Сашка Дерманського читачі знають переважно за чудовими прозовими книжками, яких у нього справді багато. Та відзнаку «Топ БараБуки» у 2016 році він отримав у номінації «Поет року», тому що БараБуку підкорила збірка «Бигимоти не медмеді». З того часу я все чекала, коли ж з’являться нові поезії Дерманського. І от нарешті цього року письменник потішив нас аж двома поетичними збірками одразу – «Лімерики», які вийшли друком у видавництві «Крокус», та «Чудернацькі вірші», які видав «Талант».
Відчайдух один в славному Львові Містом верхи промчав на котові. Він кота осідлав, Кіт брикався й нявчав… Дивувалися люди у Львові.
«Лімерики» – книжка, якої бракувало в українській дитячій літературі. Цей оригінальний творчий жанр близький юній аудиторії своєю вигадливістю, гумором і впізнаваною ритмікою. Сашко Дерманський наблизив лімерики до українських читачів, використавши в них вітчизняні топоніми, і при цьому зберіг форму та головну особливість жанру – гумор, заснований на парадоксах та нісенітницях. Видання чудово проілюстрував Олег Петренко-Заневський у своєму фірмовому стилі з «пухнастими» елементами.
І поки знов сварились, Кусалися і бились, Той скарб і шоколадки Відрили дві піратки. Отак завжди буває: Скарби той здобуває, Хто дружить із книжками І слухається маму…
«Чудернацькі вірші» – збірка найрізноманітніших поетичних форм, від коротеньких однорядкових поезій до чималих віршованих історій. У поезії Сашка Дерманського концентруються його виразні письменницькі риси – гумор, образність та мовне багатство. Але є ще одна риса, яка робить цю поезію особливо близькою юним книгодрузякам – у цих віршах дуже легко впізнати себе. Наприклад, кому не відомі зненацькі напади «болить живіт», коли час іти до школи? Або – всі ж знають, як поводять себе учні, коли вчитель ненадовго виходить із класу? Мені особливо відгукнувся вірш про слона, який живе поверхом вище – впізнавані реалії життя в багатоквартирному будинку (хоча, коли щиро, мої сусіди знизу певно також мають що сказати про слонів…). А особливий мій фаворит у цій збірці – вірш «Як коала шпиці купувала», який чудово ілюструє похід у магазин із дитиною. Ніжні ілюстрації художниці Світлани Медведєвої доповнюють атмосферу поетичного світу «Чудернацьких віршів».
Після того, як я написала десять методичних «Помічників вчителя» до акції #ЖивіПисьменники, я кожну книжку розглядаю крізь призму творчих завдань, які можна використати на уроках. Так ось, «Лімерики» та «Чудернацькі вірші» дають дивовижний спектр використання! Ось лише кілька ідей:
Ілюстрація Олега Петренка-Заневського до збірки «Лімерики»
«Лімерики»:
1. Найочевидніший спосіб – на прикладі цієї книжки пояснити учням форму лімерика, розповісти про походження цього жанру і заохотити написати власні лімерики. Запевняю: після того, як учні прочитають із десяток лімериків, вони інтуїтивно вловлять принцип їхнього творення.
1* – у межах цього підходу завдання «із зірочкою»: знайти у словнику слово «лімерик» і дізнатися, як правильно ставити в ньому наголос 🙂
2. Завдання для предмету «Я досліджую світ»: узяти карти України і світу та позначити на них міста і країни, згадані у віршах. Можна зробити кілька ксерокопій із персонажами і пришпилити їх до відповідних локацій.
3. «Сортування»: Сашко Дерманський розклав вірші на кілька категорій – котячі, морські, житейські, витривалі, античні та космічні. Але ж їх можна зібрати і в іншому порядку! Чи можуть учні розсортувати вірші за власним принципом? Наприклад, виокремити кулінарні (у яких хтось щось їсть), професійні, емоційні? Які категорії лімериків можуть помітити ваші учні?
Ілюстрація Світлани Медведєвої до збірки «Чудернацькі вірші»
Спершу нехай учні розшифрують значення цих новотворів (ведмедик часто вилазить на дуб та тікає від бджіл у ставок). Далі нехай кожен придумає один-два прикметники про себе. Які свої часті дії чи визначальні риси учні зашифрують у прикметниках?
