Дівчина зустрічає хлопця… Так починаються тисячі романів про любов і не тільки.
А якщо так? Дівчина зустрічає хлопця, одержимого злим поганським богом та здатного керувати грозами й маніпулювати почуттями… Так починається роман Дари Корній «Гонихмарник».
Залишається додати, що дівчина та – не просто відлюдькувата дивачка, а травниця з роду характерників… І от починається роман, який зацікавить шанувальників шаленого кохання та потойбічних таємниць.
Темний красень Кажан (начувайтеся, «Сутінки»!) переслідує юну художницю Аліну. Він може бути напрочуд небезпечним, коли б’ється з нападниками в парку. Або вкрай романтичним, коли щоранку кладе на підвіконня коханої букет польових квітів. Він буває легковажним, коли дражнить Аліну демонстрацією своїх колишніх пасій. Або є настільки незрадливим, щоб згадати свою любов після того, як на нього наклали чари забування. У хлопцеві начебто уживаються дві людини. Так воно і є. Кажан – дводушник: як людина він вміє любити й піклуватися, як Гонихмарник він зраджує і занапащає. Дівчата, що закохалися в заклинателя дощу, мають померти.
Але це не випадок Аліни. Розумниця, книжниця, бунтівниця – вона, як ніяка інша, далека від ролі жертви. Сильні галицько-волинські дівчата: якщо вже покохають, то за свого хлопця ладні до пекла піти. Героїня «Гонихмарника» це зокрема й робить. Аліна здатна й суперницю подолати, і злого духа з тіла коханого вигнати. Безстрашність, усвідомлення себе, відданість, готовність боротися за свою любов – у романі Корній це все суто жіночі риси. Чи має проти такої дівчини дрібний язичницький бог хоч якісь шанси?! (Пошепки додам: навіть Гонихмарникові наприкінці твору доведеться стати Гонихмарницею).
«Вогонь! Він є в кожному. В одних він заледве тліє, у декого рівномірно і покійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника»
Міфічний світ «Гонихмарника» переконливий та навіть елегантний.
Градобур передається в одному роді від батька до сина, але тільки за добровільної згоди обох. Коли дуже молода людина стає дводушником (от як Кажан), вона майже втрачає свою людяність. Але напівдемон-гонихмарник є частиною живої природи. У світі Корній немає замилування смертю, її герої – не «діти ночі», а справжнісінькі сонцепоклонники.
Так само в іншому роді від матері до дочки передаються знахарські навички, вміння чути живу природу. Як і градобур для хлопців, ці набутки народної магії – не нагорода для дівчат, а наслідок прокляття. Тож двоє з цих родів мусять знову і знову закохуватися одне в одного та страждати через це, аж поки багатовікова історія стосунків Градобурів і Григоренків не приведе до миті, коли хлопець у чорному помітить занурену в читання зеленоволосу дівчину.
«Гонихмарник» – письменницький дебют Корній. Є тут виражена хвороба першої книжки: якнайшвидше розповісти все, що маєш за душею. Поки слухають. Мало повідати історію головних героїв, треба ще й детально виписати, як плуталися з нечистим мати й бабуся, додати три-чотири казки про магічні Карпати, розповісти кілька смішних притч і повчальних анекдотів, переповісти улюблене кіно… Намішано, як у коробці з ґудзиками: потомишся шукати потрібний, але ж – хто сперечається? – все красиве й різнокольорове.
Ця книжка – як той її двоєдушний герой. З одного боку, читаємо дивовижі про градобура та характерницю. З іншого, найцікавішим у романі є цілком реалістичне змалювання переживань сучасних підлітків. Магія першого поцілунку мало чим поступається тут містиці викликання дощу. А питання про те, чи варто зраджувати себе, щоб привернути увагу хлопця, важить не менше за спосіб зняти родове прокляття. «Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі», – промовляє в романі мудра бабуся. Втім, як і Кажан, «Гонихмарник» однаково нелукавий в обох своїх подобах – і в людській, і в містичній.
Те, що стається з людиною після смерті, залежить від того, якій культурі вона належала за життя… А що ви скажете про місто, де душі померлих поміщають у яскраві кульки й передають на опіку підліткам?
Світ, в якому живе Сашко Турухтун із повісті «Душниця» Володимира Арєнєва, насправді подібний до нашого: є тут школи, кіно, хулігани, симпатичні новенькі, перші поцілунки, набридлива батьківська турбота й десятки за контрольну з літератури. Різниться він лише тим, як там ставляться до померлих. Начебто незначна річ (мертвим же все одно, так?) робить цей світ для нас погрозливим і чужим. І навіть не тому, що їхнє небо щільно покреслене дротами-душоловами, які не дають відлетіти кулькам-душам.
