Я люблю всі категорії дитячої літератури, але за сімейними обставинами (двом із яких 4 і майже 2 роки) щодня взаємодію насамперед із «малючковими» виданнями – тими, які виготовлені зі щільного картону, мають заокруглені кутики, готові до того, що малі книгодрузяки будуть їх смикати, кидати і часом навіть надкушувати. Тож ми з моїми юними «колегами» оглянули малючкові новинки 2025 року і вже готові поділитися враженнями.

Історії про Леся

Оксана Лущевська написала, а Катерина Степаніщева проілюструвала серію коротких історій про найменших. В цих симпатичних книжках прості речення, які будуть зрозумілими малюкам, наслідування дитячої мови, барвисті зображення та впізнавані для дітлахів ситуації. 

Життя малюка сповнене щоденних пригод. Зрештою, початок прикорму, перше знайомство з «дорослою» їжею (хай навіть поки це смачнюче пюре) – чим не велика пригода малої людини? Що вже казати про веселе купання! Ці пригоди викликають різні емоції у Леся: часом він охоче ласує смакотою, а буває і відвертається. Але ложечка, чашечка, мисочка і качечка терпляче чекають (о, як багато терпіння потрібно батькам малюків!). З такою турботливою підтримкою малий Лесь з усім впорається!

Хрюці-хрюці

Ще одна новинка від Оксани Лущевської розкриває секрет щасливого життя родини з маленькою дитиною. Упродовж дня ми бачимо радісну маму – вона має класний настрій, мугикає сонно та втішно і має достатньо часу на себе. А все чому?

В такій-от командній роботі і полягає секрет щасливої родини – коли дитинчатком займається не лише одна мама, то всі отримують і радість спілкування з дитиною, і задоволення від реалізації власних задумів.

А що ж отримують в цій книзі малі читачики? Теплий ритмічний вірш про маму й тата, кумедну пісню про поросятко. А ще – симпатичні ілюстрації Софії Кобяковської, на яких можна шукати то мале порося, то качечку, то песика. 

Книжка про ніжки

Важливим завданням малюків є пізнання розмаїття у світі. Чудово робити це, порівнюючи однакові елементи різних особин, наприклад… ніжки! О, якими різними вони бувають! З цієї чарівної картонки дітлахи дізнаються, що у павучка вісім ніг, а жирафа має найдовші серед тварин ніжки. Цікаво, що коли Саша Войцехівська підійшла до опису слона, вона доволі несподівано його визначила: «На ніжках у слона мʼякі подушечки, тож ходить він тихо-тихо».

Це видання ігрове. З кожного розгорту воно звертається до юних книгодрузяк із пропозицією порухатися – зробити чотири ледве чутні кроки, торкнутися пальчиком лапок багатоніжки, постояти на одній нозі, як фламінго. Тож це чудове видання, яке поєднує пізнання і фізичну активність.

Небом, річкою, метро

Велику радість у моїх дітей викликають книжки про техніку, адже так захопливо спостерігати за величезними машинами, які можна побачити на землі, в повітрі чи на воді. І тому книжка «Небом, річкою, метро» особливо привабила їхню увагу. В цій невеликій книжці-картонці зібрані короткі вірші про різні види транспорту, як звичні (трамвай, метро, паровоз, фунікулер), так і доволі несподівані (гідроплан, космічний корабель, дирижабль, субмарина). Доповнюють поезії чудові ілюстрації Каті Рейди. Деякі вірші навіть можна використовувати як скоромовки чи логопедичні вправи. Наприклад, про пором:

Іменини. Віршована казка про тварин і транспорт

Книжка харківського видавництва «Життєрадісний жираф» поєднала у собі аж чотири суперсили: це віршована історія, в ній є транспорт, є загадки про тварин та ігрові елементи (у транспорті відчиняються клапани, а висічка-тортик із обкладинки згодом стає на святковий стіл). Це видання може показати дитині, як відзначають день народження – що є іменинниця чи іменинник, до яких збираються різні гості, які згодом сідають за святковий стіл і частуються тортом. І, звісно, гості не забувають про подарунки!

Також ілюстраторка Юлія Мархішуд подбала, аби навіть після десяти прочитань книгодрузяки знаходили на сторінках щось нове – адже можна не лише довго розглядати транспорт, тварин, краєвиди, але й звернути увагу на дрібні сюжети, які є на кожному розгорті: то мухи катаються на роботі-пилососі, то комашка пʼє охолоджуючий напій під парасолькою, то ще щось цікавеньке відбувається.

Рудий Хвостик

Коли дитинка вже трохи підросла і є шанс, що вона не відірве картонні клапани, можна разом читати книжки з «віконечками». Наприклад, «Рудий Хвостик» Катерини Лазірко з ілюстраціями Олени Бугренкової. Це книжка про силу дружби, яка допомагає пережити навіть погану погоду. Лисеня Рудий Хвостик попри дощ виходить на прогулянку до друзів, і разом вони беруть від цього дня все найкраще – стрибають по калюжах, збирають малину і зустрічають веселку. 

