Найтеплішою осінньо-зимовою книжкою цього року стали для мене «Казки Різдва. Книга друга» Богдани Матіяш. Це твори поза категоріями часу чи віку, їх не обов’язково читати тільки на різдвяні свята й тільки дітям. Книжка несе катарсис і дорослим: вона спантеличує, очищує і робить щасливими. Загнана життям людина пригадує, що Різдво – це найвеличніше свято року, бо народився Спаситель і завдяки Йому ми живемо і маємо життя вічне. Якби була змога, то подарувала б «Казки Різдва» кожній дитині, щоб вона потрапила у світ добра й ласки, у світ, де існує справжня ніжність, де покараного обов’язково зрозуміють і пробачать, де життя є найбільшим дивом, а найкращим другом може бути пес, чи ведмідь, чи вітер, де не існує самотності, а радість – єдина реальність. Нещодавно знайома запитала мене, як відповісти малій на запитання «Хто такий Бог?». Я замислилась, щоб підібрати вдалу відповідь, а потім сказала, що днями передам її шестирічній донечці «Казки Різдва» для сімейного читання. Зі світу цієї книжки не хочеться йти, не хочеться, щоб вона закінчувалася. У текстах Богдани Матіяш все живе, має душу, як і людина, і може говорити. Розмовляють квіти й трави, звірі й птахи, каміння й вітер, сонце й час. Уся книжка напоєна спокоєм і благодаттю, після неї минають смуток і страх, бо перестаєш почуватися самотнім. Після прочитання бодай одного твору наповнюєшся милістю та милосердям, бо знаєш, що Хтось тримає тебе за руку, що Хтось веде тебе. І хоч яким важким і тернистим буде шлях – тобі завжди допоможуть вийти з найважчої ситуації.
«Усі царі підійшли й низько вклонилися Новонародженому Христові. Склали свої малі дари – золото, ладан і миро, а один із них несміливо поклав поруч червону троянду. І Богородиця разом із Немовлям усміхнулися»
Основний герой «Казок Різдва» – зірка, саме та, що вказала шлях до ясел Ісусика: Він лежав у сіні, а люди вже знали, що народився Спаситель. Зворушлива та неймовірно ніжна казка «Зірка та Віслюк», де навіть віслючок розуміє диво, яке сталося з Марією, Йосипом та всім світом, і приклякає перед новонародженим Сином Господнім. Подібну фабулу має історія про білого пса, де молодий собака теж минає довгий-довгий шлях, щоб схилити голову перед Ісусиком.
Читайте також: Згадати про Різдво
Наявні в книжці й важливі виховні мотиви, які ненав’язливо демонструють, що добро й добрі справи завжди перемагають. Дівчинка-золотоволоска, яка з щирим серцем робить людям добро, живе в таких злиднях, що її батьки не мають коштів на нові зимові чобітки для доньки, а старі вже латані-перелатані й не підлягають ремонту. Але Бог перед самим Різдвом творить диво для дівчинки й через милість до неї оздоровлює донечку лікаря, яка довгий час потерпала від гарячки й не могла одужати. Подібним чином показує письменниця, як Бог нагороджує за щирість іншу дитину, що має найдобріше серце на світі, чує та розуміє мову тварин і рослин, товаришує з ними й тішиться життю, але не може говорити. Батьки роблять усе можливе й неможливе, щоб єдина дочка була цілковито щасливою, але нічого не змінюється. Дівчинка й сама звикає, що не може розмовляти, але дуже сумує, що страждають батьки. І саме на Різдво Бог робить диво – дарує щирій дитині голос, відтак найщасливішими стають і батьки дівчинки.
Читайте також: Різдвяні книжки під ялинку
Книжка «Казки Різдва» нагадує, яким важливим є свято народження Спасителя, якими смиренними та добрими маємо бути ми не лише у різдвяний час, а й щодня, бо Ісус прийшов на землю і помер за гріхи наші, щоб врятувати від мук вічних.
