Ви не повірите, яка історія може закрутитися, розпочавшись із… простого салату. Як-от у книзі Володимира Нікітенка «Ліга Останньої Соломини». Зазвичай все так і починається, з якоїсь дрібниці (що може стати тією останньою соломиною, як у прислів’ї про верблюда), і ефектом метелика призводить до наслідків, про які було неможливо і подумати. А якщо ти ще і підліток, то тут взагалі без варіантів: ти вже у вирі драйвової неймовірної пригоди. Це буде перша лінія, за якою читачі слідкуватимуть у цій історії, вона розпочинається у Стокгольмі із головним героєм Роном. Загалом сюжетних ліній дві, і вони йдуть паралельно, розкриваючи розділ за розділом карколомну непередбачуваність сюжету. Події другої лінії розгортаються у с. Озерне Херсонської області.
Є тут яскраві герої, і кожен на своєму місці, тож познайомимося! У с. Озерне ми з цікавістю спостерігаємо за життям і пригодами таких героїв: Мигалич – старий, про якого в селі ходять легенди. Він погано чує, має дивовижні вуса, які називає «Музей», та часто бесідує зі своїм будинком як із живим співрозмовником. Ден – хлопчак, який вже спромігся написати бізнес-план Товариства «Неробства Нудоти», і то так детально і продумано, що ним (планом) читачі легко скористаються і собі. Непогана така штука. Дзюдік – друг Дена, який займався дзюдо, тут все логічно. Мала Жека-«Аріель» – дівчинка, яка дає перцю і старшим хлопчакам, не відстає, а то й перевершує своїх дружбанів, наприклад, у жартах або у стрибках із тарзанки.
У Стокгольмі ми занурюємося у шалений потік дивних подій із Роном, але чи це його справжнє ім’я ви дізнаєтеся під час читання. Також тут є юнак Ерік. А образ і роль такого собі Готфріда буде розкриватися поступово, і ви самі зрозумієте в процесі, що й до чого, але ще з початку знайомства відчуєте: «щось тут не те…».
Загалом слідкувати за двома сюжетними лініями паралельно не складно, хоча важливо зосередитися, щоби бути «в темі». І там, і там події відбувається цікаві, постійно є рух сюжету, автор привідкриває певні наміри героїв, веде їх тими лініями самоусвідомлення, якими запланував, і, зрештою, приводить всіх нас до певного логічного фіналу історії. Як на мене, фінал важко передбачити, тому цікаво буде до самого завершення книги.
«Людина постійно заходить у хмарину слів і букв, своїх чи чужих, в цілі слова або уламкові, але так чи інакше — вони встромлюються в людину, прилипають, мов пил, бруд або поліетиленовий пакет на вітру, і безкінечно травмують, травмують, травмують… Просто травми ці — невидимі. І зауваж, ця хмара може бути як позитивною, так і усілякі там…»
Автор використовує цікаві прийомчики налагодження зв’язку зі своїми читачами, як-от «змовницька розмова з ними» про те, що у книзі не може НЕ бути описів, бо він не може йти проти літераторів)) І таке інше.
Мені сподобалося, що сюжет динамічний, що були згадки класичних творів, як-от книга «Іліада» Гомера чи фільм «Хоробре серце». Сподобалося, як автор робить вкраплення цікавих фактів і геніальних ідей, як-от коли розповідає про вуса і підкидає дуже цікавий факт, який ви от точно не чули ще (про це ви прочитаєте буквально на початку книжки і справді здивуєтеся), або якою силою він наділяє звичайний прохолодний компот. І доречно було, що у книзі звучало слово «совість», а також були присутні слова «сексисти», «аб’юзери» «газлайтери», «секстант». Якщо хтось їх ще не чув, то принаймні зацікавиться і дізнається щось нове.
Не дуже сподобалося засилля лайливих слів на кшталт прибацаний, типу, пофіг, хрін знає, сцикло, хрін вам, дебіл, курва, курка (як образа) тощо. Як на мене, «ту мач» навіть як для розмови підлітків між собою. Власне, якщо обирати цільовою аудиторією сучасних підлітків, то їм був би зрозумілішим інший вайб сленгу.
Щодо ілюстративного оформлення, тут воно нестандартне: малюнки у тексті яскраві, мають вигляд мультиків, як картинки з коміксу, і їх багато. Ілюстрацій достатньо, щоб супроводити і розкрити й образи героїв, і їхні відчуття, і подорожі та пригоди.
