Українська література для старших підлітків існує в такій собі сірій зоні. З одного боку, сучасним янг-адалтовим книжкам часом закидають надмірно обережне ставлення до «незручних» тем, якщо порівнювати із скандинавськими чи американськими взірцями. З іншого – раз у раз спалахують соцмережеві скандали «Моя дитина прочитала в книжці про секс між підлітками, як жити далі?!» Тим не менш, останніми роками молодіжний роман відчутно сміливішає. У текстах сучасних авторів дедалі частіше зринають теми цькування, загрозливого інтернет-переслідування, підліткової вагітності, інклюзії, токсичних стосунків між закоханими тощо. З’являються й сюжети, де йдеться про гарасмент – нав’язливу увагу та сексуальні домагання в умовах владного дисбалансу. БараБука розповідає, як цю сюжетну проблему: стосунки між юними героїнями та значно старшими дорослими – вирішують авторки чотирьох книжок.
Заклякнути/втекти/вдарити/ваш варіант
Викладач просить сісти поруч і вислуховує відповідь, поклавши руку на дівоче коліно. Репетитор пропонує затриматися після занять і скуштувати «отого солодкого винця, ти ж бо вже доросла». Тренер, вирівнюючи поставу, ковзає рукою значно нижче спини. Старий друг родини, вітаючи зі святом, слиняво цмокає не у щічку, а просто в губи. Такі чи подібні ситуації знайомі багатьом жінкам. Не оминає їх увагою і література. В тому числі, розрахована на старших підлітків – ту саму аудиторію, яка просто зараз, цієї миті, потребує підказки: «Що мені з цим робити?».
Упродовж останнього року вийшло чи було перевидано відразу кілька книжок, у кожній з яких однією з центральних тем є стосунки юних героїнь зі старшими людьми – здебільшого викладачами чи людьми, що виконують у їхньому житті подібну функцію. Проблему домагань до школярок/студенток письменниці описують по-різному, і по-різному ж із таких ситуацій викручуються їхні героїні. Проте найпоширенішим сюжетом залишається схема «Огидний старий чіпляється до юнки».
«Пам’ятаю тільки, як неприємно й ніяково мені стало від того його погляду»
«#Фізик»
Фото: Mariupol Open Book
Саме такий сюжет є центральним у повісті Тетяни Рубан «#Фізик». Власне, весь невеличкий текст присвячено спробі кількох студентів коледжу порятувати подругу від надмірної уваги викладача. Ретельно проговорюючи почуття Валі – жертви домагань, її однолітків, які спостерігають за ситуацією збоку – та даючи можливість висловитися самому фізику, який не вбачає нічого неприпустимого у своїй поведінці, Тетяна Рубан фактично дає інструкцію з виживання у вкрай неприємній ситуації. Вдало міксуючи основну сюжетну лінію зі вставками – соцмережевими дописами інших жертв гарасера – письменниця докладно пояснює, що саме може відчувати жертва в момент нападу та поза ним; як дівчата намагаються пояснити для себе ситуацію, здебільшого уповні усвідомлюючи її ненормальність; як на практиці може реалізуватися той самий хрестоматійний набір реакцій на стрес «Fight, Flight, Freeze – бийся, втікай, завмри» і як у кожному разі можна знайти, за що себе картати; як працюють механізми витіснення чи самозвинувачення та де можна шукати вихід. І якщо в отих врізах часто йдеться про неоптимістичні сценарії (загалом ці фрагменти дуже нагадують реальні історії, котрими українки ділилися під час флешмобу #ЯНеБоюсьСказати), то сюжет самої повісті отримує майже авантюрний поворот. Боротися з липкими руками викладача підлітки вирішують дуже просто: записати одкровення підстаркуватого донжуана на аудіо й пригрозити розголосом. Щоправда, ситуація швидко виходить з-під контролю, але кінець-кінцем виявляється, що саме висвітлення своїх дій подібні «чіплятори» бояться найбільше.
Дещо іншим є досвід Галі – героїні роману Марини Павленко «Щоденник закоханої ідіотки». Мрійниця Галя пише вірші, і знайомство з відомим поетом, до якого її старанно підштовхує матір, котра так і не змогла реалізувати творчі амбіції, нагадує подарунок долі і шлях у світле майбутнє. Проте старосвітська галантність пана Ростислава зі спробами цілування ручок та пишними компліментами дуже швидко стає не просто нав’язливою, а й відверто неприємною.
«Як добре, що ти в джинсових штанах, і тканина відгороджує тебе від будь-яких почуттів. Навіть від огиди. Бо ти не знаєш цього коліна, це взагалі не твоє коліно»
«Щоденник закоханої ідіотки»
Марина Павленко дуже достовірно описує нудотний коктейль почуттів героїні: наростання розчарування в кумирі поетично налаштованої матері, суто фізичну огиду перед доторками неприємного стариганя, бридливі жалощі й «іспанський сором» через неадекватну поведінку старшого чоловіка, який наче не розуміє, наскільки сміховинно він поводиться (хоча деякі сюжетні маркери підказують, що, як і більшість подібних персонажів, прекрасно все пан Ростислав розуміє). Проте Галі на руку грають, по-перше, відстань – із нав’язливим покровителем дівчину розділяє кількасот кілометрів, тож обіцянки вічної любові швидко переходять у здебільшого епістолярний вимір, по-друге, іронічне ставлення до навколишньої дійсності. Описи «спілчанського» літературного середовища швидко набувають виразного присмаку сатири, і недолугий однобічний роман поступово перетворюється на ще один факт з життя «динозаврів» та притаманного цьому середовищу непозбувно бентежного сексизму.
Цікаво й те, що модель «нав’язлива увага старшої людини» Марина Павленко в цьому романі використовує двічі. Поки сама Галинка зітхає над фотографіями випадкового знайомого, її саму починає переслідувати – спочатку в інтернеті, а потім на вулицях рідної Умані – причіплива залицяльниця. Аліна, до слова, вчителька, але оскільки вона викладає в іншій школі, владного дисбалансу в цих взаєминах немає: Галя не приховує, що увага випадкової знайомої їй неприємна, і коли та перетворюється на відвертий сталкінг, шукає способу порятуватися від переслідування. Обирає вона приблизно той самий метод, що й герої «#Фізика» – збирає компромат. (Увага, лайфгак: ніщо так рятує спокій дівчини, як вчасно зроблений скриншот!) Нехитрий метод спрацьовує, щоправда один момент авторка залишає за кадром: чи була би погроза піти з цими скриншотами до кіберполіції настільки ефективною, якби причепа-Аліна не була лесбійкою, що приховує свою орієнтацію від батьків і роботодавців. Хай там як, а цьогоріч уже вдруге українські письменниці радять не соромитися збирати докази домагань.
А раптом усе не так однозначно?
Огидні доторки старих розпусників, нестерпний психологічний тиск, страх перед розголосом чи ризик отримати погано оцінку… мало хто стане сперечатися, що гарасмент – це жахливо і неприпустимо. А якщо не гарасмент? А якщо трішечки? Чи варто пуританському суспільству ставати на шляху не настільки екзотичного кохання?
Підліткових книжок, які «легалізують» нерівні стосунки з великою різницею у віці, порівняно небагато (цей сюжет радше дорослій літературі притаманний і то часом – доволі специфічним романам про драматичний самопорятунок чоловіків від кризи середнього віку). Але щонайменш у двох книжках, що вийшли друком цього року, школярки не проти мати стосунки зі своїми вчителями. Щоправда, різні стосунки і в докорінно різних ситуаціях.
«Молодий, красивий, розумний. Як у такого не закохатися?»
