«До ХІХ століття поняття “різдвяна книжка” не існувало, але з давніх-давен побутувала традиція розповідати історії… Пізньої осені і взимку, коли робота на полях припинялася, а короткий день і холод не сприяли прогулянкам, люди збиралися біля домашнього вогнища й розповідали казки…» (Олександра Орлова «Таємні нотатки з Магічної школи Різдва»).
«У мене є мрія… Я думаю про неї повсякчас, як тільки наближається зима. Бо насправді ця мрія дуже зимова. Схожа на гарну зимову казку, де ніколи не минає радість» (Галина Кирпа «Пішки до Святого Миколая»).
Запрошую до читання зимових книжок (у яких «ніколи не минає радість») і спробую зорієнтувати, які з цьогорічних новинок підійдуть саме вам і вашим дітям. Я згрупувала їх за віком читачів. У переліку є такі, що можуть стати книжками для читання батьками дітям (отже, — для найнайменших), і водночас — книжками для першого самостійного читання.
Книжки для читання дорослими дітям або першого читання
«Зимовий пікнік»
Теми:відповідальне ставлення до довкілля, любов до тварин, пізнання світу.
Затишна книжка-картонка про зимову прогулянку, під час якої можна і побавитися з друзями, і дізнатися щось нове (навіть про живопис Ренесансу!), і допомогти пташкам перезимувати.
Окремо хочу зазначити, що це єдина книжка зі списку, яку (наразі) можна тільки взяти в бібліотеці, а не придбати у крамниці. Адже вона видана за сприяння Українського інституту книги та призначена для поповнення бібліотечних фондів. Ілюстрації створені в рамках студентської курсової роботи з графічного дизайну Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Оформлення — продумане, вигадливе та привабливе для читача, тому, як на мене, це чудовий зразок плідної колаборації авторів, видавця та держустанов.
«Король-малюк»
Теми:стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), перший рік життя дитини.
Реалістична книжка-картинка про перший рік життя хлопчика, що народився напередодні Різдва.
Написана з гумором, точно відгукнеться найменшим читачам — малим «королям» та «королівнам», навколо яких обертається цілий світ, а особливо — всесвіт родини. Читаючи про щоденну рутину, діти крок за кроком пізнають світ, що здається таким неосяжним, знаходять для себе пояснення певних речей та явищ і принагідно отримують перші уроки гарної поведінки та взаємодії з людьми, що живуть поруч.
«Хрум-хрум. Велика різдвяна таємниця»
На зимових канікулах Гафійка нудиться, але тут її старший брат заходився робити щось дуже загадкове й не зізнається, що саме! Тоді Гафійка із другом Андрійком перетворюються на справжніх шпигунів і розпочинають своє розслідування — так закручується сюжет дебютної книжки Ольги Штець. Авторка показує, що, коли є дружба, фантазія й бажання порадувати близьких, буденність із нудної та сірої стає захопливою.
За жанром я б визначила «Хрум-хрум» як мікс книжки-картинки й чаптер-буку. Це цілком реалістична історія, головні герої якої готуються до Різдва: одні — чекають на диво, а другі — самі готові це диво влаштувати. Питання лиш у тому, чи це їм вдасться та до чого тут гризлі та ескімоси?
Оповідь — еклектична, тут українське вписане у загальносвітовий контекст, а заморське сприймається не чужим чи ворожим, а навпаки — цікавим та захопливим. Звідси — пізнавальність книжки, яка (що важливо) — не навʼязлива.
Окрема чеснота тексту — мʼякий гумор і гарна форма викладу, наведу цитату: «Дівчинка одразу уявила, як рятує білого ведмедя. Ні! Краще гризлі, найбільшого ведмедя у світі. Усі будуть ого-го які здивовані, що вона, така маленька, врятувала величезного ведмедя. Тільки ось гризлі в їхньому селі не водяться. О! Врятує вуйка, закарпатського ведмедя!». Завершується книжка розгортом із дитячими фотографіями авторки та ілюстраторки. Це теж додає грайливості.
«Привид, який спить у валізі»
Теми: дружба, фантазування, взаємодопомога та підтримка, вивчення абетки.
Дівчинка Маргарита дружить із Привидом, що мешкає в її будинку. Скоро настане День святого Миколая, тож дівчинка пише чудотворцеві листа. А Привид засмучується, бо ні про Миколая нічого не знає, ні писати не вміє. Так починається зимова пригода улюблених для багатьох українців персонажів.
Тут коротко та зрозуміло розказано, хто ж такий, власне, святий Миколай і чому він приходить із подарунками. Не обійдеться, звісно, й без здійснення мрій. Книжка буде корисною для дітей, які саме починають читати, і для батьків, які хочуть навчити дітей читати саме в ігровій формі.
Це друга книжка з серії про Привида (перша — «Привид, який не міг заснути»), проте її цілком можна читати окремо.
Дошкільнята-молодша школа
«Пішки до Святого Миколая»
Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), чарівність буденності, активна життєва позиція, взаємодія з незнайомцями та літніми людьми.
6-річна Павлинка мріє зустрітися зі святим Миколаєм. Заради цього дівчинка готова вирушити з рідного мегаполісу на пошуки чудотворця. На своєму шляху головна героїня стикається з різними перешкодами, зокрема — з насмішками старшого брата, що, крім іншого, глузує із сестриччиної мрії та повчає, що Миколай не ходить пішки, а їздить на скутері.
Історію написано від першої особи, тому ми бачимо хід думок дитини, її логіку (що для дорослих часто — смішна й навіть абсурдна, а для малого читача — саме така, якою має бути).
Це книжка для неспішного та вдумливого читання, її можна розбирати на цитати. От хоча б така: «Що ж, як не крути, а доведеться йти пішки. Отак — без карти, без компаса, без дороговказів». Хіба й ми, дорослі, часто не почуваємося так само, як Павлинка? Або ще: «Мабуть, дерева й справді в небі не ростуть. Небо створено для зірок, місяця, сонця та хмар. Так було завжди. Це знає кожна дитина — навіть менша за мене».
Оформлення книжки — вигадливе, воно інтригує та зацікавлює: тут і стилізація ілюстрацій під дитячі малюнки, і текст, що час від часу біжить хвильками, а не виструнчений рівними рядками, й подекуди хаотичне розташування блоків тексту на сторінці.
Історія сплетена туго, кожне речення (та навіть слово) в ній продумане і стоїть на своєму місці. Хоч не хоч, а таки (за структурою й логікою оповіді, побудовою речень та колізій) нагадує мені скандинавську літературу. І для мене це приємний бонус.
«Пан Сирник та гостинці від Миколая»
Теми: стосунки в родині (батьки-діти), дружба між однолітками, перша закоханість, працелюбність, кулінарія.
Ця книжка є приквелом до «Пана Сирника та різдвяного пампушка», проте її цілком можна читати окремо від першої. Читачі потрапляють у дитинство пекаря Сирника, знайомляться з його родиною, побутом, сусідами та рідним містечком. Світ книжки — казковий, вигадливий, занурює в себе з перших слів. Тут панує особлива атмосфера затишку — ми ніби підглядаємо за життям якогось загубленого у снігах невеличкого містечка, де маленький кухарчук вчиться випікати мандрики (й дізнаємося, що воно таке), щоб подарувати їх подружці на Миколая. Але, як часто буває, у нього все йде шкереберть, а врятувати ситуацію може тільки святий Миколай.
«Різдвяний настрій єнотів-бешкетників, або Як Морсик диво шукав»
Теми:стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри, онуки-бабусі, дядьки-племінники), дружба між однолітками, взаємодія зі співмешканцями одного населеного пункту, свідоме та відповідальне ставлення до природи.
До родини Єнотів у Казковий Ліс приїздить дядечко Валеріан, і свято починається! Баєчки, костюмована вечірка, вбирання ялинки, Єнот Чудотворець, випікання імбирних пряників, колядки, пошуки зірки, що впала з неба, відповіді на запитання: а що ж воно таке, те різдвяне диво?