Книжка написана римованою прозою, на кожному розгорті є клапан, під яким відбувається розвиток дії. За кольоровою гамою та настроєм це «осіння» книжка, на сторінках багато відтінків помаранчевого, краплі дощу, теплі светри, дощовики і гумаки… Але, звісно, читати це видання можна цілий рік. Адже дружба – явище позасезонне:

«Маленькі звірята веселяться, бігають, стрибають. Смачну малину – ом-ном-ном! – смакують, і навіть коли дощик, не сумують.»

Пора на горщик

Ще одна важлива подія в житті малюків – привчання до туалету. Ми вже згадували чимало пізнавальних видань для старших дітей, які розповідають про різні аспекти туалетної справи. Однак малюкам потрібно щось простіше. І тут на допомогу приходить це видання.

Марʼяна Горянська пропонує зробити це в ігровій формі. Спершу дитина шукає власне горщик – зазирає до різних тваринок, але ніде його нема… А коли під черговим клапаном горщик нарешті знаходиться, настає час… шукати малюка! Завершується ця пригода спільним дозвіллям малюка і звірят: «Справи зроблено, і тепер можна гратися. Як добре гратися разом, коли трусики чисті і сухі!»

Цього року БараБука проведе онлайн-практикум на тему «Як писати смішні дитячі книжки», на якому ми обговоримо гумор у сучасній українській та світовій дитячій літературі. (І це НЕ ЖАРТ!) Однак що таке гумор, де він ховається і чи можливо навчитися писати смішно? Чи взагалі є місце сміху в темні часи, коли діти зростають під вий сирен повітряної тривоги та в атмосфері напруги? Про це ми вирішили розпитати п’ять письменниць, дитячі книжки яких відомі завдяки чистому, щирому, часом абсурдно-парадоксальному гумору. Валентина Захабура, Галина Ткачук, Саша Кочубей, Мія Марченко та Слава Світова розповіли БараБуці про свої рецепти написання веселих текстів, а також поділилися міркуваннями про різновиди гумору та доцільність його появи в літературі для дітей.

Що таке гумор?

Валентина Захабура:

Гумор – це вміння бачити і показувати смішне в буденності, без образ і з теплотою.

Галина Ткачук:

Гумор для мене – це можливість передати свою радість буття у цьому світі та свій подив від нашого незбагненного життя.

Саша Кочубей:

Для мене гумор – це в чомусь порятунок. Доросле життя підкидає дуже багато непростих викликів. І, на мою думку, з ними просто неможливо справитися, якщо не підходити до ситуацій із гумором. Це не про те, щоб ігнорувати в собі «складні» почуття, прикривати біль гумором. У жодному разі. Я прихильниця того, що непрості емоції потрібно визнавати в собі, давати їм «імена» і проживати. Валідувати їх у собі. Але разом із тим здатність з часом переосмислити ситуацію і посміятися над нею, поіронізувати над собою – цінна.

Мія Марченко:

Гумор для мене – мов рятівний парашут для пілота. Хапаюся за нього загалом у складні часи. А ще в мене є особливість: коли я напружена чи боюся чогось, часто починаю реготати. Це трохи незручно, і я через це мала за життя низку непорозумінь із людьми. Наприклад, із митниками, які питають щось серйозне, а я в стресі і тому регочу. Можете собі уявити цю сцену. На жаль, не всім вдається пояснити, що саме зі мною відбувається.

Тож гумор для мене – це насамперед спосіб знизити напругу, трохи «пригасити» інтенсивність емоцій. Спосіб розказати про болючі, а інколи й зовсім невеселі речі – зробити їх легшими для сприйняття, «стравнішими» для співрозмовника. Тобто гумор для мене – це ще й про дбайливість та милосердя. Про стратегію виживання. А ще я недавно дізналася, що психотерапевти вважають: чорний гумор, отой самий, яким ми всі зараз так багато послуговуємося під час, наприклад, ракетних обстрілів, і якого було так багато на початку повномасштабного вторгнення (пам’ятаєте, соцмережі просто-таки розквітали сотнями-тисяч мемів, що висміювали російських військових?) – це насправді спосіб справлятися з жахом. Мені це здалося дуже влучним спостереженням.

Слава Світова:

Гумор – це коли смішно! Часом, навіть у ситуаціях, коли, може, і варто було б заплакати, але смішно.

Це здатність бачити світ у численних його відтінках, здатність ці відтінки вловлювати, трансформувати їх у смішні історії. В українців це часто добре виходить, варто тільки роздивитися ближче мемне мистецтво під час повномасштабного вторгнення. Гумор – це суперсила. Мені здається, цьому неможливо навчитися в тому сенсі, що «а тепер відкриймо підручники про те, як писати смішно, прочитаймо теорію тричі й напишімо тепер щось смішне!». Так не буває.

Гумор є скрізь насправді. У здатності посміятися у першу чергу над собою. У легкості, каламбурах, несподіваних словесних комбінаціях, у дозволі бути собою, в експериментах із формою і наповненням. Гумор – це мистецтво. Магія, навіть, так-так.

