All posts by Iрина Гищук

Майя та її клас

Нова книжка Лариси Денисенко «Майя та її мами», що вийшла у «Видавництві», – про суспільство: відкрите та різноманітне, про прийняття «інших», про рівність та взаємоповагу. Подібна книжка мала б з’явитися в Україні давно. Так давно, що нині, попри згадані в ній АТО та окупацію Криму, вже трохи застаріла. Застаріла, бо в світі, що стрімко змінюється, годі давати дітям готові рецепти. Тому замість ідеальної картинки світу любові, взаємоповаги й толерантності, яку змальовує ця книжка, хотілося б, щоб видання лиш наштовхувало на роздуми, тобто змушувало (вчило?) думати та робити власні висновки. Водночас так відверто й реалістично про те, що всі ми різні, в українській дитячій літературі, певно, не говорив ще ніхто. Тож в українському контексті книжку можна вважати навіть дещо революційною.

«Пані Юлія каже, що діти мають рости в любові.
Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності»

Назва книжки вводить в оману. Насправді йдеться в ній не про Майю та її мам, а про клас, у якому вчиться Майя. Це 4-й клас однієї з київських шкіл. І вчаться в ньому сімнадцять дітей.

Соля й Софія – сестри «з пробірки», Петро – ром, Раїс – татарин, Аксана – білоруска, і в неї померла мама. Софійка Друга живе з татом і новою мамою, її справжня мама поїхала до Австралії. Софійка Третя разом із мамою переїхала з Луганська, її тато зник на війні. Данилко також живе лише з мамою, але вони не шукають тата. Христина живе з бабусею, її батьки – на заробітках. Настя й Назар – двоюрідні брат і сестра, у них теж немає татів, вони живуть разом із мамами та бабусею. Кирило живе в інтернаті. Тимко живе за розкладом: тиждень у мами, тиждень у тата. Єва живе з мамою і вітчимом. Батьки Таїсії всиновили Левка, тепер вони брат і сестра. Ну а сама Майя живе з двома мамами, які люблять її та одна одну.

майя2

Історія кожного з однокласників займає два розвороти. Ілюстраторка Марія Фоя чудово обрамила коротенькі абзаци простого та реалістичного тексту малюнками з «геометричними» акцентами. Тож книжка виглядає симпатично й цілісно. Найбільше ж у ній зворушує дитяча безпосередність та життєрадісність, а ще – прямота й правдивість, із якою авторка, вустами Майї, пояснює сімейні ситуації однокласників. Тут немає «лелек» чи «дітей, знайдених у капусті», немає евфемізмів про сирітство та інтернат, а про померлих не кажуть, що «вони пішли на небо і стали янголами». Натомість тут є яйцеклітина і сперма, є донори, позбавлення батьківських прав, одностатева любов, війна та чимало інших реалій, які батьки не дуже люблять пояснювати. Хоча запитання після цієї книжки точно з’являться. І можливо, налаштувавшись на хвилю тексту, батьки наважаться дати на них просту й правдиву відповідь.

Ще у книжці є вчителька – пані Юлія (так, без по батькові!). Саме вона розповідає дітям, що «висміювати когось за зовнішність – дурне діло. Адже всі ми різні», що «справжня любов не ділить дітей на своїх і чужих», що «коли в когось усе по-іншому – це не привід ображати й насміхатися» та проголошує інші загальнолюдські цінності. Було б ідеально, якби така прогресивна вчителька була в кожному українському класі, а проте від оцих авторитетно задекларованих на сторінках книжки цінностей з’являється знайома оскомина. Колись так само авторитетно Володимир Маяковський пояснював, «что такоє хорошо і что такоє плохо». Можливо, якби книжка мала хоча б натяк на сюжет, герої, і передусім читач, у процесі його розвитку отримали б можливість дійти до цих цінностей самотужки. А отже, не лише зафіксувати їх як аксіому, а зрозуміти й відчути, що світ розмаїтий, і єдино правильного варіанту просто не існує.