У цій книжці — затишно, як у теплій нірці під снігом, яскраві ілюстрації допомагають налаштуватися на потрібний лад, а легко та весело написаний текст підхоплює та не відпускає:
«— … Дядечко Вал сказав, що на свята відбуваються дива. Я вже два дні спостерігаю, але нічого не бачу. Можливо, мені потрібен телескоп» — отак влучно й дотепно розказана вся історія.
Паралельно головні герої отримують ненавʼязливі уроки життя, як-от: «…ти можеш вважати дивом будь-що… Але якось… мій друг … сказав: “Якщо сумніваєшся, золото це чи ні, — то це точно не золото”. Гадаю, з дивом так само». Це друга книжка з серії про братів-Єнотів (перша частина «Казковий ліс. Пригоди єнотів-бешкетників»), проте її цілком можна читати самостійно.
«Морквяні сніжинки»
Теми:стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), дружба між однолітками, здоровий спосіб життя, активна життєва позиція.
Історія розпочинається як детектив: молодший братик-зайчик сумує через те, що вони із старшим братиком на Святвечір залишилися зовсім самі, та ще й із купою неприємностей. Така завʼязка спонукає до читання й пошуку відповіді на запитання: чого це двоє малих дітей лишилися самі на свято?
Далі читачі потрапляють у зимовий ліс, дізнаються про родину братів та їхні турботи, а до кінця книжки отримують відповідь на запитання, що постало на самому початку.
Важливою складовою цієї історії є зображення непростих стосунків між двома братами-зайчиками: вони весь час конкурують за увагу батьків, сваряться, глузують одне з одного, сперечаються і навіть кусаються. Але зрештою (під кінець історії) доходять згоди і припиняють ворожнечу. Таким чином, завдяки цій книжці можна проговорити подібні проблеми в житті читачів й отримати ключики до їхнього вирішення. Окрема принада цього видання — ілюстрації: деталізовані, талановито намальовані, їх хочеться довго розглядати.
«Диво в серці»
Теми:стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), дружба між однолітками, активна життєва позиція, непохитність на шляху до поставленої мети.
У цій книжці реалістичне змішується із фантастичним: хлопчик чекає першого снігу, бо це чарівна мить, коли здійснюються бажання; а снігу все нема, бо на фабриці сніжинок, що розташована на хмаринці в небі, сталася халепа.
Читачі занурюються в добре продуманий вигаданий світ і співпереживають як головному персонажеві-хлопчику, так і сніжинці Ло-ло, яка, власне, постановила собі попри все повернути сніг.
Мені ця історія дуже нагадує диснеївські мультфільми: за побудовою конфлікту, специфікою оповіді, атмосферою. Остання, до слова, підсилена такими ж «анімаційними» ілюстраціями. Така «книжка-мультфільм», до речі, — єдина в цьому переліку, тому якщо діти люблять анімацію, вподобають і цю книжку.
Молодші підлітки
«Чудернацька карпатська історія»
Теми:стосунки в родині (батьки-діти), дружба між однолітками, «нерівна» дружба, чарівне в буденному, віра в себе та своє покликання, невпинний шлях до мети, боротьба з обставинами та самим собою.
Це єдина в цьому списку книжка про Карпати. Історія — незвична, нетипова, тому інтригує. Тут кілька сюжетних ліній делікатно й майстерно сплітаються в одну. Можна сказати, що це тугий клубочок карпатських історій, де християнське Різдво органічно співіснує з мольфарськими чарами.
Гарно прописані персонажі (головні — досить екзотичні: хлопчик, мольфар, ведмідь і драконка), кожному з них віриш, мотивація кожного — логічна. Чудова мова, українська-українська, без недоречних запозичень і кальки, проте й не перевантажена. Дуже атмосферна повість, що переносить нас у свій ефемерний світ із першого речення: «Мольфар Коценєк якраз пиляв дрова разом зі своїм приятелем, ведмедем Ведмедюком».
Оповідь стилізована під народну казку: синтаксис, стилістичні прийоми, набір персонажів, мовні конструкції, простір, — усе, як в українських народних казках. Також тут трапляється (але це не напружує, а додає оригінальності) досить багато застарілих слів та діалектизмів (вони розтлумачені у примітках). Є пісні, приказки, замовляння, колядки, прокльони, обряди.
А гляньте, скільки страв зібрано лише в одному епізоді: «Пекли з Ведмедюком бу́рники і їли зі шкварками й гусля́нкою… Кілька днів мольфарові нічого в горло не лізло: ані бринза, ані бурники, ані свіжий хліб, ані черствий хліб, ані фасоляна зупа, ані запечена картопелька із салом, ані гуслянка, ані самуки́ша, ані афинове варення, ані мед, яким хотів приятеля розрадити Ведмедюк».
Також наведу цитату, що може бути девізом книжки: «Сила не в тому, щоб умити руки, коли все шкереберть, а в тому, щоб знайти вихід. Якщо тебе справді турбує, що зі світом щось не так, то варто спробувати йому допомогти».
«Різдвяна подорож»
Це видання — мікс фікшну та нонфікшну, така собі інтерактивна «енциклопедія зимових свят» із вкрапленнями вигадки. Оповідь ведеться від імені янголів, що цікаво подають інформацію і ставлять запитання читачам. Також під обкладинкою зібрані різні тематичні завдання, лабіринти, ворожіння, рецепти страв, різдвяні вірші від класиків української літератури і навіть забобони! А ще — художні оповідки, чудова знахідка авторки! Бо читач, тримаючи в руках лише одну книжку, здобуває знання (не нудно), учиться щось робити своїми руками, та ще й відпочиває за читанням вигаданих історій.
Книжка навчить створювати адвент-календар, знаходити на небі Вифлеємську зірку, виготовляти витинанку, плести різдвяного павука, колядувати, вертепувати… розкаже, звідки взагалі взялося Різдво й чому ми його святкуємо. Привідкриє значення символіки свята: від 12-ти страв на Святвечір до ялинкових прикрас (вони теж — не випадкові!), повідає про заборону святкувати Різдво (досі є 5 країн, у яких ця заборона чинна). Ознайомить із традиціями святкування Різдва в Україні, США, Італії, Австралії, Великобританії, Литві, Бразилії та інших країнах.
Тут знаходимо відповіді на каверзні запитання, як то «Що таке «дух Різдва»? або «Чи народжувався Ісус двічі». Оповідь ведеться легко, проте містко. Ця книжка може стати чудовим і адвентом, і подарунком на свята. І про адвент хочу зацитувати: «Адвент — очікування свята — є не менш важливим, ніж саме свято. Це час не тільки прикрасити оселі та купити близьким подарунки. Передусім це час поміркувати про те, чи є в наших серцях сьогодні місце Христу та його заповідям».
«Таємні нотатки з Магічної школи Різдва»
Ще одна «енциклопедія Різдва», досить нетипова за жанром та структурою: тут невигадані факти про свято зібрані докупи завдяки вигаданій історії-обрамленню, це такий собі «датафікшн». Складається враження, що в цій книжці про Різдво зібрано все-все з усіх куточків світу: рецепти страв, рослини, декор, пісні, традиції святкування, розваги, саморобки, кінофільми, адвенти, біографії реальних та вигаданих осіб, із якими асоціюється Різдво…
Історія-обрамлення оповідає, що обрані діти цілий рік навчаються в Магічній школі Різдва, а потім: «…повертаються у світ людей із розсипами магії і таємними знаннями, аби плекати різдвяний настрій, добро і радість: хтось із вас писатиме різдвяні пісні чи книжки, малюватиме різдвяні ілюстрації, хтось зніматиме святкові реклами й фільми, дехто очолить майстерню чи навіть фабрику з виготовлення новорічних прикрас, організує ярмарок, створить шопку, відкриватиме різдвяні музеї, крамниці, пектиме штолени чи вирощуватиме ялинки».
