Українська книгознавча наука практично не займалася дослідженнями феномену дитячої літератури і книги. Процес теоретичного осмислення, що його розпочали наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття (І. Франко, Б. Грінченко, К. Малицька, С. Русова, С. Сірополко та інші), у 1930-х роках було ґвалтовно перервано, і серйозний науковий аналіз на довший час фактично підмінила політика та ідеологічно наснажена дидактика. Факти української дитячої літератури неоднаково регулярно, наполегливо і, найважливіше, глибоко розглядали переважно у двох площинах – психолого-педагогічній та літературознавчій.
Цього року побачила світ монографія Емілії Огар «Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби)», присвячена унікальному літературно-видавничому феномену, потужному інструментові виховання та соціалізації юної ґенерації – дитячій книзі.
«Дитиноцентричність» – критерій видавничих засад
Коли Україна здобула незалежність, перед українською дитячою книгою та цариною її наукового вивчення відкрилися нові можливості. Зрозуміло, що для усвідомлення своєї нової сутності, для самоідентифікації в нових соціально-економічних й культурних обставинах «перехідної доби», як точно означила цей період авторка монографії, зрештою, для накопичення достатнього корпусу літературно-видавничих фактів був потрібен час. Разом зі своїм об’єктом «визрівало» його дослідження, що й оформилося у ґрунтовну наукову працю, в якій, спираючись на значну джерельну базу, висвітлено основні кількісні та якісні тенденції у формуванні репертуару української дитячої книги в 1991–2009 роках, системно проаналізовано функціонально-комунікативну природу цього складного літературно-видавничого явища. Невипадково дитячу книгу її досвідчені дослідники зіставляють із «важко прохідними (заплутаними) джунглями».
Завдяки обраній соціокомунікативній стратегії аналізу дитяча книга вперше в українському науковому дискурсі постає як духовна і водночас уречевлена субстанція, як об’єкт ринку і як чинник творення нової субкультури дитинства. Уведенням дитячої книги в проблематику сучасної науки про книгу, послідовним і наполегливим утвердженням її в статусі гідного постійної наукової уваги об’єкта Е. Огар, з одного боку, розбудовує мало розроблену (щодо окресленого об’єкта) наукову дискурсивну практику, а з другого – розширює відповідно до новітніх тенденцій розвитку дитячих студій у світовій науці фокус бачення проблематики дитячої книги до міждисциплінарного.
«Побачила світ монографія Емілії Огар «Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби)», присвячена унікальному літературно-видавничому феномену, потужному інструментові виховання та соціалізації юної ґенерації – дитячій книзі».
Безперечна новизна наукової праці Е. Огар полягає в теоретичному обґрунтуванні тези про «дитиноцентричну» природу дитячого видання: «артефактом дитячої субкультури твір робить його видавнича форма». «Дитиноцентричність» є головним видавничим критерієм, наголошує авторка, у креативно-адаптаційних, типографічних, художньо-графічних, поліграфічних, маркетингово-промоційних процесах. Ґрунтовно описуючи можливі конфігурації дитячої книги як комунікативного акту, Огар доводить, що твір із нечіткою адресністю або двоадресатний твір, пройшовши через редакційно-видавничі процедури, набуває чітких типологічних ознак, вписується у відповідну нішу.
Важливим результатом глибокого різноаспектного аналізу досліджуваного явища стали термінотворчі й терміноупорядкувальні пропозиції дослідниці – особливо слушні в умовах нестабільності й неунормованості відповідної терміносистеми. У підрозділі, присвяченому цьому аспектові дослідження, з’ясовано й уточнено семантику і терміноформу майже двадцяти ключових термінів, установлено чіткі межі у використанні дублетних форм – дитяча література, дитяча книга, книжка, видання, для дітей, медіа тощо.
Природа дитячої книги та її комунікативна ефективність
У першому розділі монографії авторка окреслює межі українського дискурсу, який формувався довкола дитячої книги впродовж усього ХХ століття – на початку ХХІ століття, аналізує його тональність, специфіку розвитку в різні історичні періоди, характеризує основні комунікативні та семантичні аспекти. Детальний аналіз української історії науково-суспільних рефлексій на дитячу книгу як літературно-видавничий феномен дав авторці можливість виявити генеральний напрям розвитку наукової парадигми – від вузької дидактики до широкого культурологічного розуміння об’єкта.
