Ця книжка не просто подобається своїй цільовій аудиторії, а й, здається, відкриває нам нове бачення, як писати для підлітків так, щоби вони відчували текст своїм, а не просто промовленим до них вустами автора іншого покоління. Ця новинка у жанрі міського фентезі всього кілька місяців на ринку, а вже тільки на БараБуці отримала схвальну рецензію від оглядачки-підлітки, після чого потрапила на обговорення підліткового клубу ЖоржЛаб під керівництвом Галини Ткачук.

Вангуємо: вона завойовуватиме серця читачів далі і далі, і у нас є теорія, чому. Шестеро учасниць нашого книжкового клубу зосередилися кожна на одній рисі, притаманній цьому романові, яка робить його близьким до цільової аудиторії. А значить – впадає у вічі, припадає до серця, а часом – викликає бажання сперечатися та дискутувати.

Чи можна повторити цей підхід і в чому він полягає? Запрошуємо ознайомитися із шістьма складовими цього таємничого коктейлю. Тут можна було би сказати – із шістьма скарбами зі скрині, однак саме у цій історії скриня містить у собі речі не дуже приємні, пов’язані з казками братів Ґріммів. Із цього й почнемо.

Ретелінг братів Ґріммів у бережанських декораціях

Всі ми в дитинстві так чи інакше, але знайомилися з казками братів Ґріммів: Рапунцель, Червона шапочка, Попелюшка, пані Метелиця та Бременські музики. Все це незмінні персонажі дитинства не одного покоління, проте яким здивуванням було побачити їх у книзі в абсолютно інших обставинах. Юля — головна героїня «Скрині Ґріммів» через необережність відкриває, ніколи не повірите що, скриню Ґріммів! І ця подія надзвичайно сильно впливає на її майбутні пригоди, адже звільнивши демона, підлітка тепер змушена боротися з казками, які відтворюють свій сюжет у бережанських декораціях.

Однією з жертв цього демона стає подруга головної героїні — Соломія, яка дуже зручно працює у вежі та має довге волосся. Тому одного дня волосся починає аномально швидко рости, а сама дівчина не повертається з роботи, і тепер Юлі доводиться шукати «прекрасного принца», який зміг би зняти прокляття з подруги, що перетворилася на Рапунцель. Інший випадок — пограбування бережанського банку групою дуже нестандартних злочинців: баран і орел, які уособлюють сюжет «Бременських музик».

У своїй книзі Ксенія Шпак насправді дуже вдало поєднує вже відомі сюжети з підлітковою драмою українського містечка. На початку обговорення ми були скептично налаштовані щодо того, наскільки некрінжовою може вийти подібна суміш, проте подискутувавши все ж дійшли висновку, що хоч брати Ґрімми і були б здивовані таким використанням своїх казок, але українські підлітки оцінять креативність авторки.

Аня Полегенько

Поп-культура та некрінжові підлітки

У молодшого покоління вже вкорінилася ідея, що в книжках не можуть достеменно описати почуття або дії підлітків, бо «дорослі вже виросли, а діти не можуть так грамотно та цікаво написати твір». І іноді сидиш й думаєш: «ну як можна додуматись до такого?»

Це вже точно не про «Скриню Ґриммів»: авторка м’яко та ненав’язливо додає попкультуру (не застарілу в сьогоденні) в саму розповідь, та самі персонажі ведуть себе, наче діти, а не як дорослі в малому тілі. Переживання, кохання, ідеї, навіть смак музики та стилю — усе відгукнеться молодшому читачеві.

Ярослава Балаба

Макіяж і одяг несуть сенси

У «Скрині Ґріммів» одяг і макіяж виходять далеко за межі звичайної естетики, перетворюючись на своєрідний код, яким героїня комунікує зі світом. Бунтарський стиль Юлі та її яскравий мейкап — це не просто бажання виділитися, а справжня броня та спосіб самоідентифікації. Коли звичайне червоне худі, розписане подругою, чи особливий чокер, подарований Сашком, стають ключовими елементами сюжету, ми розуміємо: кожна деталь тут — це зашифроване послання, що допомагає героїні захистити себе та віднайти шлях до розгадки власної історії.

Зрештою, це нагадування про те, що за кожним «зовнішнім» вибором стоїть глибокий сенс, наповнений любов’ю та турботою. Одяг та макіяж у цій історії — це не про моду, а про щирість, яка дозволяє героям залишатися вірними собі, навіть коли світ навколо намагається навісити ярлики. У цьому контексті зовнішній вигляд стає магією, що перетворює підліткові атрибути на інструменти для створення власної казки, де кожен штрих має вагу, а кожна річ — свою особливу душу.

