All posts by Ганна Улюра

Не заважати бути собою: діти та війна

Чуємо поради психологів для батьків-на-війні: слід не лише рятувати дітей, а й навчити їх рятувати себе. Слушна порада, з реалізацією якої просто не буде. Напевно що в цьому можуть допомогти вчасні книжки, наприклад, ці три – про українських дітей і підлітків та їхній досвід життя в час війни.

Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською


«Абрикоси зацвітають уночі»

Устиму з повісті Олі Русіної дев’ять років (і чотирнадцять в епілозі). Він живе в містечку на лінії фронту. Обстріли бувають усе частіше, родина переховується по підвалах: вагітна мама, тітка, яка втекла з окупованого Донецька, тато й Устим живуть на війні.

Триває весна 2015 року – абрикоси мають от-от заквітнути, але все ніяк. Устим дивиться на бруньки, котрі не відкриваються, і переживає, що абрикосів уже не буде ніколи. «Не переживай за дерева, вони розквітнуть вночі, коли ніхто не бачить», – заспокоює малого Ел.

Ел – скорочено від БПЛА, Ел – «кустарний» безпілотник. Ела загубив його власник, його пам’ять знищена. Зате Ел навчився спати і так підзаряджатися. А ще його можуть бачити лише двоє людей – малий Устим і боєць із позивним «Майстер» (саме він напише дитячу книжку про мандрівний безпілотник на сході країни).

Коли таки заквітнуть абрикоси (і справді вночі), родина Устима евакуюється до Дніпра. Тут народжується Устимова сестричка, яка полюбить казки братика про Ела. Містечко Устима, що його він досі називає домом, окуповане.

Читайте також рецензію на повість Олі Русіної: Абрикоси надії


«Пси, які приручають людей»

Олена Максименко. Пси, які приручають людей. – Київ: Портал, 2021. – 128 с.

Мирославу з повісті Олени Максименко непокоять три речі: вона руда, вона боїться собак, її місто обстрілюють «градами». Мірка за два місяці має закінчити шостий клас, але родина здіймається з місця та виїздить на безпечні території.

Мірка провела кілька місяців у селі «відносно далеко від бойових дій», роз’їхалися і її однокласники – хто до Львова-Києва-Дніпра, а хто й до Росії. Наприкінці жовтня фронт стабілізувався, і Мірка повернулася до рідної школи. На одну проблему менше – тепер тільки дати раду рудій чуприні та кінофобії.

Аж на її кудлату голову впав новий сусід по парті – мовчазний страшнуватий Мирослав. Мирослав із родиною втекли з окупованого Донецька. Він глибоко травмований: побачив, як сталася біда з його маленькою сестричкою. Тепер сторониться людей: йому простіше з собаками, хіба що все частіше малює одне руде противне дівчисько в оточенні зграї псів.

Родина Мирослава на сході надовго не затримається, вони поїдуть далі вглиб країни. Мірка більше не боятиметься псів.

Читайте також інтерв’ю з Оленою Максименко: «Для багатьох підлітків війна стала поштовхом»


«Лінія термінатора»

Тетяна Стрижевська. Лінія термінатора. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 416 с.

Борису Макарову виповнилося сімнадцять, коли в рідному Донецьку почалася війна. Родина деякий час ще залишалася в місті, вони виїхали у серпні 2014-го. Борис не встиг навіть забрати кота і попрощатися з дівчиною, з якою мав перші в житті серйозні стосунки. Батько Бориса був у Донецьку помітним бізнесменом, мати, хоч і мала освіту психолога, ніколи не працювала, Борис ріс типовим хлопчиком із заможної родини. З Донецька вони їдуть тоді, коли в батька остаточно «віджали» бізнес.

Після поневірянь у таборі переселенців, Макарови купують смарт-квартиру на Троєщині. Борис іде до нової школи, де тут же отримує ярлик «сепар», потовчену пику і концентровану ненависть однокласників. Серед них особливо виділяється Марія Макаревич – популярна інстаблогерка, натхнена активістка, світла дитинка, – яка до огиди не зносить новенького. У Марічки в АТО воює брат, воює нібито за Бориса, який тієї жертви не вартий. А Бориса, що впав у глибоку апатію через евакуації, раптом саме Маріїна неприязнь зачіпає за живе.

Цю історію нам у романі Тетяни Стрижевської розказує не одинадцятикласник, ми чуємо її від дорослого Бориса – пораненого ветерана АТО.