Теплою і дуже світлою книжкою, хоча більша частина описаного життя головних героїв минає в нірці, є казка Андрія Куркова «Маленьке левеня та львівська мишка». Важливу ідею несе письменник маленьким читачам: не треба нічого й нікого боятися, непереборна сила є в кожному з нас, сила, яку треба віднайти в собі й ділитися нею, щоб допомагати іншим. Маленьке левеня беззахисне – тільки народилось, а вже й загубилося. Воно не розуміє світу з усіма звуками, рухами й дивними створіннями. Найстрашніші для левенятка машини: великі, залізні й страшенно непередбачувані. Але згодом воно потрапляє у спокій і затишок, а для дитини водночас відкриваються неймовірні картини Мар’яна Пирожка, де все так казково й незвичайно. У нірці львівської мишки є все: і шафа для одягу, зроблена з консерви, і чашечка-душ, і килимок-шкарпетка, а також велика джезва, з якої мишеня постійно п’є каву, саме це і є найважливішою підказкою, чому воно таки львівське. Дуже затишно й приємно у помешканні мишеняти, тому налякане левеня просить залишитися в нього. Мишеня радо погоджується й частує малюка кавою, «щоб на вулиці було сонячно». Левеня так радіє перебуванню в чудесному світі мишки, що навіть не хоче виходити на вулицю, бо боїться машин, а мишеня, своєю чергою, – котів.
«І раптом левеня зрозуміло: воно було маленьким, поки боялось усього. А як тільки перестало всього боятись – відразу стало великим! Так воно і в житті буває. Ті, хто бояться, здаються меншими за самих себе, а ті, що сміливі, – більшими»
Кілька годин спілкування мишеняти з левеням переростає у велику дружбу, а коли вони таки опиняються в реальному світі, то підтримують і піклуються одне про одного. Мишка переконує левеня, що люди й автівки зовсім не страшні. А коли парочка зустрічає на своєму шляху кота, левеня, знаючи, що мусить заступитися за друга, зовсім забуває про власну безпеку, стає великим і величним, щоб налякати котище. Це і є найважливішим акцентом книжки – яскравий момент тріумфу добра та співпереживання. Для дітей у творі чимало виховних нюансів, які не перетягують на себе уваги, а, навпаки, дуже гармонійно зливаються з казкою і воднораз виховують у маленького читача бажання турбуватися про інших. Автор також акцентує на тому, що потрібно слухати дорослих, не йти нікуди без батьківського дозволу, бо можна потрапити в халепу. Маленьке левеня невипадково опинилося в мишеняти: воно вилізло з циркової клітки, не попередивши батьків.
Наприкінці левенятко більше не може прийти в гості до свого товариша, бо до вечора виростає і не вміщається ні у власну піжамку, ні у дірочку нірки. А змінюється воно лише тому, що було таким сміливим, коли заступалося за мишеня. І найважливіше: левеня виростає у власних очах і розуміє, що потрібне своїм батькам, що час повертатися. А з приходом додому життя левенятка ще більше змінюється, бо дорослішання завжди несе цікаві несподіванки.
Добре пам’ятаю свої перші «дівочі» книжки, щоденники, порадники й перепустки у світ дівчини-підлітка. Я їх не любила за одноманітність, бо в руки потрапляли тільки розповіді про перші прищі, залицяння й допомогу мамі із закрутками на зиму. Тож, ховаючись під покривалом, я поверталася до улюбленого Вінні-Пуха й поринала в цікавий світ, де все було не так нудно й сіро, як у перших «дорослих» книжках.
Якби в підлітковому віці мені трапилася книжка, подібна до «Балачок про все на світі», дорослішання не було б таким однобоким. Ці тексти яскраві й позитивні, добрі й чуйні, мудрі й наївні, вони допомагають побачити життя кольоровим і світлим, вирішити проблеми, які видаються велетенськими, а насправді мізерні, – і найголовніше, що книжка віддзеркалює дівчачі думки. У «Балачках про все на світі» є відповіді на всі питання, які можуть турбувати дівчат, а якнайбільше – про хлопців, різних, але ж однакових, про зовнішність, красу, комплекси, неуважність, захоплення, тварин, конфлікти з батьками й усе-все, що стосується сучасного урбаністичного підлітка.
