All posts by Ганна Улюра

Заміж за принца?

Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Ключ від королівства. – К.: Зелений пес, 2008. – 408 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Королівська обіцянка. – К.: Зелений пес, 2008. – 392 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Зло не має влади. – К.: Зелений пес, 2008. – 408 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Дика енергія. Лана. – Вінниця: Теза, 2006. – 350 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Ритуал. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. – 279 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Vita Nostra. – К.: Зелений пес. – 544 с.

Українським дівчаткам сьогодні не щастить на красиві любовні історії. Невже застаріли мрії про прекрасного принца? Хіба панянок перестали цікавити казки про кохання? Може, не там дивимося? Спробуймо для початку пошукати прекрасних принців, де їм годиться бути за статусом – у «дівчачому» фентезі.

***
Іграшкові світи фентезі оживають завдяки справжнім почуттям їх мешканців. Найекзотичніші фантастичні краї нічого не варті, якщо там не відбувається історій, які ми схильні зіставляти з власними прагненнями, бажаннями й мріями. Важить у вигадці, зрештою, лише те, що ми, читачі, можемо впізнати й оцінити як знайоме – жадане чи жахливе.

Герої Марини й Сергія Дяченків не міркують (принаймні вголос) про любов. Але саме вона визначає, а подекуди й розкриває їхню сутність. Кохання для них завжди є свідомим вибором – тим, що порушує хід життя. Але таке почуття треба заслужити.

– Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца? – Ні. Тобто так… Тобто всі дівчата мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… – я затнулася. У мене ледь не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них.

Перше кохання для персонажів найважливіше: не тому, що перше й «далі буде», а тому, що стається вперше, і вже ніщо не буде як раніше. Світ раптово й невідворотно дорослішає. Завдання юних закоханих – уникнути пастки «бути не тим, ким ти є, і любити не того, кого варто». Про любов як випробування розповідають усі варіанти першого кохання в романах Дяченків; далебі, прості любовні історії тут стають складними сюжетами про дорослішання.

Звичайна школярка Ліна Лапіна дізнається, що вона – маг дороги й має виконати певну місію у королівстві Оберона. Часу на всілякі дурниці на кшталт бурхливих романів і швидкоплинних закоханостей у героїні фентезійної трилогії мало. Їй із книжки в книжку треба рятувати Королівство: то Оберон заблукає дорогою на нове місце, то дасть обіцянку під страхом смерті повидавати принцес заміж, а принців-наречених ніяк не знайде, то взагалі щезне й залишить Королівство на поталу Сарані. Та й майте сором, дівчині всього тринадцять років! Але ж маг доріг мудра не по літах. У всьому… окрім хлопців, до яких прикипає.

У «Ключі від королівства» поруч із Ліною перебувають два юнаки – суровий наставник Гарольд та улесливий принц Олександр. Прихильність Ліни дістається принцу. Заради нього вона зраджує короля і бойову дружбу. І не те щоб Олександр був якимсь надмогутнім злодієм, він просто нікчема: «Просто слабовольний. Просто егоїст. Мало таких?». Нетутешній дівчині в чарівному королівстві надприродні здібності інших на якусь мить затьмарюють суто людські якості оточення – чи їх брак.

На щастя, Ліна завжди має другий шанс. У Королівстві час минає швидше. І коли в «Королівській обіцянці» вона повернеться туди, на дівчину чекає зустріч із дорослими Гарольдом й Олександром: один перетворився на статечного батька (а сина назвав на честь Ліни), другий – на негодящого чоловіка. Та й у немагічному світі поряд вірний однокласник Макс. Час закріпити урок? Гм… Під час подорожі за Відьомську Печатку Ліна захоплюється некромантом Максиміліаном. І погані хлопці виявляються для юної дівчини-мага набагато привабливішими за прекрасних принців.

У романі «Зло не має влади» Ліна знову зустріне Максиміліана, вже досвідченого чорного мага. І в найгірші моменти протистоятиме справжньому лиходієві в його особі, що узурпував владу в Королівстві. Але у фінальній битві некромант піде проти власної природи: влада Ліни над ним, істинно магічна, сильніша за чари.
Наприкінці останнього твору Ліна полишає Королівство, хай чарівна країна й чекатиме на її повернення. Зрештою фантастичний край знімається з міста, коли магія вичерпується від буденності подій і тривіальності почуттів. Тож не дивно, що все зло в Королівстві має одне джерело – це Оберон, що одружився з принцесою, яку шанував, але не любив.