Надія Кучіна

Додаткова любовна лінія життєвіша за головну

У головних персонажів, Юлі та Дена, дуже явний троп «кохання з тим, з ким мені не можна». Їхні відносини розвивалися доволі швидко та були згладжені на гострих кутиках, що іноді надавало ефект ідеалізації та навшвидкоруч замазаних дірок у приписуванні їхньої лінії.

На противагу цьому є Соломія та Сашко. Із того, що нам, читачам, відомо, вони були знайомі вже певний час та мали стосунки, які постійно та різко переривалися. Їхнє кохання не є ідеальним, але так воно часто і проявляється в нашому світі. Вони сходяться, проводять час разом, беруть перерви, розходяться… Хоча ці відносини можна назвати «нездоровими», в цьому нічого поганого немає, оскільки краще мати пару недоліків, ніж бути ідеальним, але з кількома дірками. Такі персонажі, як вони дуже рідко зустрічаються в літературі, але усе більше авторів та авторок починають розуміти це та прописувати своїх персонажів як реальних людей/підлітків.

Катерина Захарчук

Роль чоловіків у романі

У романі Ксенії Шпак представлено багато цікавих і яскравих персонажів, проте головною героїнею все ж залишається дівчинка Юля. Авторка наділяє її важливою роллю в сюжеті, адже саме навколо неї розгортаються ключові події. Водночас поруч із Юлею постійно перебуває чимало чоловічих персонажів, без яких вона ніби не може впоратися: Марк пояснює їй основи магії, брати Вовки допомагають здолати демона, а в останньому випробуванні їй допомагає кіт Тор. Інколи виникає відчуття, що Юля не завжди діє самостійно і часто залежить від інших. Її розвиток як героїні часом ніби відходить на другий план, поступаючись активнішим діям другорядних персонажів.

На мою думку, таким чином значна частина героїчних вчинків переноситься на хлопців, і в результаті складається враження, ніби Юля часом перебуває в їхній тіні. Було б цікавіше спостерігати, як вона самостійно приймає усі складні рішення, долає труднощі й розвиває власні здібності. Це зробило б образ героїні більш глибоким, сильним і незалежним, а також дозволило би читачам краще відчути її внутрішній ріст і становлення.

Ксенія Ладиченко

Роль матері головної героїні

У фентезійному романі «Скриня Ґріммів» образ матері головної героїні відіграє значно глибшу роль, ніж може здатися на перший погляд. Хоча основна увага зосереджена на становленні Юлі та відкритті нею власних магічних здібностей, саме постать матері формує емоційне та світоглядне підґрунтя всієї історії.

Передусім, мати виступає символом стабільності у житті Юлі. Переїзд, нове середовище та відчуття ізольованості створюють для дівчини стан невизначеності, і саме материнська присутність допомагає їй не втратити внутрішню опору. Навіть коли їхні стосунки не позбавлені напруги, мати залишається тією фігурою, яка уособлює безпеку і зв’язок із «нормальним» світом поза магією.

Водночас образ матері виконує функцію прихованого провідника у світ надприродного. Її зв’язок із родинною історією та магічною спадщиною натякає на те, що Юля не випадково отримує свої здібності. Саме через матір передається ідея спадковості сили, але також — відповідальності за неї. Це створює внутрішній конфлікт: бажання Юлі бути звичайною підліткою протиставляється неминучості прийняття власної природи.

Окремо варто відзначити роль матері як носійки замовчуваної правди. Упродовж сюжету вона не одразу відкриває доньці всі таємниці, що породжує недовіру та напругу у їхніх стосунках. Проте цей мотив мовчання має глибший сенс: він підкреслює прагнення матері захистити дитину від небезпек, які та ще не готова усвідомити. Таким чином, її поведінка балансує між турботою і контролем.

Крім того, мати виступає важливим моральним орієнтиром. Її рішення, навіть неоднозначні, демонструють складність вибору у світі, де магія має наслідки. Вона не ідеалізований персонаж, а радше реалістичний дорослий, який намагається діяти правильно в умовах невизначеності. Це додає історії психологічної глибини і робить розвиток Юлі більш переконливим.

