Маючи цього літа на полицях нову книжку Володимира Аренєва — невеличке стильно оформлене видання, з обкладинки якого на нас дивиться вгодований кіт (дуже несхвально) і сич (трохи більш доброзичливо), над ними височіє великий пес, а огортає всі три постаті змій, що поглинає власного хвоста (легендарний Уроборос) — можемо ствердити зародження чи принаймні ре-актуалізацію нового формату в українській підлітковій літературі. Це книжка-загадка. Або інше формулювання — інтелектуальна задачка для начитаних підлітків.

І з самого початку дуже важливо підкреслити: хай тендітність видання та те, що подекуди у книгарнях воно виринає на полицях для молодшого шкільного віку, не вводить вас у оману: це читання для підлітків. Дуже сподіваюся, що ілюстрації Дмитра Кривоноса (чого варті хоча б виразні руді акценти на чорно-білих зображеннях) досить однозначно просигналізують цільовій аудиторії: це ваша книжка. Хоч, звісно ж, досить незвична.

Кілька слів про цю незвичність. Читання — це ще й інтелектуальне дозвілля. Пишу “ще й”, бо воно має, звісно ж, чимало інших функцій. Однак зараз мова саме про “їжу для розуму”: що більше я спілкуюся із сучасними підлітками, то більше бачу запит саме на інтелектуальність — на глибокі розмови, читання як вихід на нові теми, обшири, моделі мислення. Володимир Аренєв іде саме на це поле і пропонує ось яку гру. 

Невелика різдвяна повість. Дванадцять коротких розділів, післямова та додатки. Головні герої — Музиканти. Чому? Як? Чого? Звідки? У тексті прямо не пояснено, чи не єдина ниточка, яку тут маємо, — асоціація із казкою «Бременські музиканти». Загалом знання казок — просто-таки необхідна передумова читання «Музикантів». Також певні ключики для розуміння цієї книжки-ребусу дають рядки з народних пісень, подані в епіграфах. Рядки ці надзвичайно цікаві, із великою ймовірністю тут ви читатимете їх уперше (в післямові автор зазначає, що цитує їх за виданнями народних пісень у записах В. Гнатюка та Лесі Українки). Втім, рядки ці не стільки щось пояснять і розкриють наперед, як навпаки — підважать ваше розуміння та запроблематизують.

То хто ж ці Музиканти? Вередливий та норовливий кіт Рудий, сліпий товариський та ґречний пес Мавр і тривожна й ділова сичуня Нікса. На самому початку оповіді вони «знову не мали прихистку»: отже, це герої-мандрівники, і ми їх зустрічаємо далеко не на початку подорожі. Далі розгортаються події казкові, міфологічні, символічні, дивовижні. 

Та навіть не намагайтеся «проковтнути цю книжечку за півгодинки». У авторки цих рядків її читання забрало години і години. А як інакше, коли тут на кожній сторінці, у кожному абзаці, а подекуди й у кожному реченні нові і нові відсилки, символи, згадки, загадки, та ще й подані крізь специфічні діалоги та дії головних героїв.

До речі, щодо героїв. Уклавши угоду (еге ж, казкові та фентезійні персонажі просто схибнуті на укладанні угод, без цього в їхньому світі нічого путнього не робиться) зі старим чоловіком із вкритим шрамами обличчям, на якому очі «здавалися чужими — наче два густо-сині ґудзики, вирізані з криги», Музиканти залишаються у дивному приміщенні, заставленому різними предметами (які, звісно ж, насправді предметами не є, бо це ж книжка Аренєва). Аж тут незвичним чином у приміщенні з’являється дівчина-підлітка Марія. І з нею пов’язана сюжетна лінія, яка тягнеться «від серця» (тобто не геть усе тут тренажер для розуму), і пов’язана вона із темою переживання війни поколінням сучасних підлітків.

«Сови мудрі пташки, а в котів добра пам’ять, зате ми, собаки, чуємо серцем. За цим усім стоїть якась особлива історія.»

Більше боюся сказати, щоби не псувати зусилля того, хто склав наприкінці книжки «Запитання для книжкового клубу» — не хочу давати на них свої варіанти відповідей. Загалом провести книжковий клуб за цією книжкою — чудова ідея. Головне — не думати забагато про всі можливі сенси та їхні конотації, інакше можна непозбувно збентежитися. Як-от, скажімо, читаючи текст на сторінці 70, коли один герой, котрий є уособленням певного аспекту часу, звертається до героїні з біблійним іменем Марія (нагадаємо: історія — різдвяна) із такою фразою: «Навряд вам пояснюють там (тобто у школі) про колообіг сенсу у світах».

Певно, ця книжка і є про колообіг сенсу у світах. Коли я брала інтерв’ю у автора у 2020 році після виходу його книжки «Сапієнси», на питання, хто, на його думку, є ідеальним читачем цієї книги, Володимир не вагаючись відповів: «Певно, я сам». Мова йшла про те, що текст «Сапієнсів» насичений інтертекстуальними посиланнями, цитатами, алюзіями та — як тепер заведено казати — «пасхалками». (Хоч, як на мене, красивіше казати «писанками»). Мушу зазначити: відтоді мало що змінилося. Ідеальним читачем Аренєва так і лишився сам Аренєв. Втім, це не означає, що цю книжку-ребус не варто пробувати розгадати. Не можу пообіцяти, що саме вам це вдасться, але сам процес безперечно подарує чимало знахідок. 

І про це потім хочеться поговорити. 