На мою думку, цю книжку варто придбати додому як святковий артефакт, на рівні з ялинковими прикрасами та гірляндами. Вона може оселитися на полиці в домашній бібліотеці або у спеціальній коробці з новорічним начинням. Її можна читати як найменшим дітям, так і дорослим, бо це наче довідник про Різдво. Ошатне, подарункове видання, на створення якого, очевидно, пішло багато зусиль та любові.
Підлітки
«Кутя-челендж та інші різдвяні оповідання»
Теми: стосунки в родині, дружба між однолітками, вимушена еміграція, окупація, загибель найближчого родича, війна, невпевненість у собі, любов до тварин, волонтерство, інвалідність та ін.
Це єдина різдвяна книжка для підлітків (12+). Хоч вона і єдина, проте в ній зібрано аж 17 історій, що здатні дати сучасним українським підліткам відповіді на болючі запитання, поради у складних ситуаціях, підтримку та світло.
Головні герої — українські підлітки, що нині мешкають у різних куточках світу й намагаються (або вже й не намагаються) попри все відсвяткувати Різдво так, як звикли це робити завжди, у мирній Україні.
УпорядницяНаталка Малетичзібрала в одну «гірлянду» оповідки-вогники, що справді здатні освітити темні воєнні будні сучасних українців. Ці історії можуть стати «острівцями», про які говорить у своєму оповіданні одна з авторок збірки, Катерина Перконос: «— … наше життя тепер — як бурхливий океан… І щоб не потонути, треба шукати острівці. Щось, що дає відчуття ґрунту під ногами…».
Наостанок хочу лише нагадати, що традиційно в українців цикл зимових свят складається не лише з Дня святого Миколая та Різдва (про котрі йдеться у всіх книжках цієї статті), найпопулярнішими, крім цих двох, є ще такі: Катерини, Андрія, Новий рік, Меланки, Василя та Водохреща.
Можливо, це нагадування спонукає авторів та видавців дитліту розширити тематичну палітру своїх книжок на наступний, 2025-тий, рік?
Якось в одній закритій групі в соцмережах розгорілася бесіда сучасних українських авторок дитліту про їхню співпрацю зі спеціалістами недотичних до літератури галузей – під час роботи над книжками для дітей та підлітків. Письменниці поділилися такими цікавими прикладами, що БараБука захотіла опублікувати їхні історії і в себе. Я повизбирувала ті свідчення, додала свої, й радо запрошую всіх до читання!
Наперед зазначу, що в цьому матеріалі зібрані саме приклади співпраці з представниками «екзотичних» професій. Бо, скажімо, консультації (під час написання книжок для дітей та підлітків) із психологами, на щастя, стали вже гарною традицією українських письменників. Так, скажімо, Надія Малафєєвськаділиться з нами, що, працюючи над казкою у віршах «Мандри саламандри Андри» (Видавництво Юлії Сливки, 2022. – 24 с., іл. Лариси Федорченко) вона консультувалася із психологинею Наталею Гончаровою, оскільки в цій віршоказці, окрім зображення, власне, способу життя справжніх саламандр, їхніх розмірів, природніх ворогів, проговорена й тема сепарації дитини від батьків. Надія хотіла бути певною, що правильно розуміє та застосовує концепцію сепарації та розвитку здорових стосунків дорослої дитини з батьками, тому й радилася із психологинею.
Оксана Лущевська розповідає: «Я часто запитую порад у експертів. Не зважаючи на те, що я сама маю докторський (PhD) ступінь у дитячій літературі, я пишу дитячі книжки на різну тематику, й деякі з них дуже далекі від сфери моїх компетенцій. Тож допомога експертів просто необхідна.
Наприклад, для розважальної дилогії, покликаної, зокрема, й надихати читачів безстрашно йти за мрією, «Песа і пес» («Песа і пес: наш хвостатий бізнес» (Чорні Вівці, 2023. – 144 с., худ. оформлення Софії Кобяковської) та «Песа і пес: наш лапатий експрес» (Чорні Вівці, 2024. Д – 136 с., худ. оформлення Софії Кобяковської)), я спеціально зверталася до власниці ательє та магазину одягу для собак Wooffit. Я розпитувала, наскільки доцільно чотирилапим узагалі мати одяг і який одяг є не просто забаганкою-прикрасою, а необхідністю. Також ми розмовляли про зняття мірок, тканини та ін. Мені надали дозвіл брати інформацію з інста-сторінки Woofwear. Це дуже допомогло.
Інша справа із нон-фікшин книжкою «Леонтович від А до Я» (Видавництво Старого Лева, 2024. – 80 с., іл. Христини Валько). Спершу я консультувалася з експерткою з музею ім. Миколи Леонтовича, а потім з моїм рукописом працювала ще й наукова редакторка Тіна Пересунько. Обидві експертки неймовірно допомогли. До речі, одна з вимог якісного нон-фікшну для дітей — це обов’язкове вказування і ресурсів, на які посилаєшся, і наукових експертів. Жодна англомовна дитяча книжка, принаймні в США, не видається без наукового скерування й подачі використаних ресурсів (які чітко перевіряють редактори). Про це я повсякчас говорю у творчій групі «СТОРІ+Я», де ми навчаємося писати якісні книжки для дітей».
Цікавим досвідом поділилася зі мною Ольга Пінчук. Під час роботи над книгою-конструктором «Клік-Клак геть переляк» (Радіомаг Україна, 2021. – 84 с., іл. Є.Плужник) вона співпрацювала зі спеціалістами з радіоелектроніки Анастасією та Святославом Ластовцями.
Книжка має незвичну структуру: перша її частина – це фікшн-історія (яку, власне, написала Ольга), а друга – інструкції як самому виготовити ті предмети, якими послуговувася персонаж із першої частини (скажімо, ліхтарик чи телеграф морзе). Тобто юний читач у вигаданій історії натрапляє на певні предмети, які, завдяки інструкціям та матеріалам із другої частини книжки, зможе виготовити самотужки. От саме оту технічну частину розробляли Анастасія та Святослав Ластовці, паралельно розтлумачуючи базову теорію електроніки.
А у книжки цієї ж авторки «Дракони з калюж» (Читаріум, 2024. – 40 с., іл. Ольги Ребдело) є наукова керівниця – кандидатка біологічних наук Никирса Тетяна. Пані Тетяна працює зі студентами на кафедрі Чернівецького універститету, а також – із дітьми із пластового табору (для них проводить біологічну лабораторію).
Вона вичитала рукопис, щоб уникнути некоректної трактовки понять, підказала, які наукові факти можна додати, а також взяла активну участь у розробці вміщених у книжці завдань, покликаних запалити інтерес дітей до науки та закласти основи наукового мислення.
«2021-го року я працювала над «Історією на 14-й колії» (Мала академія, 2022, – 32 с., іл. Христини Лукащук). Події книжки відбуваються на Виставці рухомого складу історичних локомотивів та вагонів, розташованої просто неба між Центральним та Південним вокзалами на станції «Київ-Пасажирській». Персонажами є вагони, локомотиви та інша техніка.
Оскільки виставка не має окремого сайту, спершу дані доводилося шукати у відкритих джерелах. Під час написання я кілька разів відвідала цю виставку, спілкувалася з екскурсоводкою та звернулася до Укрзалізниці із запитом надати мені інформацію про експонати. Я була дуже здивована, коли отримала відповідь від УЗ з контактом Миколи Рубана, фахівця з Департаменту сталого розвитку та внутрішніх комунікацій.
Пан Микола та його колеги одними з перших бачили сигнальні примірники книжки та допомогли виявити деякі неточності в ілюстраціях. Також Микола консультував із приводу старовинних та сучасних потягів, які є в Укрзалізниці, адже в книжці міститься розгорт не лише про історичні локомотиви, а й про те, чим ми можемо пишатися нині».