Можна уявити, що перед нами одна й та сама історія: ось живе собі Устим, проживає перше кохання, уже будучи Мирославом, і стрімко й безповоротно дорослішає в тілі Бориса. Усі ці хлопці втратили свій дім і рятувалися втечею від війни. Це безповоротно змінило їхнє життя. Дев’ять їм чи сімнадцять, вони переживають глибоку життєву кризу: щось втрачають, щось набувають, і відчувають при тому складні емоції. А що з їхнього досвіду можуть пізнати юні читачі?


Війна це втрата приватності


Щомиті твої кордони нагло пробивають: буквальні державні кордони й особисті психологічні межі. Це війна. Вона завжди є найекстремальнішим способом втратити приватність.

Дві сцени з повісті Олени Максименко, гляньте.

Мама Мирослави і мама Мирослава виявляються колегами. Мірчина мати починає переказувати малознайомій жінці, що чула від доньки: над її сином у школі знущаються, бідний хлопчик. Мирославова матуся влаштовує вдома підлітку скандал, Мирослав іще більше замикається в собі. Добрі наміри дорослих вимостили малому чергове коло пекла.

Ідеальна учителька мови й літератури втручається у сварку Мірки і Каті. Катя накричала на Мирослава, що війна почалася через «донецьких» та їхні референдуми, Мирослава заступилася за хлопця і назвала однокласницю дурепою, котра підтримує Путіна. Учителька провадить виховну бесіду саме з Міркою: вона їй «по секрету» розказує, що у Каті розлучаються батьки, мати їде в Росію, тато іде в АТО, тому Катя озлоблена, і Мірка має бути до неї милосердна. Учителька – злочинна ідіотка, ясно, але це не її історія, а Катина і Мірчина, і Мирославова.

А ось два сюжети з «Лінії термінатора», на них теж подивіться.

Буквальний життєвий простір Бориса різко зменшився: в маленькій комірчині з картонними стінами він чує, що відбувається між батьками: зневірений татусь починає пиячити, виснажена мати впадати у відчай. Тато перестав бути «суперменом», а мама – «барбі». Чи були вони такі до війни, хтозна: Борис якось батьками особливо не цікавився, тепер ось довелося. І тоді хлопець втікає з дому: катається годинами на автобусі чужим містом. Пасажири виходять і заходять, тут нікому немає справи до юнака, тут йому нема ні до кого діла.

Простір приватності для Бориса – мова: він говорить українською, його батьки і більшість однокласників – російськомовні. Він перфектно вивчив українську, щоб допекти шкільній учительці укрмови, але згодом мова стала для нього маячком, який веде до своїх, і вектором для втечі. Те, що в Донецьку було способом виділитися з натовпу, в Києві стало способом сховатися від натовпу.

І нарешті рецепт збереження приватного із «Абрикосів, що зацвітають уночі», побачимо і його.

Устим вигадує Ела, тільки для себе вигадує. Як ті дерева, що зацвітають потай вночі, в уяві малого ховається той, хто колись має оприявнити себе. Коли Устим готовий поділитися рецептом порятунку, то розкаже про Ела молодшій сестрі, їй треба: от-от почнеться повномасштабна війна.


Злитися це нормально


Устим лютує, коли дізнається, що мусить поїхати з дому, аби мама могла в безпеці народити дитину. Він щиро переконаний, що батьки мали б його спитати, коли ту дитину вирішили робити – знайшли теж час для немовлят, безвідповідальні. Борис уже сам воліє робити дітей, але впадає в істерику, що мати не спитала, чи не хоче Борис, бува, брата і зробила на початку війни самовільно аборт. А от Мирослав перебирає на себе піклування про маленьку сестричку, буквально посуває батька і матір (ті йому напівжартома вказують, що то не його дитина, а їхня, але жарт до адресата не доходить). Скоро Мирослав закидає батькам, що ті не годні забезпечити опіку для малечі.

Діти лютують. Вони зляться. Вони певні, що їх ніхто не розуміє і не потребує. Вони у всьому звинувачують батьків. Діти шалено лютують.

Устим ридає від злості, коли мама не може розказати йому історію про сусідку, яка щойно загинула. Коли померла бабуся, мама розказувала про неї багато історій і показувала фото, так бабуня наче оживала. А тепер мама не уміє оживляти померлих – і Устим злиться.

