All posts by Анастасія Музиченко

Лікарі не страшні

Пам’ятаєте, як у дитинстві нас, сучасних дорослих, лякали лікарями? З особливим ентузіазмом це робили в садочку. Коли хтось поводився не так як слід, йому погрожували медсестрою, зеленкою і найстрашніше – уколами. Й ось тепер ми виросли й, озираючись на свої страхи та борючись із ними, вчимося формувати інакше ставлення до свого здоров’я, піклування про нього та вчити цьому своїх дітей.

Зрештою, боятися невідомого – це нормально. А якщо ще й батьки свідомо чи ні транслюють свій страх, то дитина тим паче тривожитиметься. Це саме стосується й візиту до лікаря. Щоб цього не сталося й візит до поліклініки не викликав страху, раджу прочитати книжку психологині Світлани Ройз «Ми до лікаря йдемо».

Попри те, що художнє оформлення книжки спрямоване на дітей, як правило, авторка апелює до дорослих. Поради Світлани Ройз допоможуть підготувати дитину до візиту в поліклініку та підготуватися до нього самим дорослим.

Ілюстрації: Інна Черняк

Як допомогти дитині та підтримати її? Як зменшити хвилювання та страх? Що врахувати та про що подбати, збираючись до лікаря? Ось лише деякі з порад:

«* Спілкуючись із дитиною, спробуйте вповільнити своє дихання та темп мовлення, не квапте, не кричіть.

* Одягаючи дитину для візиту до поліклініки, подбайте про те, щоби їй там не потрібно було сильно роздягатися. Для багатьох малюків одяг – це “друга шкіра”.

* Дорогою варто обговорити, чим займатиметеся після відвідин поліклініки. Усім важливо знати, що в майбутньому нас чекає комфорт і безпека.

* У кожного та кожної – свій больовий поріг. Ми не можемо уявити, наскільки чутливість дитини вища в порівнянні з нашою. Тому некоректно говорити фрази на кшталт: “Це ж не боляче, ти що, не можеш потерпіти”.

* Замість переконувати дитину, ніби будь-яка процедура, будь-який вплив буде безболісним, важливо сказати дитині: “Я знаю, це неприємно, але зроблю все можливе, аби це відбулося якомога легше».

Цікаво, що цілуючи вавку дитині, ми насправді полегшуємо їй біль. І справа не в навіюванні, це справді працює! Як? Читайте в книжці 😉

Окрім порад для дорослих, книжка має дрібку тексту, який можна і треба читати з дітьми.

Головні герої – Даруся та її брат-близнюк Юрчик. У діалогах дітей із батьками малі читачики довідаються про те, що таке здоров’я і для чого піклуватися про своє тіло, які є лікарі, що вони лікують, які прилади є в них на озброєнні та чого від них можна очікувати під час візиту.

Щоб пояснити дитині, що таке тіло, Світлана Ройз використовує метафору будиночка, відповідно наші органи – його цеглинки. Щоб у будиночку жилося затишно, легко та приємно, за ним треба доглядати. Щоб цеглинки не ламалися, час від часу треба ходити до лікарів.

Для подолання страху через гру на звороті обкладинки є конверт із картонними фігурками хлопчика та дівчинки. Їх можна переодягати в іграшковий одяг лікаря, розігрувати сценки, що трапляються під час візиту в поліклініку та брати їх із собою. Також у конверті читачі знайдуть фігури пряничних людинок, які треба розмалювати кольорами здоров’я, а засинаючи, уявляти, як кольори додають сил і наповнюють здоров’ям.

Окрім яскравого оформлення, цупкі розгорти книжки мають віконечка, які точно зацікавлять малюків і додадуть веселощів у розмову/читання про лікарів, дбайливе ставлення до свого тіла та його цеглинок. Відкриваючи віконечка, читачик зможе роздивитися внутрішні органи, що ховаються всередині нас, та дізнатися, які цеглинки-органи лікують невролог, пульмонолог, нефролог, кардіолог, ортопед або гастроентеролог.

Видання «Ми до лікаря йдемо» вийшло в серії «Добрі дорослішання». Раніше у цій серії світ побачила книжка Світлани Ройз «Я сьогодні йду в садок». Обидві книжки варті уваги батьків дошкільнят і певною мірою молодших школярів. Сподіваюся, серія матиме продовження, адже дорослішання викликає безмежну кількістю бентег і питань, а ми – батьки та інші дорослі – повинні навчитися давати їм раду. Для чого? Щоб дорослішання і справді було добрим 😉

Песики кажуть «гав!»