Олена Скуловатова, працюючи над книжкою «Як заробити на канікулах» (Книги — XXI, 2024. – 192 c, худ.оформлення Юлії Мархішуд), консультувалася одразу з двома експертами: кандидаткою економічних наук Котенко Тетяною Юріївною – щодо правильності вживання економічної термінології – та Миколою Сергійовичем Андрущенком – CEO (Chief Executive Officer) компанії «Ланет Клік» – щодо маркетингових стратегій та просування акаунту в ютубі.
А пишучи «Готель у замку на межі. Зникла валіза Вальдемара фон Еделя» (Видавництво Старого Лева, 2024. – 224 с., іл. Вікторії Солтіс-Доан) Олена брала консультації у викладачки німецької мови Коломийчук Юлії Борисівни, тому читачі повісті можуть незле підтягти свою німецьку.
Створюючи книжку-мандрівку «Легенди Чернівців від Чорної Вівці» (Книги – ХХІ, 2017, – 64 с., худ. оформлення Христини Лукащук), що є збіркою давніх та сучасних легенд, Христя Венгринюкконсультувалася з письменником, гідом та власником туристичної агенції, що здійснює поїздки Україною, – Максимом Дупешком.
Міла Радченкомала досвід консультування з експертами під час написання багатьох текстів, от що про це розповідає сама письменниця:
«Разом із Наталією Шейн та Оленою Шкаврон я була співавторкою енциклопедії «Експедиція за дивовижними тваринами» (Час Майстрів, 2021, – 216с., худ. оформлення Олени Шкаврон), а саме – розробляла її інтерактивний елемент: у книжці вміщений квест, «ключики» до розгадки якого розкидані по ній усій, тому, щоб його розгадати, читачеві треба бути уважним увесь час.
Мені надзвичайно важливо було передати достовірну інформацію про тварин, правильно підсвітити питання екології та вплив діяльності людей на довкілля. Хотілося, щоб цей матеріал був придатним для навчання в школі та проговорення сучасних екологічних і техногенних проблем. Тому я консультувалася з біологинею, вчителькою-методисткою, «Відмінницею освіти України»Світланою Фартушною.
До речі, саме тоді я остаточно закохалася у підхід ед’ютейменту (навчання через гру, education + entertainment) і почала послідовно й цілеспрямовано додавати до своїх текстів ігрові та інтерактивні елементи, міксувати фікшн із нон-фікшном.
Так власне народилася ідея книжки «Снігова пригода, або Як Ведмеді зиму шукали» (Парасоля, 2022, – 40 с, худ. оформлення Марії Рудюк) з настільною грою на форзацах. Про інноваційні підходи в навчанні консультувалася з Таїсією Мукій – докторкою філософії, кандидаткою педагогічних наук, STEM-менторкою, фасилітаторкою Міжнародної програми розвитку дитини ICDP.
Ця книжка є втіленням підходу ед’ютейменту, адже торкається проблем глобального потепління, вирубування лісів, забруднення повітря та нашої відповідальності за ці процеси. Задля достовірного та якомога повнішого висвітлення питань охорони довкілля консультувалася з представниками організації Наукова Рада Польського екологічного клубу (Rada Naukowa Polski Klub Ekologiczny).
У моїй книзі родина карпатських ведмедів у пошуках зими та снігу вирушає на Північний полюс. По дорозі вони довідуються про екологічні проблеми Альп і Татр.
Мені важливо було розуміти сутність цих проблем зсередини, дати правильний приклад до наслідування й показати важливість маленьких щоденних кроків і правильних екозвичок на шляху до вирішення глобальних екологічних проблем.
Також на створення книжки-картинки «Летюча бібліотека» (НК «Богдан», вихід заплановано на 2024) про формування читацьких навичок, важливість контакту з книгою та магію вибору книжок до читання мене надихнула розмова з експерткою галузі, пані Люсьєною Шум (виконавча директорка БФ «Бібліотечна країна» – Жива сучасна бібліотека, членкиня правління ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС»). Ми так натхненно обговорювали бібліотеки майбутнього, інноваційні підходи до залучення читачів, відкритість і розширення функцій бібліотек, їхню роль у формуванні світогляду сучасних дітей, що я вирішила заглибитися у всі ці питання й дослідити процеси взаємодії дитини з книгою. У результаті народилася книжка».
Окрім, власне, косультацій із ученими, Міла Радченко мала досвід збору інформації від пересічних носіїв іноземних культур. Ці знання лягли в основу таких книжок: «Адвент-календар для юних мандрівників, що тільки навчились читати» (Час Майстрів, 2020. – худ. оформлення Я.Еванс); «Путівник святкової навколосвітки» (Час Майстрів, 2021. – худ. оформлення Я.Еванс), «Przewodnik świąteczny dookoła świata» (Know-How Publishing, 2022. – il. J.Evans); «Навколо світу за 24 різдвяні історії» (Час Майстрів, 2023. – худ. оформлення Я.Еванс); «Адвент-календар. Навколо світу за 24 різдвяні історії. Книжка-карта-квест» (Час Майстрів, 2023. – худ. оформоення Я. Еванс, С. Харчук).
Письменниця розказує: «Усе почалося з пошуків достовірних фактів щодо святкування зимових свят у різних країнах світу: хто, кому, коли приносить подарунки, де їх залишає, а також які гостинці отримує за це.
Я збирала інформацію з відкритих джерел, аналізувала дослідницьку літературу, проводила опитування місцевих жителів, безпосередніх носіїв культури (іспанців, чехів, поляків, нідерландців, шведів).
Так само, як і Міла, працюючи над книжкою «Чарівні Дракони острова Ґозо» (Чорні Вівці, 2024, – 72 с., худ. оформлення Анни Вільчинської) я стикнулася із браком необхідної мені інформації про звичаї та побут мальтійців не лише в інтернеті, а й у бібліотеках. Тому пішла спілкуватися зі спадковими рибалками та корінними гозитанами саме про рибальські човни (їхні різновиди, назви, кольори, розміри) і традиції рибалок, що передаються від покоління до покоління. Завдяки цим розмовам я створила цілі сцени та розділи книжки. Цікаво, що в повістині описаний один такий звичай, про який знають далеко не всі гозитани (лише рибалки)!
А починаючи працювати над рукописом повісті «Пірнути в Київське море» (Видавництво Старого Лева, 2024, – 168 с., іл. Альбіни Колесніченко), я нічого не знала про яхтинг, вітрильний спорт і дебаркадери, а історія саме про дебаркадер мала стати ядром моєї майбутньої повісті.
Тож я знайшла контакти засновника ГО «Водник» (що, зокрема, розвиває адаптивний та ветеранський яхтинг в Україні), яхтового капітана і вітрильного спортсмена з 50-річним стажем Ігоря Ятлука. Пан Ігор дуже терпляче та з розумінням пояснював мені різницю між різними суднами, розповідав про яхти, які можна зустріти саме на Київському морі, також розтлумачив, що ж воно таке – той «дебаркадер», і які дебаркадери можна розшукати у яхт-клубах Київщини.
Також у цій повісті я подаю поради із пірнання – як це робити правильно та безпечно. Щоб самій знати всі тонкощі, я консультувалася із викладачем із фрідайвингу (пірнання на велику глибину без аквалангів – лише затримуючи дихання) Франсуа Деньо, навіть відвідала кілька його занять, щоб розуміти, як ті правила застосовувати на практиці. Без цих знань я не змогла б створити свою повість такою, якою створила.
А свою першу «справжню наукову консультацію» для книжки я отримала від кандидатки біологічних наук, доцентки кафедри біології рослин КНУ ім.Т.Шевченка Олени Вашеки. Пані Олена прочитала вже готовий рукопис повісті «Хто ти насправді, Едзо Момонга?» («Маґура», вихід заплановано на 2025 рік), дала дуже влучні коментарі та зауваги щодо флори та фауни одного з ботанічних садів Києва (де відбуваються події повісті) й допомогла скласти «Словничок», у якому подані наукові пояснення тих понять, що трапляються в історії і можуть бути не знайомими юним читачам.
