All posts by Като Деспатi

Загублене етно-фолькове фентезі

Філолог, магістр мистецтв, викладачка Ілона Волинська (Тарнопольська) та журналіст Кирило Кощеєв (Шихов) – успішне письменницьке подружжя, кандидати історичних наук та неабиякі шанувальники фольклору й обрядовості самобутніх народностей. Випробувавши свої пера в жіночих та детективних романах, письменники зупинили свій вибір на підліткових детективах, головною мірою на юнацькому етно-фентезі. Майже десятиліття тому вони перейнялися прекрасною і світлою метою – повалити англосакську диктатуру Гаррі Поттера українськими книжками про сучасних українських підлітків, також обдарованих надприродними здібностями, проте огорнутих автентичною містичною традицією наших рідних країв. Так і зароджувалася безперечно варта уваги, сповнена добірного етнографічного матеріалу та вигадливого екшну трилогія. Ззовні цю серію лаконічно й зовсім не попсово оздоблено, з обкладинок відразу вловлюєш, що читатимеш щось неочікуване, містичне, надбуденне…

Усі книжки серії містять по дві повісті. У першій, «Сезон полювання на відьом», знайомимося зі школяркою Іркою, котра мешкає з бабцею на околиці міста й просто таки захлинається у вихорі найпідозріліших подій. Вона от-от має довідатися про власний відьомський дар, нею з доброго дива переймаються зловісні пси-ярчуки та приблудний очеретяний кіт, незнайомці запрошують у відьомську школу, а згодом і взагалі викрадають… І це лише початок, бо Ірці тут-таки доведеться екстерном засвоювати небачені відьомські трюки, затямити, що відання є допоміжною галуззю бізнесу з дуже жорсткою конкуренцією, та довідатися різницю між робленими та природженими відьмами, здобувши собі ворогів у одних і других. На щастя, поруч із Хортицею постійно опиняються друзі: тиха розумниця Тетянка та замріяний рольовик із іграшковим мечем Богдась, тож усім нам чотирьом, заледве переводячи подих, таки вдається дотягнути до другої повісті, «Відьмин дар».

1-3

Тут сирота Ірка починає більше довідуватися про химерні хитросплетення своєї родини, зокрема й бабусю-відьму, а на голови відважної трійці перегортається черговий ківш жаских чудасій: на їхньому першому купальському шабаші бавляться справжні мавки, похитується ієрархія русалок і безіменних, милі котенята виявляються прокуреними буркотливими антипками, а на завершення вечора полонена стара відьма, помираючи, передає свій дар приголомшеній Тетянці. Чого тільки не буде далі: в полювання за дівчатами кидаються песиголовці й оскаженілі роблені відьмочки, мерці встануть зі своїх могил, а покутник визволятиме друзів із біди. На порятунок несподівано прийде навіть примарний байкер, малий Богдась виявиться не таким простим, як гадалося, а от наміри цілого спецзагону міліціянтів-вовкулаків іще доведеться з’ясувати.

«Мы пишем об очень современных детях, вот у которых нет детства, которые живут, как будто на метле летают: из школы на курсы такие, из курсов на курсы всякие! В этих только магия добавилась»
Ілона Волинська

Зупинімося на мить із подієвістю і ще дещо зауважмо про видання. Самі герої та оповідач спілкуються з нами й між собою не солов’їно, середньонаддніпрянсько, як можна було очікувати з назви, а радше степовою говіркою, трохи пересипаною відлуннями з Полісся та Слобожанщини. Мова викладу весь час тривожила й насторожувала мене якоюсь хисткістю структури, ніби кубики слів узято з іншого набору, аніж генеральну інструкцію побудови… Загалом мене так і не залишило враження, що оригінальний текст укладали російською мовою, а переді мною розгортався його переклад. Очевидно, в цій особливості сховано значний потенціал, бо ж погодьтеся: російськомовним у побуті юним читачам буде значно простіше розпочати читання українською з книжок про Ірку Хортицю, аніж, приміром, із «Нескінченної Історії» у вишуканому перекладі Юрка Прохаська.

