All posts by Анна Третяк

Не лише книжки з «валізок»

Щодня все більше людей дізнається про проєкт Goethe-Institut «Валізка з книжками». БараБука вже знайомила читачів і з ініціативою валізок для бібліотек України, і з упорядницями нового сезону «Валізки». Настав час зазирнути всередину й дізнатися, які книжки потрапили до бібліотек та що організатори проєкту пропонують із цими виданнями робити.

Перш ніж ми ближче познайомимося з книжками, що надійшли до бібліотек України, нагадаймо про витоки проєкту. У 2022 році, коли багато юних українців вимушено опинилися за кордоном, гостро постало питання підтримки їхнього зв’язку з Україною і зокрема забезпечення доступу до книжок рідною мовою. На допомогу прийшла ініціатива Goethe-Institut, завдяки якій у німецьких бібліотеках з’явилися 600 поличок із україномовними виданнями для дітей та підлітків. Щоб посилити інтерес до цих книжок, організатори проєкту закликали волонтерів проводити сторітайми – інтерактивні читання з іграми чи тематичними розмовами. Але часом люди переживали, що не зможуть провести читання через брак досвіду. Тож фахівці, які укладали «Валізки з книжками», створили до деяких видань надзвичайно детальні супровідні матеріали, у яких пояснили, як підготуватися до читань, що зібрати до сторітайму, як його розпочати, провести, чим розважити слухачів. Як знайти ці матеріали: на сайті Ґете-Інституту в Україні є перелік книжок, що потрапили до бібліотек Німеччини. Натиснувши на назву, ви побачите стислий опис книжки, а під ним – pdf-файли з дидактичними матеріалами. Ці матеріали є не до кожного видання з валізки, але коли ви ознайомитеся з тими, що вже є, то за аналогією легко організуєте читання і за будь-якою іншою книжкою. БараБука щиро радить батькам, бібліотекарям та іншим активістам дитячого читання ці дидактичні матеріали, адже вони надзвичайно продумані та детальні. Розгляньмо кілька з них.


Мандруємо на Говерлу


Серед видань «Валізки» є книжка-картинка «Говерла» Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Світлани Балух (видавництво «Крокус»). У дидактичних матеріалах до видання ми дізнаємося орієнтовний вік учасників заходу (6-9 років), бажану кількість (оптимально – до 12 дітей) та тривалість сторітайму (45 хв). Волонтерам дають поради з підготовки до читань: потрібно заздалегідь знайти видання про флору і фауну гір, за можливості дістати фізичну карту України, підготувати ватмани зі схематичним зображенням гори, ручки та маркери тощо. Далі детально прописано хід сторітайму: як привітатися й зацікавити книжкою, які питання задавати на кожному розгорті, коли демонструвати додаткові матеріали. Після читання настає час уявної мандрівки на Говерлу – квесту, під час якого команда, що дасть правильну відповідь на питання про гору і її мешканців, на крок наближається до вершини. Отак приємне дозвілля-читання перетворюється на пізнавальну пригоду, під час якої діти в ігровій формі знайомляться з природою рідної землі.


Виживаємо в таборі «Екстремал»


Доволі просто проводити сторітайми за книжками-картинками, у яких невелика порція тексту, а от що робити з повістями для середнього шкільного віку? Як за один раз познайомити слухачів із текстом і ще провести тематичний інтерактив? Упорядники «Валізки» подбали й про це. Для прикладу розберімо дидактичні матеріали до пригодницької повісті Лесі Ворониної «Таємне товариство ботанів, або Екстрим на горі Підстава». Це одна з книжок із серії «ТТБ» –  адже назва кожного видання починається саме зі слів «Таємне товариство (ботанів, боягузів, близнюків)». Звісно, що на підготовчому етапі волонтери мають прочитати цю захопливу повість повністю, але на самому сторітаймі упорядники радять обмежитися чотирма визначеними розділами. Слухачі, зацікавлені історією, мають змогу пізніше позичити книгу в бібліотеці і прочитати повністю, а для сторітайму вистачить фрагменту сюжету. Отже, після того, як волонтер ознайомить слухачів із головними персонажами і з тією халепою, у якій вони опинилися, настає час творчого завдання. Упорядники підготували шаблони, завдяки яким учасники читання зможуть створити власну карту табору, продумати покращений розпорядок дня чи меню. 