На завершення процитую думку Анастасії Музиченко, з якою цілком згодна: «Загалом цей досвід консультування та комунікації довів, що відкривають тим, хто стукає у двері, відповідають тим, хто запитує», і додам, що особисто мені на допомогу приходили цілковито не знайомі люди-професіонали своєї справи, й дуже допомагали, без них дві мої книжки ніколи не були б такими, як вони є, а може, їх навіть і не було б узагалі. Тому хочу від себе та від імені всіх авторок, про яких ішлося у цій статті, подякувати кожному, хто допоміг нам написати наші історії!
У творчості Оксани Лущевської мене щоразу вражає довершений літературний стиль, оригінальність та невичерпність ідей. Адже Оксана написала вже понад 60 дитячих та підліткових книжок і працює далі! Особисто я, думаю, прочитала добру половину її текстів, тож мені завжди здається, що приблизно уявляю, що мене чекає під обкладинкою новинки. Але ж ні! Оксана знову й знову дивує та захоплює. У цьому огляді хочу поділитися враженнями про дві історії, що такі різні, хоч і написані однією авторкою та обʼєднані наскрізною темою «діти та їхні собаки».
В описі книжки «Дай лапу, Пепітко!» (АртБукс, 2024) йдеться, що вона – для дітей молодшого шкільного віку й так воно, звісно, і є, проте… ця історія, як на мене, цілком пасує для будь-якого читача. Це майстерно написана притча, елегія, ода, гімн дружбі та привʼязаності – чи то до людини, чи до тварини.
Найліпші подружки, Поля та Еля, мусять розстатися, бо Еля відʼїжджає закордон, та ще й лишає Полі свою маленьку собачку Пепітку. І от перед нами розгортається маленька драма розриву з подругою та проживання цієї ситуації. Пепітка – уособлення Полиних переживань, реакції песика – відверті, не замасковані законами «правильної» в такій ситуації поведінки, вона може тужити, відмовлятися їсти й бути понурою, тоді як дівчинка Поля змушена жити своє звичне життя так, наче катастрофи не сталося. А розставання з найближчою подружкою – це таки катастрофа.
Авторка вводить нас у цю критичну ситуацію вже на перших сторінках книжки, й, крок за кроком, показує, як можна її проживати. Ми бачимо, як Поля й Пепітка вчаться жити без Елі, й нам хочеться теж бути такими ж відважними, як ці малючки.
Пепітка – теж частина трійці подружок, вона – не аксесуар чи забавка, а товаришка. І між рядків читаємо, що Еля теж сумує за двома своїми найближчими подругами – дівчинкою та собачкою – і теж учиться давати собі з цим сумом раду на чужині, закордоном.
«Щоб не плакать, я сміялась» – рефреном проходить через усю книжку цитата з Лесі Українки, й ми, читачі, сторінка за сторінкою вчимося сміятися знову та дружити по-справжньому – як персонажки «Пепітки», згадуємо своїх найліпших подруг і в ту ж мить хочемо з ними бодай поговорити, а ще краще – побачитися.
Такі історії, як на мене, підносять читача, роблять його, справді, трохи кращим, ніж він був до знайомства з ними.
Ця книжка збурює таку лавину різних емоцій іще й завдяки чудовому оформленню художниці Тетяни Копитової – ілюстрації підсилюють загальне враження від читання.
Якщо «Пепітка» – це книжка для рефлексування, міркування, перебування в моменті й темі, то серія «Песа і пес» (Чорні вівці) (що складається з двох книжок: «Песа і пес»: наш хвостатий бізнес» (2023) та «Песа і пес»: наш лапатий експрес» (2024)) – це книжки для сміху, розслаблення, радості й загоряння бажанням зробити в цьому світі щось крутецьке.
Герої тут (як завжди в Оксани) – ультрасучасні, українцеві асоціювати себе з ними – просто й природньо. На сторінках ми зустрічаємо селебриті, про яких чуємо щодня: «Треба було лише бачити, як ви зупинили собак цим печивом! Ви «орудували» ним, їй-богу, як Довбик — м’ячем! Або як Усик — кулаком! Чи як Харлан — шпагою!».
Головні персонажі – це сестрички Анна й Марія, їхні батьки та собачки Піппа і Софа (між іншим, клички собак – ті самі, що й у реальних Оксаниних хатніх песиків). Авторка вихоплює людей із реального життя й дуже гармонійно селить їх у свої тексти. Тому цим персонажам віримо, їхні вчинки логічні та зрозумілі. Вони не відкидають нас у минуле й не здаються застарілими. Вони – такі, як ми (дорослі) і як малі читачі, бо письменниця знає, що: «Діти сьогодні такі. Стартап на стартапі. Онлайн-бізнеси, офлайн-бізнеси. Діти нині ого», – тому й книжки мають бути ого, а не ой-йой.
Не лише персонажі-діти, а й дорослі прописані майстерно, вони теж проходять певні внутрішні трансформації, й за цим цікаво спостерігати. Вони не повчають дітей, а самі вчаться бути відкритішими до світу та експериментів, стають хоробрішими та рішучішими у своїх рішеннях – і це завдяки дітям (і, може, – трохи песикам)!
Другорядні персонажі не менш виразні та яскраві. От, скажімо, герої «Експресу», що за професією спортивні коментатори, все й завжди коментують – і це часом смішить, а часом починає дратувати (бо хочеться вже ті коментарі вимкнути) – блискуча знахідка авторки!
Другорядні герої введені в текст не тому, що мають виконати якусь технічну функцію (і, крім них, більше нема кому) чи щось допомогти/підказати головному героєві. Вони не виринають нізвідки й не зникають в нікуди (як часто буває в інших книжках) – вони вплетені в історію туго, мають свої власні справи (чи бізнеси). Я б сказала, що, власне, тут усі персонажі – головні, настільки добре вони прописані. Просто одні відіграють в саме цій історій центральну роль, а другі – ніби чекають, щоб перейти у свою власну книжку, де вже покажуть себе на повну.
Тримати таку кількість персонажів – непросто, але Оксана впоралася на відмінно: адже їх тут шестеро (а в другій частині – семеро) тільки головних. І жоден не штучний, поведінка не натягнута – усе органічно й захопливо.
Увиразнюють оповідь та персонажів ще й влучні деталі: скажімо, якщо в «Песа і пес – наш хвостатий бізнес» ішлося про одяг, то й внутрішній стан персонажів часто передається саме через нього (як от, дівчатка ховалися в худі, коли їм було страшнувато, й, навпаки, висовували з нього голову, коли були в собі впевненими).
Мова тексту – теж сучасна, така, якою ми спілкуємося у повсякденні, багата на модні слівця й цитати. Вона теж працює на динамічність оповіді. А історія мчить, наче авто по столиці (де відбуваються події першої книжки), – хутко, хутко – тільки й встигай за нею. Та навіть візуальне оформлення книжки – оригінальне й не нудне: слова тут вигинаються хвильками, випадають із рядків, перескакують згори вниз – спробуй наздожени!
Ми потрапляємо в галасливу, гамірну, якусь шалену родину – нас закручує вихором і несе, несе, несе… Схоже, авторка добре знає, як воно – мати вдома двох спанієльок. Мабуть, дітям, що мріють про собаку, варто почитати цю книжку, щоб буди готовим до того шарварку, який може зчинитися в оселі з появою там чотирилапих.
Авторка доречно вплела в текст і поради з дресирування, й лайфхаки з утримування, і фейли собаколюбів. Бо коли в хаті таки зʼявляється тваринка, все цікаве (а часом – і складне) тільки починається.