Читайте також: Права людини: що це і як ними користуватися

Розповідаючи про однокласників, Майя часто звертається до читача, ніби намагається залучити його до розмови. Сподіваюсь, їй це вдасться. Адже попри закарбовані в тексті головні цінності, у книжці залишається ще багато недоказаного. Здається, авторка, ніби умисно, залишає за кадром майже всі емоції, які переживають діти в описаних життєвих обставинах. Лише Аксана сумує за померлою мамою та Єва переймається, чи любитиме її вітчим, коли мама народить сестричку. Так само переважно залишаються за кадром і особливості й таланти самих дітей. Окрім захоплень самої Майї, ми знаємо лише, що Петро гарно співає, а Єва найкраще у класі знає математику. Очевидно, що інші діти теж мають якісь захоплення та переживають певні емоції. Тож читач таки має можливість додати до цієї загалом готової картинки світу й кілька своїх мазків. Зрозуміло, що дитина проведе аналогії із власним оточенням, тож книжка дасть батькам чудовий привід для розмови.

Попри всі зауваги, «Майя та її мами» – оригінальне, якісне та важливе видання. А до таких завжди приглядаєшся особливо прискіпливо.

Книжку можна безплатно завантажити на сайті видавництва.

Жахалочки зникають при світлі

Ну хто ж не чув страшних-престрашних страшилок про чорний-чорний ліс, у якому живе чорний-чорний хтось, у якого є чорне-чорне щось, яке… Ці історії про монстрів і страхопудиськ, про хлопчиків та дівчат, які їх зустріли, про предмети, що оживають, та про інші дивацтва темряви, ніби живі, мандрують від кола до кола, від ночі до ночі, від покоління до покоління, від поїзда до намету, від річки до кімнати в таборі, вони множаться, змінюються, обростають сучасними подробицями, але наступного ранку… забуваються. І ще ніхто й ніколи не розповідав їх серед білого дня, і вже точно не читав у книжці. Галина Ткачук цю традицію порушила. Вона, бешкетниця, не злякалася жодних монстрів і тихцем ті історії записала. Рівно тринадцять… ну, а для забобонних читачів залишила місце для 14-ї історії, яку можна самому підслухати, або ж придумати самому і теж записати.

Читайте також: У чорному-пречорному лісі…

«Правильні» батьки та вихователі вибухнуть від обурення та праведного гніву: безглузді, беззмістовні, неповчальні, без моралі й моральності, примітивні, простакуваті – такі собі дитячі «бздурики». І це називається «літературою»??? Що ж це за герої такі: Брехло Нещасне, Балабоновий Монстр, Серединожер?! На їхньому тлі банальні вовкулаки та чорні принци без голови виглядають просто милими бубочками.

Аж тут чорна-чорна стежка вивела мандрівницю на чорну- пречорну галявину в самому серці чорного-чорнющого лісу.

Врешті, про можливість долучитися до «високої» літератури тут і справді не йдеться. Натомість це чудова нагода полоскотати нерви та водночас посміятися зі страхів, може, навіть над власних. А ще – повигадувати, помалювати, поговорити, а для тих, хто ще не розкоштував смак читання, навіть зблизитися з такою «складною/нудною» (потрібне підкреслити) штукою, як книжка. Бо ж видання це, попри анонсовану темряву й «жахайливість», неймовірно затишне. Особливо тішать кумедні малюнки, які не лише добре передають, а й доповнюють настрій кожної історії. Чимало з них нагадають дітлахам власні, нашвидкуруч накаляні «художества». А сама книжечка має зручний невеликий квадратовий формат – саме щоб заховатися на ніч під невелику дитячу подушку.