3. «Справжні мамонти».
Прочитайте учням перші два рядки поезії «Справжні мамонти» та запитайте, як за аналогією могли б називатися інші члени мамонтячої родини:
Мале мамонтенятко
Спиталося у татка:
– Цікаво дуже знати,
Що ми за звірі, тату?
– Хіба не знаєш сам ти? –
Спитав татусь. – Ми мамонти.
– Неправильно! Неправильно!
Нічого ви не тямите!
Ніякі ми не мамонти!
З усіх нас тільки мама –
Єдиний справжній мамонт.
Якщо ж поміркувати,
То ви, татусю, татонт!
Коли охочі висловлять свої припущення, прочитайте решту поезії та перевірте, чи відгадали учні задум автора. Також можете поцікавитися, як могли б називатися мамонтові брат, дядько, тітка та кузени.
В моєму дитинстві в метро можна було побачити таблички «Немає виходу» – там, де передбачено зустрічний потік пасажирів. Згодом їх замінили на більш життєствердні «Вихід у іншому місці». Часом усім нам украй важливо знати, що вихід є, просто інколи він – у іншому місці. Особливо якщо ми – підлітки, що до краю заплуталися у власному житті.
«Можна спробувати. Разочок. А що, коли вийде! Вона замружилася, підбираючи слова, й розплющила очі, голосно промовляючи:
— Я гарна! Я люблю себе!
Відображення змовчало. Здавалося, вона стала ще більшою. Ліза опустила футболку і спробувала не дивитися вниз. Але погляд уперто повертався до живота, який чітко заявляв, що жирна ніколи не буде гарною»
Життя підлітків не назвеш простим. Фізіологічні зміни організму впливають на світосприйняття, провокують на ризиковані, подекуди нерозумні вчинки, єдина мета яких – зрозуміти, хто я і яке моє місце у цьому світі. Не дивно, що батьки таких дій не підтримують і часто конфліктують із майже-дорослими, внаслідок чого ті вимушені шукати нові джерела підтримки. Наприклад, серед випадкових онлайн-знайомих.
Повість Анастасії Нікуліної «Сіль для моря, або Білий Кит» (яку сама авторка визначила як «роман-буря») складається з основної історії – нещасливої дійсності дівчини Лізи – та кількох додаткових ліній, які наприкінці сплітаються в єдиний вузол. Ліза з батьками переїхала у приморське містечко, та життя на новому місці щасливим годі назвати. Однокласники цькують, батьки не розуміють і сварять, ні з ким навіть поговорити про свої проблеми. Лише дві особи охоче вислуховують Лізу – таємничий віртуальний Білий Кит та незнайомка в інвалідному візку. Ну і ще море, яке є повноцінним персонажем історії.
Цей текст драматичний, як світосприйняття підлітків. Коли все – або зараз, або ніколи, все гіперболізоване і доведене до крайнощів. Авторка зібрала чималу колекцію проблем. Складні стосунки з батьками, булінг, харчові розлади, смертельні ігри, нещасні випадки та небезпечні онлайн-знайомства. Щось розкрите всебічно, щось лише побіжно згадане, і далеко не все має просте вирішення. Але для більшості гострих сюжетних ліній Анастасія Нікуліна все ж передбачає нехай пунктирно окреслений, та все ж вихід.
«Сіль для моря» не є простим читанням. Текст просякнутий болем – сльозами недолюбленої дівчини, криками розчарованої матері, горем покинутої коханої, божевільним відчаєм батька, який втратив єдину дитину. Та найстрашнішим моментом у цій книжці мені здалася навіть не основна сюжетна лінія зі всіма негодами, які можуть випасти на долю людей. Значно страшнішою є відсутність у повісті психологічно зрілих персонажів. Жоден із описаних дорослих не є людиною, на яку можна спертися. Кожен із них свого часу не зміг прожити якийсь кризовий момент, обробити болісне переживання, внаслідок чого вони «ламаються» – тікають від світу, втягуються у воронку тиранічних стосунків з дітьми чи вирішують вкоротити собі віку. Авторка майстерно описує внутрішній світ таких «межових» персонажів – а проте шкода, що в тексті не знайшлося місця хоча б одній психологічно здоровій людині, з якої підлітки могли б вичитати модель зрілої дорослої поведінки. Разом із цим, книжка написана майстерно, динамічно, її цікаво читати, а персонажам віриш та співчуваєш, наче це вже не їхні проблеми, а власні.