Так і сяк натякають упертому магу дороги автори: добрий друг завжди поруч. Але часом Той Самий так близько, що не розгледиш. А тут іще як не прекрасні принци, так спокусливі поганці поблизу вештаються! Ще ж у першому романі, здається, дівча усвідомило: «Ну чому мені цей принц на дорозі трапився? Все так добре складалося…», – а от ні, знову й знову робить ті самі помилки. Колись та має навчитися. Битва пліч-о-пліч із коханим за Своє Королівство – не останній у цій справі урок.

Юна Лана з «Дикої енергії» живе спочатку в Місті й уважає себе енергозалежним «синтетиком». Згодом вона переміщується у Верхнє Місто до непокірних «диких» і починає відчувати свободу самоусвідомлення (але все ще не здатна до чистого польоту, як інші «дикі»). Нарешті вона опиняється в гірському племені «вовків», де стає новою Цар-матір’ю та здійснює пророцтво, знайшовши спосіб подолати енергетичну кризу.

У всіх трьох світах поряд із Ланою перебувають чоловіки – щоправда, лише на правах товаришів і наставників. А от закохується вона у «вовка». Ця любов стає наочним маркером: дівчина нарешті потрапила до своїх і відтак може здійснити належну їй місію. Кохання «дикої» і «вовка» запускає пророцтво про руйнацію Заводу (такого собі інституту з винищення людей) – воно докорінно змінює світ, що оточує закоханих. Їхній любовний союз – це буквальний вибух.

Читайте також рецензію на роман: Ритмпанк нескорених пікселів

Шістнадцятирічна Саша з «Vita Nostra» прибуває у магічний університет. Усе, що має засвоїти студентка-відмінниця, пов’язано з виходом за межі внутрішньо дозволеного. Будь-яке навчання – присилування., будь-яка культура – насильство над особистістю. «Ви внутрішньо незрілі і тому вас слід примушувати, і примушувати жорстко», – розтовмачує Саші наставник.

Як гадаєте, коханню в цьому світі місце є? Так, у ньому люблять того, за кого страшно. А часто – й того, із ким страшно.

З однокурсником Костею Сашу пов’язують складні й напружені стосунки. Щиро закохані одне в одного, близькі друзі й соратники, вони не можуть бути разом. Через необережно сказане слово (а слова в цьому світі мають владу) юнак зраджує Сашу. Саша, як і Лана, – дівчата дорослі. Їхні історії розповідають не тільки про перше кохання, а й про перший секс. На зміну любові-образі до Саші приходить любов-бажання: вона захоплюється першокурсником Єгором. І тепер уже юнакові доведеться пережити зраду.

Рушійною силою у світі «Vita Nostra» є конфлікт (само)пізнання й любові. Навчаючись, Саша трансформується… ні, не скажу в кого, щоб не порушити інтриги, але «Vita Nostra» – роман із циклу, цілком невипадково названого «Метаморфозами». Її кохання до Кості й пристрасть до Єгора – етапи перетворення. Зрештою дівчині доводиться вибирати між збереженням себе й людьми, яких вона любить. Нелегкий вибір, та й не такий однозначний.

Хлопець, що був закоханий у Сашу в школі, влучно схарактеризував її – «закодована принцеса»; «не зміг принцесу розкодувати», – уїдливо повернула йому репліку дівчина. Вважайте, це стислий зміст непростого твору.

Ліну, Лану, Сашу визначають їхні надздібності. Вони відкривають дівчатам шлях в інші світи, де чекає перше кохання – щасливе або ні. Вони не є пасивними спостерігачками: героїням доводиться діяти, а отже, помилятися й виправляти помилки. Їхнє кохання – це й винятково дія, вчинок.