Говорячи про іноземний досвід популяризації книжок та читання, хочеться звертатися до найцікавіших, найбільш творчих прикладів, які дарують натхнення на пошук нових методів та сенсів у нашій конкретній ситуації. Як я вже писала свого часу у своєму есеї “Для цього не потрібен автор: хто замість письменників популяризує книжку. Польський досвід”, опублікованому на порталі Посестри, у сучасному книжковому просторі Польщі існує таке явище, як аніматори літератури (або ширше – аніматори культури) – люди, які професійно займаються проведенням цікавих книжкових заходів для дітей без участі автора. Беата Квєцінська та Мацей Домбровський — аніматорський дует, який особисто мене дуже надихає. По-перше,  саме вони у перші роки повномасштабної війни багато працювали з українськими дітьми, тож я не раз мала приємність спостерігати за їхньою роботою. По-друге, це аніматори, які рефлексують над своєю роботою та навчають освітян своїх авторських методів, що робить їх надзвичайно цікавими співрозмовниками. Не дивно, що 2023 року нагороду Аніматор року від міста Кракова отримали саме Беата Квєцінська та Мацей Домбровський.

У нашій розмові для БараБуки я розпитала відомих краківських аніматорів про речі, котрі, як на мене, жваво цікавлять наше дитлітівське середовище: це, по-перше, вибір книжки та робота із нею, планування та проведення самого літературного майстер-класу, заняття із українськими дітьми під час повномасштабної війни та професія книжкового аніматора у Польщі.

Вибір книжки

Беата: Зазвичай ми шукаємо таку книжку, яка нас надихне та зацікавить, розсмішить та зворушить наших внутрішніх дітей. Цим натхненням може бути історія чи ілюстрація, обкладинка чи навіть одне слово. Книжок ми взяли у роботу вже дуже багато, і для нас найважливіше, щоби на літературних майстер-класах, які ми проводимо, створити такий простір, у якому книжка була би для дітей супер-пригодою.

Мацей: Ми також використовуємо книжки як знаряддя на майстер-класах. Так, зізнаюся, ми використовуємо книжки, щоби зустрітися із дітьми, і щоби переказати дітям якусь думку, з якої вони можуть зробити щось більше. Ми не даємо готових відповідей, радше пробуємо їх зацікавити книжкою, заохотити, щоби вони самі чи з батьками пошукали відповіді на певне питання. І намагаємося якось творчо трансформувати певний елемент цієї книжки. Тому книжка має нас надихати. Бо коли вона нас надихає, то найчастіше вона надихає і дітей.

Беата: Мені здається, тут важливо те, що книжка є знаряддям, але також претекстом до зустрічі, у нашому випадку, із юною людиною. Ми зазвичай готуємо їх до розгортання книжки, сама книжка завжди є сюрпризом, нагородою, чимость захопливим. І ми хотіли би це укорінювати у юних читачів, щоби вони брали до рук книжки для того, щоб щось пережити разом з героєм, разом з ілюстратором, з автором.

Мацей: Бо ж книжка — це більше, ніж просто друковані сторінки, ніж якась історія на них, ніж певна ілюстрація, бо ж це також історія автора, ілюстратора, а також історія недосказана, або така, що існує паралельно до того, що відбувається у книжці. Тому дуже часто книжка перегукується із певним досвідом дитини і діти переживають свої досвіди, відображені у цій книжці. Так само, як і дорослі.

Планування та структура заходу

Мацей: Для нас дуже важливо поважати те, що діти мають окреслений скінченний ліміт часу, у якому можуть тримати концентрацію. І дуже швидко знудужються якимось одноманітним темпом занять. У зв’язку з цим ми орієнтуємося зокрема на досвіди з кіно та театру, пробуємо створити певний сюжет занять. І в тому сюжеті вводимо героїв, показуємо конфлікт, шукаємо розв’язки, означуємо фальшивий пункт кульмінації і так далі. Ми використовуємо ці сюжетні елементи у заняттях і намагаємося динамічно реагувати на поведінку дітей і змінювати темп. Тож починаємо швидко, зазвичай це розігрів.

Беата: Зазвичай використовуємо для цього рух, музику, найчастіше — музику із фільмів, яка гарно ілюструє певну ситуацію, і вже під час цього розігріву проводимо вправи на уяву: переносимося на пляж чи до лісу, залежно від того, про що розповідає книжка. Діти ще не знають, що зараз сядуть і читатимуть цю книжку, уже будучи у певному місці. Бо ми вже з ними починаємо уявляти, що треба спакувати, щоби піти на прогулянку до лісу чи що треба зробити, коли зустрінемо якихось конкретних звірів.

Мацей: Тож перша частина занять — це такий подвійний розігрів. Бо здається, що це розігрів тіла…

Беата: …Але це ще й розігрів фантазії.

Мацей: Потім переходимо до спокійнішої частини: знайомимося із книжкою. Вона завжди є певним відкриттям. Часто ми користуємося якимось таким прийомом, наприклад, ховаємо книжку у якомусь місці в залі, скажімо, у старій валізці, або закопуємо її під горою подушок, або ховаємо її на полиці з книжками — у різних місцях, де діти можуть її знайти.