Загалом я б радила цей твір читати паралельно батькам і дітям, і неодмінно проговорити після прочитання. До цієї розмови можна долучити і «#ЯНеБоюсьСказати» Насті Мельниченко, яка також проговорює частину з порушених у повісті тем, адже важливо не лише бачити проблему, але й знати, в якому місці шукати вихід.
Любі батьки, нам треба поговорити. Це буде малоприємна розмова, але якщо її уникати, може стати ще гірше. Звісно, ми б воліли не говорити з дітьми про насильство, але інколи краще переступити через себе, щоб потім не картати себе за бездіяльність. На допомогу нам цього року з’явилося відверте видання, яке варто прочитати самим і після цього, якщо ви готові до щирих розмов із дітьми, дати їм.
«Будь-який злочин боїться світла і любить темряву. Зло має над нами владу доти, доки ми приховуємо його. Проговорювання того, що сталося, допоможе обернути травмуючий спогад на звичайний і отримати підтримку та розуміння близьких»
Минулого літа чимало людей долучилися до флешмобу #ЯНеБоюсьСказати, чи не вперше вголос проговорюючи власні історії насильства. На жаль, багато зі згаданих подій відбулося з дітьми та підлітками, адже доволі легко скористатися довірою недосвідчених людей. Згодом ініціаторка флешмобу Настя Мельниченко написала книжку, в якій розповіла підліткам про те, як не допустити сексуальне насильство зі свого боку, а також як поводитися і до кого звертатися, коли насильство вже сталося. Це складна, проте така необхідна розмова, до якої батьки часто виявляються не готовими, – тому добре, якщо завдяки цьому виданню вони наважаться її розпочати.
У цій книжці є дві ключові теми: секс і насильство. Між ними є чіткий розподіл: секс – це не соромно і навіть приємно, але до цього треба підходити відповідально. Саме через це тут є розмова про добровільність, вік сексуальної згоди, юридичні й фізіологічні аспекти інтимних стосунків тощо. Таким чином авторка здійснила певну просвітницьку місію, допомігши розібратися з тим, про що батькам ніяково розмовляти з дітьми. Однак основною темою книжки залишається насильство, і тут читач отримує достатньо інформації для роздумів. Перелічено деякі з видів насильства (мацання, доторки, шантаж, ексгібіціонізм, нав’язливі дзвінки, буллінг, репродуктивне насильство), наведено реальні історії та приклади боротьби з такими явищами. Далі йде чималий розділ про зґвалтування та його наслідки. Це непросте читання, після якого на певний час може з’явитися нав’язливий страх та недовіра до людства. Однак така розмова – важливий крок до дорослішання. Страх мине, натомість з’явиться обізнаність, а, як відомо, «поінформований – отже, озброєний». Щиро сподіваюся, що завдяки прочитаному досвіду діти матимуть шанс вберегтися від реального насильства.
Основною тезою книжки є непорушність особистих кордонів – фізичних чи духовних, словом чи ділом. Уже через це видання заслуговує на ретельну увагу, адже навіть якщо людині пощастить ніколи в житті не зазнати насильства, вона отримає уявлення про загальні принципи поваги, які лежать в основі успішних взаємин із іншими. Таким чином, ми отримуємо перенесення акцентів: жодних нападів на потерпілих (зокрема зауважень щодо зовнішнього вигляду чи поведінки), натомість пояснення того, як не стати насильником (адже подекуди ми через необізнаність порушуємо особисті кордони інших).
Книжка розрахована на сучасних дітей середнього і старшого шкільного віку. Мова видання легка, якщо в тексті з’являються незнайомі слова чи терміни, авторка тут же пояснює їх. Окрім того, книжка дає алгоритм дій на випадок, якщо хтось зазнає насильства. Наприкінці є розділ для батьків, однак я раджу дорослим не обмежуватися тільки цією частиною, а й уважно прочитати всю книжку, і лише після цього давати дитині. У неї точно виникне чимало питань, і буде якнайкраще, якщо вона зможе отримати повні й відверті відповіді від вас, таким чином зміцнюючи довіру.