Валізки 2.0


У 2023 році організатори проєкту вирішили підготувати валізки книжок для бібліотек України. Супроти понад 80 книжок, які були у складі валізок для бібліотек Німеччини, до списку наборів для українських книгозбірень потрапили 22 книжки. Але це цілком зрозуміло, адже в німецьких бібліотеках сучасної української дитячої літератури не було взагалі, тоді ж як фонди місцевих осередків усе ж наповнюються – чи через програми УІКу, чи завдяки меценатам та ініціативним бібліотекарям, які звертаються до громади чи беруть участь у розіграшах книжок. Тож експертки проєкту сформували набори з 22 видань, які мали бути не травматичними, цікавими, відповідати потребам читачів і бути доступними у потрібній кількості. Окрім книжкових валізок, які вирушили у 250 бібліотек України, організатори підготували ще «книжкові рюкзаки» – більш мобільні версії, набір книжок, ігор та сенсорних іграшок, який дозволяє провести читання на природі, завітати зі сторітаймом до школи тощо. Такі рюкзаки отримали ще 100 бібліотек.

Коли порівняємо набори 2022 і 2023 років, то помітимо, що у списках для українських книгозбірень майже всі видання написані українськими авторами, тоді як у попередньому до половини списку складали перекладні книжки. З наборів 2022 року до нового переліку увійшли «Як правильно ревіти?» Олесі Мамчич, «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва, «Абрикоси зацвітають уночі» Олі Русіної. Помітно, що у списку 2023 року немає книжок для старших підлітків і юнацтва (хоча й раніше для цієї аудиторії у «валізці» було лише кілька видань). 

Змін зазнала й дидактична складова валізок, а саме – матеріали для супроводу читання. Ці зміни насамперед продиктовані цільовою аудиторією – тими дорослими, на кого розраховані «методички». Якщо у проєкті 2022 року вони були орієнтовані на волонтерів – людей різного фаху, які бажають читати дітям, але не завжди мають потрібний досвід і не знають, як організувати сторітайм, то у 2023 валізки потрапили до бібліотекарів – експертів із дитячого читання, яким не потрібно аж так детально розписувати проведення заходу для дітей. Можливо, ці бібліотекарі вже навіть знайомі з подібними матеріалами, наприклад, методичними порадами до відео проєкту #ЖивіПисьменники, чи з посібниками «Живі письменники. Батькам», «Живі письменники. Як Говорити з дітьми про війну та мир». Окрім того, дидактичні розробки до валізок 2022 року вільно доступні на сайті Ґете-Інституту. Тож упорядники валізки мали тільки дати натхнення, невеликий поштовх чи ідею творчого завдання, яким можна доповнити читання.

Такі ідеї-ігри запропоновані до шести книжок зі списку – однак їх же можна застосувати й для інших видань. Наприклад, створення емоцій за допомогою малюнків крейдою на асфальті, яке розробники пропонують до книги «Це тиха ніч, мій астронавте» Оксани Лущевської, можна поширити й на інші книжки списку – «Яків і мокрий вечір», «Велика книга почуттів», «Емоціємір інспектора Дила». Це надзвичайно ресурсна гра, адже тепер особливо важливо навчити дітей прислухатися до своїх та чужих емоцій, розпізнавати, точно називати їх, не заперечувати погані емоції, вміти підтримати себе чи друзів. Не менш важливою є гра до книжки Слави Світової «Потаємна суперсила», адже вона покликана поговорити про те, що робить кожного з нас особливим і що може стати нашою опорою в житті. Ця книжка (і дидактична гра до неї) розрахована на дошкільнят, а з трохи старшими подібне дозвілля можна провести за книжкою Світлани Ройз «Ключі сили». Тобто, хоча розробники запропонували лише 6 ідей ігор на 22 видання, ці ідеї можна успішно адаптувати й на інші книжки чи інші вікові категорії учасників сторітаймів.