Лють так переповнює Бориса, що він скеровує її на себе: починає себе шрамувати. Прикметно, Борис на фронті поранений саме в те передпліччя, яке підлітком шрамував. Хлоп нарешті визначився з ворогом.

Мирослав тим часом лютує і мовчить. Він говорить лише з дворнягою Найдою. Тільки вона – загублена і знайдена – його розуміє.

Лють і роздратування – основні емоції в усіх трьох книжках (непрості книжки, не думайте). Маленькі (як і дорослі) люди мають право злитися, ми заслужили своє право лютувати.


Коли кликати на допомогу


Боєць, оточений ворогами, діє так само, як цивільний у небезпеці – кличе на допомогу. Хлопці-дівчата в цих трьох книжках починають свої історії як самітники, щоби наприкінці зрозуміти: поруч є свої, треба лише озватися, подати ознаки життя.

У «Лінії термінатора» Борис подружиться з двома киянами-ексцентриками, Маринкою та Андрюхою: лесбійка-співачка, залюблена у всіх дівчат одночасно, і хіпстер-прибиральник зоопарку, якого били ушльопки за гарненьку фізіономію. Це зветься союзом аутсайдерів, коли купи збираються ті низько статусні, що не вписуються у формат спільноти. (У житті така комунікативна практика не дуже працює, зате вона завжди виграшно виглядає в підлітковій літературі).

А от Мирослава, що сидить із Мирославом за однією партою у «Псах, які приручають людей», втрачає через цю дружбу довіру колективу. У хлопця прізвище Віслюк, то так його і дражнять. Одного дня на їхній парті буде намальовано уже дві смішні тваринки і підпис: «Віслюки». Теж союз аутсайдерів, тільки мимоволі, і коли Мирослав пересяде до дівчинки-відмінниці, Мірка залишилася за «віслючою партою» сама.

А Устим, який підріс у повісті Русіної, розповість подружці Дарці з Дніпра про бомби і погреби, про безпілотник, який розказував йому на ніч казки. Дарка це скоро забуде як дурну дитячу фантазію, де бомби такі саме вигадки, як і мандрівні безпілотники. Устим подякує їй за цю амнезію, вона-бо задає йому патерни «нормальної поведінки».

Свої озвуться, коли покличеш, неодмінно. Просто треба пам’ятати, що інколи часом саме ті, хто близько, штурхають найболючіше. Та без них було б гірше.

У «Лінії термінатора» одна мудра жінка розказує підлітку-в-розпачі щось дуже важливе. «Любити, – скаже вона, – це означає не заважати» (з уточненням: «Не заважати бути собою»). Це сильна любов, погодьтеся. Це саме така любов, що здатна міняти людину. Коли втрачаєш дім і надію, коли захоплює лють, коли не можеш знайти бодай маленького простору всередині і навкруги, де було б безпечно, така любов може ще й порятувати. Ну чи навчити рятувати себе.

Саме про таку любов пишуть три новенькі українські книжки про дітей, що біжать від війни. Хороші книжки, значить, вчасні.

Удвох

Майже-шестирічні дівчатка – найзагадковіші створіння на цій планеті. З цим погодяться навіть ті, хто ними був. Що вже про інших казати. Вони вміють готувати яєчню, мити посуд і не так вже багато тарілок при цьому розбити, люблять годинами дивитися у вікно («В тебе ж є вікна, правда?»), читати і все на світі підраховувати, бояться зубного лікаря, зливи і вовків. А ще прозиваються Вишнею.

Тридцятитрьохрічний Ярик і мала Вишня – дивакувата парочка. Він надибав її, як і годиться, у фруктово-овочевому відділі гастроному (дітей у капусті знаходять, ви ж в курсі?). Але Вишню там із запискою «Потурбуйтеся про неї. Будь ласка» вкотре покинула мати, нездатна прогодувати своє дитя. Так може починатися і казка-притча, і роман виховання, і соціально-психологічна проза. Так починається повість, що містить всі ці елементи – «Вишня і я» Олексія Чупи.

«Ярчик зловив себе на цікавій думці. Виходило, що він підсвідомо вчить Вишню. Вчить дотримуватися правил. Тих самих, які його все життя лише дратували»

Чоловік, який не звик в цьому житті до жодних зобов’язань, береться про ту загадкову дитину піклуватися. Кожний проведений разом день вони відзначають апельсином, щоб з’їсти їх, коли набереться сотня – такою була забаганка кумедної шестилітки. Фруктів скупчиться рівно дев’яносто два, до останнього дня літа. Хтось із них в результаті постаршає. І то не лише Вишня.