«Любов, дідусь і помідори»
Фото: Видавництво Старого Лева
Головну героїню повісті Наталії Ясіновської «Любов, дідусь і помідори» Олесю не можна назвати вкрай самотньою дитиною: вона живе з люблячими дідусем і бабусею, має близьких подруг – але їй категорично бракує батьківської фігури. Олесина мама багато років тому поїхала на заробітки за кордон і не може приїхати навіть у відпустку, бо перебуває у США нелегально, батько загинув ще до народження дівчини, а дідусь, який фактично й виховував онучку, якраз тяжко захворів і сам потребує піклування. Хиткість навколишнього світу Олеся вирішує підлікувати неоднозначним кроком – вона єдина серед свого кола спілкування не має хлопця і знічев’я погоджується зустрічатися з геть негодящим кавалером. Дівчина швидко усвідомлює помилку, але ображений ромео перетворюється на справжнього сталкера. І рятує Олесю від переслідування Ігор Олександрович – студент і тимчасовий викладач із їхньої школи.
Наталія Ясіновська дуже обережно описує зародження дружби між Олесею та Ігорем. Письменниця доста відверто підкреслює, що дівчині в першу чергу бракує старшого співрозмовника, тієї самої батьківської фігури, на яку можна покластися і бодай тимчасово повірити в те, що хтось інший вирішить її проблеми – ще й ті, про які «справжнім» дорослим не розкажеш. І хоча старший герой повісті ставиться до дівчини максимально коректно і бачить себе таким собі сенсеєм, що допоможе побачити правильний шлях, підсовуючи доречні книжки, сама Олеся часом тішить себе думками: «Може, колись ми й справді будемо не лише друзями» – і навіть жартома (хоч і недовго) натякає подругам на можливість роману. Такий сюжетний ґрунт теоретично міг би створити дуже незручну ситуацію (здебільшого тому, що старша сторона цих стосунків не поспішає або не вважає за потрібне чітко проговорити правила гри), але письменниця вирішує проблему максимально просто – прибираючи ключову складову рівняння і дозволяючи героїні звернути увагу на цікавого однолітка. Що дозволило авторці як підняти тему мрійливих закоханостей школярок у молодих учителів, так і уникнути будь-яких помітних етичних проблем. Проте за такого сюжету далеко не завжди й вовки лишаються ситими, і вівці – цілими.
«Школярка та учитель» – це один із підсюжетів виданого у 2021 році «Тезою» роману Насті Мельниченко «А тепер усе інакше». Ця книжка – доволі рідкісний птах на українському ринку, адже є типовим прикладом терапевтичної прози, де жива нитка порівняно умовного сюжету дозволяє проговорити найболючіші проблеми, які можуть спіткати підлітків: цькування, анорексію, переслідування за сексуальну орієнтацію, зґвалтування, втрату близьких тощо. Така висока концентрація проблем у вузькому колі шкільних диваків є художньою умовністю, але ретельне проговорення біди кожного в безпечних умовах дозволяє авторці запропонувати й ключ до розуміння травматичних ситуацій, і можливі варіанти їх вирішення. Окрім того, книжка містить додаток із конкретними порадами спеціалістів: медиків та психологів із того чи іншого приводу. Й ось один із цих проблемних сюжетів: «Я переспала з фізруком, що тепер робити?»
Фото: Mariupol Open Book
«Я просто носила в собі думку, що хочу втратити цноту, і хочу, щоб це був чоловік, який принаймні виділяє мене поміж інших і не вважає страшною»
«А тепер усе інакше»
На відміну від випадків прямого насилля, про які йшлося в інших книжках, Настя Мельниченко йде складнішим шляхом. Її героїня Лєночка виступає активною стороною псевдороману. Помітивши однозначну, але ненав’язливу увагу старшого чоловіка, дівчина, яка вже досягла віку згоди, вирішує схопити бика за роги й позбутися осоружної цноти, щоб потім вступити в боротьбу за призового однокласника на рівних із досвідченішими суперницями. Підштовхнути до спонтанного сексу чоловіка напідпитку виявилося нескладно, і хоча у процесі Лєна вже встигла пожалкувати про своє рішення і просила спинитися, омріяний результат вона таки отримала. І то навіть із бонусом.
Попри те, що в інших розділах роману йдеться, зокрема, про дуже відверту картину зґвалтування незнайомцем чи фізіологічно достовірний опис анорексії, цілком імовірно, що саме історія Лєни і її «Я протупила», є тією частиною книжки, яка потребує уважного додаткового обговорення. Адже авторка змальовує вкрай неоднозначну ситуацію. Так, юна героїня була ініціаторкою цих нетривалих стосунків. Але обстоюючи право підлітків на сексуальну активність, письменниця практично позбавляє внутрішньосюжетної суб’єктності дорослу людину, на якій має лежати левова частка відповідальності за цей випадок та його наслідки. Натомість подружки Лєни переймаються через: «Ти ж йому кар’єру поламала!», і м’яко відчитують героя-коханця: «Ви вчинили неправильно, що скористалися як учитель своїм становищем і владою над нею. Але до вас у неї претензій нема, і про те, що сталося, вона нікому, крім мене і Томи, не розповідатиме». Очевидно, поведінка штибу «Партизанка на ешафоті» має продемонструвати право підлітків на дорослі рішення та відповідальність за них (а за разом – проілюструвати, як працює підтримка у вузькому колі в обставинах «увесь світ проти нас»). Проте якщо вже йдеться про літературу радше дидактичного характеру, не зайвим було б проговорити, що складовими «неправильного вчинку» є й ігнорування явного відкликання згоди на секс, і вкрай неетична поведінка, за якої «поламана кар’єра» – це абсолютно закономірне, але ще й не найгірше покарання за невміння дорослої людини сказати «ні» власній учениці.
Друзі, вороги та спідницьовимірювачі
Коли йдеться про відображення гарасменту в художній літературі, авторки та автори найчастіше зосереджують увагу на переживаннях самих жертв домагань, часом – дають висловитися іншій стороні нерівних стосунків (скажімо, той самий Фізик свою поведінку концептуалізує, пан Ростислав із «Щоденника закоханої ідіотки» белькотить про солодке кохання на споді літ, а тренажер Лєночкиної сексуальності з «А тепер усе інакше» соромиться власної незграбності й бідкається: «Не хочу, щоб вона згадувала про цей випадок усе життя»). Але ж є ще третя сторона конфлікту – аж ніяк не гомогенна «громадськість».
У більшості випадків сторонні спостерігачі виступають стихійно-ворожою силою, причому як однолітки юних героїв, так і дорослі. Наприклад, ніхто не чекає, що хтось активно захищатиме Валю з «#Фізика», бо вона красуня, котрій заздрить більшість дівчат. «Деякі говорили б, що сама винна. І тільки одиниці ось так, не думаючи, кинулися б допомагати. Просто так, заради справедливості, як ти», – гірко пояснює Валентина Діні, головній героїні повісті. Плітки ж супроводжують і безневинну дружбу героїв «Любові, дідуся і помідорів», причому ситуація зацікавлює й інших вчителів, щоправда, без адміністративних наслідків для практиканта.