Коли людина у світі Сашка помирає (як помер його дідусь-поет чи брат подружки Насті), її душу переносять у спеціальний міх. Там вона перебуває, допоки кулька не здується. Душі можуть говорити до живих, але здатні їх чути лише діти. Рік поспіль підлітки розмовляють із кульками, день у день живуть із ними, а потім передають їх в особливе сховище – Душницю, додавши опис життя померлого, щоб відтак відвідувати предків раз на рік у День усіх святих та під час офіційних екскурсій до кривої башти. Тих, хто цієї процедури не дотримується, спільнота зневажає як «найубогіших дикунів».
«Він надто добре пам’ятав, як тоді, у кімнаті, побачивши, що дідова куля зникла, на мить відчув полегшення. Ганебне. Недостойне. Але полегшення»
Цей звичай виник у Місті давно – сімсот років тому, відразу як почалася війна за Півострів і «дикунів» від «переможців» відгородили Стіною. Коли сім віків триває таке нещастя як війна, людина потребує бути заспокоєною. Її необхідно впевнити, що принаймні після смерті вона не страждатиме. Душевникивтішили тих, хто пережив війну: якщо душі не відлітатимуть, вони не потраплятимуть у пекло.
Наразі постає одне з головних питань «Душниці»: чи можлива спокута без покарання?
Сашко грає в солдатиків. Його дід, який бачив війну на власні очі, гнівиться: як можна грати у смерть?.. У війні старому випала роль не з тих, що варті пошани. Ми історії дідуся повністю не почуємо – лише окремі фрагменти, якими вирішить поділитися з читачем Сашко, поки пише життєпис померлого для Душниці. Дід був повстанцем на Півострові; потім перейшов на інший бік, через що загинули його товариші; почав співпрацювати з Містом, яке використовувало його вірші для пропаганди своїх ідей. Неоднозначна історія – чи то подвигу, чи то зради. Але чомусь кулька з дідовою душею досі пронизливо співає повстанських пісень.
Сашко, здається, отримує відповідь: спокута мусить початися із сумнівів.
Ми будемо вчитися цього разом із героями Арєнєва, щоб зрештою збагнути, наскільки історія, що сталася, відповідає історії, яку нас змушують запам’ятати. Всі способи, структури, матриці пам’яті мають один вихідний пункт: пам’ять живих про померлих. «Пам’ятати» означає знати про тих, кого вже немає поруч. Саме тому книжка Арєнєва – не про смерть, а про її протилежність – пам’ять.
Серйозна книжка написана напрочуд легко. Складні теми делікатно маскуються під захопливі пригоди. Будемо читати «Душницю» як історію першого кохання або як історію дорослішання, як сюжет про моральний вибір або як звіт про чудернацькі обряди – насолода від тексту гарантована.
Марина Павленко відома передусім як авторка «Русалоньки із 7-В». Але є в неї цікаві твори і для молодших дітей, як-от книжка казок «Півтора бажання».
Живе собі баба Ялосовета. Їй самій жити нудно і страшно. То вона повадилася цупити в людей захопливі розповіді – казки, байки й побрехеньки. Намотає казку в клубок, сховає у скриню – людина й забуде навіки ту історію. Інколи казки вилітають погуляти: тоді їх чують і згадують.
Одна така втекла з Ялосоветиної скриньки до дівчинки Олечки, а за нею й інші казки розбіглися шукати вдячних слухачів. Утікачка наприкінці книжки вернеться до старої. І не сама – приведе з собою пристрасного розповідача усіляких байок, і Ялосоветі буде кого слухати до кінця днів, і не знадобиться красти чужі історії.
Із казками, які втекли від старої та повернулися до людей, юного читача «Півтора бажання» якраз і знайомить. А цікавинок Ялосовета, треба сказати, зібрала славну колекцію.