Дорослий, який починає повніше відчувати й розуміти світ, коли поруч із ним з’являється дитина. Тема очевидна й не нова. Та й пара чоловік середнього віку і юна панянка навіть для української прози – не оригінальна («Та, що прибула з неба» Гуменюка хоча б). Але симпатичні Чупині герої почасти знімають «художню умовність» їхньої «невипадкової» зустрічі… Звідки взялася дівчинка насправді? От так хтось бере до себе чужу дитину – і по всьому? Що там за темна історія з матінкою-зозулею?.. Хотілося би більше про те, аби вдовольнитися вповні ще й соціальним, а не тільки притчовим шаром повісті. Наразі нам зрозуміло: Вишня тут, щоб виконати певну місію.

Вона її здійснить, безперечно. А поки що можна почитати про Карлсона, завести друзів і погратися з ними «у магазина», малювати крейдою на асфальті, годувати качок, закохатися, чекати в гості метелика. Купа серйозних орудок! Це найголовніше: мати насичене важливим справами й добрими спогадами життя.

Історія страхів. Вишня боїться зливи, точніше – потопу. Ярчик лікує той жах: поки тривають червневі зливи, ті двоє у квартирі будують човна. Так зростають, фіксує він: на зміну страху приходить цікавість, якщо показати безпідставність фобій. Сам Ярчик спочатку мало чого побоюється, хіба що «одомашнити» мимохідь кицьку чи жінку. Відтак з’являються справжні жахи: що Вишня голодна, що вона поріжеться, випаде з вікна, піде врешті-решт. Скажімо, вони обоє просто відвертаються, проходячи повз ту крамницю, де мала знайшлася – навіть дивитися несила; двійко переляканих дітей. Так зростають: на зміну страху приходить сила, коли усвідомлюєш, чого саме варто боятися. Чупині герої назвуть це дуже просто: зціленням.

Ніжна, ба навіть елегійна історія про необхідність притримуватися правил співжиття й не зраджувати довіру того, хто від тебе залежить. Дитяча повість про дорослих або доросла повість про дітей – обирайте самі, який із варіантів вам ближче. А то й прочитайте книжку двічі.

Особливі потреби

Катерина БАБКІНА. Гарбузовий рік. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 48 с.
Андрій БАЧИНСЬКИЙ. 140 децибелів тиші. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 128 с.
Тетяна КОРНІЄНКО. Недоторка. – Київ: Час майстрів, 2015. – 104 с.
Оксана РАДУШИНСЬКА. Метелики у крижаних панцирах. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Дзвінка МАТІЯШ. Марта з вулиці Святого Миколая. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.
Оксана САЙКО. До сивих гір. – Львів: Піраміда, 2015. – 140 с.

Серед нас живуть люди – насамперед діти – про існування яких ми добре знаємо, але не любимо помічати, наскільки воно проблемне. Бо допомогти їм несила, через значно складніші культурні та соціальні установки. Це люди зі спеціальними потребами, фізично й інтелектуально обмежені, особливі.

Кілька років тому в Росії вийшли «Дім, в якому…» Маріам Петросян і «Клас корекції» Катерини Мурашової. Герої цих книжок – діти-інваліди. Хлопець у візку з «Класу» й густо заселений інтернат для неповносправних дітей із «Дому» спонукають поміркувати про те, що особливі діти потребують особливої уваги й у літературі. Твори ці, що починалися як соціальний нарис, із розвитком сюжету перетворювалися на фентезі. І там, і там персонажі знаходять портали, що переносять їх до країв, де вони є не просто здоровими, а всесильними. Окрім виграшних ставок на популярну культуру, у такому підході простежується буквальний відчай: говорити про дітей-інвалідів адекватного способу немає. Казки й фантазії, не сурова реальність, а обнадійлива у своїй утопічності альтернатива. Традиція на кшталт пришитих лапок зайчика з «Лікаря Айболитя»… Але такі книжки там з’явилися. Їх прочитали, про них заговорили.

«Клеммі, старша сестричка – мій найкращий друг. Вона не може ходити, говорити, рухатися, варити макарони, керувати літаком, жонглювати чи займатися алгеброю. Я не знаю, чому вона цього не робить. Просто тому що…»

А що на цих болісних теренах відбувається у нас?

