, натхнення та віри у те, що жодні перешкоди не можуть зламати впевнену в собі людину. А ця впевненість з’являється, коли ми приймаємо себе такими, які ми є та відчуваємо любов, розуміння і підтримку найближчих.

«Диваки моєї школи»

«Всі люди різні. Хтось носить окуляри, хтось має слуховий апарат. Хтось ходить пішки, хтось користується кріслом колісним, а дехто має особливості розвитку чи поведінки, які не одразу зрозумілі іншим. Тому дуже важливо дізнатися, чому людина поводить себе саме так.»

Коли все життя летить шкереберть, доводиться переїздити та йти до чужої школи, знайомитися з новими однокласниками, а сил і бажання на це немає, не дивно, що мимоволі випускаєш колючки, мов справжній їжак. І тут уже не до уважності до інших, а це неминучо веде до конфліктів та непорозумінь.

Петрик на прізвисько Їжак переживає події, з якими зараз стикається багато українських дітей: вимушена зміна міста чи навіть країни проживання. Нова школа та необхідність взаємодіяти з дуже різними людьми.

Анастасія Лавренішина толерантно знайомить Петрика і читачів із новими однокласниками хлопчика. Він опиняється в інклюзивному класі, в якому деякі діти поводяться дивно, незвично для нього. Він поступово дізнається про особливості кожного. І від здивування та неприйняття переходить до усвідомлення, що кожна людина унікальна і відмінності можуть стати перевагами, якщо працювати разом, підтримувати і вірити одне в одного. Для цієї трансформації Петрику доведеться подолати нелегкий шлях від нерозуміння диваків до дозволу собі довіритись тим, хто поруч, прислухатися до їхніх порад і в чомусь навіть відпустити контроль. У цьому йому допомагають, і дорослі, і однокласники, які своїм прикладом показують, що до кожного можна знайти підхід, варто лише набратися терплячості, навчитися чути та поважати один одного.

Справжньою родзинкою історії для мене стали голуби-спостерігачі. Їхні пізнавальні відступи кумедні та інформативні. Читачі не встигають втомитися чи «випасти» з сюжету, а додатково отримують базові відомості про діток з особливими освітніми потребами. Через їхні «включення» авторка говорить про аутизм, порушення слуху, ДЦП, втрату кінцівок. Робить це інклюзивною мовою, використовує коректні методи комунікації. Це важливий приклад, оскільки досі у розмовах можна почути зневажливі терміни щодо людей з інвалідністю.

Книжка надзвичайно динамічна. І не дивно — в основі сюжету спортивні змагання. Ілюстрації Наталії Чорної сповнені емоцій, руху, а образи персонажів відповідають їхнім характерам: колюча зачіска Їжака, щира усмішка Красуні, турботливі вчителі та ін.

Прізвиська героїв ще більше залучають читача до історії, роблять її унікальною, як і самі герої: Малинове Варення, Ураган, Інжир і сам Їжак.

Важливим доповненням є словничок термінів, які допоможуть під час розмови про книжку, адже «Диваків моєї школи» варто читати та обговорювати в родинах і в класах. Авторка розкрила дуже багато важливих, подекуди болючих тем і одночасно показала, як можна коректно та ефективно вирішувати проблеми та відповідати на складні дитячі питання. Як від страху та нерозуміння дійти до дружніх стосунків і спільних перемог.

Книжка увійшла до довгого списку ТОПу «БараБуки» 2025 року, стала однією з переможниць всеукраїнської премії «Книжка року 2025» у номінації «Дитяче свято» та частиною списку найкращих книжок для дітей  за версією PEN Ukraine у 2025р.Ще більше про цю історію раджу дізнатися з огляду Наталії Ясіновської.

«Листи до Алінки»

Юліта Ран відома дитяча письменниця, авторка багатьох серій книжок, волонтерка, перекладачка. Вона не вперше пише про війну в Україні. Комікси про Пса Патрона читають і перечитують діти в Україні та далеко за її межами. 