«Якщо ти випадково загубила десь свою парасольку, не плач і не побивайся! Подумай про те, що ти врятувала когось від дощу. У світі стало на ще одну щасливу людину більше!»
На книжці нема позначки, що це дівчачо-жіноче читво, але обкладинка промовиста. Передмову написав Павло Коробчук. «Ви можете не читати цих оповідань, ви можете поставити її на поличку й милуватися, ви можете гортати її й розглядати малюнки – вона в будь-якому разі виконає свою функцію – спонукати до усмішки», – каже Коробчук. До речі, ілюстрації Олени Гаврищук справді чудесні й надзвичайно позитивні.
У збірці вміщено оповідання п’яти авторок, але «Балачки про все на світі» настільки цілісні, що неможливо розрізнити, де чий текст, бо здається, що написала їх одна людина – читач. Певна, що письменниці самі не уявляли, яку створили добру й важливу книжку для дівчат-підлітків. У всіх оповіданнях захована тонка й легка філософія, головні їдеї якої – що ні за чим не треба шкодувати, що життя повне витівок, але в усьому можна знайти позитив, що навіть найбільш самотня людина в одну мить може стати найщасливішою, а дівчача неуважність – зробити когось щасливим.
Дуже сподобалось оповідання-урок Оленки Некрасової про сову. Часто важко пояснити дитині, чому не всі тварини можуть жити вдома, а цей текст якраз стане в пригоді – замість нотацій і галасу. І справді, у книжці кожен може знайти і свою історію, бо всі вони взяті з життя. Юна леді знайде відповідь, чому їй не подобається хлопець, якому так сильно подобається вона, і, можливо, навчиться одразу пояснювати, щоб не витрачав часу на дівчину, чиє серце зовсім до нього не лежить… Щоб потім не зробити гірше й собі, і товаришу.
Єдина проблема книжки – чи розгледять мами серед інших видань «Балачки про все на світі», щоб купити їх своїм донечкам, які ще не дорослі, але вже не діти.
Бабкіна Катерина. Гарбузовий рік. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 47 с.
Прохасько Мар’яна, Прохасько Тарас. Хто зробить сніг? – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 72 с.
Kim Fupz Aakeson, Eva Eriksson. Esben i duch dziadka. – Poznan: Media Rodzina, 2006. – 32 s.
Стальфельт Пернилла. Книга о смерти. – Москва: Открытый мир, 2007. – 30 с.
Одним із важливих моментів у виростанні дитини є перша зустріч зі смертю й усвідомлення безповоротної втрати. Проте найголовніше – підготувати малюка не лише до того, що довкола все не вічне: від домашніх улюбленців до яскравих квітів, які стоять у вазах, а й до того, що і в найцікавіших мультиках чи книжках може померти головний герой. Добре пам’ятаю, як шокував мене епізод, коли Король Лев помер, чи як я гірко плакала, коли загинула мама-динозавриха у мультфільмі «Земля до початку часів». Знову і знову, переглядаючи ці мультики, я вірила, що одного разу вони все-таки закінчаться не так сумно, що ці епізоди якимось чином зміняться…
Відомо, що всі дорослі духовні проблеми й життєвий смуток ми виносимо з дитинства. Найважливіше – не скалічити дитину в час її формування, а допомогти зрозуміти світ з усіма несправедливостями та дивацтвами. Для цього найкращим помічником, безперечно, є дитяча книжка, яка супроводжує в реальність.