Читайте також рецензію на роман: Чим платити за… себе

А от героїня «Ритуалу» ніяких надздібностей не має. Хіба що незвично негарна, як для принцеси. Крім того, вдача в Юти – теж не з казкових: «До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість». Але насправді принцеса неймовірно щира й надзвичайно цікава. Останнє стане в пригоді, коли її помилково (замість красунечки-сестри) вкраде дракон. Арман, у людській подобі – загадковий та відчайдушно самотній юнак, звертає увагу на живий розум і чисте серце Юти. Так починається їхнє кохання. На заваді йому стануть закоренілі уявлення й забобони: дракон має, як відомо, жерти принцес, а останні – виходити заміж за принців. Таким-бо є ритуал, а ритуали мусять здійснюватися. А далі буде історія мандрівного дракона й заміжньої принцеси, слабкодухого чарівного принца й жертвоприношення (такий собі місцевий варіант розлучення), неправильного вибору, останньої битви й вічного кохання.

Любов у «Ритуалі» висвітлює в героях найкращі та найгірші якості. Прекрасний і мужній принц Остін виявляється боягузливим віроломним негідником, кровожерливий дракон – люблячою відданою людиною, потворна принцеса – відчайдушною красунею. Щире кохання нівелює всі статуси й ритуали. «Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна», – і триває історія про просто чоловіка і просто жінку. Це світ, в якому зістарилися казки – точніше, подорослішали разом із героями.

Кажуть, коли ми кохаємо, то бачимо людину такою, якою її задумав Творець. Закохані дівчата Дяченків наділені непересічною здатністю – полюбивши, бачити себе такими, якими їх було створено, тобто неповторними, у найкращому й у найгіршому. Може, мудра магія цих світів у тому й полягає, що коли навчишся любити себе, стаєш достойною кохання?

***
Маю зазначити, з порядними принцами скрутно навіть у фентезі. Тож доводиться дівчатам як не в дракона закохуватися, так у вовка; на тлі недорозвинених принців виблискують навіть некроманти. Принаймні вибір у них є. Певний асортимент любовних історій мають наразі й юні читачки, спраглі чарівних казок, – хай і йдеться про пересічних йолопів у ролі чарівних принців.

Страждальці з острова щастя

Таким, мабуть, був би роман, написаний колективним розумом підлітків. Трішки містики, трішки загадок, подорожі, купа нарваних і мудрих друзів, нескінченні вечірки якнайдалі від батьків, грубі гроші-просто-з-неба, неконтрольовані ревнощі, неправильні рішення, які не вимагатимуть ані вибачення, ані розкаяння, очевидні відповіді на складні питання, банальні трагедії і глибокі страждання – в «Яловохусі» Михайла Іваська є все. Вистачило б на кілька томів. Зрештою, так і буде – роман презентовано як першу книжку про Луку Білобога.

Ще малими герої почули від учительки про острів щасливчиків. Ті, хто на ньому побуває, повертаються просвітленими й відомими на весь світ (зауважте, самопізнання і слава – синоніми). Учителька відтак зникає, але з’являється через десяток років відомою письменницею. Отож острів існує, – роблять висновок кмітливі молоді люди (Лука й Марі щойно закінчили школу). Разом із ними таємничу місцину шукають Марко, названий брат Луки, Лені, бойфренд Марі, та інші. Коли стає відомою передумова перебування на острові (смерть обох батьків або коханої людини), запрошення отримують лише Марко – він круглий сирота, і Марі – Лені помирає від лейкозу.

«Я добре пам’ятаю, яким щирим був тоді мій сміх. Пам’ятаю маму, тата, бабусю, старенького песика Чіпа. Будиночок у передмісті. Дерева біля будинку. Запах повітря. Наше прекрасне життя. Моє чудове дитинство. І взагалі, усе тоді було ідеальним».

За схемою це роман-виховання. Через детальний опис циклів життя (у «Яловохусі» – раннє дитинство, юність і далі буде) нам пропонують побачити, яких метаморфоз зазнають людина і світ, що її оточує. А головує завжди питання про причину й наслідок: людина міняється, бо міняється світ, чи навпаки? Щодо роману Іваська, відповідь неоднозначна в будь-якому разі, позаяк неоднозначні, а радше невизначені, тут і людина (чит.: герой), і світ (чит.: його оточення і вчинки).