Сучасний літературний процес є надзвичайно динамічним, особливо коли йдеться про дитячі книжки. Сотні нових назв щороку з’являються на полицях книгарень, а можливість ознайомитися з найкращими закордонними виданнями впливає на прискіпливість читацького вибору. За таких умов лише незначний відсоток текстів доходить до другого видання, що вже казати про третє чи подальші. Зазвичай на такий успіх можуть сподіватися перевірені часом книжки – збірки казок чи класика родинного читання. Нещодавно мені до рук потрапив ще один цікавий приклад – «Українське дошкілля» від видавництва «Смолоскип». На сьогодні ця збірка для читання й розповідання дітям пережила вже десяте (!) перевидання і є стабільним лідером серед пропозицій цього видавництва. Далі спробуємо розібратися, на кого розраховане «Українське дошкілля» і чим воно приваблює своїх читачів.
Рано, рано сонце встало,
гарних діток привітало,
побажало швидко встати
та розумними зростати,
шанувать свою родину
і любити Україну,
бо вона у нас одна,
і дорожчої нема.(Олесь Лупій)
Тематично книжку поділено на кілька частин. Розпочинається вона релігійними текстами християнського спрямування – молитвами та притчами, зокрема авторськими. У другій частині зібрано патріотичні вірші – про Батьківщину, рідний край, козацький рід та українських дітей. Далі йде блок поезій про мову, після чого твори гуртуються за календарним принципом. Є тексти про сезони та місяці, про тварин і птахів, а також про свята, релігійні та державні – свято Покрови (14 жовтня), день святого Миколая, Новий рік, Різдво, Великдень, День матері. Далі йде частина творів за мотивами історичних подій: до Дня соборності та Дня незалежності, спогади про Крути, фрагменти про Лесю Українку, Тараса Шевченка та Івана Франка. За цим блоком зібрані вірші про дитинство, дитячий садок і перехід до школи, а далі – про тварин. Наступний розділ вмістив народні та авторські казки. Завершують книжку вірші та проза, які спонукають уявляти своє майбутнє – розповідають про деякі професії чи надихають до вивчення космосу.
Певно, основним секретом успіху «Українського дошкілля» є те, що воно має чітко визначену цільову аудиторію та задовольняє її професійні потреби. Видання є надійним помічником для вихователів дошкільних закладів та вчителів початкових класів. Продуманий вибір текстів, тематична організація збірки, покажчик авторів та обсяг – понад 500 сторінок текстів, які можна легко ввести у програму навчання. Щоб перевірити цю тезу, я запропонувала оглянути книжку Оксані Василівні Ющенко, виховательці своєї дитини, педагогу з 23-річним стажем. Ось який коментар я отримала:
«Одним із основних завдань сьогодення є формування у дітей загальнолюдських духовних цінностей. Серед них – любов до рідної Батьківщини. Книжка «Українське дошкілля» спрямована на виховання у дітей громадської свідомості, релігійності, почуття патріотизму, відданості Батьківщині. Однією з основних цілей є ознайомлення дитини з раннього віку з традиціями та народними цінностями – найважливіше емоційне джерело любові до рідної неньки.
Видання охоплює найкращі різножанрові твори як класиків, так і сучасних авторів, які гарно підібрані й вміщені в тематичних розділах. Ця збірка містить народні й сучасні пісні, вірші, казки, оповідання, легенди, перекази, колискові, колядки, щедрівки, лічилки, скоромовки. Вони навчають дітей людяності, доброти, розвивають багатий духовний світ. Ця книжка слугуватиме гарним помічником вихователям, студентам, вчителям, батькам».
Підсумовуючи враження від видання, варто відзначити кілька речей.
Перше: збірник має чітку ідеологічну спрямованість і традиційну образність, із типовими для цього виду літератури дівчатами у віночках, козаками, білими хатами і гронами калини. Разом із тим, серед авторів, представлених у книжці, є чимало визнаних митців художнього слова, зокрема, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Леонід Талалай, Наталя Забіла, Максим Рильський, Євген Гуцало, Грицько Чубай, Галина Малик, Платон Воронько, Віктор Кордун, Майк Йогансен та інші. Назва «Українське дошкілля» не зовсім точно вказує на цільову аудиторію, адже частина представлених у виданні текстів за рівнем читацької підготовки цілком відповідає програмі початкових класів. У будь-якому разі слід відзначити роботу упорядників, що створили це унікальне допоміжне видання, на сторінках якого зацікавлені педагоги знайдуть твори високого художнього рівня.