Отже, у «Скрині Ґріммів» мати головної героїні є не лише другорядним персонажем, а ключовим елементом, що впливає на сюжет, тематику і внутрішню трансформацію Юлі. Через її образ розкриваються теми спадковості, захисту, довіри та дорослішання, що робить роман більш багатовимірним і емоційно насиченим.

Варвара Неділько

Назва цієї статті – звісно ж, жарт. Адже, як на мене, клуб – як і будь-яку іншу творчу організацію – неможливо «зробити». Хіба що створити певні умови… атмосферу… правила… настрій… завдання… додати трошки специфічного гумору…

Так сталося, що аж два підліткових письменницьких клуби під моїм керівництвом – «П’ятниця. Вечір» для старших підлітків та «П’ятниця. Вечір по вівторках» для молодших – цього лютого святкують своє чотириріччя. Це ще не ювілей, але вже, як на мене, непоганий результат. Це клуби від Центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка для дітей міста Києва, і перші кілька разів юні письменники зустрічалися офлайн безпосередньо у бібліотеці. Після повномасштабного вторгнення клуби перейшли в онлайн-формат. Відтоді учасниками клубів було написано цілі томи оповідань у найрізноманітніших жанрах, експериментальної прози, дописів для соцмереж. Юні письменники вигадали і провели безліч творчих ігор і навіть конференцій, зустрічей, читань, презентацій написаних разом книжок (одна така зустріч відбулася навіть офлайн, а презентувалася книжа у форматі… скрині сувоїв). Чимало відомих письменників завітали до клубів в гості, чимало книжок було обговорено (і навіть рекомендаційних списків складено).

Втім, чи має це сенс для когось, хто не є безпосереднім учасником? Чи можна досвід таких клубів відокремити від конкретних людей та ситуацій, узагальнити та подати як рекомендації для організації подібних осередків (або просто проведення творчих онлайн-занять)?

Я вирішила спробувати. Тож попросила охочих учасників поділитися своїми думками про клуб, згадати найцікавіші моменти, випадки, історії. І так зібрала кілька невеличких дописів, за кожним з яких я бачу певний важливий принцип роботи клубів. Думаю, саме у такій подачі –  текст учасника, а потім мої міркування – передадуть живу атмосферу нашої спільноти і разом із тим увиразнять деякі важливі засади її функціонування.

Отже, принцип перший – особливе спілкування

Творчий клуб – це насамперед спілкування з однодумцями. Цей аспект роботи клубів стає дедалі важливішим через брак спілкування у багатьох підлітків, пов’язаний із умовами воєнного часу. Втім, саме для письменницького клубу оця можливість «базікати про все на світі і не про щось конкретно» має ще одну важливу функцію. Зараз на слуху фраза – «варто знайти свій письменницький голос». І початок пошуку найкращого для тебе стилю, тону, темпу оповіді – у багатьох випадках відбувається саме через усне спілкування, оповідання історій. Тож така розмова «ні про що» часто стає лабораторією інтуїтивного пошуку художніх засобів, проб та помилок, відточування прийомів, тестування гумору, запозичення творчих знахідок одне в одного, імпровізованої співтворчості врешті-решт. Важливою умовою тут є розмовна свобода, яку не завжди можна знайти у ситуації школи чи родини, де всі процеси мають свою мету і далеко не щодня є час на тренування навичок оповідача.

Принцип другий – поєднання суперсил

Проєктний підхід у клубі має всі шанси створити особливу атмосферу, у якій «кожен з нас щось може», як співав свого часу Мирослав Кувалдін. Керівник клубу не є (і не може бути) «експертом у всьому», тож гарний варіант – взяти на себе роль того, хто керує поєднанням наявних в учасників суперсил. Адже чимало підлітків зараз уже гарно опанували розмаїті творчі – дуже часто цифрові – техніки. А поєднання різних типів мистецтв, різних технік та підходів, здається, завжди живило будь-які творчі середовища. 

Ключовою, напевно, тут є атмосфера довіри та відсутності пресингу, у якій кожен учасник може поділитися своїми креативними навичками (навіть якщо він ще в процесі їхнього опанування) – і отримати пропозицію від «найкращих замовників». ????