Пригадайте, коли ви востаннє щиро сміялися із чогось написаного. Пригадайте! От сидите ви з надутими щоками й набурмосеними бровами, а тоді раптом – хоп! І смішне! І ви повністю трансформуєтеся, контролювати себе неможливо, сміх проривається назовні. Я досі пам’ятаю, як у мене було. Я сиділа в захисній масці з вишитою квіточкою біля вікна в переповненій людьми маршрутці й читала Сашка Дерманського «Стонадцять халеп Остапа Квіточки», мій лікоть злегка торкався ліктя сусідки по маршрутному сидінню. А у книжці директор школи саме почав виголошувати на лінійці промову, і за секунду я вже трусилася усім тілом, а з очей пішли сльози. Сусідка відчула мої «вібрації», з круглими переляканими очима вона розвернулася до мене і спитала нажахано: «Із вами все добре?» Вона подумала, що в мене напад! І була близька до істини, бо я якраз мала напад нестримного сміху! Тоді я розсміялася й заспокоїла пасажирку, пояснила, що насправді просто читаю дуууже смішну книжку Разом зі мною і від мого сміху розсміялися й інші. Ось так і працює сміх, він заразливий. Він скрізь.

Бо гумор – це життя. Абсолютне життя.

Як написати смішну дитячу книжку?

Валентина Захабура:

Щоб написати смішну дитячу книжку, треба: а) слухати дітей, спостерігати за ними; б) спілкуватися з дітьми, цікавитися їхніми думками з різних приводів; в) згадувати себе дитиною і поглянути на світ довкола з позиції внутрішньої дитини. Яка не вміє довго тримати образу, а вміє радіти дрібницям.

Галина Ткачук:

Щоб писати смішні книжки – варто всім серцем любити смішні книжки. Любити сміятися і жартувати з дітьми. Любити сміх і регіт. Напевно, від цієї любові, від цього відчуття безмірного щастя, від сміху разом із дітьми і варто відштовхуватися.

Мія Марченко:

Я би сказала – не треба старатися. Головне, спробуйте написати життєву дитячу книжку, а гуморною вона стане просто у процесі. Бо, як на мене, спробувати чесно розказати про дитячий спосіб мислення чи дитячі витівки й жодного разу не засміятися чи не описати жарту неможливо. Мені здається, у вас просто не вийде. Діти ж бо весь час фонтанують гумором, їхні голови сповнені химерних фантазій, різних «а якби», вони часто поєднують непоєднуване, сміливо експериментують, відверто висловлюють свої бажання, бо ще не навчилися їх приховувати. От і виходить – реготливо і весело.

Саме так я написала книжку «Майка Паливода обирає професію». Мені найперше йшлося про те, щоб пригадати, якою я сама була у віці моєї героїні. Які проблеми мене діймали, які були прикрощі, що здавалося нездоланним, про що я мріяла і про що фантазувала, чого прагла? Отак і з’явилися: пристрій для фільтрації порожньої балаканини, Захар, що нищить світові запаси моркви, квартира Загублених дітей та спроби Майки та Меліки упіймати домовика. До речі, для того, щоб достеменно точно описати цю сцену, я кілька разів поставила Майчин експеримент із борошном сама, на власній дачі, за допомогою мого тата. І зрозуміла, що дарма не робила такого в дитинстві, хоча й дуже хотіла.

Слава Світова:

Треба взяти великий бубон із барвистими кутасиками, чудернацьку ломаку, босій вийти до схід сонця в чисте поле й грюкнути так, щоб аж голова захиталася! Кажуть, саме так можна пробудити внутрішню дитину, яка заснула глибоким сном. Насправді ж, якщо серйозно, то, звісно, немає жодного рецепта, секрету чи покрокового плану. У кожної письменниці й письменника є чуйка на ідеї, коли всередині аж розпирає, бо відчуваєш: оце воно, оце буде круто, оце буде смішно!

Щоб писати для дітей, дуже важливо вберегти свою власну внутрішню дитину, а себе – від занудства, апатії, автопілотного існування у світі. Важливо також бувати з дітьми, любити бувати з цими непосидючими, незручними, безпосередніми, прямолінійними, чесними, бешкетними дітьми. Спостерігати за ними. Говорити з ними. Запитувати в них – багато про різне – та уважно слухати. Сміятися разом із ними.

Також прості слова, багато емоцій, несподіваних поворотів, казусів та перипетій – допомагають. Але навіть за таких умов наперед ніколи точно не знатимеш, де й коли дітям буде смішно. Одного разу під час зустрічі з дітьми я читала вголос «Потаємну суперсилу», і там є момент, де наляканий дідусь падає з тапчана в саду. Шквал сміху!! Хвиля дитячого реготу! Учителька залетіла на люстру від гучного дівчачого апчиху. Водоспад дзвінкого реготання! Корова в бузковій шапочці хоче кататися на ковзанах. Сміхова вибухова хвиля!