Торік «Грані-Т» оприлюднили переклад із польської «Мишки» Дороти Тераковської. Ще роком раніше була адаптована українською щемлива історія Ребекки Еліот «Просто тому що».

У щедро ілюстрованому творі для малюків «Просто тому що» хлопчик Тобі розказує про старшу сестру Клеммі. Кожна сторінка – нова пригода малих: від будівництва замку з піску до подорожі на Марс. Просто тому що – це рефрен, який закінчує кожну із забавок: дівчина просто така, яка є, її треба прийняти такою, особливою. І цього «просто тому що» достатньо, щоб усвідомити: люблять малі одне одного не за щось, а просто тому що… Еліот написала книжку про своїх дітей.

гарбузовий-рік«Мишка» не має автобіографічної основи. Тераковська створила історію про дівчинку-дауна, сумну й ненав’язливо повчальну. Марися має найважчу форму даунізму, її поява в родині Адама і Єви змінює батьківське життя докорінно. Ці двоє переживають найнеймовірніший спектр почуттів – від образи до відрази – щоб нарешті зрозуміти, як вони люблять Мишку. Навіть коли її більше немає поруч. Мишку польською звати Почварка – личинка, яка має перетворитися на метелика, хай нині вона здається потворною навіть власним батькам.

Дві ніжні й сумні книжки, що чесно розповідають про складні речі, – і якось раптово оприявнилося: таких саме, але «наших» історій катастрофічно бракує.

Читайте також: На півдорозі до: «Шапочка і кит»

У казці-алегорії для малят «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної є Ренат, хлопчик у інвалідному візку. Щодо особливих дітей твір Бабкіної якраз і демонструє згадане безсилля в пошуках «спеціальної мови». Пофантазувати про нормальне, використовуючи явні символи, легше, ніж критично усвідомити відносність будь-якої норми. Сестра уявляє/зве Рената метеликом – крила його утворює тінь від інвалідного візка. Усі тим щасливі, і ніяких проблем у затишному садочку, де навіть садовина рада бути з’їденою.

недоторка1Психологічна проза Тетяни Корнієнко «Недоторка» – про дівча з неврозом нав’язливих станів. 14-літня Аля одержима чистотою і боїться бруду. У побуті юнка вже більш-менш дає раду своїм «відхиленням» (не їздить ліфтом, наприклад, і має при собі пляшечку з дезінфектором). Але тут трапляється просто катастрофа – Аля закохується. Точніше, у книжці нагнітається відчуття, що тієї катастрофи не уникнути. Бо як же, наприклад, цілуватися, якщо навколо мікроби! (Якось та дасть собі раду, натякну…) Кумедна історія про проблеми цілком реальні й дуже невеселі.

Аля занадто, як для підлітка, рефлексійна. Утім, це один із симптомів неврозу нав’язливих станів – безупинне самоїдство. Зрештою, героїня «Недоторки» змушена виборсуватися самотужки, бо решта персонажів (із батьками включно) сприймають її хворобу як підліткову примху. І от їй, кому жаско навіть до близької людини торкнутися, доведеться стрибати у брудну річку, щоб урятувати життя подрузі. Та ще відвойовувати свою пасію в уявної суперниці. Так, уповні пережити шокову терапію, яку їй влаштували жалісливі однокласники, маючи намір раз і назавжди вилікувати перелякану «Мийдодіру».

Варіантів читання «Недоторки» два. Можна повірити батькам-друзям і почитати смішну книжечку про болісно багату уяву дівчини. Можна повірити Алі, що проблеми її цілком істотні, і прочитати легко написану історію про адаптацію особливих людей до не-занадто-співчутливої спільноти ровесників.

марта1У повісті «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш до інвалідного візка прикута літня жінка – подруга головної героїні, Поліна. Це людина напрочуд позитивна, її поведінка – справжнісінький маніфест життєствердження. І тільки ближче до фіналу повісті Марті спадає на думку: Поліна буквально залежить від інших людей, її виживання мусить ґрунтуватися на легкій вдачі й здатності знаходити адекватний контакт зі здоровими.

Для Марти це надзвичайно важливий урок. Дівчина й сама особлива – схильний до депресії гіперемоційний підліток. Вона мусить навчитися жити у злагоді з оточенням: скажімо, з батьками, які от-от народять другу дитину, чи вчителем малювання, чиєї уваги, окрім Марти, потребує і його нова жінка. Полінине світле смирення – один із варіантів прийнятної для головної героїні «рольової моделі» дорослішання.