Принцип третій – баланс твердості та плинності

Навіть найбільш творчий клуб, на мою думку, повинен мати свої правила та дедлайни. Хай навіть досить демократичні правила та плинні дедлайни. Якщо відвідування клубу вільне, а в країні – війна та непевність, то з імовірністю сто відсотків виникне ситуація, коли новий учасник приєднується на середині засідання, процесу, проєкту. Тут важливо, як на мене, усім бути гнучкими, уникати перфекціонізму, натомість дбати про те, щоби кожен зацікавлений устиг взяти участь. І щоби разом з тим це був приємний процес – для всіх разом та для кожного окремо. Адже у клубах (на відміну від класів та робочих груп) величезний акцент падає на важливість, плідність, насиченість самого процесу. Певною мірою процес, а точніше – опанування учасниками творчих письменницьких процесів – тут і є найважливіший результат. 

Принцип четвертий – ідеї в повітрі, ідеї з життя

Хороший клуб – як серіал. Можна цю тезу сприймати як жарт, однак для мене це один із важливих принципів клубів: у процесі роботи над одним проєктом завжди варто помічати паростки та пагони наступного (грубо кажучи – ідею та назву наступної книжки). А ще, що дуже важливо: клуб – це не короткий навчальний курс, і навіть не річний. Нагадаємо: нашому клубу уже чотири роки, а серед його членів є особи, які і раніше ходили на дитячі творчі гуртки, які я проводила… Тобто клуб – це роки і роки разом. Де ж взяти творчі ідеї на такий довгий час? Відповідь одна – із життя. Із ситуацій навколо. Із того, що хвилює учасників, що вони емоційно обговорюють, що зачіпає і має у собі потенціал бути розгорнутим у хорошу історію. І не одну.

Принцип п’ятий – місце, куди хочеться повертатися

Цей допис сам по собі міг би стати гарним завершенням нашої статті. Хочеться лише наголосити, що спільнота – ключове слово для мене, коли я думаю про наші клуби та інші творчі середовища. Спільнота – це те, що витворюється на роки і роки, що дає сили, натхнення, можливості та ідеї – і поза клубом, і після нього.
У хиткому світі має бути щось стале. Наприклад, «П’ятниця. Вечір» та «П’ятниця вечір по вівторках». Ми є, і ми завжди раді новим учасникам від 10 до 13 років (молодший клуб) і від 14 до 18 (старший). Усі деталі та розклади клубів можна знайти (або дізнатися за запитом) у соцмережах Центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка для дітей міста Києва: фейсбук та інстаграм

А ось і важковаговик у категорії «книжки різдвяного сезону»!

Обережно, цей фоліант варто дарувати лише тим, хто рішуче налаштований зробити читання частиною своїх різдвяних свят: великий формат, майже шістсот сторінок і аж тридцять чотири автори! Причому команда ця настільки строката, що поєднує авторів не лише різних країн, а й різних континентів, ще й кількох століть…

«Оце так збірна!» – вигугнула я, коли виявила, що під однією обкладинкою у нас Олена Пчілка та Остап Українець, Алан Мілн та Ігор Антонюк, Гі де Мопассан та Юлія Ілюха, Сельма Лаґерльоф та Максим Дупешко, Ерік-Еммануель Шмітт та Олексій Жупанський… А-а-а! 

Усі спроби дати пояснення такому поєднанню гравців розбиваються, щойно читаєш наступне прізвище зі списку. Тож немає іншого виходу, ніж звернутися до упорядниці – Ганни Улюри – яка досить завбачливо перед текстами вибраних нею оповідань розмістила свою передмову.

Гм-гм… Спершу офтоп: оскільки БараБуку нерідко читають старшокласники та вчителі, то маю зазначити, що ця передмова – чудовий текст, що вводить у тему різдвяних оповідань, у розуміння цього явища. Якщо, скажімо, вам задали розібратися із витоками цього жанру, і ви хочете це зробити швидко те без жертв – ця передмова саме те, що лікар прописав.

Тепер до теми – тут нарешті ми розуміємо підхід упорядниці, він водночас і логічний, і вигадливий. Авторка передмови згадує про три етапи ритуалу ініціації: очікування на диво, випробування серйозності намірів та обмін подарунками. І проводить аналогії із трьома відповідними етапами святкування довгоочікуваного зимового свята: Святвечір, ніч проти Різдва та різдвяний ранок. «І поки до англійця Скруджа навідуються три привиди Різдва, у нас здавен відчиняються три віконця». І далі авторка цитує колядку, за словами якої у цих трьох віконцях відповідно – ясен місяць, красне сонце, дрібні зірки. Саме так називаються три розділи цього справді ошатного збірника різдвяних оповідань.