І історії коротенькі. Окрім уже названих героїв, у них трапляються й цілком звичайні речі: ліфт, акордеон, «кола», холодильник, щоденник і шкарпетки. Є навіть шапка з дурнуватим балабоном. Такі зазвичай змушують дітей носити мами, які й гадки не мають, що з того може вийти. А ще є Розбедзявка…

Тест за дитячою книжкою: який ви монстр?

Чи можуть ці історії настрахати дитину? Звісно, можуть. Не лише дитина, а й дорослий може злякатися навіть тіні. Усе залежить від того, хто і за яких обставин її побачить. Ця ж книжка дає унікальну нагоду побачити «тінь» «на замовлення», роздивитися її зусебіч і, може, навіть подружитися з нею, або ж із Прозорим дядьком, які живе в темній кімнаті.

Похімічимо?

Одразу зізнаюся: у хімії я ані чичирк. Окрім загального уявлення про атоми, молекули і таблицю Менделеєва, з усього шкільного курсу в пам’яті чітко закарбувалися лише дві формули: води та спирту :). Тож за книжку «Цікава хімія. Життєпис речовин» від ВСЛ, яку написала хімік, учителька й мама Юлія Смаль, засіла не як рецензент фаховий, а швидше як читач зацікавлений. Адже ще з дитинства мала до цієї науки пієтет, який у мене – гуманітарія до останньої звивини мозку – зберігається й досі.

«Усе на світі є хімією, навіть варіння яйця»

Можливо, даються взнаки гени: тато й мама, майже всі численні дядьки та тітоньки закінчували хімічний факультет, і навіть бабця за фахом була хіміком-біологом. Пригадую, як малою просила маму показати який-небудь «фокус». Хімія в дитячій уяві була рівноцінна магії: колбочки, баночки, мензурки, штативи, різнокольорові порошки та рідини, вогник, дим із пробірки й обов’язково «бабах!». Усе яскраве, цікаве й таємниче. Інтерес згас із початком шкільного курсу: нудний підручник, невиразна вчителька (чи то був учитель?), формули, рівняння – суха теорія й жодних тобі «фокусів». Лише десь глибоко залишилося невиразне відчуття, ніби йшла повз щось неймовірно цікаве, але так і не змогла туди зазирнути…

хімія2

Тож кольорова книжка з назвою «Цікава хімія» та колбою на обкладинці відразу викликала майже магнетичне тяжіння й пробудила оту нестримну дитячу цікавість. Воно й не дивно, на сучасні науково-популярні книжки для дітей в Україні відвертий голод. А книжка (не підручник!) про хімію українською ще й сучасного українського автора – майже сенсація.

Книжка містить тринадцять розділів, перелік літератури про цікаву хімію та словничок імен видатних науковців. Є тут і «Домашня лабораторія» з дослідами, і навіть одна задача. Текст рясно пересипаний різноманітними вставками, ремарками, віршами, а ще – звісно ж, малюнками. Від сторінки до сторінки читача супроводжують троє персонажів: науковець, його помічни(к/ця?) та наноробот. Хоча в тексті про них чомусь ані згадки. А шкода: ці веселі провідники та їхні наукові пригоди могли б суттєво його пожвавити. Адже авторка весь час розповідає, подекуди веде діалоги з абстрактним читачем, та час до часу таки не втримується і починає переказувати підручник.

Читайте також: Книжки-помічники в навчанні: від астрономії до хімії

Загалом, залишається загадкою, на який вік розрахована книжка. Бо ж якщо розділи «Хімія», «Хімія та фізика», «Хімія та їжа», «Вибухи» не потребують попередніх знань, то до прикладу розділ «Класи неорганічних речовин» або ж окремі частини «Хімії майбутнього» таки вимагають уявлення про хімічні елементи й процеси. Окрім того, досліди ніби вирвані з контексту й напряму не пов’язані зі змістом розділів, немає й пояснень процесів, які спостерігатимуть діти. Якщо підсумувати, то виданню трохи бракує структурованості. А проте її з надлишком компенсують ретельно дібрані авторкою цікавинки, відсилання до улюблених казкових героїв, несподівані погляди на знайомі побутові речі, історії про винаходи та випадки з життя науковців. До слова, чимало розповідає авторка й про українських учених.