метелики1Повість Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» – добротна соціальна проза «15+». Певно, дорослих вона зацікавить навіть більше, ніж підліткову аудиторію, – у тому сенсі, що авторка з читачем не заграє і, попри надуманий гепі-енд, творить текст відвертий і жорсткий.

Ярина після автомобільної аварії, в якій загинули її батьки, прикута до інвалідного візка й мучиться від сильного болю. Дядько й тітка, що опікуються малою, вивезли її на літо до села. Там Ярина знайомиться з Артемом. Артем походить із родини акторки й режисера, має відзнаки з бальних танців й успішно розплановане майбуття. Підлітки здружуються, не на радість, відверто кажучи, обом родинам. Утім, ці двоє долають перестороги старших і за допомогою Артемового тренера навіть готують спільний танцювальний номер. Завдяки танцям Ярина збирає гроші на операцію, і закінчується книжка тим, що дівчина здіймається на здорові ноги.

Мудрі дорослі Ярині пояснюють: жалість ми отримуємо автоматично, співчуття – від обраних, а повагу треба заслужити… У цьому сенсі «Метелики» йдуть таким собі контрапунктом до «Марти». Зрештою, ніщо не дається автоматично: і співчуття, як і повагу, треба заслужити, а то й важко заробити.

Дечого «Метеликам» бракує. Яринка вчиться танцювати вальс у інвалідному візку. Це мусить бути нелегкою справою. Але ми того не побачимо. І навіть власне танець – відверто бракне уяви, щоб змоделювати собі такий виступ, якщо ви жодного разу не бачили танцювальних конкурсів серед неповносправних. Авторка нам у цьому не допоможе: так, мала схожа на метелика – і це все? Спроба описати «інше» життя як «таке саме» натомість очевидно вдалася, але в тому-то й річ, що життя особливих дітей інакше.

140_Сергій із «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського має сильні вади слуху. Хлопець оглух після аварії, в якій загинула вся його родина. Глухоту шестикласник Сергій переживає тим важче, що професійно займався музикою. Кар’єрі край, але завдяки м’язовій пам’яті він і далі грає – у сиротинці для глухонімих.

Інвалідність дітей із нашої прози переважно пов’язана з нещасним випадком. До відповіді на запитання – чому діти народжуються неповносправними? – автори не готові. Сюжети натомість передбачувано будуються на протиставленні «до» й «після» хвороби.

«140 децибелів» – не виняток. Тут частини «до» й «після» чергуються нарівно: на хлопця в інтернаті напали місцеві хулігани – батько допоміг відбитися від шайки таких самих; Новий рік із батьками й сестрою – святкування в зачиненому інтернаті з малою, здатною чути музику Сергія тощо. Нелукава «там/тут»-композиція. Так само хитає і всю книжку: від сльозливої сентиментальності історії про понівечену дитину до жорсткої «чорнухи» про сиротинець.

Власне, побут дітей-інвалідів у спецзакладах у соціальній прозі Бачинського – найцікавіше (і дорослі про це мало що знають, не лише маленькі читачі). Так само переконливими видаються замальовки про банду «привокзальних калік», куди потрапляє Сергій. Якби ще не писалося то все мовою дуже посередньої журналістики. І не зводилося до однієї сумнівної максими: «Пристосуватися в житті можна, треба тільки хотіти!».

сивихгірДія повісті Оксани Сайко «До сивих гір» відбувається в якомусь гірському селищі. Тут живе п’ятнадцятилітка Яська. Живе складно: у неї давно померла матуся, тато рідної дитини соромиться, вона буквально занедбана. Аж от з’являється мачуха зі своїм сином, і це додає Ясьці проблем. Чого лише варта пропозиція Ганки відправити юнку жебракувати під церкву, бо в господарці від неї користі небагато. Дівчина старцює, їй подають добрі люди, позаяк Ясьця – калічка: вона має горба й слабкий розум. Дорогою «до сивих гір», куди мала прямує, щоб зустрітися з мамцею, вона натрапляє на Михайла (працює алюзія на архангела). Той учитиме Яську: «Люди не люблять не таких, як вони. Навчися не помічати цього».

