All posts by Ксенія Сокульська

Хто я? Маги, боги та інші Інші підліткового українського фентезі

Одну з основних проблем, що спіткають молодих людей на порозі дорослішання, можна сформулювати дуже просто і дуже розмито водночас: «Це я змінююся чи світ навколо мене?». Відколи в літературі чітко виокремився напрям, присвячений саме підлітковій проблематиці, численні авторки й автори намагаються як не відповісти на це питання, то хоча б максимально його конкретизувати. І якщо одні пропонують придивитися до цілковито реалістичних прикладів, то інші діють радше через метафори. І мало який жанр приділяє стільки уваги проблемам самоідентифікації юні, як підліткове фентезі.

Протягом 2019 року в українській літературі з’явився оберемок молодіжних (або ж «young adult», якщо міряти західною міркою) романів, де йдеться про те, як жити далі, якщо ти чи твої близькі – оті самі хрестоматійні Інші. Скажімо, могутні чаклуни. Або чаклуни, трохи могутніші за інших. Чи благословенні божою ласкою (а чи не прокляттям?) особливі створіння. Зрештою, навіщо себе в чомусь обмежувати – самі боги і не менше!

«Варта у Грі. Артефакти Праги»: але деякі маги більш рівні

Наталія Матолінець. Варта у Грі. Артефакти Праги. – Харків: АССА, 2019. – 416 с.

Минулоріч Наталія Матолінець яскраво дебютувала в підлітковій романістиці з одразу двома серіями. Цього року обидві вони отримали розвиток. У випадку з «Вартою у Грі», що принесла авторці відзнаку «Дебют року», йдеться про пряме продовження циклу. Протягом першої книжки цієї серії у Львові точилася запекла Гра між світлими та темними магами за головування у Центральноєвропейському конгломераті. «Гра скінчилася – тепер починаються справжні проблеми», – наголошує авторка. Головні герої серії – Варта Тарновецька і Златан Богумін – приїжджають до Праги, щоб утвердитися в новому статусі Вартових та брати участь у засіданнях Конгломерату. Але видихати зарано: по-перше, передача влади в магічному осередку відбувається не так гладко, як хотілося б; по-друге, герої не можуть пройти ініціацію, бо чеська сторона загубила потрібний для цього чарівний реманент; по-третє, у Празі відбувається щось дуже підозріле – зникають молоді маги, а захоплене політичними інтригами старше покоління не звертає на те уваги. А вчетверте – попереднє тісне співробітництво для Варти та Златана даром не минулося. У багатьох сенсах цього слова.

«Варта у Грі» є типовим пригодницьким екшен-романом, і продовження свого коріння не цурається. Загалом у другій частині оповідь змінює динаміку – і почасти вона уповільнюється за рахунок збільшення сюжетних ліній та чергування оповідачів (так-так, цього разу ми зможемо ненадовго зазирнути до голови «пелехатого чеха»). Але основні складові на місці: багато дії, багато героїв (все ще більше, ніж комфортно запам’ятати з першого разу), багато яскравих локацій, багато чарів і відерце іронії на решту. Але якщо перша книжка була сконцентрована на одній, нехай навіть багатоетапній, пригоді, то друга вже добряче працює на розширення світу. Вам було цікаво, чим займаються дорослі маги, поки молодь б’ється на дуелях і гасає околицями? Чи як функціонує система обмежень та противаг між двома фракціями? Чи навіщо потрібні Вартові-арбітри і якою є їхня сила? Чи чим таким цікавим можуть опікуватися відьми? Ми отримаємо відповіді на всі ці питання, а ще на ті, на які, може, й не розраховували: від того, що робити, коли давні казки виявляються дещо реальнішими, ніж хотілося, – і до того, як чинити, коли закохуєшся в людину, яка з тобою не конче відверта.