Досі пам’ятаю книжки, які мене найбільше вразили, але достатньо було й тих, що настрахали. Пригадуємо казку про Снігуроньку, яку зліпили знедолені, сумні й старенькі дідусь та бабуся, бо неймовірно хотіли внучечку, а вона розтанула (померла), коли стрибала з дівчатами через вогнище. Історії про невинну Червону Шапочку, яку разом із бабусею з’їдає вовк, чи лисицю, що ласує Колобком, наводили на мене жах.
«Хлопчика охопив смуток. Плакав і плакав. Не мав уже більше ні дідуся Хольгера, ні бабусі Хольгер, ні іншого дідуся. Залишилася в нього тільки одна бабуся – мамина мати, але вона мешкала в будинку для пристарілих і не могла більше гарно їсти, а також мала вже проблеми з пам’яттю. Есбен не переставав плакати за дідусем»
Діти особливо ставляться до смерті, тим паче не можуть зрозуміти її, коли хтось несправедливо гине. В чому винні були Червона Шапочка, Колобок чи Івасик-Телесик, що антигерої бажали їм смерті? Звісно, це проводить чітку межу між чорним та білим, добром та злом, проте водночас лякає малюків, а на завершення демонструє лише один погляд на життя: воно несправедливе. Чи думали режисери фільму «Гаррі Поттер» про дітлахів, коли змусили Джоан Ролінґ переписати книжку, бо актор, що грав Дамблдора (Річард Гарріс) помер, і за ним догравав Майкл Гембон, а це, певно, не було дуже зручно для екранізації? Але хто подумав про маленьких глядачів, які любили Дамблдора, як рідного дідуся й покровителя світлої магії? Як воно – нехтувати законом, що головні герої не помирають? Певна, що тоді текли ріки дитячих сліз, якщо навіть дорослих було вдосталь.
Важливо вселити думку кожній дитині, що життя – це щастя і радість, а боротьба – це вже другорядне. Не йде мова про те, щоб ізолювати малечу від проблем і не висвітлювати жорстоких реалій, але до таких серйозних тем потрібен особливий підхід.
Поговорімо ж про нові дитячі книжки, що з’явилися у світі, які найбільш тонко й грамотно торкаються цієї теми (чи навпаки).
Перш за все хочу ознайомити читачів із твором Кіма Фупца Окесона та Еви Ерікссон «Есбен та дух дідуся», який польською мовою з данської переклала Катерина Стренк (російське видання називається «Как дедушка стал привидением»). Коротенька анотація й ілюстрації одразу мене захопили, і я придбала книжку, бо вперше бачила дитяче видання на тему смерті. Воно створене саме для того, щоб малюк, який втратив когось близького, міг легше пережити горе.
Текст описує неймовірну близькість дідуся з онуком, та старенький раптово помирає, і хлопчик ніяк не може прийняти цю смерть. Він не хоче розуміти, що ніколи більше не розмовлятиме з дідом, розважатися, проводити час… Його туга настільки сильна, що дідусь… з’являється щоночі до Есбена, щоб надолужити все, чого не встиг. Уночі вони довго розмовляють, дідусь багато розповідає із власного дитинства та юності й жалкує, що раніше не ділився цим із найдорожчою людинкою. Вони гуляють містом, подорожують, сміються й поводяться мов шибайголови.
Миті близькості, описані в книжці, можуть нагадати засмученій дитині спільний найкращий час із дорогою людиною чи твариною, те, що ніколи не зітреться з пам’яті. Дідусь приходить знову і знову, розповідаючи про свою першу машину, улюбленця-кота й різні нісенітниці. Однієї ночі старенький пригадує Есбену всі їхні найприємніші й найцікавіші спільні моменти: коли вони вперше разом каталися на каруселях, як учив малюка грати у футбол, їздити на машині, коли вони будували пісочні замки, гидували корисною їжею, яку готувала бабуся, разом рибалили та лоскотали одне одного. Дідусь каже хлопчикові, що найважливіше – пам’ять: коли вона жива, то все решта ніколи не закінчиться. Есбен усе розуміє і дякує дідусеві, що й далі буде його найкращим товаришем у світі. Вони обіймаються, і старенький зникає назавжди. Фінал демонструє найважливіше – що наша пам’ять і є найкращою реальністю, адже значно гірше бути поряд із людиною і не пам’ятати нічого доброго, аніж втратити її і мати в серці назавжди.