Та найголовніше, що у книзі є дуже багато «зернин», які автор засіяв поміж рядків, щоб ті, хто будуть читати його книжку, зрозуміли і «виростили» свою власну мудрість життя:
щоб розібралися, як діють моторчики «мені треба» і «мені пофіг»;
щоб зрозуміли, як відчути, до якого часу просити пробачення, і чим є «прості звичайні слова» у нашому житті й чому їх можна порівняти із кулями;
щоб усвідомили, де межа вашої дратівливості та як довго ти можеш бути у стані компромісу зі своєю совістю;
щоб вирішили, що краще – вдавати із себе когось чи бути справжнім, і як це пов’язано із цінністю грошей;
щоб задумалися над тим, що варте нашої уваги, що – ні, що правда, а що – фейк;
щоб прагнули вчасно відновлюватися ментально і не чекали своєї «останньої соломини»;
і щоб зробили правильний вибір: як Чорне море не стане ніколи Середземним (і воно не прагне цього, є самодоостатнім), так і ти маєш бути самим / самою собою.
Книжка Володимира Нікітенка підіймає важливі питання, дивує драйвом сюжету, а післясмак прочитаного змушує ще трішки «поваритися» у цій історії і поставити для себе всі крапки над «і» – «А як було б мені на місці того чи іншого героя?»
Якщо для вас, як і для мене, слова java, python, PHP не дають чіткого уявлення про їхні значення, або ж здається, що ці слова з далекого недосяжного світу «якихось там високих технологій», тоді і мені, й вам, просто необхідно прочитати цю книжку! Ну, власне, я вже це зробила. Тепер і вам про це розповім.
Книга Петра Яценка«Творче програмування… вигадуємо історії, вивчаємо алгоритми» ґрунтується на онлайн-курсі автора («Програмуємо страшні історії»). Розділи всі чітко структуровані, невеликі за розміром, підкріплені наочними прикладами та гарно проілюстровані. Отак, сторінка за сторінкою, автор прагне навчити читачів мислити алгоритмами, знаходити закономірності у навколишньому світі та загалом логічно мислити. Пан Петро розповість, що таке цикли, об’єкт, змінні, константи, умови, функції. І головні герої, за допомогою яких діти краще зрозуміють суть цих понять, це звірі, герої відомих казок та книг сучасних українських авторів та ін. Відтак книжка пояснює терміни, які ви вже могли чути раніше, зрозумілою мовою для дітей (і, звісно, ж, для нас, дорослих).
Дуже важливо говорити про складне і з дітьми також. Ще у віці початкової школи діти можуть зрозуміти основи принципів програмування, це справді реально. Просто треба знайти потрібні слова, приклади, і зуміти написати так, як це зробив Петро Яценко. Чи будуть ваші діти працювати крутими програмувальниками, чи оберуть іншу професію, але після опрацювання книги «Цікаве програмування…» юні читачі зрозуміють, як помічати закономірності навколо себе та будуть вчитися мислити логічно. А це точно не зашкодить жодній дитині.
«…не варто боятися хибних відповідей: вони – лише шлях до кращого засвоєння матеріалу.»
А ще тут дуже багато яскравих ілюстрацій Лєни Барді, які влучно розкривають суть основних понять, про які говорить автор. Кольорова гама приємна для очей. І читати текст приємно і зручно. Навіть назви розділів у книзі сформовано з почуттям гумору, захопливо й креативно, щоб зацікавити діток.
Наприкінці кожного тематичного підрозділу є відповідний «Творчий виклик», що стимулює творчі здібності читачів. А в кінці книги пан Петро пропонує написати «дипломну історію». Так це і працює: спочатку він проводить читачів через свої кумедні, круті, цікаві історії, а далі ви зможете написати і свою власну історію.
Шостий, останній розділ містить «Тести без стресу» для самоперевірки знань, отриманих після прочитання цієї книжки. Відповіді на запитання є також у книзі, але дуже раджу спочатку пройти тест, а потім їх прочитати 😉
Отак, легко і цікаво читачі незалежно від віку опановують крок за кроком щось складне, потрібне, креативне, розвиваються і формують собі базу майбутніх дослідників та винахідників.
Окремо хочу подякувати Національному центру «Мала академія наук України», яка видала цю книжку, і за видання, і за те, що МАН постійно запрошує прогресивну молодь до науки різними шляхами, створює інтелектуальні простори для дітей та дбає про їхній розвиток, освіту, мотивацію, власну самість зокрема і через усвідомлене читання та через розумні книжки, як-от «Творче програмування…» Петра Яценка.
Дуже раджу прочитати цю книжку разом із дітьми і разом із ними написати свою «дипломну» роботу. Вчителям також ця книжка може бути корисною, зокрема для використання її під час уроків. Вдома чи у навчальному закладі, у вас є крута книжка-помічник, щоб допомогти дітям креативно розвиватися в програмуванні, навчитися мислити цілями, як свого часу мислили Стів Джобс, Нікола Тесла, Річард Бренсон. Можливо, саме з «Творчого програмування…» розпочнеться шлях успіху вашої дитини.