Чому скло – це рідина, як люди вигадали ельфів, із чого зітканий «плащ-невидимка», чи може будинок бути невагомим… Книжка містить безліч сюрпризів. Читати її можна не лише тим, хто лиш починає пізнавати цю веселу науку, а й тим, хто вже встиг її призабути. А найкраще – разом. Ну а потім – «хімічити»!

БараБука радить: пізнавальні книжки для використання у школі

Вчимося мандрувати

Сімейні мандри та книжки-розглядалки нині в тренді. Тож серія вімельбухів про мандри Україною, яку задумала Ноа Кременчуцька, а намалювала ілюстраторка Надія Дойчева-Бут, саме на часі, і то з багатьох причин. Не буду вкотре розповідати тут про те, як мало ми знаємо про власну країну, як рідко мандруємо (і чому подорожувати, надто ж із дітьми, просто життєво необхідно), так само не буду розводитися про користь книжок-розглядалок і для дітей, і для батьків. Натомість пропоную трохи помандрувати самими книжками, аби відчути всі переваги та хиби їх маршрутів.

«Захоплива сімейна подорож – мрія кожного малюка»

Батьки – Олег та Оксана, а також їхні діти – Богданчик та Марійка, щоразу під час канікул вирушають своїм жовтим мікроавтобусом у мандрівку Україною. За задумом серія вімельбухів «Подорож Україною» передбачає чотири мандрівки, по одній кожної пори року. Наразі вийшли дві книжки: літня й зимова, а також додаток до проекту – чималенька (60х98см) розмальовка – карта України з десятком наліпок «Ми тут були».

Літня книжка має п’ять розворотів: Карпати, Донецьк, Сорочинський ярмарок, Одеса та Київ. Зимова – трошки більша, на сім розворотів: Дніпро, Петриківка, Харків, Львів, Буковель, замки Західної України та Київ. Особливістю зимової книжки є змістовий акцент, на який вказує підзаголовок: «Від свята до свята», а також – текстова вкладка «Лист до батьків», у якій ідеться про те, що ж таке «вімельбух» та «з чим його їсти», чому родина вирішила завітати в те чи інше місце, а також ігри для малят та запитання на ерудицію для школярів на кожен розворот.

Розглядати у виданні й справді є що. Тут сила-силенна персонажів та деталей, із яких за бажання можна придумати безліч історій, знайти паралелі до власних сімейних мандрівок, ознайомитися з цікавинками України, пограти в ігри на кшталт «знайди-но» і врешті замислитися й над власною подорожжю. Особливо ж тішить у цих малюнках баланс між естетикою та змістом. Ілюстрації тут не лише зображають, але й розповідають. Чого, врешті, й варто очікувати від вімельбуха. Та серед «бочки меду» цікавих та симпатичних малюнків чималою ложкою дьогтю став текст. І не лише тому, що у форматі розглядалки текстова вкладка в зимовій мандрівці (принаймні в такому вигляді, як вона є) зайва за своєю суттю. Бо ж автор намагається нав’язати читачам-глядачам свої історії та спосіб користування книжкою, а отже обмежує батьків та дітей у радості фантазувати. А й тому, що цей неоковитий загалом текст не лише не несе жодних змістовних пояснень щодо свят чи міст, а ще й містить купу одруківок та стилістичних покручів, які, щонайгірше, призводять і до змістовних помилок. До прикладу, висоту Говерли занизили до 2016 м, а свято Маланки, як випливає з тексту, у деяких регіонах (і чому власне «в деяких»?), виявляється, святкують за старим календарем 30–31 грудня.