Беата: Скажімо, от у залі стара валізка чи скриня, у якій схована книжка. Запрошуємо дітей у центр і говоримо, що хтось нам залишив цю валізку чи хтось нам прислав її поштою. Або ж — погляньте, що це!? Послухаймо, чи щось є всередині? Воно важке чи легке? А може, якось пахне? Працюємо уявою: що там може бути? Відкриваємо валізку, витягаємо книжку і замислюємося із дітьми, що може бути всередині, як виглядає обкладинка, чи вона нам уже щось розповідає? Часом, коли діти трошки старші, ми просимо їх самостійно прочитати назву книжки, і це уже підказка, про що буде історія. Так ми будуємо напругу до того, як розгортаємо книжку. Часом із молодшими дітьми використовуємо таку вправу: кажемо, що не можемо відкрити книжку, вона закрита, запечатана, просимо, щоби вони набрали багато повітря і ніжно подули на сторінки книжки, щоби вона нам відкрилася. Тож концентрація тут сто відсотків на тому, що ось-ось має відбутися. Ну і читаємо.

Мацей: Зазвичай читання є таким часом перепочинку для дітей. Вони уже розслабляються, однак налаштовані на цю історію і не можуть дочекатися, що там відбудеться.

Беата: У них починають поєднуватися ці рамки. Наприклад, історія про море, а хвилю перед тим ми гралися у море, назва починає з цим поєднуватися, обкладинка починає із цим поєднуватися — і ми входимо в історію. Ми віддаємо дітям простір, щоби вони почувалися вільно. Одні сидять, інші стоять, треті крутяться, бо вже не витримують дочекатися, що зараз станеться. Ще хтось лежить. Тут повна свобода: хто як хоче. Ще комусь комфортно притулитися до когось іншого під час слухання. Ми приймаємо кожну форму слухання. Тільки стараємося, щоби ті діти, які трошки далі, теж бачили ілюстрації. Оскільки заняття ми проводимо в дуеті, то маємо можливість так розподілити ролі: Мачек зазвичай читає книжку, а я — по іншій стороні, з дітьми. Я спостерігаю, як діти реагують на читання. Часом буває так, що трапляється складне слово і вони соромляться перепитати. То я сама запитаю: “Пане Мачеку, а що означає це слово?” Або перепитую про щось, що могло би їх зацікавити. Тобто запрошую їх говорити, освоюю їх із тим, що можна ставити питання, входити в діалог, що читання — це відкритий простір розмови. І ті діти, які ходять на наші заняття регулярно, усе частіше починають щось питати, замислюватися вголос.

Мацей: Перестають соромитися, що чогось не знають. Не знати — це дуже людське, усі ми чогось не знаємо. Ми не знаємо разом із дітьми, адже часом вони ставлять такі питання, до яких жоден дорослий не готовий. Але, я думаю, основним тут є те, що ми не стараємося бути автентичними, а що ми і є автентичні. Якщо ми граємося у щось, то граємося разом із дітьми. Під час читання також треба передбачити час на те, що діти ставлять питання, а потім розповідають про свої досвіди, і треба їм дати час це зробити, поділитися цим з іншими.

Беата: І ось книжка закінчується, ми її закриваємо і відкладаємо в якесь безпечне місце, куди завжди можна зазирнути під час занять. А наступна частина занять — це художня частина, творча. Ми зазвичай тут використовуємо певні художні техніки, творимо якісь нові речі, інспіровані, звісно ж, книжкою.

Мацей: У цій частині концентруємося на тому, як щось зроблено. Ніколи не використовуємо якихось напівфабрикатів, завжди намагаємося створити щось від початку до кінця. І це потребує підготовки і розуміння, що саме можна створити з якою віковою групою. Це індивідуальна частина занять, коли кожен творить дещо своє. А пізніше намагаємося зробити щось спільне. Наприклад, викорстати ці зроблені щойно речі для створення спільної виставки. Або використати щойно набуті навички для якогось спільного твору.

Беата: І тут ми переносимося до такої частини, власне запозиченої з театру. Зазвичай до майстер-класів ми готуємо певну сценографію, яку використовуємо у тій спільній частині. І тут, наприклад, разом із дітьми робимо певну інсталяцію. Скажімо, у нас є спеціальний куб, зроблений із простих дощок.

Мацей: Він має висоту два з половиною метри і служить такою кліткою, у якій можна прикрашати стіни, вішати фольгу, якісь мотузки, — робити усе, що нам спаде на думку.

Беата: Усе, що виходить до нас зі сторінки, із роботи кожної юної людини, але що часом буває більше за них самих, щось спільне. Оце спільне для нас дуже важливе. Бо ми бачимо на заняттях, що компетенції роботи у групі є компетенціями майбутнього, адже ми не можемо бути усі індивідуалістами, маємо працювати разом. Тому ми дуже дбаємо про те, щоби діти співпрацювали між собою.

Мацей: І це часом дуже важко, але ми пробуємо полегшити це дітям. Щоби вони вміли творити щось разом. І на кінець — якщо це заняття, що проводилися лише для дітей, то ми запрошуємо батьків чи опікунів. Щоби ті увійшли, побачили. Щоби дати дітям шанс пояснити своїм дорослим, що і як вони тут робили.

Беата:  Щоби діти також розповіли, про що була книжка, для чого ми це все малюємо, щоби могли цим поділитися. І щоб це був такий час опікун-дитина, щоби вони могли у цій миті бути разом.

Мацей: Це не так, що ми закриваємо дітей у залі, а потім випускаємо: ідіть собі! Ні, ми зустрічаємося з батьками та розмовляємо з усіма: з батьками, із дітьми. У нас є час на розмови, є час на родинні фото. Також часто ми проводимо родинні заняття, тобто такі, у яких беруть участь і опікуни, і діти.