Беззаперечна перлина книжок цієї серії – гумор – та він тут у кожному реченні! Побудований на певній сміховинній абсурдності дуже звичайних побутових ситуацій, а також вчинків дорослих (і часом – інших дітей та тварин) в очах головних персонажок, які просто коментують усе, що стається навколо – і виходить смішно! У авторки хочеться вчитися помічати це смішне в буденному, адже тоді рутина стала б яскравішою та барвистішою: «Єдине, що нас хоч трошки тримало, — це Містер Брауні, який постійно жував скатертину зі стола. І ще Піппа, яка постійно гавка- ла на гостей ресторану, перебиваючи розмову геть усім дорослим. І Софа, яка канючила їжу в кожного по черзі. Наші собакени доводили всім: справедливість є».
Тут багато віршованих та римованих елементів (власне, римовані рядки виведені навіть у назви книжок) і діалогів, і вони – блискучі:
«Тато й мама зробили нам бізнес-пропозицію: — Анно, Маріє, — усміхнулися вони солоденько, — ми запишемо вас у школу, де розвивають дітей, які розвивають світ!
— У сенсі? — ми не з того тіста, щоби нас школою втішати.
— Ми зареєструємо вас у бізнес-школу! …
— Реально?! — ми не вірили почутому.
— For real, авжеж, — відповів тато. — Ви там станете кращою версією самих себе.
Ми й так норм. Куди вже краще?».
Проте в таку легку форму запаковані серйозні теми, у книжках розтлумачені економічні терміни та поняття, як, скажімо, концепт «друг-ворог-конкурент», базові закони створення, ведення та промоції власного бізнесу. Ці тексти вчать гнучкості, рішучому та швидкому ухваленню рішень, креативності та готовності невпинно вивчати щось нове і вдосконалюватися.
Цікаво осмислений концепт творчого пошуку, бо ж, «із великими ідеями не народжуються – великі ідеї вигадують» – і персонажі весь час щось вигадують, іноді навіть із примусу (бо коли є дедлайн, музу чекати нема як, еге ж?).
Ця серія також – і про здійснення мрій (дітей і дорослих). Але вони стають реальністю не за помахом чарівної палички, а завдяки старанням, наполегливості й нестандартним ходам. Такі книжки вселяють віру, що, якщо докласти зусиль, то можливо все.
Психологиня Світлана Ройз у передмові до книжки «Моя мама – гора» зазначає: «Хай що відбувається, ми – Гора для своїх дітей. Гора, яка буває засніжена, буває уквітчана, а іноді вкрита туманом. Але завжди стабільна, величезна, доросла – Гора». Однак, погодьтеся, мамі-горі, татові-горі, опікунам-горам часто й самим потрібно звідкись зачерпнути сили, щоб бути тими могутніми горами.
Замовчувати травматичні події та досвіди категорично не можна, а проговорювати їх батьки самі не завжди вміють. І тут на допомогу приходять саме такі книжки, які зібрані в цьому матеріалі. Тому вони й помічні. До того ж – запаковані в художню форму: читання й проговорювання складних тем стає захопливим і в ігровій формі терапевтичним.
Я сама для себе шукала саме художні книжки, що могли б стати інструментами для проговорення та опрацювання з сином психологічно непростих ситуацій або станів. Результатом пошуку став цей лонгрід – такий собі навігатор: ви можете за темами обрати собі ту книжку (а можна – й усі), яка проговорює актуальні саме для вас та вашої дитини питання.
Окремо хочу зазначити, що книжки зі списку – дуже гарно оформлені, густо ілюстровані, їх хочеться мати в домашній бібліотеці як цінний фізичний артефакт. Також – майже над усіма книжками, поданими нижче, працювала дитяча сімейна психологиня Світлана Ройз: або як авторка, або як консультантка авторок.
Основні теми, порушені в книжці: материнство, неповна родина, батьки у складному психологічному стані, сімейні стосунки, взаємодопомога в родині, втома та відновлення внутрішнього ресурсу, вплив дикої природи на людину.
Уже в передмові С.Ройз запевнила, що «…саме наша [батьків] неідеальність, саме наша вразливість дає дітям нагоду відчути “справжність”. Дозволяє і їм, і нам бути різними». Після таких слів починаєш відчувати, що ця книжка написана з повагою та любовʼю до батьків, у ній вони знайдуть не осуд чи повчання, а опору.
Книжка написана дуже вправно, від неї важко відірватися, її хочеться швидко прочитати (щоб знати, то що ж далі), але – і щоб вона якнайдовше не закінчувалася. Ця повість – не марудна й настановча, а навпаки, – захоплива і якась «мʼяка» – вона огортає читача, ніби хмаринка, що притулилася до гірської маківки. І горі стає спокійніше.
«Моя мама – гора» принципово відрізняється від інших книжок із цього списку головним дорослим персонажем. Бо головна доросла героїня тут (мама) – не типовий «зрілий Дорослий», що підтримує дитину в буремні часи, вона сама радше скидається на дитину, що потребує допомоги. Головний персонаж-дитина потрапляє в обставини, коли йому треба або самому стати тим «зрілим Дорослим» (що шкідливо для його психіки та гармонійного розвитку), або якимось чином «подорослішати» маму, щоб вона почала виконувати свої базові батьківські функції. Тобто, авторка з перших сторінок вибудовує украй складну ситуацію, за розвʼязанням якої нам хочеться спостерігати.
За сюжетом мама страждає від клінічної депресії, й синові треба якось давати собі з цим раду. Як на мене, вкрай важливо проговорювати в літературі саме таких персонажів: не ходульних ідеальних матусь і татусів, а справжніх, повнокровних людей, що можуть мати проблеми як із фізичним, так і з ментальним здоровʼям. Психічні хвороби та розлади менш очевидні, їх не можна «помацати» чи порозглядати під мікроскопом. Але вони існують, і деяким дітям доводиться співіснувати з батьками, що мають такі проблеми. І як їм бути? Дітям? От у книжці Христі Венгринюк якраз і написано як.
Варто наголосити, що в «Мамі-горі» зображено крайню межу захворювання, коли неминучою є госпіталізація, проте книжка цілком підійде для проговорювання з дитиною не лише таких межових станів, а й буденних маминих «поганих настроїв», «дивної поведінки», «втоми». Книжка дає читачеві заспокоєння, вона стає такою собі «індульгенцією» на поганий настрій чи втому, за яку мами себе часто картають. Утомлюватися – нормально, почуватися виснаженою – теж.
Події повісті розгортаються на тлі мальовничих пейзажів Буковини. Окремо зосереджена увага на цілющому впливі дикої природи на психічне здоровʼя людини.
Тут є психологічні вправи, вони логічно вплетені у структуру оповіді: «Усі ми маємо внутрішні суперсили і здатні допомагати собі, коли зле. Просто треба знати кілька корисних фокусів».
У книжці порушена тема самотнього материнства. Нині, на жаль, багато українок опинилися у ролі самотніх мам, навіть якщо офіційно вони перебувають у шлюбі, проте піклування про дітей стало винятково їхнім обовʼязком. І цим матерям треба бути горами для своїх дітей. Ця книжка навчить бути такою горою у складних обставинах – непорушною та міцною.
Основні теми, порушені в книжці: вимушений переїзд, втрата дому, мрія, вибір життєвого шляху, пошук свого «я», допомога іншим та собі, пошук внутрішньої наповненості.
В описі книжки зазначено, що під обкладинкою – збірка оповідань та казкових історій із терапевтичним ефектом. Хочу додати, що вони обʼєднані єдиним основним сюжетом та персонажами. Це повість в оповіданнях – класична казкова структура, як у «1000 і 1 ночі»: низка оповідань, розказаних персонажами, між якими теж є своя історія.
У передмові прописані чіткі вказівки, як читати цю книжку. Їх можна застосовувати й для інших текстів на складну тематику (як-то, скажімо, – давати дитині перерву на осмислення прочитаного, ділитися спогадами чи міркуваннями, навіяними кожним тригерним епізодом).
Майстерність викладення історії робить очевидним, що написала її вправна письменниця. Скажімо, авторка зуміла органічно поєднати в одному творі реалістичність і казковість.