Приємно, що за виром подій в «Артефактах Праги» не губиться головна героїня. Ближче до фіналу першої частини Варта дізналася багато нового, й у продовженні їй треба потроху вчитися жити з новим уявленням про себе, свою роль у магічній системі (адже тій, яка навіть не хотіла брати участь у Грі, тепер доведеться стати потужним «запобіжником» світу чарів) та житті такого собі Златана Богуміна. І якщо усвідомлення нових сил, певної окремішності від попереднього життя та попереднього досвіду і нової відповідальності проходить для дівчини порівняно безболісно (в усякому разі отакий формат відповідальності дозволяє їй встрягати в нові й нові пригоди – бо хто, як не вона?), то з перемінами в особистому житті все не настільки райдужно. Добра новина: «Артефакти Праги» – це текст, який дуже делікатно розповідає про перші етапи нових стосунків, що виросли зі співробітництва і дружби – і так, у тексті знайдеться місце і сексуальній складовій тих стосунків. Не аж така добра новина: цілковито здоровими ці стосунки назвати дуже складно. З одного боку, це зумовлює кілька сюжетних поворотів. Але головно виною тому є сам образ Златана – пихатого штукаря й маніпулятора, який не гребує інтригами і брехнею навіть тоді, як ідеться про найближчих. Коли мова заходить про романтику в молодіжних текстах, небагатьом авторкам вдається уникнути пастки замилування Прекрасними і Загадковими Поганцями (заради справедливості – цільова аудиторія часто зустрічає такі сюжети на ура). І «Артефакти Праги» – не виняток. Але в цьому випадку фінал натякає, що Златанові, імовірно, доведеться, переглянути деякі життєві орієнтири та комунікативні стратегії. Можливо, у третій частині герої продовжать дорослішати, питання в тому – як далеко може зайти процес прийняття себе та ближнього свого.

«Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь»: життя – це (не) сон та інші новації

Ольга Мігель. Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь. – Харків: АССА, 2019. – 560 с.

Головні герої циклу про Варту та Гру Наталії Матолінець – маги, алхіміки та відьми, які змалку знають, що вони є складовою чарівного боку світу. А от Ольга Мігель у «Круку та Чорному Метелику» розповідає іншу історію – про дівчину, на яку магічні сили звалилися, як сніг посеред літа. А за ними – і цілий світ, де чаклунство замінило собою технології. Вітаємо, в українській літературі побільшало «потраплянського» фентезі класичного зразка.

Вчорашня школярка Аліса пережила страшну трагедію – істоти з іншого світу вбили всю її родину. Після такого потрясіння дівчина не знайшла в собі сили жити «як годиться», не вступила до університету й пішла працювати репортеркою в місцеву газету-«помийку». Але вже перший розділ роману руйнує надії на неочікуваний сюжетний поворот. Ні, Алісі ще доведеться повчитися у виші – просто в магічному та іносвітному. З одного боку, «Крук та Чорний Метелик» – це доволі типовий університетський роман, де знайшлося місце для розповідей і про лекції з навчальними практиками, і про страхіття сесії, і про студентські розваги під час навчання (гаразд, вилазки у повні ходячих мерців підземелля – така собі розвага). І головна персонажка Ольги Мігель – це теж доволі типова героїня роману виховання. Авторка ретельно й послідовно відтворює світовідчуття глибоко травмованої інтровертної дівчини, яка потрапляє в цілковито нові умови і дуже непросто намацує нові орієнтири. Цікавим є те, що основними складнощами для Аліси є налагодження стосунків із собою та оточуючими. Бо перехід до іншого світу і його магічну складову дівчина сприймає доволі буденно.