Хороші поради, слушні настанови. А тепер спробуй не помітити, як розпалений підліток затягує місцеву дурку-потворку на сінник, щоб зґвалтувати. Щось останньої миті його зупиняє. Цього разу… Або ігнорувати грудки землі, які кидають однолітки в спину, боляче поціляючи саме в горб… Михайло помирає. І Ясьця знову рушає до сивих гір. Цього разу її нема кому зупинити.

Соціальне життя налаштоване так, що ми здебільшого не потребуємо інстанцій контролю. Ми самі є уважними полісменами одне одному. Привчені бачити й фіксувати несхожість, а то й карати за неї. Твори про особливих дітей дають можливість подивитися, як живуть ті, хто від нас відрізняється, а отже, навчитися толерувати розбіжність і пишатися інакшістю.

Такі історії завжди (хочемо того чи ні, усвідомлюємо чи ні) пов’язані з подоланням власних фобій і упереджень, із важкою внутрішньою роботою автора й читача. Ця шляхетна мета не мусить завадити цим текстам бути ще й просто добре й щиро написаними. Принаймні відверто не маніпулювати емоціями малого читача. Проблема сюжетів, героями яких є неповносправні діти, – розбіжність, яку можна побачити. Слід, певно, дивитися уважніше.

Не слід розпещувати зайців

У батьків малої Христі великі проблеми. Тато-професор занадто відверто, як на кінець 80-х, говорить до студентів про незалежність України, тому покараний. Дівча відправляють на хутір до бабусі, щоб не бачила того й не чула. А там відкривається Справжня Таємниця: дівчинка – остання з Мильских Княгинь. Тут було місто Мильськ, знищене під час татарської навали. Звірі врятували одну-однісіньку жінку – Княгиню. Відтоді вона та її нащадки мають владу над звір’ям. А влада ж бо передбачає і відповідальність.

Перший «рівень» повісті Олени Захарченко пов’язаний із екологічною проблематикою. Дівчина живе серед лісу. Вона починає розуміти мову звірів, чути й відчувати дерева. Це змінює її, міської дитини, ставлення до живої природи. Скажімо, в сезон полювання вона схороняє зайців і підгодовує їх яблуками. Шляхетний вчинок. Але бабця-Княгиня радить їй диких звірів не розпещувати. А що буде, як близько підпустити тварину, місце якої в лісі, – для того є дивакуваті історії юного натураліста Сергійка, друга Христі. Бо з ним чого тільки не трапляється – як не скажена білка вкусить, так зайців, чиє кубельце потурбували, із піпетки годувати доведеться. Чого діти самотужки про ліс не зрозуміють, їм охоче розкаже Лісова Царівна. До прикладу, як не нашкодити березам, «удоюючи» їх, і чому не слід рубати старого граба.

«Христя подумала-подумала і помаленьку пішла до того лісу, куди ходити не варто, де відьми злітаються і де криївку гранатами закидали. Треба ж глянути…»

Другий «шар» «Хутора» – таке собі потойбічне краєзнавство. Христин хутір вибудувано на перехресті часів: тут водночас існує і «за Польщі», і «за Росії», і «за Совєтів», і «Україна нарешті». Князівна наділена здатністю бачити невидиме, тож зустрічає різних містичних персонажів і переживає з ними їхні історії та воднораз спільну Історію. Тут заборонені поети, що переховуються від радянських репресій; польські шляхтичі зі своїм Диким Полюванням; німецькі колоністи, які й по смерті святкують ніч на 25 грудня; руський люд, котрий схоронився в підземеллях від татар і поснув; українські повстанці, які зачаїлися у криївці до світлих часів; сторож чугунки, що понад сто років чекає, коли проведуть тут нарешті залізницю, обіцяну ще поляками, а поки діє в лавах УПА. Легенд і міфів-новотворів доста: на будь-який смак, про будь-які часи.

Разом із тим Захарченко розповідає сучасним дітям про радянське дитинство. Приміром, що таке барак, нащо треба дустове мило, якого кольору й фасону була шкільна форма, чому цукор і масло треба купувати за талони й у великих чергах. Авторка прискіплива й уважна до деталей. У такий спосіб уможливлюється «достовірність» відразу кількох «Хуторських» реальностей: химерного світу СРСР, лісового світу Князівни, вічно живої історії дівчинки з пограниччя. Для нинішньої дитини вони всі здадуться однаково фентезійними, припускаю.