Беата: Я ще розповім про один етап, який ми пропустили, перед розминкою. Як ми взагалі готуємо залу, у якій відбуваються заняття. Зазвичай ми не пускаємо туди дітей по одному. Двері зазвичай зачинені, і щось там за ними діється: або грає музика, або світло іншого кольору (ми маємо театральні лед-лампи, які змінюють колір світла). І діти зазирають у замкову шпарину, щоби підглянути: а який колір там сьогодні буде, чи щось пахне, чи там щось розвішане на стінах, що там чути? Тож напругу ми починаємо будувати іще перед входом у залу. Наш простір ми готуємо у дуже різний спосіб: часом там стоїть велика інсталяція, про яку вже згадував Мачек, — наш двометровий куб, а часом це лиш одне яблуко, яке лежить посередині. Чи розкладена парасолька (бо в книжці теж є парасолька). Або ми використовуємо якийсь певний колір.

Мацей: Хоч ми будуємо напругу із самого початку, але на кожне заняття готуємо також План “Б”. Завжди може щось не вийти, не спрацювати. А окрім цього завжди намагаємося створити безпечний простір для дітей. Це значить, що якщо ми гасимо світло, і стає темно, то ми завжди пам’ятаємо про те, що має бути місце, у якому діти, які бояться темряви, могли знайти світло. Наприклад, прочинені двері до сусіднього приміщення, у якому горить лампа.

Беата: Або ось такий приклад. Якось під час рухливого розігріву ми гралися ось так: ми в океані, тут плаває великий синій кит. Аж тут раптом виявляється, що маленька Аня боїться великих синіх риб. Це реальний випадок. Дитина любить наші заняття, але саме у цьому не хоче брати участі, хоче до мами, бо боїться великих синіх риб. Ну і що треба зробити? Треба просто дати велику подушку і сказати малій Ані, що це такий безпечний острів, і якщо хтось сяде на цьому острові, то нічого погано із ним не станеться. Тобто якщо є дитина, яка боїться, або просто прийшла перший раз і почувається невпевнено, то зазвичай стараємося робити в залі такі безпечні острови із подушок або з якоїсь тканини, з ковдри — що маємо під рукою. І говоримо діятм: ми бавимося, можемо бігати, гратися у чудовиськ у синіх хвилях і все таке, але якщо хтось боїться або почувається некомфортно, то тут безпечний острів, де ніхто вас не наздожене і не схопить. І, звісно ж, діти цим користуються. Бачимо це часто, коли дитина перший раз на заняттях і не знає цієї формули, що тут дорослий перетворюється на велике чудовисько, яке ганяється за дітьми, або на кита, або на квашений огірок… Тож цей безпечний простір дуже важливий, і діти сідають перший час там, і приглядаються, що відбуваються, як бавляться інші діти, а пізніше долають цей бар’єр і зіскакують із острова до спільної забави.

Заняття із українськими дітьми та культурна різниця

Беата: Я вважаю, що усі діти є дітьми, тобто кожну дитину можна запросити до пригоди, до гри, до пізнавання світу. І щойно вони відчують себе у безпеці — стають найбільш творчими істотами на світі.

 Мацей: Ми проводимо заняття для дуже багатьох груп. На жаль, дітей часто ділять. Ділять на дітей польського походження та іншого походження, дітей із такою неповносправністю чи з іншою. І створюють такі штучні групи. Так, був такий час, коли ми проводили заняття окремо для українських дітей із батьками.

Беата: Ми не знаємо української, тож нам здавалося, що буде мовний бар’єр, це було наше найперше побоювання. Однак тоді з’явилася одна мама, яка сказала, що вона українка і може перекладати наші заняття, перекладати книжку. Щоби ми виходили усі з одної площини — усі розуміли книжку. А в інших частинах заняття, творчих, ми старалися комунікувати уже іншими методами, щоб слово вже не було тут найважливішим.

Мацей: Іншим великим викликом було для нас те, що ми мали взаємодіяти із дітьми, які мають досвід війни. І у нас було велике побоювання, що ми будемо ставитися до цих дітей якось особливо. Але ж ми усі збираємося тут, щоби гратися, бути щасливими, створити гарні спогади. І всі ми тут є дітьми увесь час, незважаючи ні на що.

Беата: Я маю зазначити, що майстер-класи для українських дітей — це був такий порух серця. Ми не знали, що маємо зробити, коли почалася повномасштабна війна. Звісно, можемо переказати гроші, але що ми можемо зробити самі? І ми вирішили із Мачеком — зробімо те, що ми робимо найкраще — створімо такі майстер-класи. І це для мене було великим стресом. Я чудово пам’ятаю ті перші заняття, на які записалося біля двадцяти родин, дітей було дуже багато. Я сильно стресувала:  як це буде? І ця мама теж, вона ж не була професійною перекладачкою, а просто мамою з дитиною, які жили у Польщі ще до повномасштабної війни. І як ми справимося? Я не дуже розуміла, що робити. Прийшли діти, вони були перелякані, і ми теж. Тоді я зловила одну дівчинку і сказала їй: “Доганяй!”. Доторкнулася до її плеча — і стала тікати, а вона стала мене наздоганяти. І так раптом по Палацу Потоцьких — престижній локації у самому центрі Кракова — діти, ми і батьки почали разом грати у догонялки. Мова не має обмежувати. Це дало нам всім спільний знаменник — усі ми маємо у собі дитину або є дитиною. І ще для нас було дуже важливим, що діти нас багато чого навчили, вони хотіли нам презентувати свою мову. Ми читали книжку про ведмедя і питали, а як буде українською ведмідь. І вони почувалися експертами у цій галузі. Ми хотіли, щоби вони відчули, що ми хочемо з ними ближче познайомитися. Інший випадок — у нас була така книжка про рукавичку, і виявилося, що це ваша історія, тож діти почали нам розповідати про це. Тож та мама замість того, щоби перекладати нас дітям, стала перекладати нам те, що діти хотіли розповісти. Цю ситуацію ми розглядали так, що ми хочемо якнайбільше навчитися у дітей. А для них цікавість дорослих була дуже важливою.