Також вражає філософічність текстів (одна з яскравих рис творів Тані Стус), нестандартний погляд на буденні речі, як-от – на ставлення людей до часу: «Врешті люди заглибилися й у час. Їм стало мало вимірювати життя роками, місяцями, днями чи годинами. Деякі події вони стали обмежувати хвилинами, секундами та навіть митями, коротшими за секунди» або: «Знову й знову люди захоплювалися чимось так, що переставали чути голос свого серця і розуму. Як глухі та сліпі, продовжували зазіхати на чужі землі. Ходити до сусідів з війною, вірячи, що це зробить їхнє життя кращим. Люди втрачали голову від фальшивих мрій». Погодьтеся, такі тези й міркування можуть згодитися в розмові з дитиною не лише про буденність.
Ця книжка вирізняється ще й майстерною документалізацією війни: у ній зібрані ті явища нинішнього сьогодення українців, які могли б із часом стертися з памʼяті, бо не є аж такими вражаючими, проте ж саме із таких явищ та митей і збираються наші життя (як епізод про вимушено покинуті у квартирах вазони, що якимось дивом таки дочекалися своїх господарів).
Історія вибудована за класичним каноном, де переживання персонажів трансформуються та наростають від розділу до розділу. Отак, перші частини-оповідання – грайливі, а що ближче до фіналу, то серйознішими стають порушувані теми. Складнішими й менш очевидними стають і оповідачі: спершу це побутові предмети (як-то годинник чи наплічник), далі – філософські концепти (скажімо, зцілення чи темрява).
Ці історії наповнені порадами, що можуть стати помічними для батьків у вихованні дітей. Наприклад, в одному з оповідань закладена цікава ідея залучення дитини до нашої спільної боротьби з росіянами. Щоб дитина відчула свою причетність до наближення Перемоги, вона може донатити зароблені самостійно гроші. Батькам треба давати дитині певне завдання, з яким вона може справитися й при цьому – заробляти. Погодьтеся, донатити разом із дитиною – це ситуація win-win.
«… мені хотілося … допомагати, віддавати себе на щось важливе. Але ж для цього треба бути наповненою! Знаєте, як це сумно – бути порожньою?» – запитує нас одна з оповідачок. І їй хочеться відповісти: «На жаль, знаємо і шукаємо шляхів наповнення». Книжка «Таємні історії маленьких і великих перемог» здатна нам у цьому пошукові підсобити.
«Сміховисько»
Текст – Світлана Ройз, ілюстрації – Марія Чайка (ВСЛ, 2023), для молодшого шкільного віку.
Основні теми, порушені в книжці: внутрішня сила та її пошук, любов, подолання кризових ситуацій, переїзд, втрата дому, унікальність кожної людини, сімейні стосунки, співчуття, інвалідність, проживання змін, безпека.
Це повість, у яку вплетені психологічні вправи, як у наведеному уривку: «У житті є періоди, коли нам важко, – вона [головна героїня] намалювала рисочки коричневим кольором, – періоди хвороб і недуг – маленькі крапочки. Час, коли ми злимося одні на одних – темно-сині короткі лінії. Бачиш, Життя і Любов – більші, ніж усі ці темні лінії – лише випробування. Хвороби, сварки, невдачі завжди закінчуються. А Життя – воно більше за все». Подібними вправами помережаний весь текст, читач може брати їх собі як дієві психологічні інструменти подолання критичних станів.
Окрім вправ, що є частиною оповіді, у книжці відведені додаткові сторінки для завдань (як-от – намалювати своє внутрішнє звірятко або провести на аркуші лінію радості), що робить її інтерактивною та забезпечує більшу залученість дитини до обмірковування прочитаного/пережитого.
Одна з головних персонажок повісті, бабуся Соломія, є класичним архетипом «Помічник» – саме вона допомагає дитині відновитися, ділиться «замовлянням на силу», себто словами, проговорюючи які герої відкривають у собі незнані раніше можливості.
«Яка твоя суперсила? Про яку свою силу ти й не здогадувалася раніше, а тепер точно візьмеш її в своє майбутнє?» – запитує в нас пані Соломія та розʼяснює, що «Суперсила – це просто робити щось, навіть коли складно. Робити те, що можеш у цей момент». І ця книжка надихає бути стійким та усміхненим, попри все.
«Ключі сили»
Текст – Світлана Ройз, ілюстрації Марії Чайки (ВСЛ, 2022), в описі книжки зазначено, що вона для молодшого шкільного віку, проте вправи, подані тут, цілком підійдуть для будь-якого віку, як для дітей, так і для дорослих.
Основні теми, порушені в книжці: страх, злість, сум, вимушений переїзд, провина, відповідальність, родинні стосунки, радість, здоровʼя.
Це повноцінна повість, що має досить психологічно напружений та насичений сюжет, та персонажів, що змінюються протягом історії. Як і у «Сміховиську», тут є герой, що уособлює мудрого Дорослого й проводить дитину стежкою пізнання світу, життя й самого себе.
Акцент повісті падає на складні емоції (злість, агресія, відчуття провини), вони тут проговорюються та розтлумачуються. Авторка допомагає батькам знайти відповіді на непрості питання у вихованні дітей (скажімо, чи можна відповідати, якщо тебе обізвали? А якщо вдарили?).
У сюжет повісті органічно вплетені психологічні поради, вправи та техніки для дітей (що цілком пасують і для дорослих). Наприклад – бити подушку, коли сердишся (замість того, щоб відгамселити когось із однолітків).
Книжка інтерактивна: у ній відведені окремі сторінки для малювання чи розмальовування – це неабияк зацікавлює дітей і стає додатковою спонукою слухати уважно й усвідомлено. До того ж, домальовувати, скажімо, емоції у своєму тілі можна на тій самій сторінці знову й знов – таким чином, книжка не для разового прочитання, до неї можна повертатися, щойно стається ситуація, що потребує проговорення чи візуалізації.
Самі ці вправи й поради особисто для мене стали й відкриттям, і фактором вдячності авторам за цю книжку, вона – справді помічна, її хочеться мати в домашній бібліотеці, завжди напохваті.
Основні теми, порушені в книжці: вимушена еміграція, взаємодопомога, патріотизм.
Цілком реалістична історія, що задокументувала явище порятунку українців від війни саме залізницею. Це майстерно написана прозова ода українським залізничникам, природі, любові до рідного дому. Вона щемка, емоційна, відверта й така, що дарує віру в перемогу Світла над Темрявою.
Окремо хочеться сказати про одного з другорядних персонажів – провідника потяга: попри «другорядність», без нього Світла, щирості й віри у краще в цьому тексті було б значно менше. Провідник потяга – це архетипний образ Провідника головних героїв через випробування до мети. Дуже вдала письменницька знахідка!
У цій книжці значно менше психотерапевтичних елементів та вправ, ніж у наведених вище, проте вони таки є, плюс – у книжці теж відведені окремі сторінки для розмальовування, малювання своїх власних ілюстрацій та навіть для записування своєї історії – а ці елементи є цілком терапевтичними.
Для мене найбільша цінність цієї книжки – в її поетичності, щемкості ілюстрацій, мʼякому залученні читача до історії. Цю книжку хочеться гортати, торкатися й знову й знов перечитувати.
«Дім»
Трохи осібно в переліку помічних книжок я б поставила книжку-картинку «Дім» Катерини Тихозорої, з ілюстраціями Олександра Продана (Ранок, 2022). Маркована як «для дітей дошкільного віку», проте, як на мене, вона не має вікових обмежень, пасує до прочитання навіть дорослим.
Основні теми, порушені в книжці: втрата дому (фізичного будинку і внутрішнього відчуття дому), вимушена еміграція, відновлення психічного стану після важких потрясінь.