«Насправді ж була бабуся Володаркою Казок. Ото поки гості розказують їй усякі придибенції, вона буцім сидить і пряде. А тим часом снує з почутого ниточку й намотує на веретено»
Тут є чарівна казка (брати потрапляють у полон до грибного царя, лише мати може виручити їх, ще й засватати двох зачарованих царівен). І є шахрайська побутова казка (кмітливий перевізник провчає вередливу молодицю і бере її, вже сумирну, за дружину). Знайдеться повчальна історія (дівчинка змітає сміття під шафу, і з нього вилуплюється чоловічок, спілкування з яким учить її бути охайною). Є і смішна побрехенька (скнара-перекупка отримує від чаклунки півтора бажання; згаявши перше, за 0,5 залишку вона вимушена щодня їздити у півкареті, запряженою півкіньми). Тут – історія, яка забула, що була колись казкою (буквально: її намагається нам розказати забудько, і то не дуже вдало). І лунає героїчна балада (хлопець стає власником всесильної золотої шаблі, яка робить його здатним на будь-який подвиг). Лякає магічна пригода (до перебірливої мельничихи сватається нечистий, що живе у млині; налякана, вона виконує його чудернацькі забаганки…). У підсумку маємо десять різних історій на будь-який смак.
Павленко творить чарівні світи. Позірно наївні й прості, але насправді лукаві й іронічні. Чого лише варта царівна Реготушка (замість звичної Несміяни), з якою одружиться той парубок, що зможе її засмутити. Чи ті самі півтора бажання, згадані у назві, замість звичних трьох. Та й зла відьма, яка ув’язнює казки, виявляється просто самотньою жінкою, що намагається трохи розрадити себе чужими історіями.
Маленьку інструкцію до «вживання» своїх сюжетів авторка «Півтора бажання» повідомляє вже на початку книжки. Казка-втікачка у мандрах випадково потрапляє під подушку Олиного татка. Отож усю ніч її снить суровий начальник, а не маленька дівчинка. Чоловік начебто й утішений – прокидається з усмішкою й цілує дочку. Але історія від «чужих снів» стомлюється, засмучується і хворіє. Очевидно, казка в чарівно-іронічних світах «Півтора бажання» не може бути невдалою чи нудною. Просто трошки хворою – коли її розповідає не та людина, якій годиться, і слухає не та дитина, якій треба.
Приємна новина: казки невтомно шукають свого слухача. Щонайменше десятьох – на кожного по одній – захоплених читачів знайдуть історії з Ялосоветиної скриньки.
«Новенька» – збірник оповідань. Хочеться сказати: надмалих оповідань, позаяк жодна із запропонованих історій Оксаною Сайко так до кінця й не розказана.
Ми щойно познайомилися з героями (наприклад, розбишака підсів у дворі до новенької з сусіднього під’їзду). Дізналися про обставини (дівчина виявляється сліпою). Трапляється щось, що активізує читацьку увагу (хлопчину запрошено в гості до нової подружки, але приятелі кличуть пити пиво)… Аж раптом усе закінчується, а нам пропонують спожити певну моральну сентенцію (пиво – зло!).
А частіше – непевну.
Сюжети з «Новенької», слід сказати, є і проблемними, і цікавими.
Напередодні конкурсу краси найвродливіша дівчина у класі «поділилася» з суперницею кремом для поліпшення шкіри обличчя, який натомість має протилежний ефект… Гурт хлопчаків і кілька дівчаток, випадково допущених у хлопчачу гру, сплавляються річкою; один із «мандрівників» починає тонути, а на допомогу йому кидається лиш оте «випадкове» дівча… Недавно осиротіла дівчина-підліток запрошує додому безхатченка, очі якого нагадали їй очі батька…
«Мабуть, для Елі той випадок став добрим уроком. Можливо, після того вона ніколи не зважиться робити комусь підлість. Принаймні, я в це вірила»
Дівчина дружить із хлопцем із сиротинця; коли в неї зникає пейджер (до речі, не забудьте сучасному школяреві пояснити, що це таке), вона звинувачує друга у крадіжці та нацьковує на колишнього залицяльника однокласників; річ згодом знаходиться… Закоханий в однокласницю хлопчик повідомляє, що друг зрадив її, поки та хворіла; доведеться дівчині розбиратися в почуттях до двох – зрадливця й вісника…
Якби авторка просто переповіла нам ці історії, то, напевно, ми тримали б у руках черговий – не поганий, не хороший – збірник соціальної дитячої прози, що в 11 років захоплено читається, щоб у 12 повністю забутися.
Але ж глибоко затямивши, що дитяча література має бути обов’язково повчальною і бажано простою, Сайко береться завзято ставити й рішуче розв’язувати моральні дилеми. У вельми дивний спосіб, зауважу.