Мацей: А я хочу зізнатися в одній речі. Якось ми зробили таку страшну дурість. Ми працювали із книжкою, яка називалася “Клопіт”. І в ній клопіт полягає у тому, що донька випалює на улюбленій маминій скатертині слід праскою. І далі на кожній сторінці зображено, чим може бути цей слід, у що він перетворюється. У якісь солодощі, у маленьку дитинку… До обрису цього сліду від праски домальовуються певні деталі — і це перетворює слід від праски на щось інше. І була одна сторінка, на якій падала ракета: той слід перетворився тут на ракету.

Беата: І ми подумали, що це будуть погані асоціації, тож заклеймо цю сторінку. І ми її заклеїли, щоби оминути це, не концентруватися на цьому. То була страшна дурниця, бо ми хотіли приховати щось, що є.  Це важливо для дітей. І, звісно ж, хлопець на ім’я Іван, одразу спитав: а що там таке? Що там заклеєне? І ми відкрили — і це ще більше виросло…

Мацей: Так завжди буває, коли не говоримо правди. Діти відразу бачать, де нам важко, де у нас проблеми, де ми з чимось не справляємося. І це трошки несправедливо — показувати дітям, що все гаразд, немає проблеми. Адже має бути чесність відносно дітей: нема нічого поганого в тому, що ми у складній ситуації, однак спробуймо якось із неї вийти, зробити щось із нею.

Беата: Я не відчувала великої культурної різниці, коли працювала з дітьми, натомість не раз відчула такі глибокі емоції зі сторони опікунів: мам, бабусь. Бо ситуація читання книжки є настільки інтимною, що асоціюється із безпекою, з домом, з родинним вечором. І для нас стало викликом, як працювати з дорослими, адже на заняттях з українськими дітьми для нас було важливо, щоби вони не були самі. Це був відкритий простір, діти могли приходити із мамами, з бабусями — зі своїми опікунами. І тут ми більше концентрувалися на тому, як провести крізь ці заняття дорослих, які брали участь. Бо неодноразово хтось із них зронив сльозу під час читання книжки. Ми ж проводимо заняття дуетом, і зазвичай Мачек читає книжку. А коли чоловік читає книжку, це асоціюється із татом, якого не було поряд… І чути було ці емоції. А якщо говорити про мову, то діти з цим не мали жодних проблем: коли вони бачили, що нас цікавить українська мова, то і в них з’являлася цікавість до польської. А якщо хтось із дітей говорив польською, то вони моментально ставали нашими асистентами і перекладали нас. Більшим викликом це стало для дорослих, для них це була складна ситуація і важче їх було запросити до такої дитячої гри. Однак якось був такий випадок: ми розкидали двадцять кілограмів силіконових кульок, і це літало скрізь, уся зала була цим наповнена. Тоді ми переламали якийсь бар’єр — і дорослі почали бавитися, забувши на хвилинку те, чим мали заняту голову. То був наш малий великий успіх. Бо дітей було значно легше запросити до гри зі зрозумілих причин.

Мацей: На початку нам було важлливо, щоби це були заняття для українських дітей та родин, бо ми не хотіли змушувати до асиміляції, до інтеграції із польськими дітьми.

Беата: Але згодом ми дійшли до того етапу, коли їх об’єднали, і вже не було окремих майстер-класів для українських і для польських дітей.

Мацей: Та ми не хотіли цього робити відразу, щоби не створювати складної ситуації для дітей, які не знають мови, для батьків, яким часто важко щось спитати. А після якогось часу це вже не мало жодного значення. Зрештою, так ми подолали власні бар’єри, бо для нас це теж було викликом.

Професія книжкового аніматора в Польщі

Беата: Ми завжди готові розповісти про свій досвід, навіть онлайн, освітянам в Україні. Бо ми також проводимо такі навчання для вчителів в Польщі, вчимо їх, як проводити літературні майстер-класи. У Польщі теж немає такої професії — освітянин у сфері книжки. На початку ми самі вигадували історії, щоби проводити за ними майстер-класи. І вигадали їх якусь неправдоподібну кількість, після чого нам на думку спала така проста ідея, що існує ж так багато книжок, які можемо взяти на майстер-клас. Ось так почалися перші літературні майстер-класи. Тож нас ніхто не вчив, як проводити літературні майстер-класи, натхненні певною книжкою, саме таким чином. Це наші напрацьовані робочі теорії та сценарії. Ми самі тестували ті чи інші рішення. Ось зараз ми розпочали цикл літературних майстер-класів для дітей зі спеціальних шкіл — із різними інтелектуальними порушеннями. І це те, що ми зараз розвиваємо: як із дітьми, які не говорять, проводити літературні майстер-класи, як сконцентрувати їхню увагу на книжці.