Важливо зауважити також, що нову валізку супроводжує «Інструкція з використання». Це окремий украй важливий ресурс цієї валізки, адже в ній – глибокі та виважені матеріали для дорослих про особливості функціонування дитячої психіки (зокрема у стані стресу), про підтримку дітей у час війни, а також про те, як по-різному можна підійти до читання книжок із дітьми. У цій інструкції, до речі, ви знайдете ще більше ідей, які не ввійшли до дидактичних матеріалів, але які можна використовувати як у родинному колі, так і в бібліотечних стінах. Розпочинається інструкція передмовою від креативного тілесного терапевта, доктора філософії Удо Бера, у якій він дає відповіді на 33 запитання, що їх можуть мати батьки дітей в Україні: Як впливає на дитину втрата або розлука? Що таке травма? Що відбувається з дітьми, коли вони стають свідками жахливих подій? Які тривалі наслідки може спричинити травматизація? Я надати першу допомогу при психотравмі? Як дорослим стати прикладом для дитини? – та багато інших непростих, але, на жаль, актуальних нині питань.

Вмістом «Валізки» хвалиться Національна бібліотека України для дітей

Далі в інструкції зауваги та практичні поради від психологині Світлани Ройз про читання з дітьми. Зі свого практичного досвіду Світлана розповідає, що нам може дати книжка в час війни, як безпечно читати з дітьми, як обрати читання, як читати про війну, аби не травмувати юних читак. Психологиня підготувала також кілька терапевтичних практик, які адресати валізок можуть використовувати під час сторітаймів – тілесний практикум «Книги» та стабілізаційний практикум, спрямований на створення довірливої атмосфери серед учасників читань.

Після порад психологів ідуть підказки від експерток із дитячого читання. Валентина Вздульська розповідає, як налаштуватися на сторітайм і які базові активності можна втілити під час читань. Таня Стус підказує, як спілкуватися зі слухачами, аби читання викликало в них щирий відгук та наштовхнуло на глибші рефлексії, провадило до самопізнання. Оксана Лущевська привертає увагу до процедури читання, нагадуючи про важливі «сходинки» сторітаймів. Бібліотекарка Катерина Сухоребська ділиться своїм досвідом читання з дітьми, а також детально показує, як книжку Зоряни Живки «Пес Патрон. Маленька історія про велику мрію» можна читати з дошкільнятами, а як – із учнями початкової школи. Цей матеріал за своєю методичною насиченістю нагадує дидактичні поради з першого «сезону» проєкту. Експертка навіть запропонувала розробку вікторини про улюбленого пухнастика українських дітей. 

Як бачимо, за два роки завдяки проєкту «Валізка з книжками» з’явився цілий пласт методичних розробок, які допоможуть охочим провести сторітайми з виданнями з «валізок» або надихнуть на розробку власних креативних активностей до читань. Тож бажаємо усім натхненних книгодрузячень і маємо надію, що у 2024 році Goethe-Institut розвине цей перспективний проєкт у нових вимірах.

А після війни…

Через розпочату росією війну чимало чоловіків та жінок стали на захист країни. Ці неймовірні люди ризикують своїм життям, аби Україна існувала та мала щасливе майбутнє. Вдома на них часто чекають рідні – кохані люди, діти, батьки. Втім, воєнний досвід змінює людину: не раз вона повертається додому інакшою, на тлі чого нерідко виникає непорозуміння. Аби спілкування у родинах військових було гармонійним, усім його учасникам варто зрозуміти, через що пройшли їхні рідні. Це стосується також і дітей. Щоб допомогти дітям краще зрозуміти батьків-військових, команда з різних громадських і державних організацій ініціювали створення мальописа «Мій тато повернувся з війни».

«У певний момент роздратування набирає критичну масу, і його уявний транспорт – уже не дитячий лісапед, а дизельний локомотив, який змітає все на своєму шляху! У цей момент головне – забрати все зі шляху. А тепер питання, що легше зупинити, велосипедик чи локомотив?