Нова книжка «Листи до Алінки» складна і світла одночасно. Авторка пише чесно, але й дуже обережно. Ця історія не лише торкається серця, вона сповнена добра і турботи, що залишають свою частинку читачам надовго після читання.

Катруся та Алінка — подруги харків’янки. Вони дружать все своє життя. Дівчата разом усюди, і в школі, і на танцях. До одного дня, коли Аліна випадково наступає на міну і втрачає ногу. Попереду у неї довга реабілітація та необхідність вчитися ходити на протезі.

Аліна закривається від усіх, ігнорує навіть повідомлення від подруги. Та попри це Катруся не припиняє спроб підтримати її. Іноді вона вагається, чи вони ще подруги, чи й досі Алінка любить її. Та поступово спілкування відновлюється і Катруся розуміє, що її подрузі надзвичайно складно прийняти свій новий стан і можливості. Катрусиних слів підтримки не вистачає. Ще й дівчата з танців надіслали Алінці болюче повідомлення, після якого вона геть зневірилася.

Дівчинка розмірковує, як вона може допомогти подрузі, і раптова ідея стає справжньою лавиною підтримки від людей, які також пережили ампутацію кінцівки. Серед них герої війни і звичайні люди. Катруся збирає листи від них, аж доки не знайомиться із танцівницею Кариною Стащищак. Її історія повернення до улюбленої справи стає прикладом, що все можливо. А спільний досвід  об’єднує, стирає страх нерозуміння, дає поштовх обговорити схожі проблеми й поділитися варіантами їх вирішення.

«… бажаю тобі віднайти свою справжню силу — вміння приймати себе такою, яка ти є. Бо ти в себе така одна, неповторна та унікальна.», — написала Алінці Карина.

Для Аліни ці листи стають підтримкою, підказкою, що життя після втрати триває, та основою, від якої можна відштовхнутися і почати свій новий шлях.

У цієї книги цікаве оформлення. Частково історія представлена, як переписка у месенджері, а ілюстрації часто персоніфіковані, оскільки багато героїв тут справжні. Робота художниці заворожує.  

Книжка «Листи до Алінки» це сплетіння емоцій, а в деяких моментах — чистий нерв. Вона не залишить байдужим, тому що це наша реальність. Наше життя просто зараз. Це розчарування й зневіра, але й водночас непоборна підтримка та пошук можливостей допомогти. Це щира дружба, вміння відгукуватись і об’єднуватись заради порятунку іншої, навіть незнайомої людини. Це сльози болю та сльози полегшення. Важливість емпатії та перемога сили духу. Це те, що відчують дорослі читачі перед тим, як глибоко вдихнуть і почнуть розмову з дітьми про те, що світ складніший і небезпечніший, ніж здається, а справжня дружба не лише в подарунках і веселощах, але й у силі підтримки одне одного в найскладніші моменти життя.

Сучасний ринок української літератури переживає зараз складний період. Видавнича сфера потерпає від ворожих обстрілів. Попит на книжки знижується. Деякі книгарні зачинаються, деякі переходять в онлайн. Проте запит суспільства на інклюзивну літературу росте.

У класи приходять діти з особливими освітніми потребами. Через війну збільшилась кількість людей з ампутаціями та протезами. Громади поступово (не так швидко, як хотілося б) адаптують простір до потреб людей з інвалідністю. Світова література та кінематограф активно висвітлюють тему інклюзії та різноманіття. Українська дитяча література також реагує на потреби суспільства. Тематика творів розширюється. Що окремо тішить — у нас з’являється все більше історій, у яких акценти нарешті зміщуються з відмінностей на те, що люди з особливими потребами так само відкриті до життя, пригод, як і всі інші. Що їхні історії не про сум та жаль, а про власний шлях, важливість розуміння себе, своїх можливостей і втілення особистих прагнень.

Такі книжки допомагають змінити страх і відторгнення невідомого на відкритість до пізнання, готовність приймати та підтримувати, незважаючи на інакшість, дружити і разом творити новий, цікавий безпечний і доступний для всіх світ. 