«Сама винна!», «Ти на свою спідницю подивись!», «Де був твій розум!», «Може, сама схотіла?» – така реакція суспільства є однією з ключових причин, чому жертви гарасменту уникають розголосу й бояться скаржитися навіть у критичних ситуаціях. І молодіжна література послідовно відображає цю тенденцію. А ще цікавим є те, що в оглянутих старшопідліткових книжках герої практично ніколи не звертаються по допомогу до дорослих. Персонажі «#Фізика» бояться, що адміністрація виступить на стороні поважного педагога зі зв’язками в поліції. «Закохана ідіотка» Галя боїться засмутити матір і ділиться переживаннями тільки з друзями, та й те – розповідаючи про бридко-кумедні залицяння літнього поета колезі по літературних конкурсах, про найгірше – силуваний поцілунок – Галина згадувати соромиться. Герої «А тепер усе інакше» загалом схильні дистанціюватися від дорослих, як від ворожого середовища. Власне, чи не єдиним прикладом здорової взаємодії зі старшою людиною на весь роман є випадок, коли героїні з анорексією допомагає відновитися бабуся – та й те, вона в сюжеті виконує роль радше чарівної помічниці, аніж стабільної опори. Недовіра до дорослих – це поширений мотив підліткової літератури, але за межами пригодницького фентезі, де шістнадцятирічні персонажі успішно рятують світ і симпатичного котика на додачу, виправити ситуацію, не звертаючись до старших, бува доволі непросто. Що ж, у книжці Наталії Ясіновської віднадити огидного залицяльника Олесі допомагає якраз учитель. Можливо, книжки, де з проблемами гарасменту можна і треба йти до батьків/класних керівників/доброзичливих психологів ще чекають на нас у майбутньому.
А наразі всіх героїнь як не рятують, то принаймні підтримують друзі. Спецоперація «Виведи фізика на чисту воду», група психологічної підтримки «Геть сексизм із літературного середовища», компанія з «А тепер усе інакше», всі учасники якої присяглися підтримувати, не засуджуючи, одне одного за будь-яких обставин – герої всіх цих книжок намагаються захищати особисті кордони – свої і близьких – власними силами. Але що робити, якщо цього замало? Відповідь на це питання дає Валя з «#Фізика» – ставати тією самою краплею в океані: «І якщо я це зроблю сьогодні, то, можливо, завтра котрась інша дівчина нарешті зможе побороти власний страх».
«Бо коли ти самотній, то боронитися не вистачає духу. Та ти мусиш. І зброя, котра залишилась і в мене теж, єдина – мій голос. Але це немало. Правда?»
«#Фізик»
Правда, Валю. Головне, про що говорять молодіжні романи про гарасмент – ви не самі. Не мовчіть, будь ласка. Щоб допомогти, ми маємо знати, що ви потрапили в біду. Так, зізнатися соромно, боляче і часом – дуже небезпечно. Це все одно, що стрибнути в прірву. Але ми поруч і докладемо всіх зусиль, щоби вас упіймати.
Сучасна література для юних читачів усе більше керується правилом «Дівчата можуть усе!». Книжкові героїні літають у космос та вигулюють песиків, щоб заробити кишенькові, очолюють революції та ведуть успішні блоги, втілюють найбільші й найменші мрії та сміливо (а часом – ні) опираються спробам нав’язати їм чуже бачення про правильне й неправильне. А чи не найбільше розмаїття сценаріїв читачам пропонує фентезі – книжкові світи, де буквально можливе все.
Сьогодні БараБука згадує про вісім героїнь таких книжок: від повістей для молодших підлітків і до товстезних романів, розрахованих на вже студентську молодь. Та перед кожною з цих героїнь постає свій неординарний виклик. І кожна його долає – хоча й дуже по-різному.
Звичне життя Марти – головної героїні повісті Мії Марченко «Місто Тіней» – скінчилося. Після смерті матері дівчинка мусить переїхати до іншого міста, щоби жити там із батьком та його новою партнеркою, призвичаюватися до нових обставин, піти до нової школи, завести нових друзів… Та до всього цього Марта ще не готова. Вона ще не встигла навіть не пережити, а прожити своє горе, і нове життя здається дівчинці не просто нестерпним, а ще й докорінно неправильним. Та непривітну нову реальність часом заступає інший світ. З одного боку казково-заманливий, з іншого – рівно настільки ж похмурий, як настрій героїні. Відлюдькувата Марта на початку книжки з превеликим скреготом взаємодіє зі зміненою реальністю. Проте в переплетінні двох світів дівчинка поступово знаходить підтримку, теплоту, сміливість боротися зі злом, що загрожує існуванню казкового світу, й внутрішнє світло, котре не лише допомагає порятувати отой самий казковий світ (зрештою, це не той випадок, коли весь сюжет рухають самі зусилля однієї Обраної), а й показує дівчинці шлях із полону печалі у світі звичайному.
Повість Мії Марченко розказує про те, як міфи переплітаються з реальністю, наскільки важливим є колообіг життя, про стосунки між поколіннями, про труднощі адаптації до зміни обставин, зрештою – про символіку Різдва, але також – про морок та майже егоїстичну самодостатність горя й усі ті зусилля, яких потребують намагання побачити й пробачити цей змінений проти твоєї волі світ.
«Mox Nox» Тані Малярчук є не так фентезі, як постапокаліптичною притчею, але й ця повість уповні відповідає законам розвитку фентезійного сюжету про Не-Таку-Дівчинку: змальовує екзотичний світ, що підкорюється міфологічній логіці, має своїх культурних героїв, своїх пророків і навіть чарівний артефакт. Ось тільки та сама дівчинка тут сильно не така, бо вона не дівчинка, а птеропус – летюча лисиця. В усьому іншому Тереза – підлітка як підлітка. Затята фантазерка й книголюбка, вона прагне дізнатися про навколишній світ якомога більше – в тому числі, про тих дивних безкрилих створінь із книжок, що колись збудували їхнє місто – але ні однолітки, ні більшість дорослих прагнень юної рукокрилої не підтримують.
За невеличку повість Терезі доведеться протистояти шкільному цькуванню, розчаруватися у значущих дорослих, проти волі, але все ж зрадити нового друга, котрий сильно відрізняється від її звичного оточення, дізнатися Страшну Таємницю та ухвалити доленосне рішення. Попри екзотичність світу та притчеву символічність, «Mox Nox» є доволі традиційним за формою романом виховання. Вірніше, самовиховання культурної героїні, готової здійснити епічний подвиг навіть тоді, коли її народ вважає цей подвиг непотрібним.
Іще одна Марта – героїня потенційної (наразі вийшло тільки два томи) трилогії «Сезон Кіноварі» Володимира Арєнєва – живе в дуже похмурому світі, але цілковито до нього призвичаїлася. Десь за кордоном триває війна, життя в рідному місті дівчини стає все скрутнішим і темнішим, але Марта знає, чого вона хоче від життя: закінчити школу, назбирати на навчання деінде й покинути цей Нижній Ортинськ назавжди. А що збиранню грошей найбільше сприяє відверто протизаконна діяльність – викопування й знешкодження токсичних драконових кісток, із яких у кращому випадку зроблять наркотики – то що ж удієш. Поміж численних героїнь молодіжних текстів тутешня Марта вирізняється непохитною вдачею, бронебійною практичністю та отим характерним підлітковим цинізмом, котрий ані хвильки не сумнівається, що він усе про світ знає і все правильно розуміє. Ось тільки впродовж уже написаних двох томів – а це «Порох із драконових кісток» та «Дитя песиголовців» – Марті доведеться дізнатися, що навколишній світ значно складніший, значно неприємніший і, так, значно цинічніший, аніж їй здавалося.
На відміну від інших персонажок огляду, героїня Володимира Арєнєва ще не пройшла свій шлях до кінця, і читачам лишається тільки здогадуватися, куди він заведе дівчину. Проте перед Мартою вже встигли постати неабиякі виклики: від конфліктів із близькими (як жити, коли твоя мачуха – не така вже й зараза, а батько – раптом не така вже й людина) до конфліктів із реальністю, яка є не просто магічнішою за прийнятний рівень, а ще й підкорюється гірко-пекучим законам воєнного часу, включно з викривленою і негуманною логікою всепереможної пропаганди. Й атакує ці виклики Марта з відчайдушністю, яка часом солідно підважує і практичність, і фірмовий цинізм.