Чи не в кожному оповіданні герої «Новенької» мають справу з дрібними злочинами – крадуть у них або крадуть вони. Хлопця з неблагополучної родини уникають у дворі – його спіймали на крадіжці й, здається, неодноразово. Але згодом він рятує з біди маленьку сестру одного з персонажів, за це йому прощають схильність присвоювати чуже… Підліток запросив до себе дівчину, яка втекла з інтернату до матері; обід закінчився поцупленим велосипедом. «Що ж тебе так мучить? Те, що вона вкрала твій велосипед? Це була крайня необхідність. Її можна зрозуміти», – пояснює йому співчутливий батько… В юнки в автобусі однолітка вкрала гроші. Приперта до стіни, злодюжка розповіла, що в її неповній родині невеликі статки й красти доводиться, щоб прожити; дівчина із забезпеченої родини віддає гроші, що батько дав на ролики, і повертається додому, де її зустрічає затишна заможна оселя… Отже, красти не можна. Але якщо терміново треба, скажімо, велосипед, то його можна й украсти. Так?
Розмова про етичні помилки – річ непроста й неоднозначна. «Посібників», щоб їх перевірити, існує воднораз і забагато, і не досить. Граматичні огріхи відкоригувати значно легше – але, мабуть, не для авторки «Новенької». Етична сумнівність книжки не очевидна, безграмотність – відверта. А безграмотно писати для дітей неприпустимо.
Утім, якщо ви любите горор, це для вас одкровенням не буде. Хай би в якому фільмі жахів з’явилася дитина, вона врешті-решт виявиться зловісною примарою, замаскованим демоном, виплодком сатани чи кривавим маніяком під прикриттям.
Хлопець поночі повертається додому з роботи й у підворітті зустрічає дівчинку років одинадцяти у щемливих смугастих шкарпетках і з плюшевим ведмедиком в обіймах. Він рятує її від хуліганів і приводить до себе додому… Так міг би початися один із трилерів, і так зав’язується роман Сергія і Марини Дяченків «Олена й Аспірин».
Оленка – музика. Дивний чоловік, який повідомляє Аспірину-Олексію, що дівчинка – його загублена дочка, дарує малій магічні струни. За допомогою тих струн Оленка має зіграти твір, який пробудить і поверне її брата. Вони обоє втекли зі своєї бездоганної країни у наш недосконалий світ, адже творити (музику, зокрема) можна лише у недовершеному середовищі. Це й зрозуміло: доконаний стан не передбачає появи нічого нового. Проблема в тому, що від музики, яку навчається грати Оленка на чарівних струнах, люди навісніють (із Аспірина починаючи). Дівча пояснює: «Ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла – і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це – чуже, шкідливе», – але грати не припиняє. Ясно, що на артистку та її підневільного компаньйона очікує купа небезпечних пригод.
«Там усе інакше, – сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. – Там ніхто не боїться. Твоя музика… Вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його – хоча й не розумієте»
У недосконалому світі, який знає страх і смерть, який божеволіє, якщо «зіграти» правду про нього, маленька Олена виявляється просто беззахисним дитям… Стоп… А хто тоді розірвав на клапті навіженого собаку, що полював у підворітті на цю безпорадну дитину? Хто напав на грабіжників, які залізли у квартиру Аспірина, і довів їх за кілька хвилин до травмпункту й «дурки»? Хто розірвав багажник Аспіринової автівки й намагався вбити власника в лісі, де хлопець запланував покинути набридливу дивачку Оленку?.. Невже плюшевий ведмедик?..
Хороша книжка дає читачеві простір для самостійної роботи. Історія, яку доведеться відтворити за підказками авторів «Олени й Аспірина», – легенда про Гамельнського дударя. Щуролов звільнив місто від пацючого нашестя, але йому не заплатили за роботу. Дудар помстився: зачарував музикою і вивів із міста всіх дітей. Куди? Саме в ту довершену країну, з якої походить Оленка і яку Аспірин, не знаючи, як інакше назвати, іменує раєм. Дівчинка – одна з дітей, що їх викрав Щуролов. Це він дарує їй магічні струни, і саме до нього повертається Оленка у фіналі твору. Тому вона й не боїться смерті: не може померти та, що вже мертва, не знає страху та, кому нема чого втрачати. Такий-от едем від Дяченків.
Книжка починається як захоплива й динамічна жахалка, натомість виявляється серйозною і дорослою вправою на обґрунтування сенсу життя. Почуваєтесь обдуреними? Отже, запропонований сенс ви успішно осягнули.