За межами роману виховання перший том нового циклу є пригодницьким героїчним фентезі, де вкотре сюжет закручується навколо обраної. Але психологічні проблеми героїні-підлітки та оця низка пригод перетягують ковдру на себе. Фактично світотворення в романі зупинилося на географії, базовій міфології та загальному уявленню про існування магічної системи. Якби не екзотичні імена та топоніми (і, звісно ж, плетіння заклять) – можна було б легко забути, що дія відбувається в іншому світі, адже його мешканці діють, думають і розмовляють, як наші сучасники. Читати про чарівну реальність, де мавки та шубіни заступили місце класичних ельфів та гномів, доволі приємно. Але коли ці магічні істоти смакують кавою та борщем і з легкістю жонглюють українськими ідіомами – до верибельності світу виникають деякі питання. Але не лише до них. Сильними сторонами роману Ольги Мігель є захопливий сюжет і цікава героїня, яка не завжди показує себе з приємному боку, робить помилки, як годиться, закохується не в того хлопця (тепер маємо Загадкового НеПоганця формату «Ми не можемо бути разом!») й цілковито усвідомлює, що є невичерпним джерелом власних халеп. Мотив «Аліса в Дивокраї» авторка розкрутила на повну потужність. А от із іншим – не тільки світобудовою, а й динамікою, оповідною манерою, стилістикою – ситуація гірша. «Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь» є доста сирим текстом, якому не завадили би певна перекомпоновка структури, поглиблення образів другого плану, скорочення зайвого (від окремих прислівників до епізодів, які не можуть вирішити, вони розказують чи показують, тож роблять те й інше водночас) та послідовніша робота з наративом, де підкреслена зухвала іронічність незрідка конфліктує з психологічною логікою оповіді. Тим не менше, із завданням «Розповісти про звичайну дівчину в надзвичайних умовах» текст справляється. Залишається побажати йому «дистильованішого» продовження.

«Завірюха»: любов VS соціум

Анастасія Нікуліна. Завірюха. – Харків: Віват, 2019. – 368 с.

І «Артефакти Праги», і «Крук та Чорний Метелик» розповідають про стосунки наділених магією героїв між собою (в Ольги Мігель окрайцем згадується мотив несприйняття людьми певного типу магії, але то було радше тизером-анонсом продовження циклу). Натомість Анастасія Нікуліна у 2019 році видала свого роду переспів «Ромео і Джульєтти», де йдеться про кохання між дівчиною з людського роду та хлопцем, котрого звичайною людиною ніяк не назвеш.

Сюжет «Завірюхи» вибудовано навколо забороненого кохання хороброї красуні Лесі та загадкового Яра із Завірюх – надприродно сильних та прекрасних створінь, що володіють певного роду магією, спілкуються подумки, а ще – радше рано, аніж пізно – викликають ірраціональну ненависть у сусідів-людей. Стосунки героїв дають авторці можливість зіштовхнути два світи, згрубша – емоційний та логічний. Причому людьми оповідь цікавиться мало – вони (а здебільшого вона – самої Лесі майже завжди вистачає) потрібні для того, щоб відтінити формалізований та гранично раціональний світ Завірюх. І поміж стандартних історій про заборонене перше кохання з його нотками первісного антагонізму, несміливою першою прихильністю та відчайдушною готовністю ризикнути всім, роман вирізняє кілька моментів. По-перше – текст далеко не завершується на взаємному «Я тебе кохаю!». Анастасія Нікуліна розповідає про те, що починається після «І жили вони довго й щасливо», коли йдеться про подружжя з різних світів. Її героїні доведеться призвичаїтися до геть інакших звичаїв і знайти собі місце у соціумі, що не одразу готовий її прийняти. По-друге, з-під флеру романтики швидко визирає притча і перетворює внутрішній конфлікт заглавного героя «А чи можу я любити ту, кого обрало моє серце?» на світоглядний герць між світом та пітьмою.

Отака двоїстість зумовлює певну жанрову незбалансованість «Завірюхи». Романтичне фентезі про стосунки радісно поступається місцем героїчному фентезі квестового ґатунку – з традиційними для жанру конфліктами, кількома колами ініціації, неодмінним викликом богам і рятуванням світу за компанію з вирішенням власним проблем. З одного боку, такий сюжетний поворот розширює направду цікавий світ, збудований на фольклорній основі. З іншого – затьмарює первісний конфлікт і відводить на другий-третій план не тільки другу за значенням героїню (через яку авторка почала була промовляти емансипаційні мотиви), але й інших потенційно дуже цікавих персонажів. Зрештою, коли йдеться про світоглядну боротьбу – навіть якщо для героя її спричинило кохання – усьому іншому стає замало місця. Особливо, коли прийом «Бог з машини» набуває в тексті істинно казкової буквальності.

