Коли добігає літо й у повітрі відчувається солодкий запах стомлених трав та гіркуватий – айстр і жоржин, хочеться на хвилинку стишити крок і замислитися, дати лад спогадам, відчуттям, думкам про майбутнє. Хочеться примружити очі в передчутті отого вибуху краси, коли Бог розмалює світ довкола в яскраві барви осені.

Українська література загалом уміла тонко передати осінній пейзаж і стан людини в цей час – тут варто згадати й Сковороду з його «Осѣнь нам проходит, а весна прошла», й повість «Кулик» Євгена Гребінки («Я очень люблю начало осени, особливо на Украине. Томительный жар лета сменяется прохладою; природа наградила труды людей своими дарами: везде довольство, везде веселые лица… Невольно снимешь шапку и от души перекрестишься! Стоит ли человек прекрасных даров божьих?»), і Шевченка («Ми восени таки похожі // Хоч капельку на образ Божий…», і Якова Щоголева, і «Блакитний роман» Гната Михайличенка («Коли пожовкне листя…»), і поезію Тичини… Це лише те, що перше спадає на думку. Та разом із тим можемо сказати, що наше письменство говорило про осінь здебільшого з дорослою авдиторією, – а як навчити дитину любити по-справжньому цю пору? Саме про це нова книжка Оксани Куценко «Печені яблука».

«Тато одразу заходився критикувати двірників, а мама, як завжди, з ним погодилася. І лише Малюк, який все знав, підняв голову і довго дивився у розстелену понад світом блакить, сподіваючись, що вікно у небі не зачинилося»

Справді, осінь сприймається малечею дещо інакше – це «довго вдягатися», йти в дитсадок чи школу, менше гуляти, – тому дитину й треба вчити розпізнавати красу цієї пори року. І робити це варто не в стилі барабанно-піонерських пісеньок про радість від початку нового навчального року чи «шедебрів» на кшталт «заховались звірі у глибокі нори, відлетіли птиці за високі гори» (це п’ятикласникам на уроці музики таке пропонують співати). Книжка Оксани Куценко у прямому сенсі вчить маля пізнавати цю прекрасну пору за руку з батьками.

«Печені яблука» – історія хлопчика, що вперше усвідомив прихід осені. Здавалося б, це звичайна прогулянка парком – але насправді це відкриття цілого світу, з горами опалого листя, що шурхотить під ногами, повним відерцем каштанів, яскравими квітами й кумедними птахами та собаками. Здається, усе це є довкола нас, воно стало повсякденністю дорослої людини – і лише прогулянка з дитиною дозволяє глянути на світ по-новому, перевідкрити для себе давно знані речі. І тоді сам гостро починаєш усвідомлювати, що Бог прокидається першим, щоб прочинити вікно над містом і сипонути звідтіля хмару висушеного листя, а потім приспати годинники; а промінці осіннього сонця найкраще надаються для того, щоб запускати сонячних зайчиків. А ще розумієш, що осінь пахне старими книжками із бібліотек і ЧАСОМ – тут знову хочеться пригадати Євгена Гребінку і його «Путевые записки зайца», де дідусь на осінньому листі щавлю читає історію життя вухатого мандрівника. Адже Оксана Куценко належить до тих украй небагатьох сучасних авторів, творчість яких виростає з української традиції.

Дуже важливо, що в цій книжці тісно переплітається світ ідеальний (із прогулянками парком, спостереженнями за природою, неквапними розмовами) зі світом повсякденності (прибирання двору, розвішування білизни, готування їжі), – але ці світи не протиставляються, а взаємодоповнюють один одного. Справді-бо, як стверджували древні, є час для всього, тому найголовніше – уміти в житті поєднати приємне з корисним. І так само важливо ненав’язливо пояснити дитині, що свято не може тривати завжди.

У тексті дуже багато деталей, завдяки яким і дорослі, й діти розуміють, що світ є таким, яким ми зуміємо його побачити, а тому «Печені яблука» – це прекрасна книжка саме для сімейного читання. Тож прочитайте своїй дитині про прогулянку Малюка, а потім на годинку просто візьміть його за руку й разом сходіть до осіннього парку, відкриваючи «свою» осінь. А повернувшись додому, не забудьте скуштувати духмяних печених яблук.