Роль мови не обмежується комунікаційною функцією і ми, дорослі, це добре знаємо 😉 Мова – важливий інструмент національної самоідентифікації, без якої неможливий жоден народ. Але як пояснити це дитині, як зрозуміло і просто донести, чим є мова насправді і чому важливо говорити рідною?

Рано чи пізно малеча почує мову іншого народу – не ту, якою спілкуються в родині, не рідну і не зрозумілу їй. Її може зацікавити або збентежити той факт, що продавчиня морозива або друзі на майданчику спілкуються однією мовою, а вона – іншою. Чи треба переходити на мову співрозмовника в такому випадку і чи варто намагатися бути кимось іншим? На ці та інші запитання дитини можна відповісти, розпочавши розмову з казки Лариси Ніцой про песика, який подумав, що його «гав» грубе, і тому вирішив нявкати. Здогадуєтеся, що з цього вийшло?

Отже якось маленький Лабрик грався з метеликами. Песик встромив свого носа до квітів, на яких сиділи метелики, і вони спурхнули. Лабрик вирішив, що в усьому винен його «гав», бо він грубий, і краще йому нявкати. Через це кішка з кошенятами сприйняли його за такого самого котика, як і вони. Лабрик спробував ловити з ними мишей, але в песика нічого не вийшло. Не бути йому котом. Тоді малий лабрадор вирішив мекати і стати своїм серед овечок. Але і тут його спіткала невдача. Після цього він вирушив до курей, які спробували навчити його сидіти на сідалі і нести яйця. Але щоб бути куркою, квоктати не достатньо. Зрештою песик повернувся до батьків, які й пояснили йому, чому потрібно говорити рідною мовою:

«– Ви казали, що я песик! Що я гарний!

– Так і є, Лабрику! Ти гарний песик.

– А киця не вірила, що я собачка. Називала мене котиком і бурчала, що я погано мишок ловлю!

– Ну бо ти нявкав, Лабрику, то вона подумала, що ти киця.

– І овечки казали, що я не песик. Хотіли, щоб я траву скубав. Сміялися з мене, що в мене немає копитець. Бараном називали.

– Ну бо ти мекав, Лабрику, то вони подумали, що ти – як вони, баранчик чи овечка.

– А кури хотіли, щоб я яйця ніс! Але ж я собака!

– Лабрику, ніхто не знав, що ти собака, бо ти говорив по-їхньому. А ти говори по-нашому, як собачки говорять. Тоді всі одразу й побачать, хто ти».

І щойно Лабрик припинив соромитися своєї мови і головно загавкав, як усі навколо – кури, котики, овечки й баранці – помітили, який він гарний песик.

Проілюструвала книжку талановита художниця Христина Лукащук. Малюнки чудово доповнюють текст та в повній мірі передають відчуття песика та його самоусвідомлення. Спершу Лабрика зображено малесеньким на величезному кріслі, потім на нього згори позирає велика мама-кішка. Яскраво ілюструє ситуацію «свій серед чужих» ілюстрація зі стадом баранців. На ній добре видно наочно, що хоч би як Лабрик намагався бути одним із них, усе одно песик вирізняється з-поміж інших голів стада. Кури зверхньо спостерігають зі своїх жердин на маля, яке незграбно лежить унизу. І лише, коли Лабрик усвідомив свою належність та самоідентичність, образ його постає на всю сторінку веселим і радісним.

Детективні пригоди домашніх улюбленців

Серед книжок для дошкільнят і молодших школярів значну частину займають твори, головними героями яких є тварини. З огляду на літературні традиції та присутність мешканців української фауни автори найчастіше обирають для своїх текстів котиків і песиків, білочок, зайчиків або їжачків. Такі тваринки знані найменшими читаками, а тому мають щонайширшу аудиторію прихильників. Однак останніми роками автори вдаються до пошуків інших оригінальних персонажів, які так само живуть поруч із нами, але досі на них ніхто не звертав належної уваги.