подорож-україною2А ось де бракує тексту – так це на самих малюнках, принаймні у другій книжці, де для тих, хто не бачив Харкова та Дніпра, з першого погляду навіть упізнати ці міста доволі непросто. Замість простакуватих ігор та запитань (до слова, видання не містить відповіді на більшість із них), куди доречніше було б позначити цифрами цікаві архітектурні споруди на малюнках та принаймні назвати їх на окремій сторінці. А ще ліпше – інтегрувати місця-цікавинки у пригоди мандрівної родини.

Врешті, непослідовність (нелогічність) викладу та змістові «ляпи» і є найбільшою хибою видання. Будь-який мандрівник скаже, що маршрут Карпати – Донецьк – Полтава – Одеса – Київ із міркувань банальної логіки є абсурдним. Принаймні мій 10-річний друг після гортання книжки діловито заявив: «Якби сімейство перед тим, як вирушати в дорогу, бодай кинуло оком на карту, то зекономило б чимало грошей та часу, і можна було б заїхати ще кудись, а ще ліпше – затриматися на морі». «А крім того, – резюмував юний мандрівник, – ярмарок відбувається у другій половині серпня, тож спочатку треба було їхати на тепле море, а вже потім на ярмарок, звідки й до Києва повертатися ближче». І як не крути, а так і є.

Те саме і з зимовою мандрівкою. Ніхто при здоровому глузді і тверезій пам’яті не плануватиме за три тижні зимових канікул об’їздити всю Україну. Тим паче, що «міні-екскурсія» замками Західної України цілком «тягне» на окрему книжку. Узагалі, акцент на свята не вдався. Про Святого Миколая у Дніпрі нагадують лише три дрібонькі та малопомітні подарункові пакуночки. Натомість складається враження, що купа люду в грудні ходить там по вулицях з ханукіями. Попри всі принади Петриківки, Маланку куди логічніше було б їхати святкувати на Буковину у Вашківці. Про щедрування та посівання – ані натяку.

Та чи не найбільше про авторську неуважність свідчить «жовтий трейлер», який на малюнку є ніяким не трейлером (домом на колесах), а звичайнісіньким мікроавтобусом.

Скажете – дрібниці? Та саме з продуманих дрібниць і складається вдала подорож. З іншого боку, пошук помилок розвиває критичне мислення і також може стати цікавою грою для уважних дітлахів.

А ось що тішить у виданні, то це різноманітність запропонованої України: географічна, національна, расова, соціально-культурна тощо. У книжках є євреї та цигани, є персонажі з темною шкірою, є вишиванки з віночками та звичайні джинси з футболками, є трембіта і гармонь (баян, акордеон?), є хустки і шляпки, є село і місто, є лижники і монахи, є Різдво і Ханука, є подарунки від Святого Миколая та Дід Мороз із мішком (адже такі сьогоденні реалії), є журналісти, робітники, рибалки, неодмінний атрибут наших музеїв – «бабця-наглядачка», є студенти, вершники, є грубі, худі, лисі, руді, кучеряві, є спортивні автівки та віз із волами, є вівці, такси, мавпи – одне слово, є життя, у всій своїй барвистості та неоднорідності. І розглядати його справді цікаво, а це – найголовніше.

Дві повісті про перше кохання

Яке воно – кохання? Свою відповідь на це, певно найактуальніше для підлітків (і мабуть, не лише для них) запитання, Оксана Лущевська пропонує у двох нових повістях «Задзеркалля» та «Вітер з-під сонця». І хоча за сюжетом та настроєм книжки – геть різні, обидві просякнуті щирістю, відкритістю до світу та ідеєю порозуміння. Причому не лише між двома закоханими, а й із власним «я», іншими людьми та зі світом.