«Мій тато повернувся з війни» – невеликий комікс для дітей від 10 років. Видання відзначається динамічним сюжетом та чудовими ілюстраціями, завдяки яким книгу легко подолають навіть ті діти, що не люблять читати. Історія розповідає про сержанта з позивним «Котяра», який після пережитого поранення повертається до родини (до речі, хоча про це прямо в тексті не йдеться, але схоже, що дія відбувається вже після перемоги, зокрема на це натякають заклади для допомоги ветеранам, які працюють цілодобово). Дружина, донька та син щасливі, що їхній тато вдома, та з часом вони розуміють, що інколи їхні дії зустрічають несподівану реакцію – наприклад, бажання зробити сюрприз викликає лють. Дружина Котяри усіляко намагається повернути його в дійсність, де він уже не повинен чекати нападу зусібіч, та й сам чоловік розуміє, що має щось робити зі своїми емоціями. Так він потрапляє у центр допомоги ветеранам, і справді отримує там кваліфіковану допомогу, а діти й дружина краще пізнають батька і відповідно змінюють деякі звички.

Це видання про те, що навіть найсильніші потребують турботи, але завдяки любові можна подолати будь-які непорозуміння. Діти з родин військових можуть отримати цей комікс безкоштовно, для цього потрібно залишити заявку тут. Наприкінці видання розміщено QR-код на завдання, які допомагають читачам перевірити, чи гарно вони зрозуміли цю історію. Комікс підготували на замовлення ГО «Асоціація учасників та інвалідів Антитерористичної операції» за фінансової підтримки Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів. Олександр Корешков створив неймовірні ілюстрації, які ведуть читачів через цю історію та влучно посилюють її. Відчутно також роботу психологинь проєкту – Олени Вознесенської та Світлани Ройз: текст і зображення, попри часом непросте емоційне тло, залишають по читанню відчуття сили і впевненість у тому, що родина впорається з цим випробуванням – а отже й родини читачів, які з нетерпінням чекають на повернення своїх татусів і матусь, також будуть готові до зустрічі з ними.

Олександр КОРЕШКОВ. Мій тато повернувся з війни : книга-комікс. – Київ: Spring Comics, 2023. – 40 с.

Чому важливо читати легенди і казки

Безмежним джерелом натхнення для творчих людей можуть бути легенди про походження та розвиток міст, містечок, сіл. Особливо коли йдеться про таке непересічне місто як Київ. Галина Ткачук уже не вперше вдається до теми минувщини Києва та Київщини у своїх книжках, і щоразу давно знайомі легенди постають у геть новому світлі, адже письменниця творчо опрацьовує їх із добрим гумором і чималою порцією фантазії та парадоксів.

«У Змієві завжди щось виходило з ладу, руйнувалося, само знищувалося чи зникало. Здавалося, без цього місто існувати просто не може»

Чарівна повість «Зврк» починається уривком із підручника «Давня література», який звичайна школярка читає дорогою на урок. Уривок переповідає нам про боротьбу лицаря Кия та дракона Змія, перемогу лицаря та заснування ним міста Києва. Але вже в наступному реченні на читачів чекає несподіванка: виявляється, переможений Змій не розгубився, і заснував своє місто – Зміїв, ще й геть на тому ж місці. Так і живуть паралельно два світи, славний Київ і моторошний Зміїв. Є між ними кілька проходів, про які з плином століть мешканці обох міст майже забули, та все ж часом хтось опиняється у паралельному вимірі – «однак цим людям точно не позаздриш».

А далі ми потрапляємо у життя звичайних підлітків… Змієва. Персонажі прогулюють школу, зазирають у пошуку цікавих книжок і платівок на ринок «Петрівка», їздять на трамваях, мандрують між правим і лівим берегами Дніпра та намагаються (але не надто старанно) не порушувати заборони влади щодо проживання та діяльності різних категорій населення. Щоправда, з часом підлітки починають розуміти, що ці заборони мають на меті стримати їхні перші чари, які саме зараз, у віці 11 років, і починають проявлятися у мешканців Змієва. А далі Ворона, Єва і Свищ несподіваними шляхами та через уривки казок, легенд і випадкових розмов починають пізнавати магію дніпрових вод (від яких суворі приписи влади наказують триматися подалі) та отримують завдання потрапити у верхній світ – Київ.