Другу з книжок розпочинає повість «Чаклунство за наймом»: трійко наших друзів трошки дорослішають, їхні характери виразнішають, переживання, роздуми та взаємини героїв тепер урівноважують вир їхніх пригод. Промальовка реальності набуває більшої соціальної гостроти, події однозначно детективізуються й небезпечнішають із кожним кроком. До Ірчиних умілостей додається неконтрольоване перевертання, Богданко вживається в роль воїна сновидінь, а в Тетянки, уявіть собі, з’являється віртуальна копія – кібервідьма!

«Острів перевертнів» потішить знайомством із відповідями на давні запитання про ментівських вовкулаків та соковитою міфотворчістю довкола двох ворогуючих племен перевертнів, осердям повір’їв та обрядовості котрих виявляється знаний своєю окультною привабливістю острів Хортиця. На цій неспокійній землі, що дихає силою, Ірка навчається контролювати свою нову потужну подобу й виявляє нові приголомшливі факти про своє непросте походження. Звісно, книжку сповнено новими знайомствами зі шкідливою й не дуже поганню: нічками, Пилипом з конопель, хитрими привидами-охоронцями скарбів, отруйними плазунами і таємничим червонооким ворогом. Що особливо тішить від книжки до книжки, це те, що на кожного представника нечисті знаходиться свій неповторний засіб, спосіб, замовляння чи інша справедлива рада, відтак боятись особливо не варто, злегка перепочинемо й беремося до третьої частини.

Третя книжка про Ірку Хортицю розпочинається на теренах Інтернету, де наше чарівне юнацтво надибує запрошення на магічний сіті-квест, ведучим котрого виявляється упир, командами-супротивниками – інклюзники, літавці, скарбники та наші давні знайомі роблені, а суддею – родичка Лернейської гідри. Супроводжує й оберігає наших героїв, хто б подумав, справжнісінький цадик, із відповідним неповторним колоритом, але на цьому загравання з єврейською містичною традицією в книжці завершується. Уявити такого не вдасться, запевняю, тож ласкаво прошу до читання – третя книжка «Ірка Хортиця і магічний квест» вміщує повісті «Наречена на закуску» та «Відьмине коло».

Загалом останню книжку зреалізовано як дуже осучаснене, сповнене бурхливих перипетій читання з подвійною порцією гумору та розвитком подій дещо в дусі «плейстейшн». Мабуть, саме тут уперше дається взнаки пересихання того етно-джерела, котре, на мою думку, живило й унікалізувало серію. Спершу проскакують туманними порівняннями Василіса-премудра й царевич, а потім на сцену повноправно вивалюються й канонічна помічна трійця звірів «ведмідь-птаха-щука» із традиційною баб-Ягою, хоча й у доволі цікавій авторській інтерпретації.

Величезною чеснотою книжки є неабияке культурологічне насичення подорожі дітлахів до Кам’янця-Подільського. Учасники квесту не просто дізнаються, але й переживають історію сімох етнічних громад давнього міста, від середньовіччя до сьогодення, і подорожують крізь усі соціальні прошарки: від циганського табору до прийомів у дворянському маєтку. На сторінках книжки читачам зустрінеться легендарний Устим Кармелюк, відкриється таємниця кочового побуту ромів-циган, а жахи інквізиції несподівано виллються в нову кровопивчу лінію оповідки. Хто такі вірменські карлики ачуч-пачуч та досвідчені зайці, а також де знаходиться могилка прибульців, я навіть не маю слів розповісти!

П.С. З мого огляду може скластися враження, що Ілона Волинська та Кирило Кощеєв покинули писати про Ірку Хортицю, проте це не так. Серію з перших шести оповідей перевидало російське видавництво «Ексмо», доповнивши її п’ятьма новими повістями, вже винятково російською, а невдовзі планується вихід іще двох книжок, до круглого відьомського ліку. Тож Ірка Хортиця, певною мірою, далі існує, щоправда, на мій перший, побіжний погляд, вона перейшла в трохи інший вимір. Обкладинки й назви нових видань підносять данину водночас касовій сай-фай анімації, відеоігровій графіці й магічному аніме, з упізнаваними образами і типовими артефактами. Що найсумніше – з новітніх описів зникла навіть найменша згадка про наддніпрянське відьмацтво, котре лежить біля витоків серії, етнографію книжок тепер блідо зартикульовано як слов’янську, одним словом – боюся, що запланована автентичність тут поступилася панівному комерційному мейнстрімові. За відсутності українського видання продовження не читаю. Коли прочитаєте Ви, напишіть мені, будь-ласка, як там Ірці, Данкові й Тетянці, бо я за ними, по правді, трохи сумую.