«Звали його Жерар. Мешкав він у тій-такі квартирі, що й обидва коти, але при цьому мав власний дім – велику красиву клітку, дверцята якої, утім, завжди були відчинені, з огляду на вайлуватість огрядненького морського свина та його велику нелюбов навіть до близьких мандрівок. Що вже й казати про далекі»

Отак, завдяки Оксані Булі популярність здобули не лише туконі, але й ведмідь із зубром, що шукали гніздо і не хотіли спати. Сергій Лоскот і Ольга Купріян розкрили таємниці життя річкових і морських тварин – видра Кепа та сім’ї бобрів Бобренків. Мія Марченко розповіла життєву історію про сором’язливого мурахоїда Сальватора, а завдяки Оксані Лущевській багато читак із подивом довідалися, що в Україні живуть справжні рисі.

Відтепер до цієї когорти цікавезних персонажів додалася ще купка прекрасних і кумедних тваринок завдяки Іванові Андрусяку, Анні Майті та «Морськосвинському детективу».

Ілюстрації: Анна Майта

До книжки ввійшли три детективні історії, які береться розплутувати приватний детектив морський свин Жерар. Береться він не з власної ініціативи – до нього звертаються інші не менш цікавезні тваринки. Зокрема, по допомогу до Жерара приходять коти Тимко і Степан, хом’ячки Вася-чи-Валера та Валера-чи-Вася, а також киця Аліса, яка нібито з’їла мишку Білочку. За свої послуги Жерар завжди бере гонорар і не мало, але, як виявиться згодом, не всі гонорари однаково корисні 😉

«День, який мав стати для нього тріумфальним, славетний детектив провів… у туалеті. Бо виявилося, що рукола, хоч і неймовірно смачна, морським свинкам усе-таки шкодить».

Усі тваринки цікаві не лише своїми іменами. Пригоди, які з ними трапляються, дуже кумедні і несподівані. Проте письменник їх так хвацько описав, що в них неможливо не повірити.

Перша історія про друзів Степана і Тимка. Вони обидва «кругленькі, пухнасті й розбишакуваті» коти, у яких із-під носа зник їхній сніданок – два бички. Спершу вони думають на один одного, потім на собаку Геркулеса, але зрештою вирішують звернутися до професіонала – детектива Жерара. Отримавши у завдаток листячко щавлю, до справи береться морський свин. Як і годиться детективові, він розпитав можливих свідків і навіть провів слідчий експеримент. Завдяки останньому всі й дізналися, хто ж поцупив бички з котячої тарілки. Розгадка виявилася настільки несподіваною, що навіть досвідчений читач не одразу збагне, кому ж іще можуть припасти до смаку бердянські бички.

У другій історії з’являються інші кумедні персонажі: хом’ячки Вася-чи-Валера та Валера-чи-Вася. Такі дивні імена у тваринок тому, що їх купили разом дві подружки. Подружки хом’ячків переплутали, але оскільки ті все одно зустрічалися і гралися разом, то не стали розбиратися, де чия тваринка. Отак вони гралися, аж поки ті не народили дванадцятеро хом’ячат. Але детектив не про те. Одного разу Вася-чи-Валера, а може Валера-чи-Вася злякався величезного монстра, коли спускався по кабелю до своєї подруги, і впав. Що ж так перелякало бідолашну тваринку, розслідує Жерар за невеличкий гонорар у вигляді зерняток. Для цього йому доведеться розпитати не одного свідка, зокрема й мух Це-це і То-то.

Третя детективна історія трапилася в бібліотеці. Тутешню кицю Алісу безпідставно звинуватили в тому, що вона з’їла мишу Білочку. Щоб розслідувати цю справу, Жерарові довелося спуститися в підземелля. Там він довідується про дві родини пацюків – Монтенків і Копиленків – а також заборонену пацюкову любов. Автор не дарма наділив родини такими прізвищами, тож уважні батьки, які читатимуть книжку з дитиною, зможуть вловити гру і пояснити її своїм ще не таким досвідченим читакам.

Намалювала всіх цих неповторних тваринок Анна Майта. Художниця яскраво і точно зобразила їхні погляди, усмішки та емоції в різних ситуаціях. Коти, хом’яки, Жерар, мухи, пацюки і навіть бердянські бички на тарілочці мають дуже кумедний і симпатичний вигляд. Увага! Уцьому криється прихована небезпека оглянутої книжки! Тож будьте готові, що після прочитання малі читаки потягнуть дорослих читак до зоомагазину за морським свином, хом’ячком або навіть павучихою 😉

Багато абеток не буває

Щороку на полицях книгарень з’являються нові й нові абетки, адже ці спеціальні видання ніколи не втрачають своєї актуальності. Кожна дитина рано чи пізно дозріває до вивчення літер і тут без абетки обійтися складно. Раніше БараБука вже публікувала великий огляд абеток, але від того часу вийшло кілька свіжих видань, які заслуговують на увагу батьків і малих читачиків.