Щодо героя, нам наполегливо підказують: ми маємо справу з неординарними особистостями (автор цього щиро прагне, але його уявлення про неординарність вичерпується, здається, червоним волоссям, роботою в бібліотеці й татуюваннями). А насправді спостерігаємо кілька варіантів того, як поводяться звичайні люди за неординарних обставин. Люди, які потрапили на Яловохус, називають себе страждальцями. Всі інші – очікувальники: зрештою, на острів потраплять усі, позаяк досвід смерті невідворотний.

Щодо оточення, світ, у якому відбуваються події роману, атрибутувати неможливо. Його персонажі живуть у реальності, яка складається з тб-картинок. І от випускники школи в передмісті їдуть на шкільний бал лімузином, накупивши напередодні в райцентрі вечірніх суконь і смокінгів… Десь – тобто ніде? Десь – тобто всюди?…

Для «Яловохуса» натомість є важливим момент, коли життєвий досвід героя збігається з досвідом, який переживає читач. Ідеться навіть не про втрату, як може здатися на перший погляд, а про (самопо)жертву. Розказана історія – своєрідний ритуал офіри: один має померти, щоб другий усвідомив себе. Так оприявнюється основний закон буття – коли іншого приносять у жертву замість мене, я жертвую собою через іншого.

Необхідне попередження: у книжці вказані один редактор і два коректори. Певно, вони захопилися митарствами Луки, бо роботи своєї не виконали. Кількість помилок, мимодруків й усілякого граматично-орфографічного неподобства приголомшує.

Дитина в дорослому

Є таке старезне, німе і чорно-біле кіно «Піппа проходить». Піппа – дівчина, яка йде вулицею і співає. Люди, зайняті своїми справами – часто нечистими та ганебними, – чують її спів і під його впливом відмовляються від ницих намірів, виправляють уже зроблені помилки, розкаюються у злочинах. Поки звучить спів Піппи, світ стає трохи кращим, зрозумілішим, добрішим. Читаючи «Ту, що прибула з неба» Бориса Гуменюка, я весь час згадувала – в обхід очевидних авторських вказівок на «спорідненість» тексту з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері – саме цю напрочуд наївну кінострічку.

Одного дня в будинку дуже літнього чоловіка (який прагне забути про свій вік) з’являється маленька дівчинка. Він називає її Олесею. Скільки років має дівча, збагнути важко: воно крихітне, бо засинає у ліжку з двох крісел; достатньо доросле, щоб одягатися й умиватися самостійно, але таке мале, що не може дати ради своїм косам. Олеся надто спостережлива, кмітлива, навіть мудра для звичайної дитини. Втім, це головне: дівчинка справді незвичайна, її дитинство – таке собі дитинство взагалі, думки і спогади про нього.

«Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа, я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо»

Про походження Олесі мало що відомо. Господар будинку озвучує кілька цілком правдивих версій: дівча народилося з пахощів квітів, його загубили перелітні птахи, його космічні батьки потрапили в холодні світи, а донька йде їх визволяти, Олеся – чарівна інопланетянка, янгол чи, може, душа втомленого дорослого чоловіка. Здається, правда криється в останньому твердженні, адже поки герої «Тієї, що прибула з неба» не зустрічаються в усамітненому будинку, вони снять одне одним. Олеся проживає вві сні марудне життя чоловіка середнього віку, а її гостинний господар – чарівні пригоди маленької дівчинки, яка живе у квітці лотоса і спілкується з різними чудернацькими створіннями: антилопою і вовком, вужем і гадюкою, братами-каменями, птахами, квітами і найдивнішими зі створінь – людьми. Ці мудрі істоти знають про життя більше, ніж бідний чолов’яга, що ходить на полювання, водить авто, гуляє з собакою і робить безліч так само нудних речей. Олеся з’являється, бо мусить чогось навчити його, адже «коли такі посланці приходять – а в мене є підозра, що свого часу вони приходять до всіх без винятку людей, – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».