Ритмпанк нескорених пікселів

Найуспішніше на наших теренах подружжя письменників-фантастів Дяченків відкриває читачам нові світи вже понад 20 років. Їхній щільний доробок налічує 26 романів, понад сотню повістей, оповідок і творів для дітей. Загальноєвропейська конференція фантастів Єврокон двічі відзначала їх почесними званнями найліпші письменники-фантасти Європи та лауреати Премії Премій за кращий фантастичний роман початку ХХІ століття. Складно уявити, що довгі роки ці непрості кияни, психіатр і генетик Сергій Дяченко й акторка театру та кіно Марина Дяченко мешкали десь зовсім поруч, прозираючи паростки реальностей крізь просякнуте думкою й поступом повітря Академмістечка.

«Фантастика може відкрити Україну світові, як магічний реалізм відкрив Латинську Америку…» – ділилися вони із журналістами своїми сподіваннями, планами, надіями після презентації роману «Дика Енергія. Лана» на Євроконі 2006 року. Вихід роману мав започаткувати колосальну культуротворчу ініціативу авторів та співачки Руслани, що поєднала випуск однойменного альбому, музичне шоу, клубний проект та серію коміксів і кліпів-кіноісторій, фан-портал, віртуальні розваги – цілу молодіжну індустрію під егідою дикості й енергії.

Як і трапляється в натхненних міжгалузевих альянсах, усе шалено закрутилося: премія дитячого журі на Форумі Видавців у Львові, відзнака «Бронзовий кадуцей» міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний міст» у Харкові, перші місця на конкурсах та призи читацьких симпатій… Щоправда, проект так і не розгорнувся на повну силу свого вибухового потенціалу, адже більшість енергії й далі вливалася в шоу-бізнесовий компонент задуму. Проте ядро, заховане саме в книжці, – не в запальних наспівах, затягнутій у шкіру непокорі чи закликові нової субкультури, – від цього не стислося й не потьмяніло. В основі Дикої Енергії лежить есенція простих підказок, що допоможуть підліткам зустріти, збагнути й із часом приборкати безжальну машинерію дорослого світу, не втративши себе в круговерті її коліщат.

Роман щиро та без вступів оглушує доброю порцією антиутопії; світ, куди ми поринаємо, цупко оповиває мацаками тяжкої тривоги, сірості й безвиході. Тут люди-синтетики заряджаються енергією від дротів, гарують на безрадісних роботах задля одержання щоденної енергетичної пайки й тішаться кількагодинною синтетичною ейфорією після підживлення. На тлі похмурих урбаністичних ландшафтів, серед бетону й асфальту, веж напівзруйнованих хмарочосів і тьмяно-жовтуватого світла ламп розжарювання вони гинуть, мов мухи, необачно проштрафившись на енергопакет – енергії на всіх не вистачає.

Лана, відпрацювавши пікселем у щовечірньому шоу, як і тисячі інших скеровувана через навушники чиїмсь усевладним ритмом, із завмиранням серця поспішає перевірити надходження енергозарплатні. Більшість із них безнадійно приручено й приречено до скону живитися від дротів. Проте і в найтемнішій пітьмі рано чи пізно зринає чи хоч починає ввижатися промінь світла. Людям-синтетикам увижається джерело енергії, якої має вистачити на всіх. Вони потай переповідають незв’язні чутки-здогади, навіть не підозрюючи, що всього за сотню-другу метрів над їхніми головами, сховавшись за лататтям сірих хмар, на останніх поверхах найвищих будівель гніздяться Дикі.