Тема особистих кордонів народжується разом із нами та супроводжує нас усе життя. Особливо гостро це відчувається зараз, під час війни, коли ми не завжди можемо обирати, де, з ким і за яких умов опинитися поруч на певний час. Тим важливіше, наскільки це можливо, розуміти та обстоювати власні межі й одночасно поважати чутливий простір інших.

Якщо для дорослих ця тема вже давно популярна, обговорюється та висвітлюється в літературі, кіно та інших видах мистецтва, то для дітей вона може здаватися заскладною. Певною мірою так і є. Проте, чим раніше почати розмову, тим глибшою та розмаїтішою вона стане з дорослішанням маленької особистості.

Христина Лукащук у своїх книжках та мистецьких проєктах приділяє багато уваги питанню самопізнання й розвитку, любові до справжнього себе, вмінню відчувати та поважати межі власного й чужого простору. Про це вона говорить і з дорослими читачами, і з дитячою аудиторією, крізь історії, ілюстрації та творчі заходи.

У своїх дитячих книжках авторка збалансовано поєднує лаконічність тексту та неповторну мову малюнку. «Казка про світло» (Видавництво «Жорж», 2022 р.) увійшла до короткого списку «Книжка Року 2022» у номінації «Література для молодших школярів». Це видання продовжило тематику першої дитячої книги Христини Лукащук “Казка про Майдан” (“Видавництво Старого Лева”, 2014 р.) про любов українців до своєї землі й необхідність обстоювати власні та державні кордони, мову та культуру на глобальному рівні.

 «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (Видавництво «Чорні вівці», 2017 р.) у 2018 р. відзначена «Топом БараБуки», а в 2019 р. увійшла до щорічного каталогу Білі круки) — це затишна історія від Галини Вдовиченко, проілюстрована пані Христиною, також говорить про унікальність кожної особистості, важливість взаємоповаги та підтримки для спільного зростання. Малюнки у цій книзі сповнені тепла й особливої атмосфери. Казкова кольорова палітра сплетена з подіями, доповнює й глибше розкриває шлях героїв.

Діти сміливо фантазують, залучають до свого світу існуюче й уявне, перетворюють і масштабують будь що. Проте, про себе справжніх їм часто складно говорити, окреслювати межі Свого «Я» та сприймати «Я» інших людей. У кожного віку є свої етапи усвідомлення Себе. І на кожному з них щира розмова, спільні роздуми будуть помічними й формуючими.

Артбук «Мої кордони» може стати справжнім путівником у цій мандрівці дорослішання. Кожен розворот розкриває одну з граней теми кордонів. Тут не багато тексту, він переважно тезисний. Ілюстрація працює не звичним для дитячих книжок розмаїттям кольорів, а сюжетною динамікою та естетикою деталей. Це спонукає до родинного спілкування, ширшого обговорення прочитаного, занурення у спогади, щоб поділитися власним досвідом, осяяннями, сумнівами, страхами та варіантами їхнього подолання. Такі спільні обговорення поступово перетворяться на фундаментальні цеглинки на шляху самопізнання, і дитиною, і дорослим.

Книга починається з визначення терміну «кордон» — від космічних масштабів до осяжної відстані між живими істотами. Далі авторка розкриває поняття «інтимної зони» та пропонує декілька правил поведінки у громадських місцях. Їх буде цікаво обговорити, визначити, які ближчі саме вам. А ще дослідити, як створюються подібні правила, як впливає на цей процес культура та звичаї різних народів і країн. Десь люди уникають прямих поглядів, а для когось навпаки — раптова усмішка може не лише покращити настрій, але й стати поворотною точкою у житті????

«Варто лише пам’ятати, що кордони гнучкі. Але межу гнучкості визначаємо ми самі. Гнучкість – це також про самопізнання, а воно, погодьтеся, триває всеньке життя»

Христина Лукащук піднімає також питання особистих кордонів людей з інвалідністю, булінгу та різних проявів насильства. Це складні теми, які надзвичайно важливо висвітлювати на всіх рівнях. І особливо необхідно проговорювати з дітьми їхні права, пояснювати межі дозволеного у спілкуванні з однолітками й дорослими. Давати приклади позитивної взаємодії та підтримки одне одного, якою б складною не здавалася проблема.