Абетки, які увійшли до цього огляду, – не просто збірки віршів, у яких слова дібрані спеціальним чином. Кожна з них має свою родзинку, що відрізняє її від решти. Форма, зміст і способи вивчення літер за допомогою цих книжок також відрізняються.

Абетка з секретом

Олена ЗАБАРА. Абетка з секретом. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 34 с.

Це гарне цупке видання з крупними впізнаваними літерами насправді має кілька секретиків. Абетка підійде для найменших читачів, щойно в них з’явиться бажання та інтерес до літер, адже завдяки не надто громіздкому формату, картонним сторінкам і заокругленим кутикам навіть малючки зможуть легко гортати видання і запам’ятовувати літери. Видавець подбав, аби нічого не заважало вивченню абетки.

Кожна сторінка абетки має велике зображення літери без засічок, що важливо для легкого сприйняття та запам’ятовування. Сама ж літера «захована в канавку», у якій накреслені пронумеровані стрілки. Це і є один із секретиків цієї абетки. Слідуючи за стрілками, дитина водить пальчиком у канавці і таким чином запам’ятовує написання літер. Тактильний спосіб запам’ятовування абетки посилюється асоціативним. Окрім літери в «канавці» кожна сторінка має віконечко із зображенням предметів, назви яких розпочинаються з вивченої літери. Фетрові зображення мисткині Олени Забари вражають своїми деталями. На жаль, друк не завжди передає усі тонкощі пошитих іграшок.

Родинна абетка

Мар’яна САВКА. Родинна абетка. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 72 с.

Ще одна абетка, яка побачила світ у «Видавництві Старого Лева», створена мегаталановитим тандемом – художником Володимиром Штанко та поеткою Мар’яною Савкою. Це не вперше Мар’яна і Володимир працюють спільно над світлим і добрим виданням для дітей. Раніше у творчій співпраці було видано «Казку Старого Лева», яка згодом стала візитівкою Львова.

«Родинна абетка» особлива своїм настроєм і теплом. Мар’яна Савка присвятила її своєму синові та його родині, а отже всі вірші дуже щирі та по-материнськи мудрі. На кожну літеру поетка дібрала слово, яке є близьким і знайомим для багатьох українських родин. Наприклад, на літеру А – ангел, Б – бабуся, Д – дідуньо, К – Карпати, М – матуся, П – пісня, Р – рід, У – Україна, Щ – щастя тощо. Усі вірші легко запам’ятовуються, мають цікаві та вгадувані рими, проте вони не є «дубово-калиновими». Найкраще абетку читати усією родиною, адже вірші Мар’яни Савки є точкою входу для розмови про поняття і традиції кожної української родини.

Якось я спитав у тата:

«Тату, що таке Карпати?»

«То такі високі гори,

Ти туди поїдеш скоро.

Там дива на кожнім кроці

І форель живе в потоці.

Полонина і колиба.

Місяць – як велика скиба».

Вже не можу їсти-спати –

Дуже хочу у Карпати.

Знаю, що форель – то риба.

«Тату, що таке колиба?»

Після такого вірша з дитиною можна поговорити не лише про Карпати, а й про те, чим вони славні. Вірш про пісню спонукатиме до розмов про пісенність нації та традицію співати пісень у родині. На літеру «Щ» Мар’яна Савка дібрала важливе і непросте слово щастя:

Не знаю, чи мені удасться

Вам розказати, що є щастя.

Для мене щастя – коли знаю,

Що всі веселі і здорові.

І коли з мамою гортаю

Надвечір книги кольорові.

Є щастя в тому, що я є –

Що я люблю життя своє.

І що уся моя родина –

В біді і в радості єдина.

Кожен розворот абетки містить зображення літери та ілюстрацію до вірша. Малюнки Володимира Штанка гарно пасують до текстів Мар’яни Савки та доповнюють їх особливими деталями та вишуканістю.

ПтахАбетка

Ірена ПАНАРІНА. ПтахАбетка. – Харків: Ранок, Літературна агенція «БараБука», 2019. – 72 с.