«Фантастика може відкрити Україну світові, як магічний реалізм відкрив Латинську Америку…»

Разом із Ланою ми натрапляємо на спільноту бунтарів, котрі народжуються й мешкають ізольовано від котловану міста, що догниває під їхніми ногами. Дикі зачаровують: зухвалі, меткі, вільні вони розкривають шкіряні крила й підкорюють повітряні потоки складною механікою дротів та противаг, завдаючи малих і великих прикрощів панівному поліцейському устрою. Вони вражають незалежним мисленням, практичними знаннями й незвичними уміннями, а передовсім – власною енергією, що її видобувають зі свого єства, створюючи ритм і перетворюючись на ритм. Зрідка стається, що лави Диких поповнює відчайдушний синтетик, рівняння просте – мусиш вижити без пайки та знайти енергію в собі або померти. Серед щасливців майже випадково опиняється й наша головна героїня, а ритуал барабанів розкриває в ній небачений, вибуховий заряд.

Вишкіл у Диких, сутички з енергетичною поліцією в колись рідному Місті, ув’язнення, гірке розкриття таємниці Заводу, втеча… – вихор подій викидає нас у засніжені володіння людей-вовків, над якими панує Цар-мати. Тут шаманські ритуали трьох вовчих родів, неосяжні неторкані краєвиди та втішне апелювання до традицій і обрядовості українських горян нарешті дають солодкий перепочинок міфологічного фентезі. Водночас багатоходовий напружений екшн конфлікту за місце в зграї утримує азартну увагу й підганяє перебіг подій.

Відтак лише нетривале відновлення сил, втрачене родинне щастя – і вихор боротьби знову підхоплює невгамовну Лану, а разом із нею й вовчі племена: зовсім поруч зловісний Завод, відтак справи розгортаються щонайепічніше: герої сповнені рішучості зруйнувати Завод і навчити звільнених синтетиків жити Дикою Енергією. Таємниче Серце Заводу бореться за панівне становище, дієво та холодно душачи спротив, щоб довічно утримувати синтетиків у рабстві, обставини ж, як заведено, складаються в третій, неочікуваний та не передбачений ніким спосіб, який я не назву аж надто втішним, але надія жевріє. Надія, безперечно, є.

Читайте також: Між класикою та шутером

Довідник-порадник про заповітне

Фейсбуки і ютюби, Однокласники та ВКонтактє, хостинги й провайдери, icq, скайп, електронні листи, нікнейми, гігабайти і решту віртуальних речей – усе це можна зрозуміло й наочно пояснити і малюкові, і зацікавленій пенсіонерці, було би бажання, а бажання було. Літературознавець, редактор та авторка дитячих книжок, Тетяна Щербаченко, на сторінках яскравого довідника-порадника завела розповідь про заповітне для кожного школяра та школярки: Його Величність Інтернет.

Уже друге покоління в нашій країні до першого класу може ще не вміти читати, але має поважний досвід користування персональним комп’ютером та Всесвітньою Мережею. Саме тому кожному малюкові залізно й першочергово потрібен цей добре систематизований, зрозумілий та послідовний посібник із комп’ютерної грамоти, що дає не лише необхідні ази IT-знання, а й надійне скерування в напрямку будь-якої вужчої чи дотичної спеціалізації.

«На сторінках посібника зрозумілою та живою мовою, бешкетно присмаченою комп’ютерницьким сленгом, ведеться розповідь про безпечне, ефективне й цікаве використання всіх можливостей Інтернету»

На сторінках посібника, що його дотепно проілюстрував Дмитро Кузьменко, зрозумілою та живою мовою, бешкетно присмаченою комп’ютерницьким сленгом, ведеться розповідь про безпечне, ефективне й цікаве використання всіх можливостей Інтернету. Із нього ви й ваші малюки дізнаєтеся про історію винайдення та розвитку мережі Інтернет, найпопулярніші програми-браузери, що допомагають відшукати в океані кодованої інформації все необхідне, і неймовірно корисні відомості й поради щодо провайдерів, різновиди підключення до Інтернету, супутньої техніки, необхідної для під’єднання, та різноманітні способи передавання даних.

У книжці ви знайдете все, що необхідно, щоб не розгубитись у неосяжному інформаційному просторі – про мережеві адреси та звернення до необхідних «адресатів», роботу основних пошуковців і секрети читання іншомовних сторінок. Тут же авторка розповідає про мережеві бібліотеки та формати, в яких книжки можна читати просто з власного монітора, аудіо- й відеофайли, а також решту розважальних можливостей Інтернету.