Та є в сучасному українському фентезі героїня, до практичності якої Марті з «Сезону кіноварі» ще дуже далеко. Ханна з молодіжної трилогії Ярини Каторож «Палімпсест» (у цьому випадку світ побачили вже всі три томи – «Стожар», «Альянс» та «Батьківщина») має ухвалювати непрості рішення, що раз-по-раз змінюватимуть її життя. У свої п’ятнадцять дівчина з підкореного народу вирішує стати гвинтиком у механізмі всевладної імперії – піти на військову службу. Так, негарно, так, це означає перетворитися на зброю поневолювачів, але іншого шляху емансипації для жінки зі злиденного краю світу просто нема – чи Ханна його для себе поки що не бачить. Попри те, що дівчина є тільки однією з двох ключових героїнь трилогії, найцікавіші частини першого тому присвячені якраз її становленню. Тому, як Ханна потом і кров’ю вигризає собі місце під сонцем, як вчиться у військовій школі, як вирішує поступитися уже майже звичним життям й піти далі – вступити в Дарвенхард, елітну гвардію, від воїнів якої чекають не тільки беззастережної відданості Циркуті, але й глибинних фізичних та ментальних змін.
В образі рішучої до впертості Ханни Ярина Каторож докладно змальовує болісний шлях вимушеної колаборації – з усіма його неетичними рішеннями, підводними каменями та необхідністю раз-у-раз згодовувати монструозній державі шматочки своєї ідентичності – аж до того моменту, коли героїня розуміє: далі вже не можна. Якраз цієї миті, під кінець першого тому, вона зустрічається з другою головною героїнею книжок – наділеною неймовірною магічною силою прибулицею з нашого світу Анною – і мусить вирішити, чи є для неї шлях назад, чого він коштує і що насправді є зрадою.
Навчання в чарівних школах чи університетах – дуже популярний фентезійний сюжет. І для Рендалл Савітрі студентське життя-буття у створеній Наталією Матолінець «Академії Аматерасу» є ненабагато безпечнішим за суворий вишкіл дарвенхардки Ханни. Тільки в цьому випадку йдеться про вишкіл магічний, а не фізичний, бо Рендалл неочікувано для себе потрапила до університету, де юних богів навчають, власне, бути богами.
«Академія Аматерасу» – це певною мірою традиційний університетський роман суміщений із романом виховання, чиєю родзинкою якраз є те, що йдеться про виховання аж ніяк не людей. Перед усіма студентами академії постає питання: як це – краплю за краплею вичавлювати із себе людськість. Ні, не гуманність як таку, а смертність, звичність життя, звичайність горизонтів. А для Рендалл непростим цей шлях робить те, що на відміну від більшості однокурсників, дівчина не демонструє якихось позаприродних магічних здібностей та божественних сил. Єдиний її талант – це вирощування мрій. Не дуже вражає поряд з повелителями стихій та громовержцями, котрі усвідомлюють, що радше рано, аніж пізно кожному доведеться контролювати власний світ. Ось тільки історія про Рендалл Савітрі – це не варіація на тему Попелюшки, якій за послух «виписали» принца, а оповідь про прийняття власної не такої вже й бажаної божественності, відповідальності, яка є її неодмінною складовою, та неуникненної (а, може, все ж таки?) жорстокості світоустрою, а ще про повільне усвідомлення власної тихої сили, що може бути сильнішою за чужу блискавку.
Якщо богам поміж собою непросто ведеться, то як простим смертним із ними взаємодіяти? Діяти обережно, уважно дослухатися до всіх формулювань, правильно відповідати на загадки та щосили не піддаватися страху. А ще бажано воду не розхлюпати, бо хтозна, жива вона чи мертва. В усякому разі, сценарій, котрий добре працює в казках, виявився цілковито робочим для героїв повісті Володимира Арєнєва «Заклятий меч, або Голос крові».
Побудований на скандинавських міфах та слов’янських казках текст змальовує строкату середньовічну реальність, у якій знайшлося місце й активній персонажці. Вправна лучниця Уляна Іржавогорла – не діва в біді, а повноправна напарниця головного героя Сноррі в його непростій пригоді. І саме уважність, кмітливість та спостережливість дівчини (не кажучи вже про вірне око) не раз і не два рятували героїв під час зіткнень і з передбачуваними людьми, і з незбагненними хтонічними істотами. І навіть казкова логіка побудови сюжету, котра очікує, що його складові будуть поводитися за заздалегідь встановленими правилами, не затьмарює цікавості образу дівчини, змушеної створювати для себе геть нове життя на чужині в дуже несприятливих для жінки обставинах.
Магічні випробування ні для кого легко не минають. Великою спеціалісткою з цього питання є Варта Тарновецька – головна героїня (майбутньої) трилогії Наталії Матолінець. Запальна й іронічна Варта живе у Львові, працює у кав’ярні, тусить із відьмами та час од часу бере участь у магічних дуелях, бо ж ніщо інше так добре не підтримує тонус, як добряче почубитися зі «світляками». Та все змінюється тієї миті, коли у Львові починається Гра, мета якої – з’ясувати, хто найближчим часом пануватиме в Центральноєвропейському конгломераті – темні маги чи світлі. І хоча вчора дівчині вся ця політика була глибоко байдужа, сьогодні вона опинилася в епіцентрі Гри. Нецікаве стає особистим, азарт перемагає, а бісючий вимушений «partner in crime» стрімко стає необхідним – і то не лише для виживання.
«Варта у Грі» та «Артефакти Праги» («Кров Будапешта» читачам ще треба дочекатися) – це класичний пригодницький екшен в урбан-фентезійних декораціях. Стрімка дія, цікава магічна система, симпатичний гумор, впізнавані локації, політика, кровяка, несподівані оцетакповороти – ця трилогія зібрала всі призові складові захопливої фентезійної розваги. Та купи все це тримається завдяки головній героїні: людині, котра не хотіла опинятися у вирі подій, але – не без косяків та феєричних вчинків – навчилася давати собі раду з непозбувно мінливою реальністю. А заразом довела, що навіть дуже нехороші темні здатні і на відчайдушний опір несправедливості, і на допомогу не такому вже ближньому своєму, і на самопожертву.
Книжка 1: Ірина Грабовська. Остання обитель бунтарства. – Київ: КМ-БУКС, 2019. – 478 с. Книжка 2: Ірина Грабовська. Остання війна імперій. – Київ: КМ-БУКС, 2020. – 544 с.
«Ми не хотіли, воно якось саме» – популярний сюжетний зачин для багатьох фентезійних текстів. Плюс-мінус схожим чином починається й «Остання обитель бунтарства» Ірини Грабовської – «найстарший» текст із усіх перелічених, на Заході його визначили б як «new adult fiction» – це молодіжні тексти, герої яких (та їхні проблеми) вже встигли перерости старшошкільні біди й негаразди вчорашніх тинейджерів. Більшість героїв дилогії про Леобург – це дуже молоді люди, перед якими постали виклики, знайомі українській юні як не безпосередньо, то зі спілкування з трохи старшими друзями й подругами – проблеми самовизначення, вибору професії та в широкому сенсі – шляху в доросле життя, а ще багатьом із них треба подолати посттравматичний стресовий розлад та вижити в екстремальних умовах. Вуличні бої, коли на тебе сунуть танки та дирижаблі, зараховуємо за екстремальні умови? Сюжет дилогії виростає навколо колишнього спортсмена Данила, котрий знаходить шлях до паралельного світу, де точиться позиційна (а часом і дуже гаряча) боротьба за контроль над Леобургом – містом вчених посеред нейтральної зони між Російською Імперією та Українським Королівством. Та в тексті чимало й цікавих жіночих персонажок, серед яких одну з чільних ролей виконує Женя-Джекі.