У «Зврк» поціновувачі творчості Галини Ткачук знайдуть уже відомі образи людей і тварин-обертнів, а також ще одну чарівну білку (але не Рататоск), яка здійснює мандрівку між світами, передаючи повідомлення від одного до іншого. Разом із тим цей текст суттєво відрізняється від «Вечірніх крамниць вулиці Волоської» та «Білки Квасолі і Опівнічного Пожираки» саме тим, що його дія відбувається в паралельному вимірі, що дало змогу авторці на повну відпустити фантазію і зробити абсолютно неповторний, «викривлений» Київ-але-не-Київ. «Зврк» розрахований на трохи старших читачів, ніж попередні «київські» тексти Галини, тож його сюжетно-жанрова композиція є більш складною, але також і більш захопливою. До традиційних для авторки елементів фантастики й детективу додаються нотки антиутопії, а останні сторінки викликають лише одне бажання – дочекатися продовження й дізнатися, чи впоралися підлітки з місією, яка їм випала.

Як Лео-Фу став Лео-антидепресантом

Цікаво, як воно – бути песиком? Якщо подумати, то якісь звичні та зрозумілі навіть маленьким дітям речі через сприйняття песика виглядатимуть зовсім інакше. Валентина Захабура, власниця французької бульдожки Луни, спробувала поглянути на світ очима своєї улюблениці, внаслідок чого з’явилася повість «Лео-Фу, або Я народився собакою». І спостереження за життям людей із точки зору песика виявилися дуже кумедними.

«Я чесно ходжу на вулицю пісяти й какати двічі, а інколи й тричі на день. А от людиська, які весь час мені торочать, що «свої справи треба робити надворі», ще ні разу не присіли під жодне деревце! Вони замикаються вдома у білій кімнатці і думають, що я нічого не чую вухами і носом! Словом, скрізь обман!»

Французький бульдог Лео живе безтурботним собачим життям у люблячій сім’ї, грається з іншими песиками на прогулянках, намагається зрозуміти дивну поведінку людей та загалом кумедно описує своє пригоди. А пригод у нього чимало, і він так часто чує «Лео, фу!», що вирішив, що це і є його повне ім’я. Спершу життя малого бульдога йде чудово, та коли починається осінь і його «зграю» викрадають якісь «школа» і «робота», песика починає охоплювати туга. Як почув Лео у лікаря, він десь загубив пресію: «Де пресія? Невже вона в нього? Що ж робити?»

Щоб повернути тваринці добрий гумор, зграя заводить… кошеня. І тепер у Лео геть нові турботи – але загадкову «пресію» наче рукою зняло. Зрештою виявилося, що навіть із Карою небесною, як пес називає руду компаньйонку, можна чудово потоваришувати. Тож життя знову набуває барв.

Та одного дня все стає догори дригом – «зграя» Лео чомусь починає подовгу зачинятися у ванній кімнаті після гучного виття слонокотів. Тато родини подовгу зникає, а коли повертається, то пахне холодом, димом і залізом. А ще він переконує свою зграю виїхати з дому. Лео, звісно, також мав би поїхати з усіма, якби не один прикрий випадок. Утім, саме через це песик опиняється в лікарні, де отримує роботу – стає псом-антидепресантом, і тепер уже сам допомагає відшуковувати «пресію» людям, що не хочуть одужувати.

Ілюстрації: Вікторія Солтис-Доан

«Лео-Фу, або Я народився собакою» – книжка переважно про мирне життя, сповнена легкого гумору та дотепних ситуацій. Та останні кілька розділів можна використати в розмовах про війну, адже вони показують події лютого-березня 2022 року очима хатнього улюбленця. Це гарний приклад очуднення та дистанціювання – коли події війни подаються крізь призму істоти, яка не уявляє, що це, не має знання про потенційні наслідки і відповідно страху, і намагається дати всьому власні пояснення. Тож для розмови можна зачитати коротенький розділ і потім обговорити з читачиками, що ж відбулося насправді і як варто поводитися в подібних ситуаціях.