Підтримувати зв’язок між сусідськими дітлахами, однокласниками, друзями з літніх таборів і навіть родичами за кордоном можна просто й без додаткової оплати за допомогою мережі: в довіднику ви дізнаєтесь, як завести електронне листування, обмінюватися миттєвими повідомленнями й навіть зателефонувати будь-кому просто з комп’ютера, ще й із можливістю відеозв’язку. Школярам неодмінно буде цікаво дізнатися про особливості блоґів і найбільш відвідуваних соціальних мереж, а також про що можна поговорити в чатах та порадитися на тематичних форумах і навіть про те, як створити власний сайт!

Звісно, Всесвітня Мережа не позбавлена й небезпек, але цей посібник передбачає практично все й має свою пораду на кожен випадок: застереження від засилля вірусів, попередження про сайти із сумнівним вмістом, боротьбу з небажаною рекламою та відвертим спамом і навіть правила поводження з настирними тролями. Одним словом, «нмд» ця книжка рішуче необхідна кожній дитині, котра починає освоюватися в Мережі, й допоможе «просунутим» мацьопам упорядкувати своє розуміння і «левелапнути» свою роботу в Інтернеті до швидшої, безпечнішої та продуктивнішої, а головне – іще цікавішої.

Шкільна повість із крихтою шкільного

Після надзвичайно теплої зустрічі з авторкою, пані Оксаною, в моїх руках опинилася вся родина видань цієї невеличкої повісті, по вінця сповненої, однак, героями та подіями із життя старшокласниці. І нехай вас не вводить в оману помірний обсяг – вважайте її гранично концентрованою та сповненою змістом книгою, що залишає більшість роздумів та висновків юному читачеві. Як визнала сама Оксана Думанська, за писанням книги в ній ніколи не засинає літредактор, його напучування вона вкладає і в уста бабусі головної героїні: «Стислість – сестра таланту», – а я радо запевняю, що у випадку пані Оксани вони справді найближчі родичі.

Як зрозуміло з передмови, розгортаючи книгу, ми, разом із данською студенткою останніх курсів, переглядаємо записи в її старому, іще старшокласницькому щоденнику, оживлюючи спогади про останній рік життя і навчання в українській провінції. Життя, як і в усіх наших дітей, не нудне, але й зовсім не безхмарне, адже саме в цій книзі за сприяння видавництва «Піраміда» вперше було розкрито тему дітей заробітчан, таку актуальну й донині.

Рівноважливою учасницею повісті є бабуся Школярки, котра переймається її одягом та макіяжем, естетичним вихованням і «письменницьким» стилем онуки, але під обіцянку стовідсоткової правдивості навіть не заглядає до її щоденника. Невдовзі ми одержуємо й цілковито зрозуміле пояснення такої демократичності: «Моя бабуся колись теж учителювала, тому в неї на школу алергія», – розповідає Школярка.

І в тій школі є з чого зайтися алергічним чханням. Як вам батьківський комітет, що заповзято витрушує з батьків останні поповнення нескінченних фондів в обмін на оцінки? Знайомо? І тут-таки завучевого синочка тягнуть на медаль, хоча його знання залишилися на рівні шостого класу. Директора школи більше турбують справи його політичної партії, ніж декілька уроків на тиждень, які він не обтяжується відчитати повністю, а змучені й збідовані вчителі виливають свою втому на знуджених старшачків. Вони ж великомученицько намагаються таки напхати дітей нікому не потрібними “хеппі-мілами” затвердженої шкільної програми. А що ж Школярка та її однолітки? Вони вже давно купують усі необхідні для вступу знання в репетиторів, зубарячи 3–5 предметів, які відповідають їхнім життєвим планам, відвідують школу “для годиться” і на повну силу живуть своїми юнацькими життями, доки ще мають час перед справжньою наукою у вишах.

Записи щоденника щедро пересипано бабусиними порадами, практично всі події в Школярчиному житті вони обговорюють і проживають спільно, що насичує оповідки другим поглядом, поміркованішим, спокійнішим, але ніколи не протилежним дівочим рефлексіям, із чого в основі повісті мені постійно вчувається внутрішній діалог підлітка Оксанки з уже бабусею пані Оксаною.