«Академія Аматерасу»: вибуховий потенціал

Наталія Матолінець. Академія Аматерасу. – Харків: Віват, 2019. – 608 с.

А буває й таке, що уникнути втручання богів у твоє життя взагалі неможливо – бо вони твої викладачі, однокурсники, найкращі друзі, та й ти також… хоч як важко в це повірити. У попередній «Гессі» поміж основною історією Гестії Амалії, котра прагнула зробити всіх щасливішими, Наталія Матолінець трохи розповіла про загадковий університет, де молоді боги вчаться опановувати власні надприродні сили. Торік світ побачила уже «Академія Аматерасу», повністю присвячена цьому надзвичайному вишколу.

Як і роман Ольги Мігель, книжка Наталії Матолінець є сумішшю університетського роману з пригодницьким та психологічним, тільки ще й щедро приправленою міфологією та проблемами ідентичності. Міфологічний пласт лежить на поверхні – практично всі герої книжки є богами, чиї імена відомі нам з енциклопедій «Міфи народів світу» (а якщо раптом невідомі, наприкінці книжки є міфологічний словничок). Проблеми ідентичності витікають із того ж самого джерела. На шести сотнях сторінок авторка встигає поговорити про природу божественного, про потенціал, який рано чи пізно доведеться прийняти (або ж знищити чи то себе, чи то світ навколо), про сили, котрі визначають власну природу і про те, наскільки суворими є лещата напередвизначення. Більшість студентів Академії Аматерасу не відразу і не вповні усвідомлюють, ким вони є в цьому строкатому пантеоні. І саме тому в їхньому виконанні підлітковий бунт може приймати найхимерніші форми – від романтичних стосунків, що нахабно протирічать міфологічному канону, і до болісного прийняття чи неприйняття власної сутності. Починаючи від самого факту божественності, власне.

І навіть якщо відволіктися від того, чим мають стати численні герої роману, все одно дуже цікаво спостерігати, як вони уживаються і з собою та навколишнім світом. Наталія Матолінець приділяє чимало зусиль, аби створити низку характерів, що яскравими мусять бути за визначенням, – і здебільшого їй це вдається. Тож як університетський роман «Академія Аматерасу» розповідає про непросте спільне навчання юних богів, для яких кооперація – це щось доволі теоретичне. А ще про студентські романи, котрих тут багацько і уваги їм приділено чимало. Як пригодницький роман – про поетапний квест відновлення основ світобудови – з обов’язковими для жанру стрімкими поворотами сюжету, складними рішеннями, самопожертвами та переборюванням не тільки обставин, а й сумнівів у собі. І от якраз такі сумніви є чи не головним мотивом «Академії» як роману психологічного. Адже сама оповідь розкручується навколо Рендалл Савітрі, котра не певна своєї божественної сутності і виділяється між однокурсниками незграбністю, меншим магічним потенціалом та на позір малокорисним для стану перманентної кризи талантом – до вирощування мрій. Віра у мрію певним чином є фірмовим мотивом цього умовного циклу, разом із деталізованою оповіддю (але треба сказати, що в порівнянні з елегійною «Гессі» «Академія Аматерасу» є значно динамічнішою, хоча й помітно довшою), затишком як основою світотворення, увагою до романтики й романтичних ліній, а також – невід’ємних смаколиків, що ними герої ласують за першої ліпшої нагоди. Божественність божественністю, а кава з тістечками – за розкладом.

Хоча на пару перших поглядів може здатися, що історії фентезійних персонажів малорелевантні для справжніх підлітків, кожен із цих текстів доводить – у них є чому повчитися. Вони допомагають проговорити проблеми переходу до наступних етапів життя, призвичаєння до принципово нових кіл спілкування, перегляду уявлення про дійсність і своє місце в цій дійсності, зрештою – і багатьох інших аспектів дорослішання. І позірна казковість не робить ці проблеми менш реалістичними. Натомість увиразнює конфлікти і допомагає поміркувати над свіжими рішеннями. Зрештою, майже кожен роман підтверджує: фаєрбол, звісно, корисна річ у господарстві, але домовлятися з іншими та із собою все одно доводиться переважно словами.