У першому томі (послуговуючись суворою мовою офіційної документації) «соціально неблагополучна» втікачка-сирота Джекі відіграє в тексті роль радше дівчинки-мауглі, котра відвикла від доброго ставлення, страждає від травматичних флешбеків та наново вчиться довіряти людям. Та у другому томі – а це «Остання війна імперій» – перелякана й глибоко травмована юнка опиняється в тому самому Леобурзі, де точиться революція – і змінюється на очах захоплених читачів. В екстремальній реальності іншого світу (тій самій, що до болю, до жаху, до перехопленого дихання й непроханих сліз нагадує про події Революції гідності) Джекі знаходить (а радше повертає собі) себе – допомагаючи іншим, долаючи страх, розуміючи, що успіх опору складається з таких, як вона – людей, які ще вчора не повірили б, що будуть проголошувати промови перед юрмою чи перев’язувати поранених під зливою бомб. Більшість персонажів цієї дилогії – серйозні претенденти на потрапляння до пантеону «Героїв поневолі» української літератури, але саме образ Джекі виділяється між ними тим, що показує – внутрішня сила, благородство, здатність вести за собою інших не з’являються «на рівному місці», а впертими кульбабками проростають крізь асфальт несприятливих обставин тієї миті, коли героїня усвідомлює: «Якщо не вона, то?..». Ні, без варіантів, таки вона.
Власне, це й поєднує всіх героїнь цього огляду. «Якщо не я – то хто?». Ніхто, дівчино. Не тому, що не здатні, не хочуть чи не можуть. А тому, що зможеш ти. Уперед і удачі. У вас все вийде – не завжди легко, не завжди безболісно, але вийде. І ми про це прочитаємо.
Одну з основних проблем, що спіткають молодих людей на порозі дорослішання, можна сформулювати дуже просто і дуже розмито водночас: «Це я змінююся чи світ навколо мене?». Відколи в літературі чітко виокремився напрям, присвячений саме підлітковій проблематиці, численні авторки й автори намагаються як не відповісти на це питання, то хоча б максимально його конкретизувати. І якщо одні пропонують придивитися до цілковито реалістичних прикладів, то інші діють радше через метафори. І мало який жанр приділяє стільки уваги проблемам самоідентифікації юні, як підліткове фентезі.
Протягом 2019 року в українській літературі з’явився оберемок молодіжних (або ж «young adult», якщо міряти західною міркою) романів, де йдеться про те, як жити далі, якщо ти чи твої близькі – оті самі хрестоматійні Інші. Скажімо, могутні чаклуни. Або чаклуни, трохи могутніші за інших. Чи благословенні божою ласкою (а чи не прокляттям?) особливі створіння. Зрештою, навіщо себе в чомусь обмежувати – самі боги і не менше!
«Варта у Грі. Артефакти Праги»: але деякі маги більш рівні
Наталія Матолінець. Варта у Грі. Артефакти Праги. – Харків: АССА, 2019. – 416 с.
Минулоріч Наталія Матолінець яскраво дебютувала в підлітковій романістиці з одразу двома серіями. Цього року обидві вони отримали розвиток. У випадку з «Вартою у Грі», що принесла авторці відзнаку «Дебют року», йдеться про пряме продовження циклу. Протягом першої книжки цієї серії у Львові точилася запекла Гра між світлими та темними магами за головування у Центральноєвропейському конгломераті. «Гра скінчилася – тепер починаються справжні проблеми», – наголошує авторка. Головні герої серії – Варта Тарновецька і Златан Богумін – приїжджають до Праги, щоб утвердитися в новому статусі Вартових та брати участь у засіданнях Конгломерату. Але видихати зарано: по-перше, передача влади в магічному осередку відбувається не так гладко, як хотілося б; по-друге, герої не можуть пройти ініціацію, бо чеська сторона загубила потрібний для цього чарівний реманент; по-третє, у Празі відбувається щось дуже підозріле – зникають молоді маги, а захоплене політичними інтригами старше покоління не звертає на те уваги. А вчетверте – попереднє тісне співробітництво для Варти та Златана даром не минулося. У багатьох сенсах цього слова.
«Варта у Грі» є типовим пригодницьким екшен-романом, і продовження
свого коріння не цурається. Загалом у другій частині оповідь змінює динаміку –
і почасти вона уповільнюється за рахунок збільшення сюжетних ліній та
чергування оповідачів (так-так, цього разу ми зможемо ненадовго зазирнути до
голови «пелехатого чеха»). Але основні складові на місці: багато дії, багато
героїв (все ще більше, ніж комфортно запам’ятати з першого разу), багато
яскравих локацій, багато чарів і відерце іронії на решту. Але якщо перша книжка
була сконцентрована на одній, нехай навіть багатоетапній, пригоді, то друга вже
добряче працює на розширення світу. Вам було цікаво, чим займаються дорослі
маги, поки молодь б’ється на дуелях і гасає околицями? Чи як функціонує система
обмежень та противаг між двома фракціями? Чи навіщо потрібні Вартові-арбітри і
якою є їхня сила? Чи чим таким цікавим можуть опікуватися відьми? Ми отримаємо
відповіді на всі ці питання, а ще на ті, на які, може, й не розраховували: від
того, що робити, коли давні казки виявляються дещо реальнішими, ніж хотілося, –
і до того, як чинити, коли закохуєшся в людину, яка з тобою не конче відверта.
Приємно, що за виром подій в «Артефактах Праги» не губиться
головна героїня. Ближче до фіналу першої частини Варта дізналася багато нового,
й у продовженні їй треба потроху вчитися жити з новим уявленням про себе, свою
роль у магічній системі (адже тій, яка навіть не хотіла брати участь у Грі,
тепер доведеться стати потужним «запобіжником» світу чарів) та житті такого
собі Златана Богуміна. І якщо усвідомлення нових сил, певної окремішності від
попереднього життя та попереднього досвіду і нової відповідальності проходить
для дівчини порівняно безболісно (в усякому разі отакий формат відповідальності
дозволяє їй встрягати в нові й нові пригоди – бо хто, як не вона?), то з
перемінами в особистому житті все не настільки райдужно. Добра новина: «Артефакти
Праги» – це текст, який дуже делікатно розповідає про перші етапи нових
стосунків, що виросли зі співробітництва і дружби – і так, у тексті знайдеться
місце і сексуальній складовій тих стосунків. Не аж така добра новина: цілковито
здоровими ці стосунки назвати дуже складно. З одного боку, це зумовлює кілька
сюжетних поворотів. Але головно виною тому є сам образ Златана – пихатого штукаря
й маніпулятора, який не гребує інтригами і брехнею навіть тоді, як ідеться про
найближчих. Коли мова заходить про романтику в молодіжних текстах, небагатьом
авторкам вдається уникнути пастки замилування Прекрасними і Загадковими
Поганцями (заради справедливості – цільова аудиторія часто зустрічає такі
сюжети на ура). І «Артефакти Праги» – не виняток. Але в цьому випадку фінал
натякає, що Златанові, імовірно, доведеться, переглянути деякі життєві
орієнтири та комунікативні стратегії. Можливо, у третій частині герої
продовжать дорослішати, питання в тому – як далеко може зайти процес прийняття
себе та ближнього свого.