«Доки вчителі великомученицько намагаються напхати дітей нікому не потрібними “хеппі-мілами” затвердженої шкільної програми, Школярка та її однолітки за дорого купують необхідні для вступу знання в репетиторів, відвідують школу “для годиться” і на повну силу живуть своїми буремними юнацькими життями, доки ще мають час перед справжньою наукою у вишах»

Бабуся змалечку виховує Школярку, даючи її молодим батькам можливість для кар’єрного зростання, відтак коли її тато йде, зібравши речі, десь близько Школярчиного першого класу, дівчинка просто починає регулярно бачити тата у вихідні. Згодом, уже в п’ятому класі, мама виїздить на заробітки до Греції, та в житті Школярки знову ніщо радикально не змінюється, хіба що додається трохи добре приховуваного смутку. Отже, єдиним надійним та незмінним дорослим, порадницею і розрадницею, а також найближчим другом у Школярчиному світі є Бабуся. Саме дівча змальовує її як «…самодостатню кобіту з молодим голосом та іронічним поглядом».

Протягом десяти місяців життя, що їх охоплює основний текст повісті, Школярка залишає свого бой-френда однокласника, з нечастих безбарвних згадок про якого здається, що, як і все шкільне, він у неї значився радше «для годиться», аніж бодай із крихітного сентименту. Натомість до подорослішалої Школярки починає виявляти увагу старший хлопець – сусід-студент, якого цілком можна назвати, послуговуючись підлітковим сленгом, водночас бабієм, мажором і занудою, що всерйоз планує нидіти ветлікарем у місцевому м’ясному павільйоні, бо там гарантовані «тверда копійка й шматок полядвиці». Його симпатія є взаємною, проте викликає серйозні роздуми та вагання героїні, дужчаючи в ній самій, однак, протягом усієї книжки.

Сам факт такого розвитку романтичних подій, природно, не може не викликати пересудів у шкільному оточенні. Щоправда, Школярка не встигає перейнятися плітками й інтригою довкола свої персони, бо на обрії знову з’являється тато. Він з’являється, вочевидь, не просто так, а разом із майбутньою дружиною та кількарічним Школярчиним братиком, про якого вона не без подиву дізнається вперше. Вир подій знову змінює свій напрямок: неочікувана недуга бабусі й трепетний догляд за ними обома того ж таки студента-ветеринара, навпіл із його бентежною відстороненістю, змушує Школярку знову замислитися про переваги нехай і приземленої, але надійної присутності поруч.

Усі вагання й перипетії Школярки вирішуються неочікувано й самі собою: її мама влаштовує собі в Данії шлюб за розрахунком, завдяки чому наша нова подруга отримує можливість замешкати в домі свого новоспеченого вітчима й за рік вступити в Данії на навчання. Її далеке старшокласницьке життя залишає по собі лише невиразний спогад на контурній карті щоденника, що його для неї зберегла Бабуся.

Саму повість та її переклад англійською написано приємною, іронічною й не обтяжливою мовою, і читаються вони легко та зрозуміло. На відміну від традиційної шкільної літератури, книжки геть позбавлені повчань чи настанов, як і зверхнього «дорослого» погляду на непрості й цілком реалістичні події. Кожен читач виявить в оповіді знайомі та зрозумілі життєві сюжети, почасти знаходячи підбадьорення і заспокоєння, в усвідомленні, що не лише в нього є, як є, а не як годилося б.

Із методичних міркувань дуже раджу батькам майбутніх філологів, та й решти гуманітаріїв, звернути увагу на англомовне видання книжки, текст якого укладено з урахуванням аудиторії видання, і його буде легко сприйняти читачам уже від восьмого класу. Водночас це видання ненав’язливо, проте дієво спонукатиме читача і до роботи з онлайн-перекладачем та до покращення власного розмовного стилю.