Саша Кочубей:

Щоб написати смішну дитячу книжку, треба не боятися жартувати. Смішні жарти – це завжди щось «на грані». Ось, наприклад, моя найсмішніша «нескладуха» з першого Говорухи, яка найбільше подобається дітям, – це історія про кота-засцику. У головного героя є кіт, який постійно дзюрить на татові речі. І от хтось, може, би посоромився писати про таке (тим більше 9 років тому, коли книжка була створена), але саме такий життєвий гумор і «чіпляє». Тому я раджу людям, які хочуть написати смішну книжку, під час писання вимикати внутрішнього цензора, критика. Пишіть так, немов ніхто цю книжку не прочитає. Дозволяйте своїй внутрішній дитині побешкетувати на сторінках.

Чи є місце сміху у складні часи? Де шукати сміх у складні часи?

Валентина Захабура:

Звісно, сміх має бути у складні часи, тим більше, що ми знаємо про сміхову козацьку традицію. Сміятися – це підтримувати свою психіку та емоційний стан людей довкола. Краще в укритті кричати з Сиреною «ІДИИИВДУУПУУУ» ракетам (Валентина цитує книжку Олі Русіної «Тор – тракторець, що тягне танк» – Ред.), ніж тремтіти від страху. Бо це неконтрольована ситуація, але тільки ми обираємо – доводити себе до відчаю чи підтримувати себе та близьких (і сміхом у тому числі).

Галина Ткачук:

Це справді складно. З одного боку, сміх нас дуже підтримує у складні часи, а з іншого – надто часто буває щиро не до сміху. Ще й у кожного свій досвід та свої болісні теми. Моє правило: у будь-якій незрозумілій ситуації жартуй із себе. Якщо опанувати цю тему – вона справді невичерпна. Жартувати навколо драматичних (а тим більше трагічних) подій нашої сучасності я би не радила. Дорослі часом вдаються між собою до чорного гумору, я не впевнена, що це варто робити в розмові (хоч би й через книжку) з дітьми. Натомість гумор абсурду та парадоксу завжди до ваших послуг. Для натхнення раджу читати книжки Григорія Фальковича. Наприклад, відзначену БараБукою «Комашка писала нікому».

Саша Кочубей:

На мою думку, сміху є місце в будь-які часи. І складні часи – не виняток. Інакше можна з’їхати з глузду. Українці створювали і створюють нескінченну кількість мемів і в часи Майдану (згадайте, скільки було мемів про Януковича та «Азірова»), і в ковід, і навіть під час повномасштабної війни. Це допомагає «триматися». Адже попри війну, життя триває. Скажу відверто: зараз внутрішнього ресурсу писати нові смішні книжки в мене немає. І коли нещодавно вийшла друком третя книжка про Говоруху («Нерозкрита справа Говорухи»), яка була написана до повномасштабного вторгнення, то в моїй голові пронеслися думки на кшталт: «А може, ось така смішна безтурботна книжка не на часі?». Але потім я подумала про те, що, може, навпаки, вона з’явилася вчасно. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. А дитинство неможливо поставити на паузу: діти ростуть дуже швидко. І вони мають право на дитинство: на сміх, бешкетування, витівки – за будь-яких часів.

Мія Марченко:

Я сміх у складні часи шукаю у свого чоловіка. Саме він, до речі, був у мене головним (і дуже суворим) рецензентом «Майки Паливоди». Коли він реготав усенький розділ, у якому йшлося про квартиру Загублених Дітей, я остаточно зрозуміла, що книжка мені вдалася. Це насправді цікаво: у нашій родині головний гуморист – якраз він. І саме його схильність до постійного гострослів’я, каламбурів, жартиків, оцього тихого «бу» з-за дверей, через яке я зазвичай підстрибую – допомогла мені пережити й перетривати немало складних часів. У певному сенсі – він моя гуморна батарейка. Тож перший спосіб – спробуйте знайти гумор у власному оточенні. Якщо ж ні – мемні телеграм-канали теж дуже допомагають. Я тримаю кілька таких у себе в закладках і обов’язково хоч раз на день заходжу пореготати разом із усією Україною над, наприклад, черговим ниттям російських воєнкорів. Це і відчуття єдності дає, і піднімає моральний дух.

Де ще шукати гумор? Для мене джерелом гумору завжди є моя схильність фантазувати, уявляти якнайхимерніші речі, ставити собі питання «а якби»? А якби гієну схрестили з леопардом, як би звалася тваринка? Гієнопард. А як би вона тоді виглядала? Чому трубкозуб виглядає як трубкозуб і що буде, якщо космонавт у відкритому космосі раптом загубить кексик, який узяв собі на полуденок – і тд, і тп. Подекуди просто відпустити себе, припинити редагувати внутрішній наратив – це вже прямий шлях до народження всіляких смішних висловлювань і веселих жартів. Такі фантазії, на мою думку, надзвичайно корисні і не тільки розважають, але й часто-густо захищають нашу психіку.