«Та, що прибула з неба» – не казка, власне, а притча, навіть такий собі сувій притч. Кожна окрема частина повісті читається як самостійний твір. Герой або героїня зустрічають когось, хто розповідає свою історію, наприкінці співрозмовники роблять певне морально-етичне узагальнення: герой чогось навчився і може рухатися далі. А от про яке «далі» йдеться – якраз найцікавіше. Дивовижна історія Гуменюка не пропонує істин в останній інстанції. Та й де їм узятися в розмовах маленької, трохи наляканої дитини й літнього, вельми втомленого чоловіка? Вони разом розмірковують про людей: мовляв, ті вважають, що рухаються у правильному напрямку, навіть якщо плавають по колу (наче акваріумні рибки); не мають власного обличчя, бо звикли відбивати чужі личини (як-от дзеркало, що ніколи не бачило себе). Втім, люди здатні змінюватись і чекати на диво. Це і є основною мелодією «найпростішої з казок» Гуменюка.

Ідеальний світ двох голомозих

«Ой, Лише» з назви хуліганської книжки Валентини Захабури – не той довгий матусин видих, що супроводжує витівки улюбленого дитинчати: «Ой лишенько ти моє». Це ім’я цілком дорослого й інколи серйозного Григорія Каламарчика, майбутнього найгеніальнішого поета сучасності. Просто «Лишко» замість «Гришка», йому, серйозному інколи, більше личить. І ви не повірите! «Ой» – це теж ім’я: голомозої дівчинки-вундеркінда Ойки, яка через втрачені молочні зуби не вимовляє звука «л».

Ойка й Лишко – не пустуни. Вони просто весь час потрапляють у кумедні (буквально – комедійні) ситуації. У цьому сенсі Захабура продовжує літературну традицію, в якій знайшли собі місце й «Тореадори з Васюківки», і «Чудеса в Гарбузянах», і всілякі закордонні Пеппі Довгапанчоха й Суботик.

Дітлахи – сусіди, хоч Ойка в будинку Лишка й новенька, бо родина щойно в’їхала, але їхні батьки знайомі з дитинства. А ще Ойка, молодша за Лишка на два роки, навчається з ним в одному класі: дівчинка страшенно розумна… Від розуму в цих двох – і пригоди, і проблеми. Хоча проблеми – то для красного слівця, хіба що непарні шкарпетки й жаб, намальованих на крутому татовому байку, можна так назвати. Світ, в якому живуть малі, безконфліктний і безпечний.

– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Дивовижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна! Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато?

Світ, у якому щоранку батьки й діти стрибають на ліжку. Солідарно з тобою поголить голову смішна дівчинка-сусідка. Гопник, який мав намір украсти твою мобілку, чемно проводжає додому. Стара сусідка зверху фарбує волосся на бузкове і стає схожою на японську ляльку. А однокласник, якому ти не дала списати, із вдячності катає тебе на плечах. І якщо через заметіль шкільні друзі не прийшли на день народження й батьки додому не встигають, можна відсвяткувати з водіями, які позастрягали в автомобільних корках… Не буває такого? – А хочеться!

У книжці немає однієї, магістральної історії. Хоч як Лишко наголошує, що треба все розказувати правильно: спочатку одне, потім друге, – але захоплюється і «плутає» порядок подій. Зрештою, «Ой, Лише» – такий собі колаж: уже не збірник оповідань, але ще не повість. Кожен розділ – нова оповідка; доволі динамічно. Але на такій швидкості деякі історії нам забувають розказати до кінця: як-от Ойка взялася лагодити трьом місцевим хуліганам мотоцикл – чи впоралася мала із завданням? А про окремі сюжети лише згадують і, заінтригувавши нас, полишають: от уявіть, як Лишко глядить сусідських близнюків-немовлят. Натомість цю злегка-мішанину компенсують, скажімо, делікатні пояснення, чому одружуються літні люди й чому буває складно дружити з вундеркіндами. Розумна книжка.

Смішна, шалапутна книжка, розважальна. Її авторці, як і героям, бракує серйозності. Здебільшого на щастя… Хоча мені от здалося, що згадувати Коробчука з Горобчуком і Малковича із Фальковичем, коли Лишко вирішує бути геніальним поетом, і перетворювати дотепну байку на трішки-памфлет не варто. Почуття міри, яке намарне виховують у малих їхні такі самі некеровані батьки, не завадило тут хоча б одному дорослому, позаяк… Хочете хорошу новину? Авторка пообіцяла у післяслові: пригоди кмітливої парочки та їхніх божевільних родин триватимуть!