Не секрет, що діти часто сприймають слова дорослих як «повчання», і не чують їх так, як хотіли б ми. То як же достукатися до малечі, як розказати їм про світ, у якому вони щодня дорослішають, як поділитися власним досвідом і закласти справжні життєві цінності? На ці запитання повномірно відповідають книги для дітей, в яких автори й авторки вигадують цікаві сюжети і світи, сповнені дивовижних пригод, і знаходять влучні слова, щоб діти почули і зрозуміли складні життєві істини без жодних зусиль.
Дорослі знають: у дітей постійно відбувається якась «вікова криза». Крім того, межі таких криз не чіткі, і у кожної дитини все проходить по-різному. Але тим часом діти щодня живуть своє життя. А ми, — батьки, вчителі та інші дорослі, дотичні до плекання дитячих серденьок, — робимо все для їхнього щасливого зростання. І цьому дуже сприяють дитячі книги. Тож радо поділюся: одним з моїх нещодавніх відкриттів у світі дитліту стали «Пригоди дракона Вогника»Вадима Гріна. Це перша з трьох історій пригод дракончика, який мріє стати вченим, багато читає і вже створив кілька винаходів, які успішно працюють.
Як на мене, Вогник — це дуже гарний приклад головного героя для дітей. Він «живий» у всіх сенсах цього слова: дракончик вередує під час сніданку, не з першого разу чує мамині слова, як і всі діти, він сумнівається, радіє, боїться, слухає свою інтуїцію, робить імпульсивні вчинки, вірить у свою мрію, і дуже-дуже любить свою родину. Дракончик Вогник вже з перших сторінок стає другом для читачів. Відтак, діти разом із Вогником проживають захопливу історію, поринають у детективну пригоду у світі драконів.
Червоні або вогняні драконці, яким є і Вогник, живуть у Дракогорі. Це зовсім інший просторовий і часовий вимір, фантастичний і незвичайний світ для читача-людини. Поруч є сусіди — гноми, дуже продуктивний і талановитий, зокрема у будівництві, народ. Вони живуть біля Джерела. Також у цьому світі існують і блакитні дракони, які мешкають у водяному просторі. Співіснування різних видів істот, різних поколінь, різних характерів може бути складним, й іноді важко розібратися у справжніх життєвих цінностях, а надто дитині. Та чи настільки вже і різні наші світи?
У житті драконів, як і у нашому світі, юні дракончики мають ходити до школи, вони також запізнюються на уроки, тут існують традиції, як-от давній обряд встановлювати символ місяця в найкоротшу ніч з усіма супутніми атрибутами загального величного святкування, а ще тут Місячний дух приносить подарунки… Щось нагадує?) Також у цьому світі ще є чесні і добрі дракони, а є і негідники. І от виявляється, що дракончикам бракує досвіду, щоб розпізнати недоброго дракона. Вогнику теж довелося зустрітися із негідним паном Буревієм та отримати власний досвід.
У Вогника чудова і сповнена любові родина. Тут, як і в наших сім’ях, мама намагається нагодувати сина корисною їжею, екологічно намагається пояснювати свої дії сину, і він, як і людські діти, теж не дуже хоче бути аж таким слухняним. Тато намагається витримати баланс між батьківською опікою сина і наданням йому простору для самостійних рішень. Вогник дуже тепло ставиться до мами і тата, у їхніх стосунках присутні обійми і поцілунки при прощанні. Це дуже мило, і дуже важливо для гармонійного зростання дитини.
«Невдаха — це той, хто навіть не намагається спробувати виграти через страх програти…»
У Вогника є друзі — Данко, Мія — вони кожен мають свої емоції та відчуття, вони сваряться і миряться, коли хтось, хто відчуває провину, може перепросити (і образа розтане від магії щирого вибачення). Так і має бути у щирій, неідеальній і справжній дружбі.
Сюжет захопливо веде дітей вперед, тому історія читається легко. А автор тим часом робить влучні вкраплення тих настановчих основ, які хотів закласти у дитячу свідомість, та екологічно пояснює почуття, відчуття, емоції героїв. Думаю, тут автору став у нагоді зокрема його батьківський досвід. Правила існують й у вигаданому світі драконів, тут є алгоритми поведінки у акваматоні, правила безпеки, перестороги й нагадування від старших тощо. Тут герої переживають різні емоції страху (страх під час полювання, страх, коли ти загубився, страх програшу, страх не показати свою слабкість), вчаться налагоджувати зв’язок одне з одним, справлятися із дискомфортом у спілкуванні, намагаються розібратися, як влитися у колектив, що їм допоможе у професійному зростанні. Також автор розповідає, як діяти, коли ти загубився, що робити, коли хочеться «скласти крила», чи коли тебе підставили, зрадили. І точно тут є пропрацьованою тема здійснення безстрашних вчинків, внутрішніх перемог, правильних життєвих орієнтирів.