Абетка мисткині Ірени Панаріної є гарним подарунковим нон-фікшн виданням на виріст. Спершу з цією абеткою можна вивчати літери з дошкільнятами, а пізніше читати й дізнаватися цікаву інформацію з молодшими школярами на уроках природознавства. Тексти про птахів стилістично та граматично адаптовані для дітей, не переобтяжені цифрами та термінами. Над текстами також працювала науковиця й орнітологиня Наталія Атамась, тож уся інформація вивірена та достовірна. Науковиця пропонує прості правила поводження з птахами і ресурси, які допоможуть розпізнати птахів та їхні голоси.

«Ця книжка – перший крок у дивовижний і захопливий світ птахів. Більшість видів ПтахАбетки – рідкісні або такі, що охороняються в Україні та Європі. Деяких майже неможливо зустріти в природі. Але кожен може побачити взимку зграйки спритних щигликів на бур’янах або омелюхів на горобині, почути навесні в березовому гаю мелодійний спів вивільги, спостерігати за кумедними й вигадливими витівками ґави чи сойки. І допомогти теж кожен може».

На кожну літеру Ірена Панаріна змогла дібрати назву пташки, яка перебуває під захистом Червоної книги України або інших природоохоронних організацій, та зобразила їх за допомогою ниток муліне. Такий незвичний спосіб зображення птахів розвиває в читачів абстрактне мислення, спонукаючи до творчості. Окрім того на ілюстраціях помітний авторський гумор Ірени Панаріної, який обов’язково припаде до смаку батькам та старшим читачам. Для цього митскиня домалювала інших кумедних персонажів і деталі. Наприклад, бджоли з ломаками та ложками, що захищаються від бджолоїдки, лежень у чоботях від Луї Вітон, чашечка кави в лапах пугача, та найкумеднішою, на мою думку, є переполохана білка, що визирає з дупла на зелену жовну (птаха, представника дятлових).

Більше читайте в рецензії: Бьордвотчинг (не) можливий

Цілюща абетка

Ганна ЧУБАЧ. Цілюща абетка. – Київ: Видавництво «Класика» Стефана Недериці, 2019. – 38 с.

Ще однією пізнавальною абеткою минулого року є збірка віршів відомої поетки Ганни Чубач. Переважну більшість віршів авторка присвятила цілющим травам, які легко можна знайти й назбирати в Україні.

Діти весело сміються,

Коли вперше дізнаються,

Що травиці кущик

Може буть цілющим.

І стає цікаво

Їм збирати трави,

Що квітують нині

По всій Україні.

У віршах присвячених цілющим травам поетка грайливо кладе на риму лікарські особливості рослин та ділиться рекомендаціями народної медицини, пояснюючи, які хвороби вони виліковують і яким недугам запобігають. Щоб зацікавити дитину такою інформацією і надихнути на вивчення абетки, найкраще брати книжку з собою на прогулянку, шукати знайомі трави та за бажання їх збирати. А щоб було легко впізнати ту чи іншу рослину, художниця Наталія Лещенко реалістично зобразила кожну рослину «у повний зріст», від кореня до кінчиків пелюсток.

My ABC book

My ABC book / Упор. Тарас Малкович. Ілюстрації: Кость Лавро. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2020. – 26 с.

Нарешті у найвідомішого за часів незалежності дитячого видання української абетки з’явилася англійська версія. «My AВC book» за форматом, ілюстратором та упорядником є цілковитою посестрою червоненької картонки, що вийшла у 1999 році. (Нагадаємо, що перше видання 1992 року проілюстрував інший художник – Володимир Харченко). Англійська абетка творчого тандему упорядника Тараса Малковича та ілюстратора Костя Лавра найпевніше стане мастхевом для всіх дошкільнят від 2 років. До відбору віршів також долучилися фахівці з Британії, США та Канади. Серед текстів класичні англійські дитячі вірші, зокрема про Шалам-Балама:

Humpty Dumpty sat on a wall,

Humpty Dumpty had a great fall;

All the king’s horses and all the king’s men

Couldn’t put Humpty together again.

Також до збірки ввійшли фольклорні тексти, які співають англійські малюки вже багато десятиліть, зокрема пісні про маленьких кошенят, що загубили свої рукавички, про павучка, якого змило дощем, доктора Фостера, який пішов у Глостер та інші.

Об’єднує українське та англійське видання одна спільна ілюстрація про енелят або ж UFO, щоправда з деякою різницею. Для тих, хто має обидва видання, пропонуємо пограти у «знайди 5 відмінностей» і з’ясувати, що і чому домалював Кость Лавро в новій версії абетки. Окрім того, вірш про UFO має додаткове дидактичне навантаження, а саме є пісенькою, за допомогою якої в ігровій формі дитина вчиться лічбі. Таких пісеньок в англійській абетці дві, й обидві мають продовження, про що видавець зробив примітку.