«Крук та Чорний Метелик. Голос
давніх сновидінь»: життя – це (не) сон та інші новації
Ольга Мігель. Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь. – Харків: АССА, 2019. – 560 с.
Головні герої циклу про Варту та Гру Наталії Матолінець – маги, алхіміки та відьми, які змалку знають, що вони є складовою чарівного боку світу. А от Ольга Мігель у «Круку та Чорному Метелику» розповідає іншу історію – про дівчину, на яку магічні сили звалилися, як сніг посеред літа. А за ними – і цілий світ, де чаклунство замінило собою технології. Вітаємо, в українській літературі побільшало «потраплянського» фентезі класичного зразка.
Вчорашня школярка Аліса пережила страшну трагедію – істоти з
іншого світу вбили всю її родину. Після такого потрясіння дівчина не знайшла в
собі сили жити «як годиться», не вступила до університету й пішла працювати
репортеркою в місцеву газету-«помийку». Але вже перший розділ роману руйнує
надії на неочікуваний сюжетний поворот. Ні, Алісі ще доведеться повчитися у виші
– просто в магічному та іносвітному. З одного боку, «Крук та Чорний Метелик» –
це доволі типовий університетський роман, де знайшлося місце для розповідей і
про лекції з навчальними практиками, і про страхіття сесії, і про студентські
розваги під час навчання (гаразд, вилазки у повні ходячих мерців підземелля –
така собі розвага). І головна персонажка Ольги Мігель – це теж доволі типова
героїня роману виховання. Авторка ретельно й послідовно відтворює світовідчуття
глибоко травмованої інтровертної дівчини, яка потрапляє в цілковито нові умови
і дуже непросто намацує нові орієнтири. Цікавим є те, що основними складнощами
для Аліси є налагодження стосунків із собою та оточуючими. Бо перехід до іншого
світу і його магічну складову дівчина сприймає доволі буденно.
За межами роману виховання перший том нового циклу є пригодницьким
героїчним фентезі, де вкотре сюжет закручується навколо обраної. Але
психологічні проблеми героїні-підлітки та оця низка пригод перетягують ковдру
на себе. Фактично світотворення в романі зупинилося на географії, базовій
міфології та загальному уявленню про існування магічної системи. Якби не
екзотичні імена та топоніми (і, звісно ж, плетіння заклять) – можна було б
легко забути, що дія відбувається в іншому світі, адже його мешканці діють,
думають і розмовляють, як наші сучасники. Читати про чарівну реальність, де
мавки та шубіни заступили місце класичних ельфів та гномів, доволі приємно. Але
коли ці магічні істоти смакують кавою та борщем і з легкістю жонглюють
українськими ідіомами – до верибельності світу виникають деякі питання. Але не
лише до них. Сильними сторонами роману Ольги Мігель є захопливий сюжет і цікава
героїня, яка не завжди показує себе з приємному боку, робить помилки, як
годиться, закохується не в того хлопця (тепер маємо Загадкового НеПоганця
формату «Ми не можемо бути разом!») й цілковито усвідомлює, що є невичерпним
джерелом власних халеп. Мотив «Аліса в Дивокраї» авторка розкрутила на повну
потужність. А от із іншим – не тільки світобудовою, а й динамікою, оповідною
манерою, стилістикою – ситуація гірша. «Крук та Чорний Метелик. Голос давніх
сновидінь» є доста сирим текстом, якому не завадили би певна перекомпоновка
структури, поглиблення образів другого плану, скорочення зайвого (від окремих
прислівників до епізодів, які не можуть вирішити, вони розказують чи показують,
тож роблять те й інше водночас) та послідовніша робота з наративом, де
підкреслена зухвала іронічність незрідка конфліктує з психологічною логікою
оповіді. Тим не менше, із завданням «Розповісти про звичайну дівчину в
надзвичайних умовах» текст справляється. Залишається побажати йому «дистильованішого»
продовження.
І «Артефакти Праги», і «Крук та Чорний Метелик» розповідають про стосунки наділених магією героїв між собою (в Ольги Мігель окрайцем згадується мотив несприйняття людьми певного типу магії, але то було радше тизером-анонсом продовження циклу). Натомість Анастасія Нікуліна у 2019 році видала свого роду переспів «Ромео і Джульєтти», де йдеться про кохання між дівчиною з людського роду та хлопцем, котрого звичайною людиною ніяк не назвеш.
Сюжет «Завірюхи» вибудовано навколо забороненого кохання хороброї
красуні Лесі та загадкового Яра із Завірюх – надприродно сильних та прекрасних
створінь, що володіють певного роду магією, спілкуються подумки, а ще – радше рано,
аніж пізно – викликають ірраціональну ненависть у сусідів-людей. Стосунки
героїв дають авторці можливість зіштовхнути два світи, згрубша – емоційний та
логічний. Причому людьми оповідь цікавиться мало – вони (а здебільшого вона –
самої Лесі майже завжди вистачає) потрібні для того, щоб відтінити
формалізований та гранично раціональний світ Завірюх. І поміж стандартних
історій про заборонене перше кохання з його нотками первісного антагонізму,
несміливою першою прихильністю та відчайдушною готовністю ризикнути всім, роман
вирізняє кілька моментів. По-перше – текст далеко не завершується на взаємному «Я
тебе кохаю!». Анастасія Нікуліна розповідає про те, що починається після «І
жили вони довго й щасливо», коли йдеться про подружжя з різних світів. Її
героїні доведеться призвичаїтися до геть інакших звичаїв і знайти собі місце у
соціумі, що не одразу готовий її прийняти. По-друге, з-під флеру романтики
швидко визирає притча і перетворює внутрішній конфлікт заглавного героя «А чи
можу я любити ту, кого обрало моє серце?» на світоглядний герць між світом та
пітьмою.
Отака двоїстість зумовлює певну жанрову незбалансованість «Завірюхи».
Романтичне фентезі про стосунки радісно поступається місцем героїчному фентезі
квестового ґатунку – з традиційними для жанру конфліктами, кількома колами
ініціації, неодмінним викликом богам і рятуванням світу за компанію з
вирішенням власним проблем. З одного боку, такий сюжетний поворот розширює
направду цікавий світ, збудований на фольклорній основі. З іншого – затьмарює первісний
конфлікт і відводить на другий-третій план не тільки другу за значенням героїню
(через яку авторка почала була промовляти емансипаційні мотиви), але й інших
потенційно дуже цікавих персонажів. Зрештою, коли йдеться про світоглядну
боротьбу – навіть якщо для героя її спричинило кохання – усьому іншому стає
замало місця. Особливо, коли прийом «Бог з машини» набуває в тексті істинно
казкової буквальності.
А буває й таке, що уникнути втручання богів у твоє життя взагалі неможливо – бо вони твої викладачі, однокурсники, найкращі друзі, та й ти також… хоч як важко в це повірити. У попередній «Гессі» поміж основною історією Гестії Амалії, котра прагнула зробити всіх щасливішими, Наталія Матолінець трохи розповіла про загадковий університет, де молоді боги вчаться опановувати власні надприродні сили. Торік світ побачила уже «Академія Аматерасу», повністю присвячена цьому надзвичайному вишколу.