У другому розділі монографії дослідниця послідовно розкриває складність морфології дитячої книги, яка втілюється і в її комунікативній інваріантності, і в знаково-структурній природі, адже дитяче видання уособлює специфічний приклад повідомлення, в якому словесне нерозривно пов’язано з образотворчим. У такому системному баченні природи дитячої книги – запорука ефективності всіх процесів, пов’язаних із її творенням, редакторською працею, поліграфічним втіленням, просуванням серед різних груп адресатів. Цінною в аналізі дитячої книги здається й запропонована культурологічна перспектива, що дає можливість сприймати книгу як витвір матеріальної, технічної та духовної культури. Новаторським є підхід, згідно з яким в одну взаємозалежну систему пов’язано ключові поняття комунікативної ефективності й культури дитячої книги, вироблено комплексний критерій квалілогічної її оцінки під час праці над нею та виданням.
Типологізаційні операції як упорядкування множинності наявних об’єктів та прогнозування появи нових
Третій розділ монографії присвячено теоретичним і практичним аспектам проблеми типологізації творів і видань дитячої літератури. Мету відповідних типологізаційних операцій Е. Огар убачає не лише в тому, щоб упорядкувати досліджувану множинність об’єктів у систему – типологію (систематизовану класифікацію за типовими ідеалізованими ознаками), а й щоб відобразити, пояснити структуру системи, виявити закономірності її розвитку, прогнозуючи існування та появу ще невідомих об’єктів. Будуючи типологічну модель сучасної дитячої книги, авторка спирається на історичний досвід і, головною мірою, на сучасні теоретичні напрацювання у ділянці типологізації дитячої книги переважно зарубіжних науковців, близьких до нас книгознавчими традиціями та зорієнтованих на найближчий до нас – і в ретроспективній, і в синхронній площині – літературний та видавничий досвід. Важливо, що наявні теоретичні проекції дослідниця коригує, враховуючи український – реальний – видавничий досвід.
Стабільність, кількість, якість…
Структура репертуару української дитячої книги перехідної доби вповні постає у четвертому розділі монографії. Базуючись на кількісній та якісній оцінці сформованого впродовж 1991–2009 років масиву дитячих видань, зафіксованого у національній бібліографії, Е. Огар виокремлює провідні тенденції розвитку дитячої книги цього періоду, унаочнює найвиразніші явища за допомогою табличного і діаграмного матеріалу. Проаналізувавши новітню історію формування інфраструктури дитячого книговидання в Україні, авторка оцінює діяльність тих видавництв, які протягом зазначених років засвідчили стабільну позицію на ринку дитячої літератури. Вона характеризує імідж основних суб’єктів формування репертуару дитячої книги минулого двадцятиліття, наголошуючи, що, на жаль, в українських реаліях кількість не завжди йде в парі із якістю. Відтворивши загальну картину, Огар зосереджується на послідовній оцінці найвиразніших видавничих стратегій і літературно-видавничих явищ: вона аналізує причини частого видання і перевидання казок, перевидання класики художньої літератури, фольклору, класичних перекладів; розглядає видавничий потенціал книжок-іграшок, практично-розвивальних видань, серіального принципу організації продукованої продукції тощо. Особливу увагу приділяє «поверненню» творів релігійного характеру, а також творів із виразним релігійно-духовним підтекстом. Описуючи стан сучасної дитячої періодики, авторка ставить собі за мету не лише показати його типо-видову й контентну структуру (саме цим сьогодні здебільшого обмежуються дослідники дитячих пресодруків), але й оцінює якість сучасного дитячого часопису крізь призму його функціональності, а ще – як альтернативний видавничий продукт, адресований дитячій аудиторії.
Щоб «мишка» не схрумкала книжку…
Активізація наукового дискурсу довкола «дитячої книги» набуває особливої актуальності в контексті дедалі «прохолоднішого» ставлення суспільства до книги і читання як форми пізнавально-інтелектуальної діяльності й посилення конкуренції з боку аудіовізуальних та, ширше, цифрових комунікацій. Щоб сучасна дитина усвідомила, яким багатством є книжкова культура, яку поживу для розуму і насолоду для душі вона несе, книга повинна поставати перед нею сучасною в усіх сенсах. Про це і про те, чому перед суспільством постав вибір між «книжкою» та «мишкою», чому сучасні діти попереду дорослих в опануванні «нет-простору», а особливо чи є у книги, зокрема дитячої, шанс вижити, ідеться в післямові з провокативною назвою «“Книжка” чи “мишка”: реалії цифрової доби». Фінал звучить оптимістично: «Нові цивілізаційні виклики потребують уважного вивчення, зокрема для того, щоб виробляти ефективні стратегії в літературній та книготворчій діяльності, адресованій дітям, шукати можливості співіснування у дитячій субкультурі традиційного видавничого і новітнього цифрового продукту».