Прихилити небо до ніг

Дівчина зустрічає хлопця… Так починаються тисячі романів про любов і не тільки.

А якщо так? Дівчина зустрічає хлопця, одержимого злим поганським богом та здатного керувати грозами й маніпулювати почуттями… Так починається роман Дари Корній «Гонихмарник».

Залишається додати, що дівчина та – не просто відлюдькувата дивачка, а травниця з роду характерників… І от починається роман, який зацікавить шанувальників шаленого кохання та потойбічних таємниць.

Темний красень Кажан (начувайтеся, «Сутінки»!) переслідує юну художницю Аліну. Він може бути напрочуд небезпечним, коли б’ється з нападниками в парку. Або вкрай романтичним, коли щоранку кладе на підвіконня коханої букет польових квітів. Він буває легковажним, коли дражнить Аліну демонстрацією своїх колишніх пасій. Або є настільки незрадливим, щоб згадати свою любов після того, як на нього наклали чари забування. У хлопцеві начебто уживаються дві людини. Так воно і є. Кажан – дводушник: як людина він вміє любити й піклуватися, як Гонихмарник він зраджує і занапащає. Дівчата, що закохалися в заклинателя дощу, мають померти.

Але це не випадок Аліни. Розумниця, книжниця, бунтівниця – вона, як ніяка інша, далека від ролі жертви. Сильні галицько-волинські дівчата: якщо вже покохають, то за свого хлопця ладні до пекла піти. Героїня «Гонихмарника» це зокрема й робить. Аліна здатна й суперницю подолати, і злого духа з тіла коханого вигнати. Безстрашність, усвідомлення себе, відданість, готовність боротися за свою любов – у романі Корній це все суто жіночі риси. Чи має проти такої дівчини дрібний язичницький бог хоч якісь шанси?! (Пошепки додам: навіть Гонихмарникові наприкінці твору доведеться стати Гонихмарницею).

«Вогонь! Він є в кожному. В одних він заледве тліє, у декого рівномірно і покійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника»

Міфічний світ «Гонихмарника» переконливий та навіть елегантний.

Градобур передається в одному роді від батька до сина, але тільки за добровільної згоди обох. Коли дуже молода людина стає дводушником (от як Кажан), вона майже втрачає свою людяність. Але напівдемон-гонихмарник є частиною живої природи. У світі Корній немає замилування смертю, її герої – не «діти ночі», а справжнісінькі сонцепоклонники.

Так само в іншому роді від матері до дочки передаються знахарські навички, вміння чути живу природу. Як і градобур для хлопців, ці набутки народної магії – не нагорода для дівчат, а наслідок прокляття. Тож двоє з цих родів мусять знову і знову закохуватися одне в одного та страждати через це, аж поки багатовікова історія стосунків Градобурів і Григоренків не приведе до миті, коли хлопець у чорному помітить занурену в читання зеленоволосу дівчину.

«Гонихмарник» – письменницький дебют Корній. Є тут виражена хвороба першої книжки: якнайшвидше розповісти все, що маєш за душею. Поки слухають. Мало повідати історію головних героїв, треба ще й детально виписати, як плуталися з нечистим мати й бабуся, додати три-чотири казки про магічні Карпати, розповісти кілька смішних притч і повчальних анекдотів, переповісти улюблене кіно… Намішано, як у коробці з ґудзиками: потомишся шукати потрібний, але ж – хто сперечається? – все красиве й різнокольорове.

Ця книжка – як той її двоєдушний герой. З одного боку, читаємо дивовижі про градобура та характерницю. З іншого, найцікавішим у романі є цілком реалістичне змалювання переживань сучасних підлітків. Магія першого поцілунку мало чим поступається тут містиці викликання дощу. А питання про те, чи варто зраджувати себе, щоб привернути увагу хлопця, важить не менше за спосіб зняти родове прокляття. «Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі», – промовляє в романі мудра бабуся. Втім, як і Кажан, «Гонихмарник» однаково нелукавий в обох своїх подобах – і в людській, і в містичній.