Слава Світова:

Сміх слід шукати скрізь, де є люди, з якими можна цей сміх розділити. «Якщо страшно, іди до людей» (с) – хтось сказав мені це в перші тижні повномасштабного вторгнення, і я так і робила щоразу. З людьми справді не так страшно. І з людьми буває смішно. Моїй доньці подобалося бувати в бомбосховищі, хоч як дико це зараз звучить. Я запитувала в неї: «Але чому? Там же брудно, холодно…» А вона відповідала: «Бо там так багато цікавих людей, і вони розповідають смішні й цікаві історії». Сміх у складні часи живе посеред людей. І допомагає усім нам не втратити рештки здорового глузду. Допомагає пережити темні часи. Сміх людей об’єднує. І я би навіть сказала, що дарує надію, а всі ми знаємо, наскільки важлива надія і якою страшною є зневіра. Сміх дозволяє відчувати життя у всіх його барвах. Сміх дозволяє нам почуватися живими.

Розпитувала Анна Третяк

Однією з тем у розмовах із дітьми про війну є тема людей у час війни. Адже коли навколо відбуваються жахливі події, які ми не в стані контролювати, і огортає почуття власної безпорадності, варто дізнатися історії тих, хто знайшов себе в цих обставинах і перетворив лють на дію. І чимало таких історій є у новесенькій книзі від «Видавництва».

«На війні важливі не лише ті, хто зі зброєю в руках захищає країну на передовій. Їм потрібен міцний тил. Аліна, як військова фінансистка, відчуває важливість своєї роботи. Завдяки її праці військові отримують їжу, зброю, паливо, ліки»

«Це воює вона» – продовження започаткованої «Видавництвом» серії пізнавальних книжок, де вже вийшли друком «Це зробила вона» та «Це теж зробила вона» (2018). Обкладинку оформлено в одному стилі з попередніми виданнями – жовто-сині барви, на звороті мотиваційний напис «Дівчата можуть усе». Трохи відрізняється техніка виконання обкладинки – коли в попередніх книжках назва, написана у трафаретному стилі, була висічена в товстій картонній палітурці, то у новинці це традиційна тверда обкладинка, дизайн якої відсилає до «піксельного» візерунка військової форми. І хоча на перший погляд здається, що пізнавальність видання полягає лише в переказі життєпису 25-ти непересічних жінок, насправді воно надається до глибшого опрацювання на багатьох рівнях.

Як і попередні книжки серії, «Це воює вона» знову наче прожектором підсвітлює роль жінок там, де вони «невидимо» присутні. Якщо в попередніх книжках ішлося про науковиць, дослідниць, мисткинь, то цього разу сама назва вказує на тему: це історії про 25 жінок, які так чи інакше стали на захист України. У передмові, яку написав генерал Валерій Залужний, згадано: «Нині в лавах Збройних Сил служать понад 65 тисяч жінок. У всіх родах військ, на всіх найгарячіших напрямках – вони дають бій російському агресору». І видання показує, як жінки потрапляють до війська і які обов’язки виконують. До речі, попри назву рецензії, не всі жінки у війську є громадянками України. Навіть на сторінках видання є бойова медикиня, що родом із Північної Флориди, США.  

Це книжка про вибір. В Україні жінки переважно не є військовозобов’язаними (за винятком фахівчинь певних професій), тому вибір стати на захист Батьківщини – це усвідомлений крок. Маючи змогу виїхати за кордон чи жити цивільним життям, героїні збірки обрали інший шлях, і в більшості історій читачі побачать цей переломний момент. Дехто зробив цей вибір у 2014 році, коли почалося військове вторгнення, яке росія тоді ще маскувала під локальні заворушення. Для когось точкою вибору став ранок 24 лютого 2022 року, коли звуки вибухів лунали по всій країні. А хтось прийшов до цього рішення пізніше, повернувшись в Україну з безпечних європейських країн, бо не було сил стояти осторонь. І в багатьох історіях ми бачимо, як жінки, що зовсім не уявляли себе військовими, раптом усвідомлюють: це і є їхня справа життя. Тож коли ми говоримо про пізнавальність видання, радимо використати ці історії у спілкуванні на психологічні теми, адже питання вибору і віднайдення себе є ключовим для підлітків, і їм важливо буде побачити, як часом несподівано вибудовувалися ідентичності їхніх сучасниць.

Героїні різні. Вони мали різні професії до точки вибору, і так само після цієї точки мають відмінні досвіди. Читачі познайомляться з журналісткою, яка стала снайперкою, з графічною дизайнеркою-парамедиком, з операторами та інструкторами БпАК (безпілотні авіаційні комплекси), з механіком-водієм бойової машини, військовою фінансисткою, кулеметницею, бойовою медикинею, командиркою розвідувального відділення та багатьма іншими. Завдяки цьому книгодрузяки дізнаються не лише історії цих відважних жінок, але й побачать, якими різноманітними бувають військові посади (і це ще один пізнавальний вимір книжки). Коли раніше хіба одиниці дівчат розглядали для себе військову кар’єру, можливо, саме через це видання нові покоління замисляться, де вони могли б знайти себе у війську. Адже, попри наші гарячі сподівання, країна-агресорка назавжди географічно розташована біля України, тож навіть після перемоги варто підтримувати Збройні Сили у бойовій готовності.