Ця книжка – дуже емоційна, щира, про втрату дому тут говориться прямо й без прикрас (хоча й приправлено трішки фентезійними елементами). Ілюстрації до перших розворотів (де йдеться про початок війни та руйнування будинку-дому головного героя) досить реалістичні – це може бути травматичним для дітей, що пережили такий досвід. Тому я б радила дорослим спершу прочитати книжку самим, а потім вирішити, чи готова дитина до такої щирості.
Хочу наголосити, що таки вважаю цю книжку теж помічною і терапевтично, бо після кількох емоційно украй важких розворотів, авторка допомагає нам відродитися, від міркувань про родину переходить до категорії роду, тяглості цілих поколінь і століть. Такого ракурсу немає в жодній із книжок із цього списку:
« – Твій дім завжди на тебе чекатиме.
– Навіть через сто років?
– Навіть через сто».
Особисто я сама розплакалася, читаючи «Дім» (не пригадаю жодної (!) іншої книжки, на яку б так емоційно відреагувала). Можливо, зі мною стався отой «катарсис», заради якого й твориться мистецтво? Тобто, я пройшла шлях від страждання й болю до очищення? Світлана Ройз у передмові до «Історій маленьких та великих перемог» дала відповідь на це запитання: «Якщо дитина чи ви самі починаєте плакати, не варто цього боятися. Саме сльози можуть засвідчити, що казка чи метафора торкнулися того досвіду, якому потрібно вийти на поверхню – у безпечному середовищі, за підтримки дорослого».
Усі книжки з цього списку забезпечують читачеві саме це безпечне середовище для проживання й пропрацьовування непростих досвідів.
Казково-фантастичну повість Анастасії Лавренішиної «Мати Сонця» хочеться цитувати, а не коментувати чи рецензувати. Читач занурюється в текст, як у море, і для нього вже більше нічого навколо не існує. По-іншому, як на мене, цей текст читати неможливо: або цілковите занурення, або ніяк. І авторка допомагає нам пірнути у свій вигаданий, проте такий видимий та осяжний Всесвіт, – лагідно підштовхує до плавучої гори, на якій живе Сонце та його Ма.
Однією з головних принад цього тексту для мене є, безумовно, мова, якою він написаний: зваблива, грайлива, багатюща; тут «як написано» – не менш важливо, ніж «про що».
«… із вікна дому на вершині гори вигулькнув рудий сліпучий місяць…Місяць мжичив, проливаючи тьмяне світло на принишклий світ. Зорі довкруж нього були неохайними, наче нашвидкуруч надряпаними тупим ножем. Вони блимали над неокраїм морем, дзеркалячи в глибоких водах своє послання. От тільки ж хто його читав? Увесь світ спав, доки небо й море неминуче перетікали одне в одне, обмінюючись думками, а дім на вершині гори тремтів, наче змерзлий, безпритульний звір»
А «про що» сама за себе говорить дуже влучна назва: у тексті йтиметься про материнство, родину та складні взаємини між найближчими родичами. Тут ми побачимо всі відтінки й перипетії у стосунках між невісткою та свекрухою, батьком та сином, матірʼю та її дитям (і всі інші можливі комбінації між найближчими родичами). Та все ж, як на мене, найяскравіше постає таки пара «свекруха – невістка». Перше, що спадає на думку, що ця повість – це міфологізована «Кайдашева сімʼя», тільки персонажі тут – не запальні й говіркі, а мовчазні й затяті.
Осмислюються та перетікають одна в одну й категорії «свій – чужий», «мандрівник – домосід».
Дуже майстерно описано зародження та розвій любові.
Анастасія пише неймовірними візуальними образами. Усе, про що ми читаємо, чітко постає перед очима. Ми самі наче видираємося на гору, що пливе по морю, й кожна гризота і турбота персонажів – це вже наша особиста гризота, й ми не заспокоїмося, поки не дочитаємо до останнього речення, щоб дізнатися, подолали герої свої виклики чи ні.
Навіть психологічні деталі тут – дуже візуалізовані:
«Світ, доки Сонце не прокинулося, був непевним, схожим на сизо-блакитний, вітряний сон. На якусь мить Мати також відчула себе такою ж – сизо-блакитною. Не зовні, авжеж. Ізсередини. Десь там, поза светрами, гольфами, майками, сухою, дряблою шкірою було напрочуд вогко й мулько».
Тут – сильні, могутні жінки творять свої власні світи за спинами не менш сильних та могутніх чоловіків: виплітають ті Всесвіти із ниточок сонячного проміння й виловлюють сітками із бурхливих вод вічного моря. Вони, жінки, здається, загрузли в щоденній рутині та непосильній праці, однак, насправді, кожна має свою велику місію та мрію. На їхніх спинах виростають тверді панцирі, що пошкоджують і без того натруджені спини, їхні руки шерхнуть, а єдиною щоденною втіхою є лише філіжанка гіркої міцної кави.
Жінки тут шукають опори, однак знаходять її лише всередині себе самих. Хоча вони – тілесні створіння, їм болять то суглоби, то шлунок, то поперек, – проте ніхто не виконає їхніх обовʼязків, не тягтиме їхню риболовецьку сітку, тому щоранку, попри все, вони встають із ліжка й закидають невід – а що як сьогодні море подарує щось цінне?
А часом їхній обовʼязок – урятувати цілий світ, що, наляканий, чекає свого знищення, тишком сподіваючись, що порятує його могутнє Сонце, але, але… Сонце теж має свої клопоти, й серед них порятунок світу не значиться.
Анастасія, як і героїні її повісті, творить свій Всесвіт – новий міф. Він постає на основі закарпатської чарівної казки «Дідо Всевідо» та прадавніх язичницьких вірувань. Однак усе колишнє та знайоме – переосмислене й розтлумачене по-новому. Власне, «Мати Сонця» – це ретелінг, про який ви можете більше почитати отут. Видавець визначає цільовою аудиторією книжки старшокласників та дорослих читачів. Хочу наголосити, що текст і справді дуже пасує для дорослого читача, тому закликаю батьків прочитати його разом зі своїми дітьми-підлітками, й потім обговорити – чудовий спосіб спільного корисного проведення часу гарантовано!
Ілюстрації Марії Савко
Персонажів – небагато, проте кожен – виписаний до рисочки, ми бачимо їх живими, співпереживаємо кожному їхньому розчаруванню, розуміємо логіку вчинків. А це важливо. Кожен персонаж діє саме так, як мусить діяти, грає свою роль і свою гру, і ми кожному віримо та співпереживаємо.
Окрім Матері Сонця, зустрінемо, власне, саме Сонце, Вітер, Змія, Корову, Коня та Ґаву – погодьтеся, класичний набір персонажів із фольклорної казки. Однак кожен із цих героїв у «Матері Сонця» розкаже свою нову історію, такими цих героїв ми ніколи не бачили й, скоріше за все, навіть не уявляли.
У повісті немає нічогісінько випадкового, важлива кожна деталь: якщо нам про щось розповіли на початку, то не сумнівайтесь, що в кінці ми зрозуміємо чому (як оті сережки у вухах корови Земун – на початку тексту видаються лише милою деталлю, а в кінці розкриваються гай-гай якою важливою річчю для всієї фабули).
Ми закидаємо невід у море тексту, сподіваючись виловити зачіпки-відповіді на запитання, що постає з перших речень: «Що ж у вас тут коїться, на цьому плавучому острові-горі?». І час від часу ті відповіді таки заплутуються у сітці, однак кожна виловлена тягне за собою кілька невловимих – як ті нові голови Змія, що виростають на місці відрубаної.
І навіть прекрасні ілюстрації Марії Савко працюють на те, щоб, із одного боку, привідкривати завісу таємниці, а з другого – не розказати нам зайве завчасно. Уся їхня глибина розкривається лише після прочитання твору.
«”Жити на вершині гори – це добре чи ні?” – вперше за весь цей час замислилася Ма й задивилася на свої шорсткі лапи». Після таких уривків хочеться зупинитися й собі та поставити те саме запитання, хіба ні?