Комплект віконець до інших світів

Пожвавлення на українському видавничому ринку, яке можна помітити останніми роками, позначилося на розвитку літератури для юної аудиторії. Спеціальні книжки для підлітків нині пишуть, і доволі активно. Їх досі не так багато, як би хотілося, але стає дедалі більше. Розширюються й жанрові горизонти – зокрема в напрямі того, що в англомовному світі зветься speculative fiction. Вигадані світи й далі завойовують молоду аудиторію, а українські письменники й письменниці долучаються до цих «перегонів». Чотири фентезійні романи, про які йтиметься в новому огляді, розповідають про більш як чотири нові світи. Деякі з них так близько, що, здається, їх можна побачити на власні очі – варто лише знайти правильну шпаринку. Інші – незнайомі й абсолютно фантастичні. Але до кожного кортить зазирнути, а то й залишитися там надовго.

«Варта у Грі»: магія поруч

Видавництво «АССА»

Гуляючи кривуватими вуличками львівського середмістя, дуже легко уявити, що в отій брамі, якщо постукати потрібну кількість разів, відкриється казковий світ. Роман Наталії Матолінець готовий пояснити, яким цей світ буде, – яскравим, жвавим, може, не дуже привітним, але це лише тому, що зазирнули ми до нього в особливу мить. Тоді, коли на міських вулицях точиться запекла Гра між Світлими й Темними магами, відьмами, алхіміками. Суть магічного герцю – встигнути позначити кров’ю суперників (ні-ні, вбивати їх для цього необов’язково, але ексцеси… трапляються) певні мітки, розкидані містом та околицями. Приз – головування фракції в магічному світі протягом наступних ста років. Головна героїня – темна магічка Варта Тарновецька із задоволенням уникла би участі у змаганні, але загадковий чеський красень Златан звертається до неї з пропозицією, від якої важко відмовитися.

«Варта у Грі» – типовий янґ-адалтовий фентезійний екшен, створений за лекалами західних зразків жанру. Тут є стрімкий сюжет, симпатичні герої (багато героїв, надто багато героїв – для тих, хто ризикує заплутатися в численних персонажах другого плану у перевиданні дбайливо додали клапан із роз’ясненням, хто є хто), своя магічна система, оберемок чарів, дрібка кохання і ще місто Львів. «Варта» – міське фентезі, що почувається на своєму місці цілком затишно. Маршрути Гри водять героїв впізнаваними локаціями, герої обмінюються жартами для втаємничених («Вхід у ванну через балкон» – беззаперечний хіт), працюють у кав’ярнях, розрахованих на туристів, і живуть на повну, поки молоді. Цікава особливість тутешнього світу – дорослі маги втрачають свої сили, фактично передаючи їх наступному поколінню. Тож, не дивлячись на те, що більшості героїв львівської авторки 25+, відриваються вони, як старшокласники після останнього іспиту, відтягуючи, поки це можливо, доросле життя. А Гра – ще один спосіб виплеснути молодецьку силу, і то з політичною користю.

Карколомний сюжет змушує якнайшвидше гортати сторінки. Такий темп оповіді призводить до того, що багацько цікавого лишається поза фокусом і авторської, і читацької уваги. Мінливому світу «Варти у Грі» трохи не вистачає конкретності і солідності: ми дуже мало дізнаємося про героїв, окрім кількох центральних, про облаштування світу, функціонування політичної системи, заради якої і борються всі ці молоді і прекрасні, зрештою, навіть про те, чим уже докорінно відрізняються світлі чарівники від темних. Запропонована версія: одні живляться позитивними емоціями, інші – негативними – робоча, але вже той моральний вибір, що постає перед Вартою у фіналі, доводить, що з етикою в цьому світі все має бути складніше. Зрештою, шанси дізнатися про те, чого у «Варті» не вистачило, у нас лишаються – продовження роману напрошується і, очевидно, воно таки з’явиться.