Різними також є стилі, у яких написані історії. Як і попередні книжки серії, «Це воює вона» нагадує клаптикову ковдру, кожен фрагмент якої має власний візерунок. І це також є пізнавальним елементом, адже креативні педагоги можуть використати видання для того, щоб опрацювати різні стилі створення біографічного есею. У книжки 50 авторів (переважно авторок) – 25 творили тексти, ще 25 – ілюстрації. Традиційно для цієї серії «Видавництва» оформлення збірки приваблює розмаїттям технік, у яких виконані зображення. Як і попередні видання серії, «Це воює вона» може розглядатися як каталог сучасних українських ілюстраторів.

Від редакції. Видання книги «Це воює вона» стало можливим завдяки співпраці видавництва
«Видавництво» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух» за підтримки Швеції
та Національного Демократичного Інституту (НДІ). Увесь прибуток від продажу книжки видавництво передає Жіночому ветеранському руху «VETERANKA», що опікується жінками, які отримали поранення на фронті, сприяє їх лікуванню та всебічній реабілітації від фізичного до морального відновлення (робота з неврологами, психологами, ерготерапевтами, досвідченими лікарями-реабілітологами та іншими спеціалістами).

Щодня все більше людей дізнається про проєкт Goethe-Institut «Валізка з книжками». БараБука вже знайомила читачів і з ініціативою валізок для бібліотек України, і з упорядницями нового сезону «Валізки». Настав час зазирнути всередину й дізнатися, які книжки потрапили до бібліотек та що організатори проєкту пропонують із цими виданнями робити.

Перш ніж ми ближче познайомимося з книжками, що надійшли до бібліотек України, нагадаймо про витоки проєкту. У 2022 році, коли багато юних українців вимушено опинилися за кордоном, гостро постало питання підтримки їхнього зв’язку з Україною і зокрема забезпечення доступу до книжок рідною мовою. На допомогу прийшла ініціатива Goethe-Institut, завдяки якій у німецьких бібліотеках з’явилися 600 поличок із україномовними виданнями для дітей та підлітків. Щоб посилити інтерес до цих книжок, організатори проєкту закликали волонтерів проводити сторітайми – інтерактивні читання з іграми чи тематичними розмовами. Але часом люди переживали, що не зможуть провести читання через брак досвіду. Тож фахівці, які укладали «Валізки з книжками», створили до деяких видань надзвичайно детальні супровідні матеріали, у яких пояснили, як підготуватися до читань, що зібрати до сторітайму, як його розпочати, провести, чим розважити слухачів. Як знайти ці матеріали: на сайті Ґете-Інституту в Україні є перелік книжок, що потрапили до бібліотек Німеччини. Натиснувши на назву, ви побачите стислий опис книжки, а під ним – pdf-файли з дидактичними матеріалами. Ці матеріали є не до кожного видання з валізки, але коли ви ознайомитеся з тими, що вже є, то за аналогією легко організуєте читання і за будь-якою іншою книжкою. БараБука щиро радить батькам, бібліотекарям та іншим активістам дитячого читання ці дидактичні матеріали, адже вони надзвичайно продумані та детальні. Розгляньмо кілька з них.

Мандруємо на Говерлу

Серед видань «Валізки» є книжка-картинка «Говерла» Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Світлани Балух (видавництво «Крокус»). У дидактичних матеріалах до видання ми дізнаємося орієнтовний вік учасників заходу (6-9 років), бажану кількість (оптимально – до 12 дітей) та тривалість сторітайму (45 хв). Волонтерам дають поради з підготовки до читань: потрібно заздалегідь знайти видання про флору і фауну гір, за можливості дістати фізичну карту України, підготувати ватмани зі схематичним зображенням гори, ручки та маркери тощо. Далі детально прописано хід сторітайму: як привітатися й зацікавити книжкою, які питання задавати на кожному розгорті, коли демонструвати додаткові матеріали. Після читання настає час уявної мандрівки на Говерлу – квесту, під час якого команда, що дасть правильну відповідь на питання про гору і її мешканців, на крок наближається до вершини. Отак приємне дозвілля-читання перетворюється на пізнавальну пригоду, під час якої діти в ігровій формі знайомляться з природою рідної землі.

Виживаємо в таборі «Екстремал»

Доволі просто проводити сторітайми за книжками-картинками, у яких невелика порція тексту, а от що робити з повістями для середнього шкільного віку? Як за один раз познайомити слухачів із текстом і ще провести тематичний інтерактив? Упорядники «Валізки» подбали й про це. Для прикладу розберімо дидактичні матеріали до пригодницької повісті Лесі Ворониної «Таємне товариство ботанів, або Екстрим на горі Підстава». Це одна з книжок із серії «ТТБ» –  адже назва кожного видання починається саме зі слів «Таємне товариство (ботанів, боягузів, близнюків)». Звісно, що на підготовчому етапі волонтери мають прочитати цю захопливу повість повністю, але на самому сторітаймі упорядники радять обмежитися чотирма визначеними розділами. Слухачі, зацікавлені історією, мають змогу пізніше позичити книгу в бібліотеці і прочитати повністю, а для сторітайму вистачить фрагменту сюжету. Отже, після того, як волонтер ознайомить слухачів із головними персонажами і з тією халепою, у якій вони опинилися, настає час творчого завдання. Упорядники підготували шаблони, завдяки яким учасники читання зможуть створити власну карту табору, продумати покращений розпорядок дня чи меню. 