Мацей: Ми зустрічаємо дітей із різними видами інвалідності, часом із комплексними, і зокрема — інтелектуальними. І серед них також є багато дітей з України, які тут знайшли, сподіваємося, безпечне місце. І тут уже немає жодних поділів — це все діти або молоді люди, для яких ми намагаємося створити такий безпечний простір — зустрічі, контакти з книжкою, з мистецтвом, із творчістю.

Беата: І виявляється, що книжка — універсальний інструмент і розв’язок.

Що воно таке — українська література? Для мене особисто — це велика любов, ще й моя професія. Тому спершу слово «воно» у назві мене особисто дещо насторожило. Та потім, придивившись, я зрозуміла: переді мною одна з книжок пізнавальної серії «Що воно таке?». Як назва серії нон-фікшн — це досить вигадливо, тож я заспокоїлася і надихнулася поринути у текст…

Втім, поринути саме у текст мені не вдалося. Адже це сповнене гумору видання про українську літературу є чудовим поєднанням тексту та ілюстрацій. Забігаючи трохи наперед, зазначу: коли авторка пише про форми і жанри прози, то окрім тих, які ми всі вчили у школі, називає графічний роман, відносно новий жанр, у якому — зацитую — «візуальні елементи працюють на рівні з текстом, у ньому “читаємо” і літери, і зображення». Продовжуючи цю думку, хочеться запропонувати нове жанрове визначення саме для цього видання — графічний нон-фікшн. Адже книжка побудована на поєднанні слова та візуальних елементів: тут ми бачимо не лише вдалі ілюстрації, а й інфографіку, комікси… Загалом кожен розділ-розворот детально продуманий візуально. 

І відтак логічно з’являється теза: «Що воно таке? Українська література» — це ідеальний набір навчальних візуальних (раніше казали — наочних) матеріалів. А з цього і наступна теза: це ж чудова шпаргалка для вчителя! Так, справді, для класів, у яких є інтерактивна дошка або можливість проєктування зображення на на стіну чи на дошку, а також для шкіл із онлайн-навчанням — це видання просто безцінне, адже воно дуже лаконічно підсумовує, схематизує, ілюструє та пояснює матеріал. Та навіть якщо можливості демонстрації сторінок цієї книжки немає, видання стане дуже помічним для вчителя власне у якості шпаргалки: воно дає можливість проглянути ключові моменти, тези, терміни, поняття та приклади до них за певною темою.

Проте не будьмо ж такі вчителецентричні! Адже ця книжка передовсім для учнів, вона чудово пасує для тих, хто хоче легко, швидко і з гарними емоціями познайомитися із ключовими поняттями, ідеями, термінами та процесами, пов’язаними з сучасним розумінням літератури. Важливо, що приклади авторка подає не лише із української класики та творів модернізму, а й із найсвіжіших сучасних книжок, які є або можуть бути у колі читання українських підлітків. 

Загалом учительський досвід авторки, про який ми дізнаємося з короткої довідки на задній обкладинці, тут видно і відчутно на кожній сторінці, буквально у кожному реченні. Відчутно, що всі ці поняття авторка не раз пояснювала аудиторії сучасних підлітків, і в цьому діалозі виробила своє бачення подачі матеріалу, його схематизації, якихось специфічних образів чи мемів, пов’язаних з тим, як краще витлумачити та ввести у контекст те чи інше поняття. Чого тільки варте пояснення композиції твору через — цитую — «структуру кота». Або ж цілий розділ «Байка — це сова», у якому бачимо схему, як намалювати сову, що прояснює схему, як аналізувати байки. Останнє, до речі, відразу ж і продемонстровано на байці Григорія Сковороди «Ворон і чиж». 

Особливо мені імпонує те, що окрім структурування і схематизування понять зі шкільної програми, авторка вводить додаткові важливі поняття, що можуть стати впровадженням на складніший рівень розуміння теорії літератури. Тут наведу приклад розділу, що називається «Відповідь знає казка» (саме цьому жанрові він і присвячений). На цьому розвороті із дотепними казковими ілюстраціями, який візуально організований за схемою дерева, ми знаходимо не лише згадку про те, що казки за змістом бувають про тварин, чарівні та соціально-побутові, але й декілька важливих речей, які виходять за коло шкільної програми і власне ведуть юного читача до глибшого розуміння цього жанру. Скажімо, тут ми читаємо розгорнуті пояснення таких тез як «казкам властива формульність», «герої казок бояться порушити заборону», «у казках присутня магія чисел», «фольклорним творам властива варіативність». 

Єдине на цьому розгорті, щодо чого я би, можливо, подискутувала із авторкою — це те, що вона називає кумулятивні казки одним із видів казок за змістом. Натомість я би радше стверджувала, що це формальна ознака, тобто кумулятивність казки – це риса її формальної організації. 

Однак усі, хто має вчительський досвід, знають, що шкільне знання тяжіє до певного спрощення. Тож часом вчителі обирають, де щось варто пояснити складніше, а де прийняти це спрощення. Приклад, який я навела вище, може стати основою гарної глибокої дискусії у класі стосовно форми і змісту літературного твору та взаємозалежностей між ними.