Авторка торкнулася й питання кордонів у мережі — сегмента сучасної культури, який обговорюється все частіше й потребує вдосконалення, розвитку взаєморозуміння та поваги до емоційного комфорту кожного з нас.

Наприкінці книжки є телефони довіри, куди можна звернутися за підтримкою та допомогою, якщо страшно або немає з ким поспілкуватися у разі необхідності.

«Мої кордони» — багатошарова книжка, що запрошує до розмови з дітьми, підлітками, дорослими й усіма разом, оскільки у кожного свій унікальний досвід, набір питань, на які ще немає або не достатньо відповідей. А щире спілкування у безпечному колі — це завжди спільне зростання й формування міцніших зв’язків. Особливо, якщо вони збудовані на відчутті самоцінності, розумінні кордонів кожного та взаємопідтримки у будь якій ситуації.

Розповісти про цю історію можна так: незапланована мандрівка двох абсолютно різних особистостей, яка перетворюється на шлях, сповнений пригод, навчання, несподіваних знайомств і важливих вчинків, що змінюють долю героїв та навіть рятують місто від техногенної катастрофи. І це лише дрібка інформації, оскільки книжка насичена подіями, цікавими фактами, сюжетними сюрпризами й ігровими елементами. Класична подорож героя плавно перетворюється на командну боротьбу за чистоту й безпеку середовища, в якому живуть усі персонажі. А ще читачам зустрінуться монстр із чутливою душею, креативні пацюки і багато небайдужих людей.

До чого ж тут туалетна тема? Ну ж бо, досить ходити околяса, всі бачили назву???? Відповідь проста: це нова історія від Юлії Ярмоленко — авторки, яка вміє доступно й легко розповісти про незручне, про речі, які ми ще вчимося обговорювати сміливо, без сорому. Юлія тримає фокус на створенні пізнавальних книжок. Цього разу вона розповідає про шлях какунців від їхнього утворення в організмі живих істот до остаточного зникнення або перетворення (як пощастить).

Какати — це звичайний природний процес, але й досі незвична, делікатна тема в нашій країні, особливо для дорослих. Пам’ятаєте, як неоднозначно сприйняли книжку «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову»? На щастя, ситуація поступово змінюється. Наприклад книжки Ганни Булгакової  «Чарівна книжка про какашки» та «Кози з носа та інші копалини в мені» (у ТОПах БараБуки 2021, 2024 рр.) отримали багато схвальних відгуків від батьків. А «Туалетна справа» Марії Артеменко невимушено розповідає цікаві факти про вбиральні, знімаючи табу з цієї делікатної теми.  Важливо, що все більше дитячих авторів звертаються до тем, які дражливі для дорослих, але цікаві дітям.

«Що в кінці: куди зникають какунці?» відрізняється стилем від більш енциклопедичної «Малечі про інтимні речі» та формату розмови зі старшою подругою у  «Без маячні про перші місячні» (ТОП БараБуки 2023 р. у номінації «Вибір читачів»). Це справжня казка-мандрівка, яка містить багато корисної інформації про організми людей і тварин, каналізацію, очисні споруди, а також безліч історичних та наукових деталей, які влучно доповнюють сюжет.

Головні герої: інфузорія туфелька (пам’ятаєте уроки біології?) та коловертка — одна з найменших тварин у світі. Вибір авторки не випадковий. Подібні мікроорганізми беруть участь в очищенні стічних вод. Без них цей процес був би набагато складнішим та небезпечнішим.

Цих двох поєднала випадковість, і ось вони вже мандрують кишківником, каналізацією аж до (спойлер) щасливого повернення додому. Ратько — такий собі круть-верть, обізнаний хлопчина, любить читати, ділитися прочитаним і використовувати ці знання на практиці. Фузя натомість тиха, сором’язлива, проте відповідальна та винахідлива, коли хтось справді потребує її допомоги. Дорогою друзям зустрічаються мешканці каналізації. Кожен зі своїми проблемами, силами й слабкостями. Та об’єднавшись, можна здолати будь які труднощі.