Ця прекрасна книжка вчить, що важливо цінувати близьких, спільні хвилини з ними й розуміти, що смерть є невідворотною, проте спогади й думки завжди повертатимуть нас до того, хто в серці. На жаль, цей текст не перекладений українською мовою – а міг би допомогти тисячі малюкам, які не можуть зрозуміти, куди й навіщо йдуть близькі люди. А перебуваючи у відчаї, вони радше прочитають цікаву й гарно оформлену книжку, ніж послухають порад рідних. Частково вона допомогла й мені, дорослій.
Звісно, не можна чекати на те, що до нас із того світу повернеться людина й договорить несказане, але можна цінувати кожен момент, щоб устигнути сказати й зробити за життя якомога більше важливого.
Назване видання – не єдина дитяча книжка про смерть, яка мене вразила. «Книга о смерти» Пернілли Стальфельт перекладена російською зі шведської Марією Людковською та Аркадієм Ґріднєвим. Для мене досі загадка, чому авторка в такому страхітливому стилі написала книжку, якщо мала на меті пояснити дітям приреченість нашого існування, не налякати й не нашкодити, а лише познайомити з тим, що таке смерть і чому її не можна оминути.
Я довго шукала відгуки читачів на цей твір і, повірте, не змогла знайти жодного позитивного. Страшний текст супроводжується моторошними малюнками з трунами, вінками, могилами й жалобними стрічками. Особливо вразило «примірювання» на сучасність давньої традиції хоронити мерця з улюбленими предметами, щоб той, хто помер, міг скористатися найважливішим, коли потрібно буде. На ілюстрації – і мобільний телефон, й іграшка, і сковорідка, і зубна паста зі щіткою. Як на мене, такий підхід може лише викривити дитяче уявлення про смерть.
У книжці навіть іде мова про те, що привиди приходять, бо заздрять живим. Але настрашніший момент (особисто для мене) – коли до могили підходить близька людина й за звичкою, як роблять усі, питає покійного, як його справи, а мрець відповідає з могили, що все добре, але надто одноманітно. Думаю, що дитина не зможе правильно сприйняти цей жарт, а навпаки, подумає, що живих людей хоронять у малесенькому просторі, де вони нудьгують і мордуються. Але «Книжка про смерть» написана для дітей, і я не можу усвідомити, як такою мовою можно говорити з малюком про настільки серйозні речі. Не раджу цього тексту ні дітлахам, ні дорослим.
У сучасній українській дитячій літературі про втрати написано в першій частині про славетних кротів – у книжці Тараса та Мар’яни Прохаськів «Хто зробить сніг». Власне, головне зерно ховається у заголовку. На запитання маленького кротеняти, що стається з кротами, коли вони помирають, добра матуся відповідає, що вони потрапляють на небо. «А чого ми їх не бачимо?» – питає малеча. – «Бо вони білі і живуть у снігових хмарах». – «А що вони там роблять?» – «Небесні кроти роблять сніг, а взимку кидають його на землю. До речі, зима уже скоро настане і ти побачиш, який сніг прекрасний. Його треба дочекатися і самому відчути, бо пояснити сніг не може ніхто…». Читаючи книжку, виявляємо, що не лише кротики роблять сніг на небі, а й усі тваринки: «Так само як білки, зайці, бобри, їжаки, куниці, лосі, рисі. Вони собі літають разом на хмарах, дивляться на землю і кидають купи снігу». Чи не є це прекрасною ідеєю пояснити дитині, що стається з улюбленцями, коли вони покидають нас назавжди? Від такого знання малюк не триматиме зла на світ, а уявлятиме, що тваринка старається для нього, виконуючи важливу місію – створення снігу. І, зрештою, це не виявиться колись неправдою, бо ж хто може довести, що насправді так не є? Найважливіше, що книжка «Хто зробить сніг» має підсвідомий зцілювальний ефект, який так часто є вирішальним…
Феєричним дитячим твором цієї осені стала казка Катерини Бабкіної «Гарбузовий рік». У ній наче й не йдеться про життя чи смерть, але це лише з першого погляду. В книжці досконало розтлумачене поняття народження/вмирання – що на все настає свій час і все у світі виконує свою місію. Читаючи «Гарбузовий рік», насправді потрапляєш у прекрасний сад-город, де все живе, наповнюється соками, достигає і навіть веде абсолютно реальне життя, бо розмовляє, співпереживає і турбується. Овочі та фрукти товаришують одне з одним, наче люди. Проте в кожного є свій час і власне призначення.