Як і роман Ольги Мігель, книжка Наталії Матолінець є сумішшю університетського
роману з пригодницьким та психологічним, тільки ще й щедро приправленою
міфологією та проблемами ідентичності. Міфологічний пласт лежить на поверхні –
практично всі герої книжки є богами, чиї імена відомі нам з енциклопедій «Міфи
народів світу» (а якщо раптом невідомі, наприкінці книжки є міфологічний
словничок). Проблеми ідентичності витікають із того ж самого джерела. На шести
сотнях сторінок авторка встигає поговорити про природу божественного, про
потенціал, який рано чи пізно доведеться прийняти (або ж знищити чи то себе, чи
то світ навколо), про сили, котрі визначають власну природу і про те, наскільки
суворими є лещата напередвизначення. Більшість студентів Академії Аматерасу не відразу
і не вповні усвідомлюють, ким вони є в цьому строкатому пантеоні. І саме тому в
їхньому виконанні підлітковий бунт може приймати найхимерніші форми – від романтичних
стосунків, що нахабно протирічать міфологічному канону, і до болісного
прийняття чи неприйняття власної сутності. Починаючи від самого факту
божественності, власне.
І навіть якщо відволіктися від того, чим мають стати численні
герої роману, все одно дуже цікаво спостерігати, як вони уживаються і з собою
та навколишнім світом. Наталія Матолінець приділяє чимало зусиль, аби створити
низку характерів, що яскравими мусять бути за визначенням, – і здебільшого їй
це вдається. Тож як університетський роман «Академія Аматерасу» розповідає про
непросте спільне навчання юних богів, для яких кооперація – це щось доволі
теоретичне. А ще про студентські романи, котрих тут багацько і уваги їм
приділено чимало. Як пригодницький роман – про поетапний квест відновлення
основ світобудови – з обов’язковими для жанру стрімкими поворотами сюжету,
складними рішеннями, самопожертвами та переборюванням не тільки обставин, а й
сумнівів у собі. І от якраз такі сумніви є чи не головним мотивом «Академії» як
роману психологічного. Адже сама оповідь розкручується навколо Рендалл Савітрі,
котра не певна своєї божественної сутності і виділяється між однокурсниками
незграбністю, меншим магічним потенціалом та на позір малокорисним для стану
перманентної кризи талантом – до вирощування мрій. Віра у мрію певним чином є
фірмовим мотивом цього умовного циклу, разом із деталізованою оповіддю (але
треба сказати, що в порівнянні з елегійною «Гессі» «Академія Аматерасу» є
значно динамічнішою, хоча й помітно довшою), затишком як основою світотворення,
увагою до романтики й романтичних ліній, а також – невід’ємних смаколиків, що
ними герої ласують за першої ліпшої нагоди. Божественність божественністю, а
кава з тістечками – за розкладом.
Хоча на пару перших поглядів може здатися, що історії фентезійних персонажів малорелевантні для справжніх підлітків, кожен із цих текстів доводить – у них є чому повчитися. Вони допомагають проговорити проблеми переходу до наступних етапів життя, призвичаєння до принципово нових кіл спілкування, перегляду уявлення про дійсність і своє місце в цій дійсності, зрештою – і багатьох інших аспектів дорослішання. І позірна казковість не робить ці проблеми менш реалістичними. Натомість увиразнює конфлікти і допомагає поміркувати над свіжими рішеннями. Зрештою, майже кожен роман підтверджує: фаєрбол, звісно, корисна річ у господарстві, але домовлятися з іншими та із собою все одно доводиться переважно словами.
Пожвавлення на українському видавничому ринку, яке можна
помітити останніми роками, позначилося на розвитку літератури для юної
аудиторії. Спеціальні книжки для підлітків нині пишуть, і доволі активно. Їх досі
не так багато, як би хотілося, але стає дедалі більше. Розширюються й жанрові
горизонти – зокрема в напрямі того, що в англомовному світі зветься speculative
fiction. Вигадані світи й далі завойовують молоду аудиторію, а українські
письменники й письменниці долучаються до цих «перегонів». Чотири фентезійні
романи, про які йтиметься в новому огляді, розповідають про більш як чотири нові
світи. Деякі з них так близько, що, здається, їх можна побачити на власні очі –
варто лише знайти правильну шпаринку. Інші – незнайомі й абсолютно фантастичні.
Але до кожного кортить зазирнути, а то й залишитися там надовго.
«Варта у Грі»: магія
поруч
Видавництво «АССА»
Гуляючи кривуватими вуличками львівського середмістя, дуже легко уявити, що в отій брамі, якщо постукати потрібну кількість разів, відкриється казковий світ. Роман Наталії Матолінець готовий пояснити, яким цей світ буде, – яскравим, жвавим, може, не дуже привітним, але це лише тому, що зазирнули ми до нього в особливу мить. Тоді, коли на міських вулицях точиться запекла Гра між Світлими й Темними магами, відьмами, алхіміками. Суть магічного герцю – встигнути позначити кров’ю суперників (ні-ні, вбивати їх для цього необов’язково, але ексцеси… трапляються) певні мітки, розкидані містом та околицями. Приз – головування фракції в магічному світі протягом наступних ста років. Головна героїня – темна магічка Варта Тарновецька із задоволенням уникла би участі у змаганні, але загадковий чеський красень Златан звертається до неї з пропозицією, від якої важко відмовитися.
«Варта у Грі» – типовий янґ-адалтовий фентезійний екшен,
створений за лекалами західних зразків жанру. Тут є стрімкий сюжет, симпатичні
герої (багато героїв, надто багато героїв – для тих, хто ризикує заплутатися в
численних персонажах другого плану у перевиданні дбайливо додали клапан із
роз’ясненням, хто є хто), своя магічна система, оберемок чарів, дрібка кохання
і ще місто Львів. «Варта» – міське фентезі, що почувається на своєму місці
цілком затишно. Маршрути Гри водять героїв впізнаваними локаціями, герої обмінюються
жартами для втаємничених («Вхід у ванну через балкон» – беззаперечний хіт),
працюють у кав’ярнях, розрахованих на туристів, і живуть на повну, поки молоді.
Цікава особливість тутешнього світу – дорослі маги втрачають свої сили,
фактично передаючи їх наступному поколінню. Тож, не дивлячись на те, що
більшості героїв львівської авторки 25+, відриваються вони, як старшокласники
після останнього іспиту, відтягуючи, поки це можливо, доросле життя. А Гра – ще
один спосіб виплеснути молодецьку силу, і то з політичною користю.
Карколомний сюжет змушує якнайшвидше гортати сторінки. Такий
темп оповіді призводить до того, що багацько цікавого лишається поза фокусом і
авторської, і читацької уваги. Мінливому світу «Варти у Грі» трохи не вистачає конкретності
і солідності: ми дуже мало дізнаємося про героїв, окрім кількох центральних,
про облаштування світу, функціонування політичної системи, заради якої і
борються всі ці молоді і прекрасні, зрештою, навіть про те, чим уже докорінно
відрізняються світлі чарівники від темних. Запропонована версія: одні живляться
позитивними емоціями, інші – негативними – робоча, але вже той моральний вибір,
що постає перед Вартою у фіналі, доводить, що з етикою в цьому світі все має
бути складніше. Зрештою, шанси дізнатися про те, чого у «Варті» не вистачило, у
нас лишаються – продовження роману напрошується і, очевидно, воно таки
з’явиться.
Якщо персонажі «Варти у Грі» помітно старші за їхню підліткову аудиторію, то частина героїв «Реальності Барґеста» Аліни Штефан – навпаки молодша. Випадково знайдена у трамваї чарівна книжка викрадає «майже чотирирічну» Малу. Рятувати дівчинку мають її сестри – десятилітня Дзиґа і старша на два з половиною роки Читачка, – скотч-тер’єр Дживс і щурик Вустер та численні нові і старі знайомі сестричок. Слід приводить дівчат до лабораторії загадкового Генетика, який отримав дуже дивне замовлення – заселити новостворений світ чарівними істотами «з пробірки». А що світ вийшов барвистий, але не дуже стабільний, то дівчат і їхніх супутників чекатиме попереду багато пригод. Рятуючись від небезпек, героїні дізнаються нове про себе, усвідомлять міць сестринської любові і побачать, яких форматів і наслідків може набувати усвідомлене жертвування власними інтересами.