Читайте також: Оксана Думанська: школярчина бабуся з передмістя

Львів. Ворон. Таємниця

Джовані Трапатоні – легка і дуже динамічна фентезійна казка для школярів, що, вірогідно, буде цікава й решті родини, незалежно від віку та звичних уподобань читачів. Пригоди, що в ній розгортаються, викладено красивою, м’якою мовою, а сюжет не викликає відчуття штучності чи умисної ускладненості. Легко простежується вся строката послідовність незвичайних подій, що згладжує відчуття здивованої розгубленості, котре нерідко відлякує читачів.

Саме видання – приємно товстий томик на 370 з лишком сторінок у лискучій твердій палітурці – традиційно для «Старого Лева» можна сміливо й безобгортково дарувати з будь-якої нагоди, а завдяки натхненній роботі чарівного пензля Володимира Штанка навіть сама обкладинка створює передчуття безгучного книжкового свята.

На сторінках цієї книги з гуркотом, скреготом та феєрверками іскор несподівано зіштовхуються два світи: буденність заможної, проте нещасливої родини Гай, і нечувані небезпеки зачарованого царства воронів. У повісті захоплює вальсовий темп і вигадливість круговерті шаленого дня, де від ранку до наступного ранку одне за одним відбуваються різноманітні перевтілення, втечі на дорогих автівках, крадіжки та великі пограбування. Просто на вулицях звичного Львова віднаходяться загублені магічні артефакти, переховуються безстрашні воїни, і, звісно, чигають невловимий злий геній та його численні підлабузники. На боці добра цього разу опиняються школярка Лада, її колоритна бабця Гані з коліжанками та – хто б Ви подумали? – декілька зачарованих воронів.

«…якщо Ви досі не знаєте, що може розпочатись із вареного яєчка та десяти ложечок вівсянки в передмісті Львова, які природні барви насправді властиві воронам і на що здатні галицькі панюсі за 70 років, ласкаво прошу приєднуватися до клубу шанувальників Джовані Трапатоні».

Майже ненаголошено, проте проникливо тут звучить сумна історія Ладиного батька, який у щирому прагненні добробуту й затишку для своєї родини геть втрачає голову. Власне, втрачає він і решту справжніх цінностей: любов і повагу своїх близьких та самого себе. Губить він і людську подобу, навіть значно раніше, ніж справді перетворюється на зашмарканого пернатого обідранця. За мерехтом вигадки криються нехлюйство комунальних служб міста, нефаховість посадових осіб, пристосуванство й боягузтво злиденних, марнославство й марнотратство багатіїв, хабарництво та підлабузництво їхніх підручних та найманців. Як бачите, попри всю надреальність повісті, Олекса Росич дружньо та ненав’язливо говорить із юним читачем про цілком буденні й серйозні речі, тому читання має вдатися і доволі повчальним.

Цього разу мені впав у око і чудовий інтерактивний хід автора. Полягає він у тому, що створений у його книжці фантастичний світ має невеличке віконце, в яке кожна дівчинка чи навіть хлопчик може підкласти власну фотокартку й посісти чільне місце в низці казкових подій. Ідеться про те, що одна з трьох ключових постатей повісті є практично невловимою, її ніби позначено нерішучим пунктиром. І я запевняю Вас – це не нестача фарб в авторовій палітрі, а саме навмисно прочинена хвіртка для проникливого читача.

Ось, погляньте на другорядних персонажів: слизький шахрай пан Урсуляк чи покірний, у кращих традиціях доіндустріальної Британії, дворецький Родман, а надто дзен-просвітлений герой Ши Бо, – всіх їх окреслено цілком чіткими, виразними контурами, вони живі, яскраво промальовані, і їх добре можна уявити. Водночас, зустрічаючись із Ладою на кожній сторінці, ви матимете проблему з тим, щоб упізнати її в натовпі. Усі визначні риси, родзинки й екстраваґантні вчинки автор щедро відсипав решті героїв, сама ж Лада здається немовби прозорою, що залишає читачеві беззаперечне право привласнити зручне пасажирське сидіння поруч із бабцею Ганею.

Тож якщо Ви досі не знаєте, що може розпочатись із вареного яєчка та десяти ложечок вівсянки в передмісті Львова, які природні барви насправді властиві воронам і на що здатні галицькі панюсі за 70 років, ласкаво прошу приєднуватися до клубу шанувальників Джовані Трапатоні.