«Реальність Барґеста»: створи свій світ

«Видавництво Старого Лева»

Якщо персонажі «Варти у Грі» помітно старші за їхню підліткову аудиторію, то частина героїв «Реальності Барґеста» Аліни Штефан – навпаки молодша. Випадково знайдена у трамваї чарівна книжка викрадає «майже чотирирічну» Малу. Рятувати дівчинку мають її сестри – десятилітня Дзиґа і старша на два з половиною роки Читачка, – скотч-тер’єр Дживс і щурик Вустер та численні нові і старі знайомі сестричок. Слід приводить дівчат до лабораторії загадкового Генетика, який отримав дуже дивне замовлення – заселити новостворений світ чарівними істотами «з пробірки». А що світ вийшов барвистий, але не дуже стабільний, то дівчат і їхніх супутників чекатиме попереду багато пригод. Рятуючись від небезпек, героїні дізнаються нове про себе, усвідомлять міць сестринської любові і побачать, яких форматів і наслідків може набувати усвідомлене жертвування власними інтересами.

Як у випадку з попередньої книжкою, «Реальность Барґеста» пропонує пошукати чарівне поруч з нами. Але якщо пригоди Варти та її друзів і недругів відбуваються просто на львівських вулицях (так-так, іноді ще й у лісах), то хоробрим сестрам, створеним Аліною Штефан, все ж таки треба пройти через магічний портал до іншого світу. Світ цей – втілення всіх мрій книголюбів та шанувальників кіно. Розмаїття алюзій, взагалі, є однією з головних принад цього тексту, поряд із пригодницьким сюжетом та привабливими і близькими юній аудиторії героїнями. Але фантастична насиченість фактами, відсилками та подіями робить текст настільки щільним, що іноді він нагадує то стиснуту пружину, то камінь, із якого хоробрий кравчик витиснув усю воду.

Кількість героїв та калейдоскопічна зміна подій змушують шкодувати через те, що у книжці лише 160 сторінок, і деяким підсюжетам лишається малувато повітря. З іншого боку – ситуацію могли би виправити ілюстрації, яких тут страшенно бракує, адже сестри спостерігають за пригодами одна одної то через малюнки у чарівній книжці, то через монітори загадкових Реставраторів світів. Крім того, ілюстрації дали би цю дорогоцінну можливість перепочити хвилинку і знову зануритися в неймовірне.

«Гессі»: хиткий кордон між реальностями

Видавництво «Віват»

Ще один роман Наталії Матолінець також може розповісти багато цікавого про стосунки сиблінгів. Його головна героїня – тиха мрійниця Гестія Амалія – не завжди знаходить спільну мову зі своєю близючкою – жвавою красунею Генрікою – і неймовірно сумує за нещодавно померлим старшим братом Аїденом. Гессі не може повірити, що брат насправді їх покинув, а тим часом складається враження, що з усієї сім’ї лише вона справді пам’ятає його живим. Розрадити смуток дівчини, що живе в чарівному світі нескінченної Прекрасної епохи (шовкові сукні, порцеляна, позолота, пишні бали, продовжіть логічний ланцюжок) допомагають нові знайомства, а також подарована загадковим незнайомцем фотокамера і не менш загадкова книжечка, що оповідає про пригоди такого собі Аїдена у потойбічній Академії для молодих інкарнацій давніх богів.

З усіх книжок, про які йдеться, «Гессі» найменше відповідає визначенню «пригодницька», і в цілому – є найменш сюжетно орієнтованою. Цей текст, здається, існує заради атмосфери і героїні. Атмосфера – це вже згаданий солодко-прекрасний світ Бель-Епок, до якого незграбна й залюблена у книжки героїня не дуже добре вписується. І світ, і героїню авторка описує дуже детально й дуже неквапно, і до цього треба готуватися. «Гессі» – книжка для читання довгими осінніми/зимовими/якими завгодно вечорами, але читатися вона може повільно, і дія розгортається так само. Протягом 400 сторінок читачі встигнуть дізнатися багато нового про моду тих часів, зануритися у хитросплетення підліткових романів, дізнатися більше про характер героїні, а також встигнути переосмислити (разом із нею) деякі його особливості. А ще – зрозуміти, наскільки тонкою є межа між реальностями, якщо навчитися її бачити.