Як у випадку з попередньої книжкою, «Реальность Барґеста»
пропонує пошукати чарівне поруч з нами. Але якщо пригоди Варти та її друзів і
недругів відбуваються просто на львівських вулицях (так-так, іноді ще й у
лісах), то хоробрим сестрам, створеним Аліною Штефан, все ж таки треба пройти
через магічний портал до іншого світу. Світ цей – втілення всіх мрій книголюбів
та шанувальників кіно. Розмаїття алюзій, взагалі, є однією з головних принад
цього тексту, поряд із пригодницьким сюжетом та привабливими і близькими юній
аудиторії героїнями. Але фантастична насиченість фактами, відсилками та подіями
робить текст настільки щільним, що іноді він нагадує то стиснуту пружину, то
камінь, із якого хоробрий кравчик витиснув усю воду.
Кількість героїв та калейдоскопічна зміна подій змушують
шкодувати через те, що у книжці лише 160 сторінок, і деяким підсюжетам
лишається малувато повітря. З іншого боку – ситуацію могли би виправити
ілюстрації, яких тут страшенно бракує, адже сестри спостерігають за пригодами
одна одної то через малюнки у чарівній книжці, то через монітори загадкових
Реставраторів світів. Крім того, ілюстрації дали би цю дорогоцінну можливість
перепочити хвилинку і знову зануритися в неймовірне.
Ще один роман Наталії Матолінець також може розповісти багато цікавого про стосунки сиблінгів. Його головна героїня – тиха мрійниця Гестія Амалія – не завжди знаходить спільну мову зі своєю близючкою – жвавою красунею Генрікою – і неймовірно сумує за нещодавно померлим старшим братом Аїденом. Гессі не може повірити, що брат насправді їх покинув, а тим часом складається враження, що з усієї сім’ї лише вона справді пам’ятає його живим. Розрадити смуток дівчини, що живе в чарівному світі нескінченної Прекрасної епохи (шовкові сукні, порцеляна, позолота, пишні бали, продовжіть логічний ланцюжок) допомагають нові знайомства, а також подарована загадковим незнайомцем фотокамера і не менш загадкова книжечка, що оповідає про пригоди такого собі Аїдена у потойбічній Академії для молодих інкарнацій давніх богів.
З усіх книжок, про які йдеться, «Гессі» найменше відповідає
визначенню «пригодницька», і в цілому – є найменш сюжетно орієнтованою. Цей
текст, здається, існує заради атмосфери і героїні. Атмосфера – це вже згаданий
солодко-прекрасний світ Бель-Епок, до якого незграбна й залюблена у книжки
героїня не дуже добре вписується. І світ, і героїню авторка описує дуже
детально й дуже неквапно, і до цього треба готуватися. «Гессі» – книжка для
читання довгими осінніми/зимовими/якими завгодно вечорами, але читатися вона
може повільно, і дія розгортається так само. Протягом 400 сторінок читачі
встигнуть дізнатися багато нового про моду тих часів, зануритися у хитросплетення
підліткових романів, дізнатися більше про характер героїні, а також встигнути
переосмислити (разом із нею) деякі його особливості. А ще – зрозуміти,
наскільки тонкою є межа між реальностями, якщо навчитися її бачити.
Коли попередні книжки «стартували» у знайомій для нас
реальності, то дія «Гессі» відбувається в цілком оригінальному світі – і навіть
двох. І тут уже від читачів залежить, що їм більше до вподоби: затишна
декоративність рідного світу «Гессі», що може тріснути від будь-якого різкого
поруху, чи сутінково-загадкова дійсність світу Академії, де молоді боги вчаться
розуміти кордони між можливим і дозволеним.
Два нові світи? Та це ж небагато, он у «Ловці думок» тих світів більше, та й тамтешні краї настільки автономні, що кожен із них може правити за окремий маленький світ. Роман, що його написала Любов Відута, – це вже типове героїчне фентезі, що з місця в кар’єр починає будувати навколо читачів геть незнайому реальність. Не дуже знайома вона й для головного героя. Ештон втратив пам’ять (класика невмируща), але не талант ловця думок, здатного бачити людські емоційні «випари» та вловлювати їх спеціальними устроями. Проте заробляти таким чином собі на життя хлопцеві майже нема коли: йому ще треба оборонити успадкований від друга будинок від «рейдерів», дізнатися таємницю битв між вогнекрилами, згуртувати «світлих» (знову класика) ловців думок і якось зарадити катастрофі, котра може статися, якщо Правитель визнає цей край безперспективним і відмовиться захищати від небезпек, що чатують між світами. А ще хлопчина мусить дізнатися про своє минуле, звісно.
«Ловці думок» є доволі нечастим пагоном на нашому дереві – це
техно-фентезі, де героям допомагають не так закляття, як винаходи і ґаджети. А
допомога цим героям потрібна – їм і політичні негаразди погрожують, і
економічні, і, сказати б, безпосередньо фізичні, а тут ще й світоглядні готові
стати в чергу. Якщо в усіх попередніх книжках головними героїнями були дівчата,
то роман Любові Відути крутиться навколо хлопця та – переважно – його стосунків
із самим собою та з друзями і бойовими товаришами, Щоправда, кілька бойових
товаришів все ж таки товаришки, але суттєву роль у сюжеті відіграє тільки одна,
та й місця розгорнутися для неї було небагато. Власне, у «Ловцях думок» багато
чому бракує місця – світ витискає «конкурентів».
Цей текст повниться подіями, незвичними образами, роздумами
головного героя (іноді психологічні етюди є надто буквальними – проговореними
прямим текстом – але від того не менш цінними), але все ж таки світ грає першу
скрипку. Щоб розповісти про нього, однієї сюжетної лінії замало, тому «Ловці
думок» є міксом основного сюжету, кількох гілок флешбеків, вставних новел,
розділів-пояснень про деяких персонажів, але на все про все їм місця не
вистачає. Сюжет різко стартує, відволікається на «А це тому, бо в минулому було
отак», а потім завершується в режимі «Майже-Бог-Із-Машини». І через кожну
щілину в ньому потужним фонтаном б’є несказане – те, що авторка знає про цей
світ, але просто не встигає нам розповісти. Це непересічне завдання –
побудувати з нуля настільки об’ємну реальність: дев’ять країв, низка нижніх-середніх-верхніх
світів, численні герої, складний політичний устрій, казкові технології, своя
міфологія та етика – «замаскувавши» її пригодами. Пригоди зрештою не те, щоби
перемагають, але доходять до логічної крапки. А світ… А про світ хочеться
дізнатися більше. Будемо сподіватися, що «Ловці думок» не стануть першою та
останньої книжкою – бо наразі надто багато з анонсованого між рядками лишилося за
межами оповідного «кадру».
Фентезійні романи дозволяють гранично розширити кордони
звичайного і пропонують подивитися на світ іншими очима. У кожному з цих творів
герої занурюються у світи, які трішки чи кардинально відрізняються від нашого.
Але самі герої залишаються (майже) підлітками – зі знайомими проблемами, мріями
та планами на майбутнє. А проте можливостей перед ними відкривається все ж таки
більше. І кожен новий світ додає щось нове до цього яскравого розмаїття.