Серед питань, висвітлених у книжці (із ними можемо ознайомитися, переглянувши зміст) — не лише хронологія української літератури, визначення класики та поняття родів і жанрів, а й такі цікаві літературознавчі (еге ж, чому ні?) теми як сни, моря, міста й сади (та їхні, звісно ж, літературні віддзеркалення) і навіть почуття — сміх та страх (які, нагадаємо, є, сказати б, жанротворчими). Також тут знайдемо книгознавчі розділи «Анатомія книжки», «Хто робить книжки?», і навіть один безпосередньо про нас із вами — «Хто такий читач?». Важливо також, що на останніх сторінках розміщено глосарій найважливіших термінів, поділений, до речі, на дві групи: літературознавчі поняття (як-от метафора, сюжет чи повість) і загальні поняття, важливі для розуміння сучасної літератури (такі як контекст, елітарна культура чи перформанс). 

Загалом книжка створена на на перехресті з одного боку відваги, завзяття і бешкетності, а з іншого — серйозності, відповідальності і ґрунтовності. Саме ці риси, напевно, і притаманні найактивнішому вчительству, а також найцікавішим авторам навчальної літератури нового підходу. 

Неочевидне питання: коли ми беремо до рук це ошатне видання з вишуканим золотим тисненням, яке нагадує фоліанти минулих епох — «Казки для місяця. Нічниця-Чарівниця» — що ми тримаємо в руках?

Мій варіант відповіді складається із трьох важливих НЕ.

По-перше, це не просто окрема чудова історія, а частина одного великого унікального цілого.

По-друге, це не книжка-картинка, а ціла графічна повість — небанальний жанр для нашого дитліту.

По-третє, це не лише варта уваги новинка, а книжка, яка разом зі своєю попередницею —  «Вересовою міллю» — та імовірними наступницями творить абсолютно нову сторінку нашої дитячої літератури.

Почнімо із першої тези. Оксана Була абсолютно унікальна постать серед творців української дитячої літератури — усіма своїми книжками вона послідовно творить єдиний дивовижний усесвіт — світ туконі, який розпросторюється навіть іще далі, за межі книжок – зокрема у простір віртуальних ігор.

Від перших двох книжок-картинок, у яких головними героями були лісові тварини — «Зубр шукає гніздо» та «Ведмідь не хоче спати», — до двох книжок, на обкладинці яких уже з’явилися улюблені багатьма авторські чарівні лісові істоти туконі — «Туконі мешканець лісу» та «День народження ялинки», — і до двох останніх видань, які вже є графічними повістями і головними героїнями яких стали симпатичні та неповторні молі — «Вересова міль» та власне «Казки для Місяця: Чарівниця-Нічниця». Усе це єдиний продуманий унікальний авторський світ, і саме цим книжки Оксани Були, як на мене, приваблюють читачів, навіть якщо самі читачі — як це не парадоксально — не підозрюють про це.

Остання теза ґрунтується зокрема на моїх спостереженнях за життям книжок Оксани Були у перекладах. Нагадаю, що ця авторка є також однією із найпопулярніших українських авторів дитячої літератури у світі. Зокрема дві її перші книжки — активно читані у багатьох країнах. При чому їхні головні герої — зубр та ведмідь — далеко не рідкісні гості у книжках-картинках. Що цікаво, як виявилося, наприклад, у польській дитячій літературі зубр досить популярний персонаж. Це вже навіть не згадуючи про таку світову зірку дитліту, як ведмідь. Кого-кого, а ведмедиків у книжках для найменших аж ніяк не бракує. То чим дитячі серця завойовують саме цей ведмідь і цей зубр? Моя відповідь— глибиною і красою історії, що їх забезпечує чарівний світ, до якого належать тварини. І — так! — привабливістю (магічною харизмою!) самих туконі.

Так само у «Чарівниці-Нічниці» оцей розроблений великий усесвіт за спиною головної героїні вчувається у кожному реченні, відчувається на кожному розгорті як погляд углиб. Або й навпаки — як погляд чарів, які позирають на тебе із темних закутків цього незвичного фоліанту.

Книжка про Чарівницю-Нічницю, як і її попередниця про Вересову міль, у своєму оформленні мають візуальні елементи, що нагадують старовинні (або як зараз заведено казати — вінтажні) книжки із казками: мова передовсім про відповідне оформлення форзаців, шрифти, початки розділів, зображення мап тощо.

Розгорнувши «Вересову міль», дізнаємося, що ця історія належить до циклу «Казки для Сонця і Місяця» і є його першою частиною. На тому ж розгорті маленька поетична анотація пояснює цілісність задуму: «Сонце зігріває ліс удень. А коли приходить ніч, настає час Місяця. Туконі — охоронці дня, чарівниці-молі — захисниці ночі. У Серці лісу, у Високому Яворі, вони разом створюють дивоковдри. Однак їхня дружба — не лише джерело цілющих чарів. У шелесті листя та мерехтінні зірок, поміж сутінків та світанків, ховається таємниця давньої магії».

При першому погляді на новинку, яку ми розглядаємо, мені спало на думку: «Та це ж нарешті друга частина “Казок для Сонця та Місяця”!» Втім — ніт! Придивившись до обкладинки із належною уважністю, я виявила, що маю справу з новою серією історій (або, можливо, під-серією) — «Казки для Місяця». Її сторінки сповнені темних барв ночі та золотого світла зірок, бо ж саме про зірки тут і мова.

Авторка створює цілу оригінальну міфологію, за якою «Колись давно жила собі міль Чарівниця-Нічниця. Щовечора вона виносила на небо зірки». А далі розгортається оповідь, у якій знайомі традиційні мотиви, обумовлені спостереженням дитини за природою (наприклад, падіння зірок із нічного неба) вигадливо поєднані з оригінальними сюжетними ходами та героями (тут, зокрема, діють птаха Слуква, Тхір, Видра, туконі Ліщини і кілька інших лісових достойників та достойниць).