Це гарне пояснення структури книжки. Та чи пояснює воно вибір текстів? Очевидно, що ні, і єдиний принцип, який ми тут маємо прийняти – смак самої упорядниці. Чому ні?

Єдине, з чим я активно не згодна у цій передмові, – це з тим, ніби усю книжку можна встигнути прочитати за вечір, ніч та ранок. Воно, можливо, і можна, та я абсолютно не раджу як з міркувань безпеки життєдіяльності, так і тому, що, як на мене, найбільше насолоди можна отримати, якщо читати цю книжку, мов адвент. Ліпше навіть не переглядати наперед список авторів, і тоді – вжух! – вітер Різдва носить тебе світами. То ти із Генрі ван Дайком у зимовій Європі дохристиянських часів, а потім – шух! – у власному дитинстві, коли вперше читала «Ялинку» Коцюбинського. Гоп! – і всередині сріблястої скляної кулі разом із Інкою, героїнею оповідання Катерини Пекур, а потім – шусть! – і під столом сільської хати на Волині з героїнею Дари Корній, ще й не просто так сидиш, а кукурікаєш, рохкаєш, мукаєш, мекаєш, бекаєш… Навіть гудиш, мов бджола. Усе за старовинним святковим ритуалом.

«Над вечір третього дня різдвяних свят в господі панства Костецьких, у селі Переволоках, вибиралися та виряджалися дві панночки до міста. Думаєте, мала то річ, малий захід, таке виряджання? » Олена Пчілка, «Забавний вечір»»

Якщо ми вже заговорили про старі часи та дитинство, зробімо чек знаної з дитинства найріздвянішої книжкової класики. Отже, «Лускунчик і мишачий король» Гофмана – є. Чарльз Дікенз – є. Щоправда, не із «Різдвяною піснею у прозі» (її поява тут «роздула» би книжку до просто неймовірних масштабів), натомість до вашої уваги «Історія про гоблінів та паламаря» цього ж автора. Так, Дікенс, як бачимо теж писав про гоблінів, а оскільки дія відбувається ще й у Святвечір та на цвинтарі (бо паламар на півставки, як виявилося, працює гробокопачем), то оповідання це, повірте, теж атмосферне і захопливе. Ну і власне «Дари волхвів» – моє улюблене з дитинства оповідання О. Генрі «про двох нездогадливих дітей, які надто вже необачно пожертвували одне для одного найдорожчими скарбами свого дому» – теж є!

Чую голос скептиків: «Так це ж було вже!» «Ми таке вже читали!».

«А от і ніт!» – заперечу. 

У збірнику – цілих тринадцять нових оповідань українських авторів. Для тих, хто любить нашу сучасну літературу пропоную стару класику сприймати як прекрасне тло зі старих орнаментів для розуміння нашої сучасності.

Зрештою фінальний акорд цієї книжки –  щемке оповідання Юліти Ран про сьогоднішній воєнний Харків. «Ми не випадково починаємо і закінчуємо цю книжку з розповіді про святкування Різдва під час війни, війна і свято – дві форми існування часу в безчассі», – це знову з передмови. 

А починається книжка зі «Святвечора у воєнні часи» Едварда Пейсона Роу – історії про повернення з полону батька родини у часи Громадянської війни у США. Це оповідання життєствердне та тепле, втім, є у книжці й чимало сумного і трагічного, бо ж Різдво – це не про утопію, а про наше життя і живу містерію у ньому.

Так чи інакше – книжка дивуватиме із кожним оповіданням. Часом – тим, що у ньому взагалі й мови нема про Різдво, лише про містичні сліди на снігу (блискучі «Сліди» Карела Чапека). «Але ж є текст, а є підтекст,» – скажете ви. Я тільки кивну і завважу, що крізь оповідання «Дим» Винниченка взагалі було важко прорватися, і єдине, що тримало мене на плаву, це – знайти відповідь на питання, чому тут підзаголовок – «Різдвяна казка»? 

Що ж, на щастя, бувають такі люди, хто вільний час довкола свят любить присвячувати читанню – пошуку питань та відповідей, мандрівці крізь час та простір, між символами та ідеями, крізь здогадки та потрактування… Саме для вас цей новенький різдвяний товстунчик. Не плутати із лускунчиком. Втім, можна і плутати, адже лускунчик там теж, як ми зазначали, теж у комплекті. 