Валізки 2.0

У 2023 році організатори проєкту вирішили підготувати валізки книжок для бібліотек України. Супроти понад 80 книжок, які були у складі валізок для бібліотек Німеччини, до списку наборів для українських книгозбірень потрапили 22 книжки. Але це цілком зрозуміло, адже в німецьких бібліотеках сучасної української дитячої літератури не було взагалі, тоді ж як фонди місцевих осередків усе ж наповнюються – чи через програми УІКу, чи завдяки меценатам та ініціативним бібліотекарям, які звертаються до громади чи беруть участь у розіграшах книжок. Тож експертки проєкту сформували набори з 22 видань, які мали бути не травматичними, цікавими, відповідати потребам читачів і бути доступними у потрібній кількості. Окрім книжкових валізок, які вирушили у 250 бібліотек України, організатори підготували ще «книжкові рюкзаки» – більш мобільні версії, набір книжок, ігор та сенсорних іграшок, який дозволяє провести читання на природі, завітати зі сторітаймом до школи тощо. Такі рюкзаки отримали ще 100 бібліотек.

Коли порівняємо набори 2022 і 2023 років, то помітимо, що у списках для українських книгозбірень майже всі видання написані українськими авторами, тоді як у попередньому до половини списку складали перекладні книжки. З наборів 2022 року до нового переліку увійшли «Як правильно ревіти?» Олесі Мамчич, «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва, «Абрикоси зацвітають уночі» Олі Русіної. Помітно, що у списку 2023 року немає книжок для старших підлітків і юнацтва (хоча й раніше для цієї аудиторії у «валізці» було лише кілька видань). 

Змін зазнала й дидактична складова валізок, а саме – матеріали для супроводу читання. Ці зміни насамперед продиктовані цільовою аудиторією – тими дорослими, на кого розраховані «методички». Якщо у проєкті 2022 року вони були орієнтовані на волонтерів – людей різного фаху, які бажають читати дітям, але не завжди мають потрібний досвід і не знають, як організувати сторітайм, то у 2023 валізки потрапили до бібліотекарів – експертів із дитячого читання, яким не потрібно аж так детально розписувати проведення заходу для дітей. Можливо, ці бібліотекарі вже навіть знайомі з подібними матеріалами, наприклад, методичними порадами до відео проєкту #ЖивіПисьменники, чи з посібниками «Живі письменники. Батькам», «Живі письменники. Як Говорити з дітьми про війну та мир». Окрім того, дидактичні розробки до валізок 2022 року вільно доступні на сайті Ґете-Інституту. Тож упорядники валізки мали тільки дати натхнення, невеликий поштовх чи ідею творчого завдання, яким можна доповнити читання.

Такі ідеї-ігри запропоновані до шести книжок зі списку – однак їх же можна застосувати й для інших видань. Наприклад, створення емоцій за допомогою малюнків крейдою на асфальті, яке розробники пропонують до книги «Це тиха ніч, мій астронавте» Оксани Лущевської, можна поширити й на інші книжки списку – «Яків і мокрий вечір», «Велика книга почуттів», «Емоціємір інспектора Дила». Це надзвичайно ресурсна гра, адже тепер особливо важливо навчити дітей прислухатися до своїх та чужих емоцій, розпізнавати, точно називати їх, не заперечувати погані емоції, вміти підтримати себе чи друзів. Не менш важливою є гра до книжки Слави Світової «Потаємна суперсила», адже вона покликана поговорити про те, що робить кожного з нас особливим і що може стати нашою опорою в житті. Ця книжка (і дидактична гра до неї) розрахована на дошкільнят, а з трохи старшими подібне дозвілля можна провести за книжкою Світлани Ройз «Ключі сили». Тобто, хоча розробники запропонували лише 6 ідей ігор на 22 видання, ці ідеї можна успішно адаптувати й на інші книжки чи інші вікові категорії учасників сторітаймів.

Важливо зауважити також, що нову валізку супроводжує «Інструкція з використання». Це окремий украй важливий ресурс цієї валізки, адже в ній – глибокі та виважені матеріали для дорослих про особливості функціонування дитячої психіки (зокрема у стані стресу), про підтримку дітей у час війни, а також про те, як по-різному можна підійти до читання книжок із дітьми. У цій інструкції, до речі, ви знайдете ще більше ідей, які не ввійшли до дидактичних матеріалів, але які можна використовувати як у родинному колі, так і в бібліотечних стінах. Розпочинається інструкція передмовою від креативного тілесного терапевта, доктора філософії Удо Бера, у якій він дає відповіді на 33 запитання, що їх можуть мати батьки дітей в Україні: Як впливає на дитину втрата або розлука? Що таке травма? Що відбувається з дітьми, коли вони стають свідками жахливих подій? Які тривалі наслідки може спричинити травматизація? Я надати першу допомогу при психотравмі? Як дорослим стати прикладом для дитини? – та багато інших непростих, але, на жаль, актуальних нині питань.