«— А мені нудно, якщо не треба рятувати світ. Хочеться робити щось потрібне, корисне. — Але є купа важливих професій! Не обов’язково рятувати світ. Можна вчити дітей у школах, прибирати в нас у річці, лікувати бактерії чи інфузорії з коловертками, коли вони хворіють. Навіть така маленька робота — корисна й важлива!»

Разом із героями читачі дізнаються про те, якими бувають какунці за формою та кольором, що впливає на їхній запах (ви знали, що у невеликій кількості ці хімічні речовини мають приємний аромат і їх навіть використовують у парфумерії?). Як харчуватися, щоб добре почуватися, як правильно ходити в туалет, що можна змивати в унітаз, а що категорично заборонено (діти, перевірте, чи знають це ваші батьки ????), що робити якщо хочеться пукнути і багато іншого.

Будуть і несподіванки: прикраси з фекалій? Ні, не жарт. Музеї какуль чи історії туалетів? Теж правда. Навіть у нас в Україні є експозиції, присвячені подібним темам.

У книзі є інтерактивні острівці: лабіринти, завдання на логіку та уважність, жартівливі тести. Все, щоб перепочити, закріпити отримані знання і з новими силами продовжити подорож.

Вражає розповідь про Диканівську трагедію. Це приклад того, як важливо зважено ухвалювати рішення, думати про їхні наслідки, а також про взаємодопомогу без кордонів.

Яскраві ілюстрації Лєни Барді веселі, влучні, сповнені позитиву й динаміки. Цілком розкривають атмосферу історії та персонажів. Тематика не проста, проте художниця змалювала все так казково й смішно, що какунці викликають симпатію, і навіть монстр не видається страшним, а скоріше милим і дивацьким. Ілюстрацій багато. Коли розгортаєш книжку вперше, хочеться роздивитись їх усі чимшвидше.

Юлія Ярмоленко написала не просто пізнавальну казку. Це комплексна історія, цікава дітям, помічна дорослим, оскільки розширює горизонти, позбавляє комплексів й додає аргументів, щоб не боятися незручних питань, а сміливо розмовляти з дітьми про тіло людини, про важливість дослухатися до свого організму, досліджувати його, поважати власні кордони й особисті кордони інших.

Також буде привід поговорити про те, що ніби знайоме і поруч, але, ми мало знаємо, як воно функціонує: як влаштовані комунікації, що їм шкодить, хто забезпечує їхню безперервну роботу, звідки береться й куди зникає вода з наших кранів і безліч інших дотичних тем.

Книга не лише про какунці, хоча про них тут інформації від А до Я, і кожен читач точно дізнається для себе щось нове. Це історія про справжню дружбу, здорову самооцінку, жагу до пізнання, відкритість до нового. І, перш за все, про любов до природи й невпинне прагнення зробити наше життя свідомішим, а світ довкола — безпечним та екологічним.

Як звичний чай з лимоном може перетворити парк на велетенський ліс? Де зручніше спати — у власному ліжечку чи у лисячій норі? Чи можна проковтнути місяць? Відповіді на ці та інші цікавинки уважно шукайте у збірці казкових історій Грасі Олійко «І ніякі це не вигадки!» від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

«Я не хочу спати» — це своєрідний дитячий пароль, що має активувати в дорослих усю вигадливість, сміливий лет думок і неабияку витримку, оскільки лише найнесподіваніші історії здатні творити диво присипляння вимогливих несплюхів. Зі слів авторки, її книжка почалася саме так — зі спроби заколисати донечку щойно вигаданою небилицею про місяць.

Письменниця вправно перетворює знайомі й близькі всім родинні ситуації та дитячі вередульки на справжні пригоди. І вже немає маленьких капризунів — тепер вони мандрівники й мандрівниці казковим світом, у якому на допомогу можуть прийти тварини, дерева чи навіть улюблені речі. Непорозуміння переростають у дружбу, а кожна пригода завершується щасливо.