Міський простір із його багатошаровістю, багатокультурністю, багатоголоссям — прекрасна рамка чи тема для освітніх творчих проєктів, зокрема у середній та старшій школі. Важливий акцент: це саме та тема, яка у творчий та конструктивний спосіб об’єднує покоління, а тому чудово пасує для гармонійної співтворчості учнів та вчителів: освітяни у межах роботи над таким проєктом мають можливість закласти максимум освітніх можливостей для пізнання історії, архітектури, літератури, соціології, міської культури нашої столиці, а для підлітків Київ — багатющий простір для пошуку та реалізції власних творчих ідей.

Із молодіжним письменницьким клубом «П’ятниця.Вечір» від Центральної бібліотеки ім. Т.Шевченка для дітей міста Києва ми обрали простір нашої столиці — реальний, історичний, міфологічний — для нашої творчості, і перше завдання, яке постало перед нами — способи дослідження Києва. Питання увиразнилося таким чином: як саме вивчають Київ письменники, які творять сучасний київський текст?

Книжки про Київ, зокрема у жанрі фентезі – великий тренд в український літературі для підлітків, для знайомства з яким рекомендуємо огляд Ксенії Сокульської Інший Київ: задзеркалля столиці в підлітковому фентезі. Одна із важливих книжок у межах цього тренду – «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, відзначена Топом БараБуки-2024 як «Фентезі року». Тож саме до цих двох письменниць ми звернулися із проханням долучитися до засідання нашого онлайн-клубу та розповісти про свої підходи до вивчення київського простору. Нижче у конспективному вигляді подаємо озвучені письменницями ідеї, адже, на нашу думку, вони можуть стати у пригоді багатьом іншим клубам та класам, які теж вивчають нашу столицю.

Джерела дослідження Києва від

Мії Марченко та Катерини Пекур

1. Електронні мапи

а) Оскільки зараз чимало киян тимчасово виїхали зі столиці (до того ж не обов’язково бути киянами, щоб хотіти досліджувати київський простір) — помандрувати Києвом без фізичної поїздки дають можливість сервіси Google maps, Google street view. Часто на цих електронних мапах ми бачимо те, що при прогулянці непомітно. Наприклад, озеро на вулиці Антоновича, що знаходиться на закритій території.  

б) А для мандрівок історичним Києвом існує «Машина часу і простору» від Державного політехнічного музею ім. Бориса Патона https://museum.kpi.ua/map/ — Колекція карт, аеро- та супутникових фото Києва та околиць. З X століття до 1950-х років.

2. Прогулянки Києвом

Звісно ж, найпопулярніший та, певно, найкращий спосіб відчути місто та дослідити його. Саме під час прогулянки можна знайти початкову точку свого подальшого дослідження: старі будинки, водойми та острови, старі плодові дерева (вони з великою ймовірністю були частиною чиєїсь садиби). Не варто забувати, що важливі меморіальні місця — це кладовища, які бережуть пам’ять про видатних киян. Втім, вирушати на прогулянку-екскурсію цього типу необіхдно у супроводі дорослих осіб та пам’ятаючи про техніку безпеки.

3. Книжки та електронні джерела

а) Видання з історії Києва – це ціле море назв та авторів, тож виходити у нього варто із певних конкретних позицій. Ми радимо серію «Невідомі периферії Києва» С. Широчина та О. Михайлика.

б) Відеоблоги (зокрема блог Кирила Степанця) та фотоблоги про Київ, (гарний приклад – інстаблог KyivAndProvince) – чудова нагода не лише дізнатися більше про столицю, а й дослідити, як києвознавство живе та процвітає у нових форматах.

Важливий акцент від авторок «Дітей вогненного часу»: зараз для нас важливо також відходити від імперських міфів про Київ, зокрема про «булгаківський Андріївський узвіз», шукаючи і знаходячи нові цікаві київські сюжети про нашу власну історію. 

Тетяна Стрижевська, авторка пізнавальної книжки «Химерний Київ. Легенди, лякачки та цікавинки», стала почесною гостею чергового відкритого засідання нашого клубу і поділилася ось такими ідеями вивчення Києва для творчих проєктів.

Джерела дослідження Києва від Тетяни Стрижевської

1. Авторські та тематичні екскурсії

Це прекрасне джерело знань про Київ. На відміну від традиційного підходу до вибору екскурсії, авторські збирають охочих послухати про нашу столицю навколо певної харизматичної постаті-києвознавця (згадаймо знову того-таки Кирила Степанця), а тематичні – навколо захопливої теми (скажімо, підземний Київ).