Далі в інструкції зауваги та практичні поради від психологині Світлани Ройз про читання з дітьми. Зі свого практичного досвіду Світлана розповідає, що нам може дати книжка в час війни, як безпечно читати з дітьми, як обрати читання, як читати про війну, аби не травмувати юних читак. Психологиня підготувала також кілька терапевтичних практик, які адресати валізок можуть використовувати під час сторітаймів – тілесний практикум «Книги» та стабілізаційний практикум, спрямований на створення довірливої атмосфери серед учасників читань.

Після порад психологів ідуть підказки від експерток із дитячого читання. Валентина Вздульська розповідає, як налаштуватися на сторітайм і які базові активності можна втілити під час читань. Таня Стус підказує, як спілкуватися зі слухачами, аби читання викликало в них щирий відгук та наштовхнуло на глибші рефлексії, провадило до самопізнання. Оксана Лущевська привертає увагу до процедури читання, нагадуючи про важливі «сходинки» сторітаймів. Бібліотекарка Катерина Сухоребська ділиться своїм досвідом читання з дітьми, а також детально показує, як книжку Зоряни Живки «Пес Патрон. Маленька історія про велику мрію» можна читати з дошкільнятами, а як – із учнями початкової школи. Цей матеріал за своєю методичною насиченістю нагадує дидактичні поради з першого «сезону» проєкту. Експертка навіть запропонувала розробку вікторини про улюбленого пухнастика українських дітей. 

Як бачимо, за два роки завдяки проєкту «Валізка з книжками» з’явився цілий пласт методичних розробок, які допоможуть охочим провести сторітайми з виданнями з «валізок» або надихнуть на розробку власних креативних активностей до читань. Тож бажаємо усім натхненних книгодрузячень і маємо надію, що у 2024 році Goethe-Institut розвине цей перспективний проєкт у нових вимірах.

Через розпочату росією війну чимало чоловіків та жінок стали на захист країни. Ці неймовірні люди ризикують своїм життям, аби Україна існувала та мала щасливе майбутнє. Вдома на них часто чекають рідні – кохані люди, діти, батьки. Втім, воєнний досвід змінює людину: не раз вона повертається додому інакшою, на тлі чого нерідко виникає непорозуміння. Аби спілкування у родинах військових було гармонійним, усім його учасникам варто зрозуміти, через що пройшли їхні рідні. Це стосується також і дітей. Щоб допомогти дітям краще зрозуміти батьків-військових, команда з різних громадських і державних організацій ініціювали створення мальописа «Мій тато повернувся з війни».

«У певний момент роздратування набирає критичну масу, і його уявний транспорт – уже не дитячий лісапед, а дизельний локомотив, який змітає все на своєму шляху! У цей момент головне – забрати все зі шляху. А тепер питання, що легше зупинити, велосипедик чи локомотив?

«Мій тато повернувся з війни» – невеликий комікс для дітей від 10 років. Видання відзначається динамічним сюжетом та чудовими ілюстраціями, завдяки яким книгу легко подолають навіть ті діти, що не люблять читати. Історія розповідає про сержанта з позивним «Котяра», який після пережитого поранення повертається до родини (до речі, хоча про це прямо в тексті не йдеться, але схоже, що дія відбувається вже після перемоги, зокрема на це натякають заклади для допомоги ветеранам, які працюють цілодобово). Дружина, донька та син щасливі, що їхній тато вдома, та з часом вони розуміють, що інколи їхні дії зустрічають несподівану реакцію – наприклад, бажання зробити сюрприз викликає лють. Дружина Котяри усіляко намагається повернути його в дійсність, де він уже не повинен чекати нападу зусібіч, та й сам чоловік розуміє, що має щось робити зі своїми емоціями. Так він потрапляє у центр допомоги ветеранам, і справді отримує там кваліфіковану допомогу, а діти й дружина краще пізнають батька і відповідно змінюють деякі звички.

Це видання про те, що навіть найсильніші потребують турботи, але завдяки любові можна подолати будь-які непорозуміння. Діти з родин військових можуть отримати цей комікс безкоштовно, для цього потрібно залишити заявку тут. Наприкінці видання розміщено QR-код на завдання, які допомагають читачам перевірити, чи гарно вони зрозуміли цю історію. Комікс підготували на замовлення ГО «Асоціація учасників та інвалідів Антитерористичної операції» за фінансової підтримки Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів. Олександр Корешков створив неймовірні ілюстрації, які ведуть читачів через цю історію та влучно посилюють її. Відчутно також роботу психологинь проєкту – Олени Вознесенської та Світлани Ройз: текст і зображення, попри часом непросте емоційне тло, залишають по читанню відчуття сили і впевненість у тому, що родина впорається з цим випробуванням – а отже й родини читачів, які з нетерпінням чекають на повернення своїх татусів і матусь, також будуть готові до зустрічі з ними.

Олександр КОРЕШКОВ. Мій тато повернувся з війни : книга-комікс. – Київ: Spring Comics, 2023. – 40 с.