«Хутір» написано наче похапцем: в одному реченні Новий рік, у наступному вже весна; в одному абзаці батьки й місто, в наступному – Княгиня й село. Понад чотири роки насиченого подіями життя на 200 сторінок – не жарти. Повість видається швидким переказом захопливого роману. Утім, це «особливість» усіх творів Захарченко. Тож, якщо знаєте про це, невиправдана стрімкість і незавершеність її історій вас не відлякає. У них інші принади… Зрештою, вам (як і мені, сподіваюся) буде цікаво дізнатися, які магічні властивості має Піщана Сльоза і як граються у хованки пещені зайці.

Дорослішати боляче

Гіперестезія. Цим словом називають стан, в якому людина все відчуває занадто сильно. Для неї надяскравими кольорами, надгучними звуками, наддражливими дотиками є ті, що нам здаються прийнятними. Таким людям буквально боляче жити у своєму тілі.

А є такі, що мають надчутливу душу. Називаємо їх тонкими, артистичними, вразливими, нервовими. Ми, звичайні, навіть якщо й розуміємо, як їм щемить від кожного необережного повіву, намагаємося навчити їх «менше відчувати». І, бува, досягаємо в цьому успіху.

Юна (їй 13) художниця Марта з нової книжки Дзвінки Матіяш – неймовірно тендітна, мовби крихка. Ми проживемо разом із нею трохи більше за рік. І за цей час станеться багато всього, що дозволить зрештою сказати: дівчина подорослішала, навчилася контролювати своє «занадто сильне» внутрішнє життя.

У Марти хороша родина, в якій стається банальне диво: мати, яка втратила надію народити другу дитину, вагітніє. Марта переживає це як катастрофу, не менше. Тут і егоїзм єдиної дитини, і страх перемін, і головне: її світосприйняття не передбачає «самовідтворення» й «саморозпорошення». Марта просто не розуміє, як можна хотіти дітей. Метафора «творчість як народження» для неї не працює. Картини – окремо, діти – окремо. Утім, героїня з часом призвичаїться.

«Розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою одного зросту, а потім одного дня бачиш, що уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються…»

Дівчина має мудрих старших друзів. Пан Карло вчить її малювання. Він дуже самотня людина. Та згодом стрічає Марію – жінку, яка мріяла в дитинстві стати святим Миколаєм, тож нині допомагає всім, хто цього потребує. Марта до Марії ревнує, здається. Її стосунки з Карлом загострюються. Мала на деякий час перестає малювати. Болісне необхідне відокремлення від людей, від яких вона залежить (як-от від Карла), повертає дівчину до живопису.

Іще ми знайомимося з Поліною, старшою жінкою з особливими потребами, життєрадісною і відкритою. Саме вона є тим елементом у сюжеті, що зв’язує всіх героїв. Поліна «сміється, коли їй хочеться плакати», – юнка поки що так не вміє. Ця поведінкова не-зовсім-брехня, але й не-вся-правда також є для Марти уроком виживання.

Капітоліна й Кекс – друзі-однолітки. Капітоліні з «чорними днями календаря» подруги непросто. Але дівчата якось дають собі раду. Важче з Кексом, закоханим у Марту, але та не любить товстунів. Вона зрештою навчиться відпускати людей, яких не потребує.

Усі ці негаразди Марти – суто внутрішні. Бо на позір і вона, і її оточення – винятково щасливі персонажі. Мінорні інтонації повільного рефлексивного тексту Матіяш не відразу дають це побачити. Коли ж їхнє щастя зрить не лише читач, а нарешті й юна розповідачка – дієві ліки від болісності дорослішання миттєво знаходяться!

Повість Матіяш – про майбутнє. Марта згадує про юнаків, які кілька років тому загинули на Інститутській. Потім була війна – мала її слабо пам’ятає. Дівча малює янголів із Небесної сотні. Щемливий момент. Але важить він іще от чому. Будь-який досвід, набутий Мартою, – трагедійний, травматичний. Її війна не має локалізації. Вона не обмежена датами. Війна відбувається тут і зараз – у свідомості й малюнках художниці, тож її не можна уникнути…

Це лише нюанс сюжету про Марту з вулиці Св. Миколая. Але він показує нам, як працює голова цієї дівчинки. І як нам читати історію про неї, в якій переживання події і власне подія розділені глибокою прірвою надсильних почуттів малої героїні-гіперестензика.