Поява книжки Наталі Трохим «Львівські віршики» видається мені чи не найцікавішою подією, що сталася в нашій дитячій літературі за останній час. Почнімо з того, що ця поетична збірка відразу ж привертає увагу своєю «неправильністю»: ілюстрації в ній не ядучо-яскраві, а приглушено-пастельні, літери стрибають по сторінках, як скажені кенгуру, і чи не кожну букву малому читачеві доведеться «розгадувати».

Місто – хворе: у нього – жовтуха.
Вже давно – може, місяць чи два.
Жоден лікар його не слухав,
Жодних ліків йому не давав.
І воно умостилося в осені…

Що вже казати про тітоньку, яка простує під ручку з огрядним добродієм серед чудернацьких, похилених у різні боки, але впізнавано-львівських кам’яниць? Адже в неї замість спідниці… газета! Так-так, і тобі одразу ж хочеться прочитати – що в тій спіднице-газеті написано? Бо напевно, ж там сховалася якась зашифрована таємна інформація! І коли ви разом зі своїми малими, роздивившись усі ті кумедні «секретики», намальовані Зоряною Базилевич, прочитаєте-розшифруєте вірш, то мимоволі станете учасниками захопливої гри, до якої вас так хитро залучили авторка віршів та художниця.

І врешті все стане зрозумілим, адже це – «Вихвалянка»:

У нашому місті
Всі стріхи – ребристі,
Всі замки – шпилясті,
Будинки – кутасті,
Тітки – вихилясті,
Дядьки – вихвалясті,
Садочки – квітчасті,
Віконця – гратчасті.
А щоб не боятись
Містянам напасті –
У міста на варті
Вор-р-рони – горласті!

«Вихвалянка» – лише перший віршик цієї неймовірної книжки, яка своєю невимушеністю, розумінням дитячої психології, умінням творити справді веселу, дотепну, «неправильну» поезію, залучає малого читача до співтворчості.

Не підробляючись під дитину, не сюсюкаючи з нею, Наталя Трохим так майстерно й невимушено зміщує акценти, що раптом розумієш, що пригода маленького (тобто зовсім новенького) трамвайчика, який загубився у великому місті, могла статися і з будь-яким хлопчиком чи дівчинкою («Трамвайчик»). Адже так лячно буває вперше опинитися серед незнайомих людей та ще й бодай на мить втратити з очей маму чи тата…

І навіть така звична подія як дощ може перетворитися на захопливу забавку, коли ти, повторюючи рядок за рядком, ніби перекочуєш у роті, пробуючи на смак, шарудливі слова-краплини, а вони ще й грайливо підстрибують, вдаряючись об землю:

Щойно дощ ущух,
Ущерть
Виповнивши пащі площ
І левів,
І Львів
Увесь у дощі… («Дощова забавка»)

А ще ти за виграшки можеш зробити хмарку – просто треба щосили дмухнути на кульбабку, і тоді полетить у світи зроблена тобою «найлегша в світі хмарка» («Як зробити хмарку?). І, може, ти розгадаєш таємницю ночі, коли так лячно серед темряви прислухатися до дивних звуків і уявляти:

…Раптом Хтось там причаївся,
Хтось страшенний причаївся –
І за ніжку тільки: – смик!
Але ти не бійся,
Не лякайся – смійся!
Уяви, що сталось так:
Дощ шепоче: кап-кап-кап,
Тихо порається мишка…

І ці знайомі кожній дитині страхи вмить відступають, трансформуються у цікаву пригоду, коли той Хтось разом із тобою полохає уявну мишу і, тихенько підкравшись, смикає її на ніжку. («Нічка»)

Мені б хотілося цитувати кожен вірш і розповідати про кожну кумедну ілюстрацію, але краще все це побачити й прочитати разом зі своїми дітьми. Бо я впевнена – для багатьох малих і великих читачів «Львівські віршики» Наталі Трохим стануть неймовірним відкриттям.