Авторка з особливою уважністю вплітає в свої оповідки тему допомоги безпритульним тваринам. Для неї це не лише слова, а й стиль життя. Досвід перетворюється на історії та обережне нагадування, що добре й гуманне суспільство починається з кожного особисто. Ця тема є наскрізною для всіх книжок Грасі Олійко, дві з яких – «Сукня для Марусі» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») та «Різдвяна Шапка Янголинки» (Видавництво Старого Лева) здобули премію «Гуманна книжка» від організації з порятунку тварин і довкілля UAnimals.

Дев’ять чарівних історій ніби й не пов’язані між собою, проте відчуваються як цілісний простір доброти, взаємопідтримки та прийняття. Ось талановита киця Марічка. Ще кошеням її забрала з притулку чудова родина. Тепер вони щасливі разом, і навіть несподівана халепа не лише не розсварила їх, а відкрила для киці нові захоплення. 

Тепла ковдра — героїня іншої казки, щира й турботлива, ніби символ емпатії та дбайливого ставлення до тварин, які з різних причин не мають дому. 

Також письменниця лагідно підказує, що дуже часто той, хто помилився, особливо потребує підтримки. А відчувши її, буде здатен на справжні дива. Всі ці моменти прописані легко, з гумором. Не сприймаються, як повчальні, але дають привід для глибшого обговорення важливих тем із дітьми. Допомагають розвивати в них турботу й співчуття до тих, хто дійсно цього потребує.

«… не журись, коли щось пішло не так — можливо, згодом з цього вийде щось радісне і цікаве»

Є тут і важливі поради, як поводитися в нестандартних казкових ситуаціях. У вас зникли смужки, не змиваються какаовуса або гойдалка винесла поза межі рідного міста? Не хвилюйтесь, усе буде добре! Кожна казка у збірці — це неочікувані сюжетні повороти, харизматичні герої, щирий гумор для спільного реготання з дітьми та життєва іронія, яку зчитають дорослі. Тому книжка, хоч і розрахована на дошкільнят, закохає в себе читачів будь-якого віку. Серед казок точно буде декілька, які, мов портал, закинуть вас у родинні спогади, де знайдеться ще більше смішних та унікальних історій. Хтозна, можливо саме ця книга надихне вас створити власну збірку сімейних пригод.

Особлива літературна магія виникає, коли книгу пише та ілюструє одна людина. Як влучно підмітила Ольга Купріян, Грася Олійко — ілюстрАвторка — майстриня ілюстрації та письменниця одночасно. Яскраві, несподівані образи, міміка її персонажів й розсип дотепних дрібничок підсилюють кожну історію та залучають читачів до пригод, водночас огортаючи м’якою ковдрою безпеки та затишку. Палітра художниці щедра й позитивна. Навіть у назвах казок приховані маленькі мальовані деталі, які ніжно розкривають їхню тематику.

Читачі та фахівці високо оцінили видання. Нещодавно збірка стала переможницею Топу БараБуки 2024 у номінації «Ілюстрована книжка року». А в грудні минулого року отримала премію «Дитяча книга року ВВС-2024».

Це надзвичайно світла, смішна, добра й речитабельна книжка. Наша родина із задоволенням перечитала її тричі (разом із шестикласником, так 🙂 Тому мушу попередити, що є ризик вивчити декілька казок напам’ять, запросити на гостину справжній ліс або ж зірватися посеред ночі тестувати на витривалість какаовуса. Та зрештою герої завершать свої подорожі, а задоволені читачі солодко засопуть. 

Грася Олійко поступово, книжка за книжкою, створює свій власний казковий світ сповнений доброти та любові. У ньому немає місця зневірі, оскільки з кожної ситуації є вихід. Варто лише зосередитися, почути себе або ж звернутися за допомогою до близьких і друзів. Можливо, наступного разу герої всіх книжок зустрінуться в новій історії? Щиро хочеться продовження!