Ілюстрації Костя Лавра до «My AВC book» тематично стилізовані та мають відчутний англійський колорит, який простежується в зовнішності персонажів, особливостях пейзажів та інших культурних маркерів.

13 історій про дівчаток і їхній татобус

Найулюбленіші історії ті, в яких дитина впізнає себе, з легкістю ідентифікує себе з головним героєм і може відрефлексувати власний досвід. Саме тому дошкільнята часто просять дорослих, аби ті їм розказали історію про них самих. Таким чином батьки несвідомо вдаються до казкотерапії, допомагаючи дитині побороти страхи й стати ближчими одне одному.

От і Вікуся, головна героїня цієї книжки, дуже любить такі історії про себе, свою сестричку Лерку, тата і маму. Дотепні й коротенькі бувальщини дівчинці розповідає тато, адже мама хоч і вміє вигадувати, проте не має достатньо часу, адже навіть удома «вона сидить і перевіряє зошити». Усього в збірці тринадцять смішних історій, які трапилися з Вікусею або її сестричкою Лерою. Схожі історії могли траплятися і з читачами, адже Сашко Дерманський описав цілком реальну родину, слідуючи ідеям Андрія Кузьміна.

«Усе було, як і уявляла собі Вікуся. Дорогою до школи їм стрілося чимало першокласників і першокласниць. Хтось заходив на шкільне подвір’я пішки, хтось виходив з дорогих і не дуже автомобілів, хтось поспішав від автобусної зупинки, але ніхто-ніхто, крім Вікусі, не їхав до школи на такому чудовезному шкільному татобусі!»

Хто в дитинстві не мріяв їздити на татобусі? Та ж усі! А зошити губили? Моря боялися? Із санчат у кучугури пірнали? На дивані стрибали? І напевно хоч раз чули, як у татовому животі прокидається вулкан або справжнісіньке порося! Сашко Дерманський розповів про ці та інші пригоди Вікусі й тата з гумором, зрозумілим і батькам, і малим читакам. Окрім гарного настрою, уважні дорослі зможуть підгледіти ще й дієві способи втихомирити, зацікавити та заспокоїти дитинча так, як це робить тато головної героїні. Зокрема, якщо маля не хоче йти у школу чи садочок, «підвезіть» його на татобусі 😉 Саме так і вчинив Вікусин тато першого вересня, коли донька відмовилась іти у школу пішки.

Ця та наступна історія «Про зошити» присвячена шкільним халепам, також до збірки ввійшли історії про сімейний відпочинок на морі, катання на санчатах, вечірні читання з татом, віру в Миколая і те, чого не видно, стрибунці на дивані, перший Вікусин похід по хліб та вирішення трьох татових проблем.

За допомогою гри слів і смислів Сашко Дерманський майстерно передає комічність ситуацій, у які потрапляють герої. Дивлячись на проблеми під дитячим кутом зору, автор легко позбавляє тата героїні трьох останніх проблем, просто висмикнувши їх:

Сонечко сіяє

Лагідне. Авжеж!

Вже проблем немає

І чуприни – теж!

Попри те, що Вікусині історії побудовані на реальних подіях, читачам варто зважати на те, що це досвід однієї окремої родини, майстерно переказаний письменником із додаванням творчої вигадки та авторського гумору. Тому деякі історії, зокрема восьма історія «Про пустушку» найкраще сприймати і читати з позиції, що всі діти й усі родини– різні, а отже досвід, описаний у книжці, може відрізнятися від точки зору читача та його досвіду. Зрештою, не зважаючи на різні точки зору й досвіди, головний у цій та інших історіях про Вікусю – хороший гумор.

Проілюструвала тексти Сашка Дерманського уже не вперше художниця Валентина Богданюк. Її чорно-білі ілюстрації добре знають усі любителі серій книжок про принцесу Маляку та Вужа Ониська, а відтепер можна роздивитись талант Валентини і в кольорі. У «Вікусиних історіях» ілюстрації не лише доповнюють і зображують описані події, вони є додатковим джерелом гумору і несуть важливе смислове навантаження. А ще серед малюнків художниця заховала пасхалку на іншу книжку Сашка Дерманського, і це не Маляка 😉 Спробуйте знайти!