Візуальна оповідь організована дуже гармонійно та вигалдиво: вона поєднує елементи книжки-картинки, коміксу, оригінальні композиції сюжетних елементів, які авторка створила, натхненна оформленням старих фолантів. Усе це складається у дуже оригінальну та емоційну цілісність. Окремого слова потребує сама головна героїня, а точніше — авторська вправність у зображенні її багатьох поз, емоцій, пластики. Здається, ніколи раніше міль не була у настільки важливій міфологічній ролі та не демонструвала такого спектру почуттів.

Наприкінці… Гм, що ж. Мушу повідомити про різночитання. Хтось сприйме останні розвороти книжки як завершення, яке постулює суперсилу дружби та творчої співпраці. Однак авторка цих рядків бачить тут передусім любовну історію і, зрештою, має на це повне право.

Історія Чарівниці-Нічниці завершується спогляданням нічного неба та введенням головних героїв — молі та кажана — на карту сузір’їв. Що ж, тисячі юних читачів тепер шукатимуть на небі сузір’я Нічниці-Чарівниці та Кажана (зрештою, вони мають для цього дуже детальні інструкції). Прекрасний хід!

Втім, мої міркування хотілося би завершити тим, чим історія починається, а це такі слова: «Одного разу на полиці у Бабусі Сови Сич і Кажан знайшли блакитну книжку. На обкладинці виблискували золотисті візерунки, тож Сич і Кажан вирішили, що всередині має бути щось чарівне. Всередині були казки, і ось одна із них…»

Ці слова дають надію прочитати наступні Казки для Місяця…

Що, зрештою, не означає, що ми не чекаємо на Казки для Сонця та Місяця…

Зрештою, якщо будуть ще й Казки просто для Сонця, то це також влаштовує нас якнайліпше.

За минуле десятиріччя у нашій літературі для дітей та підлітків відбувся повноцінний бум пізнавальної літератури. У процесі (не хотілося би писати — «у підсумку», адже процес, на щастя, іще активно триває) ми отримали безліч піджанрів та форматів пізнавальної літератури, які у різний спосіб поєднують елементи художньої літератури, репортажу, коміксу, інфографіки… та власне науково-популярної складової.

Книжка Євгенії Завалій «Політика для дітей» на цьому тлі належить радше до «класичного підходу»: авторка у межах своєї теми обирає найважливіші та найактуальніші для своєї аудиторії питання і пояснює їх у відповідному для читачів обсязі та  гарно підібравши стиль викладу. Певно, саме для такої теми як політика — це якщо не оптимальний підхід, то один із оптимальних. Так авторці вдається сформувати у читача цілісне бачення теми, піднявши досить широкий спектр питань: від початків політичної теорії до нашої політичної сучасності.

І це цілісне бачення мають шанс отримати не лише юні читачі, а й їхні батьки, яким цю книжку теж наполегливо рекомендую. Бо часом ми самі не усвідомлюємо, де у наших знаннях існують прогалини. Скажімо, як виявилося, я далеко не все найважливіше знала про політичну історію ЄС. І це мені нагадало про ось яке моє давнє спостереження: навіть у свідомих родинах, де батьки ходять на вибори, обговорюють це за обіднім столом, пояснюють дітям, що відбувається у країні тощо, у дітей може не скластися цілісного уявлення про наш політичний устрій, функції різних політичних інституцій, особливості нашої політичної історії, якщо не присвятити цьому окрему детальну розмову. Або не знайти спеціальну книжку чи інші навчальні матеріали, які відрізнялися би системністю підходу. Адже у цих знаннях дуже важлива цілісність бачення, а не окремі питання, факти чи дати.

Особисто я сприйняла цю книжку більше як «Політику для підлітків», бо рекомендувала би її учням середньої школи (тобто молодшим підліткам) — для входження в тему. Адже щоб уповні зрозуміти зміст книжки, варто уже мати певні історичні знання. Мало того, навіть старші підлітки могли би сягнути по це видання під час підготовки до контрольних чи іспитів у форматі «швидке повторення найважливішого».

Не беруся судити, наскільки запит дізнатися більше про політику популярний серед юних читачів, але є ще один важливий запит, на який відповідає розглядувана книжка. Зрозуміти, як і чому почалася російсько-українська війна, які політичні процеси лежать в її основі. Звісно, це питання не таке просте і, певно, наше суспільство в цілому не дало ще на нього детальної та вичерпної відповіді, однак зараз мені йдеться принаймні про базове розуміння.

Моя улюблена цитата з книжки: «Часто громадяни в нашій країні незадоволені політикою і звинувачують депутатів або президента. Але для цього спершу треба розуміти, хто чим займається і хто за що відповідає». Це справді шалено — варто навіть сказати жахливо — актуально. Як і окрема стаття про популізм у політиці у розділі про вибори. Інші чотири розділи книжки присвячені відповідно самому поняттю “політика”, посаді президента та загалом розумінню державного устрою, правам громадянина та цінностям у контексті політики.

До речі, про розділи. Завдяки вдалому дизайну книжки та ілюстраціям Альбіни Колесніченко, текст гарно структурований візуально, що полегшує розуміння цих не найпростіших питань.

Окрема частина книги — завдання після кожного розділу. Хоч сама ця традиція примандрувала до нас зі шкільних підручників, втім, саме тут завдання досить оригінальні і придалися би у скарбничку вчителів суспільних наук.