Одного разу, класі у восьмому-дев’ятому, я проговорилася однокласниці, що люблю читати. Наступного дня вона простягнула мені грубенький томик і сказала: «Ооо, це ТАКА книжка, я її обожнюю, тобі точно сподобається!» Вона помилилася. Я чемно дочитала до кінця, чекаючи, коли ж нарешті стане цікаво, потім ввічливо подякувала та повернула власниці видання. Це був літературний переказ популярного серіалу. Так я дізналася, що читацькі смаки бувають різними.
Увесь мій подальший досвід працював на підтвердження цієї думки. Люди неоднакові, і потребують вони різної літератури. Навіть якщо читачі подібні за певним набором зовнішніх ознак (вік, стать, соціальний статус, рівень освіти тощо), вони можуть тягнутися до різних книжок. І тому прекрасно, що цього року українські автори порадували нас добрячою порцією підліткової прози. Ці книжки не подібні одна на іншу (я вже згадувала частину з них в огляді на «УП.Культура»), і тим краще, бо більше підлітків нарешті зможуть знайти щось суголосне собі. А ближче до завершення року світ побачило ще одне молодіжне видання – «Моя класнюча дівчинка» Марини Павленко.
«Гм, воскова кімната? Хто посмів? Взагалі-то це вона, Юлька, виношує таємні задуми (звіряється тільки своєму щоденнику) такого собі медового косметичного кабінету, де було б усе: від медових масажів і саун до пергових масочок і воскової епіляції…»
Ця книжка складається з двох частин. Перша – це повість про дівчину Юльку, яка переїхала з батьками з села до невеличкого містечка та жила звичайним життям сучасних українських підлітків, доки її батько не вирішив узятися до бджільництва. Те, що спершу здавалося черговою провальною ідеєю, раптом перевертає життя родини, а самій Юльці допомагає налагодити стосунки з рідними і навіть підкидає ідею стартапу. Друга частина книжки написана у формі щоденника Юлі, в якому подальші події чергуються з народними рецептами на основі продуктів бджільництва.
Нова книжка Марини Павленко балансує на межі між відвертістю текстів, що потай від дорослих читають підлітки, та скромністю видань, що їх батьки бажали б бачити в руках своїх дітей. Письменниця спробувала доступними їй методами запропонувати ймовірний шлях подолання кризи між поколіннями, зокрема зобразивши цей конфлікт у повісті. На початку тексту між персонажами немає порозуміння і навіть бажання дізнатися більше одне про одного. Проте спільна справа, як це часто буває, втягує і стає своєрідною сімейною терапією.
«Моя класнюча дівчинка» примітна з багатьох причин. Насамперед назвою, яка чіпляє і заманює зазирнути під обкладинку. Таке неформальне слово «класнюча» обіцяє, що всередині ми побачимо живу мову, наближену до тією, що нею спілкуються сучасні підлітки. І десь так воно і є: читач справді натрапляє в книжці на розмовний стиль, але – в кількох варіаціях. Авторка вправно змінює стилістику письма залежно від мовця, тож чимала кількість фразеології та медової метафорики в тексті видається цілком доречною, оскільки лунає від дорослих персонажів, носіїв цього коду.
Ще одна помітна особливість «Класнючої дівчинки» – її оформлення. Видання стало дебютною підлітковою книжкою новоствореного видавництва «Wise bee», і помітно, що видавці добре попрацювали над цим проектом. Підліткові твори відрізняються від дитячих насамперед оформленням – значно менше або й повністю відсутні ілюстрації, недорогий папір. «Класнюча» ж не така: це невеличка стильна квадратна книжка з бірюзовими обрізами сторінок, оригінальним зображенням на обкладинці та навіть маленькою підвіскою, підв’язаною до стрічки-закладинки. Такий підхід, звісно, позначився на ціні, тож видання не назвати бюджетним, проте воно виграшно виглядатиме в якості подарунка.