2. Вірші поетів-киян

Поезія, звісно, не може бути джерелом наукової історичної інформації, однак вона передає атмосферу, «клімат» або ж «вайб» певного району Києва своєї доби, що дуже важливо саме для творчого осмислення київського простору. В Ірини Жиленко можна знайти поетичний образ центру Києва, в Аттили Могильного – образ Відрадного, а в перших збірках Василя Стуса – святошинські краєвиди.

3. Київська періодика

Архіви старих газет та журналів допоможуть знайти та зібрати сюжети київської історичної щоденності. Однак потрібно пам’ятати, що періодичні видання попередніх історичних епох – зокрема радянської доби та часів Російської імперії – мають потужну ідеологічну складову, яку варто брати до уваги.

Важливий акцент від авторки «Химерного Києва»: окремий малодосліджений світ у всесвіті Києва – це історичні київські рекреаційні зони, тобто дачі заможних киян, у мальовничих київських передмістях, деякі з яких уже давно є частиною Києва (скажімо, Святошин).

Сподіваємося, ці конспективно викладені ідеї стануть в пригоді усім, хто має на меті – індивідуально чи в групі – долучитися до великого гурту авторів, які кожен на свій лад творять новітнє бачення нашої столиці. А усіх молодих письменників від 14 до 18 років, хто хотів би долучитися до нашого гурту – клубу «П’ятниця. Вечір» від Центральної бібліотеки ім. Т.Шевченка для дітей міста Києва – ми запрошуємо долучатися до наших засідань, які відбуваються щоп’ятниці о 17:30 за посиланням .

Чим приваблюють нас фантастичні світи?

«Ну і питання у вас,» – можна відповісти на це, і мати повну слушність.

Адже тут можуть бути тисячі відповідей. Та одна з важливих властивостей фантастичних світів літературних творів, неймовірно чарівна та продуктивна – той факт, що у ці світи можна навідуватися. Перечитувати улюблений роман під настрій чи певний сезон – і так ходити знайомими вулицями, помічаючи все давно знане і відкриваючи нове, що раніше, з погляду іншого досвіду, залишилося непоміченим.

А можна навідуватися як співтворець, адже що більше деталей містить літературний твір, що детальніше розроблений його світ, то більше можливостей для нової історії можна знайти у ньому. А фанфік – це не лише розвага, але й чудова вправа для любителів творчого письма, на яку ми радимо звернути увагу викладачам. Адже коли учні не в захваті від чергового твору про те, «що хотів сказати автор», ідея написати фанфік може викликати більше ентузіазму.

Насправді далеко не кожен фантастичний роман чи повість дає простір для широкого вибору сюжетів можливих фанфіків, тобто читацьких аматорських текстів за мотивами оригінальних літературних творів. Втім, коли ми із учасницями клубу книжкових досліджень ЖоржЛаб обговорювали «Місто тіней» Мії Марченко, виявилося, що фанфіків саме на його основі можна написати величезну кількість, тільки бери і твори. Тобто сідай і пиши.

Фантастична повість Мії Марченко має довгу історію, вона сама – цікавий персонаж у нашій літературі для підлітків. Уперше з’явилася друком у видавництві «Фонтан казок» у 2016 році, отримавши відзнаки Корнійчуковської премії, «Коронації слова», конкурсу «Напишіть про мене книжку» і відзнаку Топу БараБуки за дебют року у прозі. Пізніше книжку перевидав «Наш формат». А цього року – видавництво Жорж із новими ілюстраціями Оксани Домахіної (усі попередні видання прикрашали художні роботи Надії Дойчевої-Бут).

Цікавий акцент, який став претекстом цього нашого матеріалу: 2018 року з ініціативи експертів Міносвіти повість було включено до списку рекомендованого читання для 7-х класів НУШ, в складі теми Національно-визвольна боротьба.

Однак боротьба майстрів із казкового міста проти короля-узурпатора Маґнуса – це лише один із рівнів повісті. Адже це ще й історія дванадцятирічної Марти, яка втратила маму, її стосунків із батьком Алексом та новим другом Дані. А до того ж (а, може, і найперше) – Різдвяна містерія. Та й світів у повісті теж не бракує – це і реалістичні Місто-біля-моря (за яким вгадується Рига) та Місто-на-горах (образ нашого Києва), фантастичне Місто Тіней, яке колись було Королівством Золотих Веж. А ніби між ними – загадковий, святковий та подекуди страшний світ ляльок, який моторошно нагадує фрагменти обох інших світів.