«Йому тенькає всередині. А потому стає все спокійніше й спокійніше» (Вітер з-під сонця)

«От я думаю … і розумію: зараз мене мало хвилюють нещастя інших людей. Чому? Бо я щаслива» (Задзеркалля)

«Вітер з-під сонця» – злегка меланхолійна, чуттєва оповідь із виразним посмаком дитинства, що вперто віддаляється. Це прелюдія знайомства в літній Затоці місцевої Риськи та «заїжджого курортника» Женьки, які вже давно запримітили один одного. У житті кожного з них чимало інших особистих переживань. У Женьки нещодавно помер тато, і тепер хлопець переймається, що мама може привести в їх змалілу сім’ю нового чоловіка. Риська ж має повно роботи, а ще ніяк не може порозумітися з мамою. І ця перша несмілива потаємна симпатія, здається, лиш додає сумбуру в їхні голови, та з іншого боку…

«Задзеркалля», натомість, жвава й динамічна історія шкільних інтриґ, через які дві однокласниці врешті опиняються в одній лікарняній палаті. Щоправда, для Дінки негаразди з однолітками виявляються лише останньою краплею значно глибшої драми –розлучення батьків. Дівчина намагається вкоротити собі життя. Тим часом як її однокласниці Саші, яка несвідомо й докинула ту «останню краплю», оті нещодавні шкільні «трабли» уже геть не в голові. Вона ж бо зустріла Ростю… Та виявляється, для повного щастя кохання замало.

Окрім спільної теми, обидві повісті єднає ще й стрункість форми.

лу2«Вітер з-під сонця» – це лише один довгий, літній, спекотно-дощовий день у Затоці. День, ніби повільне кіно, у якому чергуються епізоди з життя Женьки, Риськи, Женьчиної мами і ще Білого кота. До речі, кіт – не єдиний представник фауни у книжці. Їх тут багато: коти, чаплі, чайки, папуги, краби. І оця багатоманітність життя в тексті, надто ж разом із багатошаровістю та розмитістю ліній на малюнках художниці Яни Гавриш, чудово передають не лише атмосферу курортного провінційного селища, а й липку, спекотну тягучість самого дня. Розділ за розділом спочатку ніби млявий сюжет помалу набирає емоційних обертів і врешті вибухає сценою на базарі, у якій сходиться все і вся: Женька і Риська, мама та її новий знайомець, кіт та папуга. І роздмухана кулька почуттів раптово тріскає від простої розв’язки: завтра разом «на велику… на море». І навіть потенційний мамин кавалер – широкоплечий Вадим – тепер здається «не таким уже й поганим».

У «Задзеркаллі» ж оповідь переважно одноособова – майже все розповідає Сашка. Хоча історія – про Дінку. І цей погляд збоку – ніби відбиток у дзеркалі, реальність виявляється перевернутою навпаки. А ще є світ Дінчиних відчуттів – коротенькі, надруковані курсивом, розділи – Задзеркалля.

Обидві повісті тримають читача в емоційній напрузі. Обидві зачіпають струни складних тем, як-от: сирітство, смерть рідної людини, розлучення батьків, довіра між рідними, дружба, а ще ворожбитство, куріння… Інколи ці ноти звучать лиш побіжно, штрихами, але на диво, від того не менш глибоко. Та чи не найбільше вабить у цих книжках той образ кохання, який пропонує Оксана Лущевська.

Кохання тут – недраматичне. З романтикою, з піднесенням і навіть зі стереотипними пелюстками троянд, та все ж – почуття просте й природне. Звісно, довкола нього не бракує переживань, вагань та сумнівів, але авторка майстерно уникає інфантильності та проблем надуманих: подзвонити й дізнатися – замість мордувати себе безпідставними здогадками; поговорити, спитати, щиро подивитися в вічі – замість несміливо спостерігати. А ще кохання Лущевської передбачає гармонійне співіснування зі світом. У героїв немає зацикленості на власному почутті закоханості, натомість є гостре сприйняття світу довкола. Кохання тут не альфа й омега, а лише одна з багатьох граней життя.