Головний герой книжки – великий гарбуз, який за всім, що відбувається, спостерігає зі свого клаптика землі; він величний та мудрий, до нього звертаються всі родичі гарбузові. Гарбуз знає, хто і як на нього дивиться, проте люди й не здогадуються, що великий яскравий богатир має очі й усмішку. Але на все свій час – і врешті дбайлива мати готує з гарбуза смачну-пресмачну кашу. Важливо, що й сам персонаж радіє з цієї місії і знає, що прийде той день, коли він нагодує люблячу родину, яка дбала про нього. Казка дуже ніжна й повчальна, вона демонструє, що все має душу, що до всього треба ставитися з повагою. Якби гарбуз зірвали маленьким, можна було б сумувати, бо він не побачив життя і не приніс нікому користі. Подібні моменти, які виписані лише алюзійно, і впливають найбільше на дітей.
Найважливішим посланням кожної дитячої книжки має бути те, що описується двома словами: «Не нашкодь». Досить часто трапляються нюанси, які не можна назвати педагогічними чи впливовими, але й це не так погано, бо з читанням у малечі розвиваються уява й абстрактне мислення; втім, вважаю, що кожен твір, перш ніж запропонувати дитині, треба самому уважно прочитати. Українському малюкові дуже бракує книжки, яка зможе спокійно й грамотно пояснити, що таке смерть і як її прийняти. Навіть в огляді дитячої літератури складно уникнути теми війни, бо за цей рік багато дітлахів завчасно осиротіли. Війна забрала здебільшого молодих татусів, а психотерапія досі не є поширеною в Україні, що особливо дається взнаки тепер, коли її потребує чи не кожен громадянин… Думаю, що саме хороший текст допоміг би малюкові усвідомити, що смерть не є зрадою людини, яка його любила, це невідворотність, яка ловить кожного зненацька, – але завжди має залишатися віра, що всі ми побачимося з нашими найдорожчими. А дитині якнайнеобхідніше вірити в це!
Коментар від БараБуки про «Книжку про смерть»
Якими словами полегшити своїй дитині біль від втрати, якої ще немає або вона саме переживається? Хтось обирає літературну аналогію, сюжетну оповідь про дітей чи звірят, підказуючи малюкам поведінкові та емоційні «виходи». Інші адаптують для дитячого сприйняття «довідниковість», як-от у випадку зі шведською «Книжкою про смерть» Пернілли Стальфельт. Суперечливі оцінки цього коміксу спровоковані занадто своєрідним тут для багатьох дорослих почуттям гумору (ну бо ж не можна жартувати зі смертю) й стилістикою оповіді (вона ведеться з позиції й засобами, якими оперує дитина). Тож оцінювати цей «довідник» як однозначно поганий чи хороший не можна. Варто прочитати його самостійно й подумки «приміряти» до вашої дитини. Можливо, саме вашого малюка такий спосіб пояснення травмує? А може, саме вашому чадові пояснить, що смерть – це невід’ємна частина життя? Головне – будьте поруч. І будьте уважними до своїх малят.
Читайте також про «заборонені теми» в підлітковій літературі: Про табу без табу