Коли попередні книжки «стартували» у знайомій для нас реальності, то дія «Гессі» відбувається в цілком оригінальному світі – і навіть двох. І тут уже від читачів залежить, що їм більше до вподоби: затишна декоративність рідного світу «Гессі», що може тріснути від будь-якого різкого поруху, чи сутінково-загадкова дійсність світу Академії, де молоді боги вчаться розуміти кордони між можливим і дозволеним.

«Ловці думок»: безмежжя нових світів


Видавництво «Віват»

Два нові світи? Та це ж небагато, он у «Ловці думок» тих світів більше, та й тамтешні краї настільки автономні, що кожен із них може правити за окремий маленький світ. Роман, що його написала Любов Відута, – це вже типове героїчне фентезі, що з місця в кар’єр починає будувати навколо читачів геть незнайому реальність. Не дуже знайома вона й для головного героя. Ештон втратив пам’ять (класика невмируща), але не талант ловця думок, здатного бачити людські емоційні «випари» та вловлювати їх спеціальними устроями. Проте заробляти таким чином собі на життя хлопцеві майже нема коли: йому ще треба оборонити успадкований від друга будинок від «рейдерів», дізнатися таємницю битв між вогнекрилами, згуртувати «світлих» (знову класика) ловців думок і якось зарадити катастрофі, котра може статися, якщо Правитель визнає цей край безперспективним і відмовиться захищати від небезпек, що чатують між світами. А ще хлопчина мусить дізнатися про своє минуле, звісно.

«Ловці думок» є доволі нечастим пагоном на нашому дереві – це техно-фентезі, де героям допомагають не так закляття, як винаходи і ґаджети. А допомога цим героям потрібна – їм і політичні негаразди погрожують, і економічні, і, сказати б, безпосередньо фізичні, а тут ще й світоглядні готові стати в чергу. Якщо в усіх попередніх книжках головними героїнями були дівчата, то роман Любові Відути крутиться навколо хлопця та – переважно – його стосунків із самим собою та з друзями і бойовими товаришами, Щоправда, кілька бойових товаришів все ж таки товаришки, але суттєву роль у сюжеті відіграє тільки одна, та й місця розгорнутися для неї було небагато. Власне, у «Ловцях думок» багато чому бракує місця – світ витискає «конкурентів».

Цей текст повниться подіями, незвичними образами, роздумами головного героя (іноді психологічні етюди є надто буквальними – проговореними прямим текстом – але від того не менш цінними), але все ж таки світ грає першу скрипку. Щоб розповісти про нього, однієї сюжетної лінії замало, тому «Ловці думок» є міксом основного сюжету, кількох гілок флешбеків, вставних новел, розділів-пояснень про деяких персонажів, але на все про все їм місця не вистачає. Сюжет різко стартує, відволікається на «А це тому, бо в минулому було отак», а потім завершується в режимі «Майже-Бог-Із-Машини». І через кожну щілину в ньому потужним фонтаном б’є несказане – те, що авторка знає про цей світ, але просто не встигає нам розповісти. Це непересічне завдання – побудувати з нуля настільки об’ємну реальність: дев’ять країв, низка нижніх-середніх-верхніх світів, численні герої, складний політичний устрій, казкові технології, своя міфологія та етика – «замаскувавши» її пригодами. Пригоди зрештою не те, щоби перемагають, але доходять до логічної крапки. А світ… А про світ хочеться дізнатися більше. Будемо сподіватися, що «Ловці думок» не стануть першою та останньої книжкою – бо наразі надто багато з анонсованого між рядками лишилося за межами оповідного «кадру».

Фентезійні романи дозволяють гранично розширити кордони звичайного і пропонують подивитися на світ іншими очима. У кожному з цих творів герої занурюються у світи, які трішки чи кардинально відрізняються від нашого. Але самі герої залишаються (майже) підлітками – зі знайомими проблемами, мріями та планами на майбутнє. А проте можливостей перед ними відкривається все ж таки більше. І кожен новий світ додає щось нове до цього яскравого розмаїття.