Тож для всіх, хто мав приємність прочитати цю повість, а особливо – для класів та книжкових клубів ми пропонуємо цілу картотеку ідей для фанфіків. Писати їх можна наодинці та спільно. І окрема приємність –  читати вголос або ділитися із друзями і потім обговорювати. 

Тож, будь ласка, ось наші ідеї. Із величезною імовірністю кожен з охочих творити фанфіки знайде тут щось для себе.

Анна Полегенько 

Ідея перша. Місто тіней до Марти, але під час правління Маґнуса

Про те, що відбувається у Місті Тіней в останні дні правління лихого короля ми дізнаємося виключно завдяки пригодам Марти, але хіба не цікаво було б почитати про це величне місто ремісників до її появи? Я пропоную заглибитися далі в історію міста та пофантазувати про те, як би жили вже знайомі нам персонажі, наприклад Тобіас, лицар Роланд або принцеса Мафальда під час цієї довгої зими. Як вони виживали? Із чим їм довелося стикнутися? Як зародилася їхня надія на порятунок? Усе це можна розкрити обравши цю ідею для свого твору.

Ідея друга. Що як книга «Місто Тіней» була написана для старшої авдиторії?

«Місто тіней» Мії Марченко написана для віку 12+ і вивчається у 7 класі, тому, звісно, головна героїня в деяких моментах поводиться як дитина, а сам сюжет не показує нам багато жорстокості. Але чому б не уявити Марту старшою на 3-5 років і не пофантазувати, які пригоди могла б пережити вже 15-17-річна підлітка у Місті Тіней? Що як від віку її сприйняття світу докорінно зміниться? Якими в такому разі могли б бути її стосунки з Алексом, чи дійсно існувала б дружба з Дані та найголовніше – чи могла би Марта закохатися? 

Окрім змін у головній героїні, цікавою темою для роздумів є також саме Місто Тіней. Якби книга була написана для старших підлітків, то, можливо, ми могли б отримати набагато похмурішу картину міста та його мешканців. Обравши цю тему ви можете дати волю фантазії та знайти відповіді на запитання: якою була би Марта? Що сталося би з Містом? Чи змінився би фінал історії?

Надія Кучіна

Ідея третя. Небезпека повертається

Уявіть життя Марти, коли їй 17. Вона спокійно живе з Алексом, Дані та Еммою. Про пережиті пригоди згадує з теплом на душі, та все ж не часто. 

Все змінюється напередодні Різдва, коли дівчинці починають снитися дивні сни. Вони попереджають: Місту Тіней загрожує небезпека. Коли це все вже незмога терпіти, Марта вирушає до Міста Тіней. 

Виявляється, місто втрачає свою життєдайну силу. Підмайстер Яспер, який тепер Золотий король, з усіх сил намагається убезпечити місто від знищення, проте сам він це зробити не в змозі. Тож Яспер і Марта стають боронити місто пліч-о-пліч. Разом вони проходять багато випробувань, які, здається, запалюють між ними вогник симпатії.

Чи можлива між Мартою і Яспером любовна лінія?  Якщо так, то як вона буде розвиватись, адже вони живуть у різних світах? Чи все ж між ними завелика різниця у віці?

Катерина Захарчук

Ідея четверта. Що як з часом у Інґе зародилися почуття до Емми?

Уявіть, як Інґе та Емма почали спілкуватися з певної причини та у них обох згодом виникли романтичні почуття одна до одної? Пропоную пофантазувати, як би це було, якби у них почалися стосунки і все, що було до того, та те, що вони обидві відчували, перевернулося догори ногами. Як би ці відносини розвивалися? Як би це вплинуло на життя Дані, якби у нього з’явилася іще одна матір?

Ідея п’ята. Що як всі події, які відбулися в Місті Тіней, були вигадкою Марти?

Є певна ймовірність, що все, що трапилося, було вигадкою Марти, спричиненою розладом, який дівчинка отримала після смерті мами. Не тільки її батьки були розлучені та жили окремими життями, мама захворіла та згодом померла, що мало лишити глибоку психічну травму у дитини. Пропоную розглянути варіант, в якому всі події відбувалися в голові Марти, і що з часом вона це зрозуміла.