Також делікатними начерками в тексті звучать історії людей, якими ті діляться у лікарні – бабусі, що потрапила під обстріл у черзі по собачий корм, етнографині, яка під час евакуації втратила колекцію вишивок, що збирала все життя, хлопчика, який став погано бачити після вибуху. До кожного з них песик знаходить підхід, і наприкінці він уже не Лео-Фу, а Лео-антидепресант. Ситуації цих другорядних персонажів описані максимально обережними словами, утім вони можуть також слугувати точками входу в обговорення питань безпеки й травматичного досвіду.

Чи врятує фея-косметолог юну художницю?

Підлітковий вік є непростим періодом у житті людини. У короткий термін змінюється буквально все – тіло, самосприйняття, очікування суспільства від людини (та й вимоги людини до суспільства також), внаслідок чого змін зазнають і стосунки з близькими людьми. І от коли юна особа постає перед усіма цими викликами, мов вишенька на тортику часто виникає ще один, вкрай дошкульний виклик – прищі. Погодьтеся, важко бути в гармонії з собою, коли кожен випадковий погляд у дзеркальну поверхню спричиняє вир негативних емоцій і бажання сховатися кудись подалі, щоб ніхто не бачив. Саме в такій ситуації перед читачами постає Кіра – героїня книжки Ольги Тітової «Місія Кіото, або Аріка проти прищів».

«А про що говорити? Прищава, негарна, незграбна. Ще й пласка! – Кіру наче прорвало. – Про що говорити?! – дівчина схрестила руки на грудях із наміром закрити тему, але за мить передумала, підвела очі й ледь чутно запитала: – Що зі мною не так, Харумі?»

Кірі от-от виповниться 15 років. Кілька років тому після загибелі мами Кіра з батьком переїхали з Києва до Мелітополя, щоб розпочати тут нову сторінку їхнього життя. Загалом дівчинці ведеться непогано: у неї теплі стосунки з батьком, також є сестра-студентка, яка, хоч і залишилася в Києві, завжди знаходить час на спілкування з Кірою. У дівчинки є захоплення – Кіра обожнює Японію та особливо мистецтво аніме, і готується намалювати власну чарівну історію. Підготовчі малюнки дівчина викладає в інстаграм, де її творчість уже знайшла понад шість тисяч прихильників. Утім, як і багато хто з підлітків, Кіра має великі проблеми зі сприйняттям свого дорослішання. Вона соромиться свого тіла («Плоска, як дошка» – не раз чула вона від однокласників), через що ховається у безрозмірних худі і невиразних штанах. Та якщо тіло ще можна прикрити одягом, то що робити з обличчям, на якому розквітають червоні запалені прищі?

Ілюстрації Софії Литвинчук

На допомогу героїні зненацька приходить вигадана нею персонажка – фея Харумі. У снах фея починає розповідати захопленій Японією Кірі про секрети чистої шкіри японок. Дівчина прислухається до порад Харумі, і поступово бачить перші позитивні результати. У Кіри є потужна мотивація – адже батько до дня народження дівчинки підготував для неї поїздку до омріяної східної країни, і дівчинка аж ніяк не хоче ходити там із запаленнями на шкірі. Утім, на цьому шляху на неї чекатимуть злети і падіння, піднесення – але й розчарування, з якими Кірі також доведеться розбиратися.

Ольга Тітова створила цікаву книжку, у якій гармонійно поєднуються художній сюжет та пізнавальна складова. Історія має всі шанси здобути популярність серед читачів, адже в ній досить реалістично змальовано світ переживань юної дівчини, і також є відповіді на питання догляду за шкірою, які насправді турбують багатьох підлітків. До сильних сторін книги можна зарахувати також приклад чудової взаємодії всередині родини: попри жахливу трагедію, що спіткала сім’ю, дівчата змогли оговтатися й реалізувати себе, бо зростають у просторі любові, розуміння та підтримки, який для них створив батько. А супроводжують текст стилізовані під аніме монохромні ілюстрації, які створила Софія Литвинчук.