Ця історія написана гарною українською мовою, зрозумілою дітям. Автор дуже дбайливо і повною мірою підійшов до створення автентичного світу. Тут все «одраконене»: назва країни (Дракогора), нація (драконці), дитячі ігри («Відгадай дракона»), газета («Драконячий вісник»), імена (Буревій, Вогник та ін.). І тут все магічне: Лавандове плоскогір’я, Затока Надій, Місячний дух, бібліотека Храму Знань, назви винайдених приладів (акваматони, окулуси з флюоритами, далекогляд, кігтьориї, драяк). Потішили «лайливі» власне драконські слова, які вигадав автор, як-от: «Драконячі тельбухи!», «Вогонь незгасимий!», «Води мені в пащу!», «Сила вулкану!». Вони дуже кумедні і надають чудового колориту мові героїв. Між іншим, автор просто і зрозуміло пояснює слова, складні для дитячого розуміння, як-от «сарказм». А ще, автор розповідає детальніше про те, як влаштовано драконів (коли дракон нервує або сильно наляканий, його вогонь рветься назовні).
Описи природи у книзі дуже гарні і затишні, іноді просто казкові: уявіть-но собі красивий підводний пейзаж, який постає з туману, це ж просто магія! Оксана Бабич, талановита художниця, прожила цю історію разом з її героями і змалювала для нас неймовірний і чарівливий світ Дракогори. Завдяки гарним і самобутнім ілюстраціям у читачів є можливість зануритися і повністю відчути магію світу драконів.
Що ж, вигадану країну, створену автором, дуже легко полюбити: тут можна отримати від гномів винагородою 20 діжок найсвіжішого лимонаду, натхненні книги та медальйони-перепустки, місцеві краєвиди заворожують, а захопливі пригоди героїв надають лету мріям читачів книги. Дракончик Вогник прагне перетнути Вічну воду, стати справжнім вченим, і радо проведе і вас цією неймовірною стежиною у наступних частинах історії. Тож гайда до пригод!
Чомусь говорити про історію України з дітьми багатьом дорослим (батькам, ба навіть часто вчителям історії) досить складно. Причини у всіх різні, часто бракує потрібних знань чи влучних для пояснення дитині слів. Але знати свою історію потрібно. І маленькі громадяни України цікавляться, ставлять запитання, провокують, розпитують, прагнуть дізнатися. Як відповісти дітям зрозуміло та відповідно до їхнього віку?
Тут є одна дієва порада: читати якісну дитячу літературу з історії України, про видатних особистостей, про видатні події тощо. Є гарні приклади влучних книг, як-от «Історії про життя 50 українців та українок» (Ганна Булгакова, Аліна Курилович, видавництво «Ранок»), «Історії про життя ЩЕ 50 українців та українок» (Анастасія Савченко, видавництво «Ранок), «Жінки, як прославили Україну» (Ірина Баришевська, видавництво АССА), «Видатні українки» (Марія Франкова, видавництво «Основа»), «Ми з України. Історії про людей, якими захоплюється світ» (Уляна Скицька, «Видавництво Старого Лева»). Ці захопливі історії розповідають дітям про видатних людей нашої України.
Та дечим зовсім новим для мене стало видання «Тато мій Петлюра»Наталії Савчук (Марченко), яка започаткувала серію «Родина — Україна» видавництва «Богдан». По-перше, книга зосереджена на одній вагомій постаті історії України: Симоні Петлюрі. По-друге, сама задумка книги дуже цікава й оригінальна, тому її можна читати не лише дітям, а й дорослим. По-третє, стиль написання письменниці дуже зрозуміло, захопливо та якось так, знаєте, чуттєво і правдиво розповідає нам історію життя великої для нашої країни людини. Цей ефект «приємної простої щирої розмови про головне» досягається, зокрема, і за допомогою рішення, яке пані Наталя обрала, щоб втілити свій задум — запропонувала нам подивитися на Симона Петлюру очима його доньки. Це сміливий художній хід, і, як на мене, він має багато переваг для сприйняття видатного українця читачами книги. За допомогою листування Лесі і її тата ми відкриваємо для себе Симона Петлюру, зокрема, сповненого любові, щирого і уважного батька. Відтак, він і його вчинки стають ближчими у сприйнятті тими, хто читає цю книжку.
Чому авторка обрала для висвітлення саме цю непросту історичну постать? Можливо, тому, що всі про чули про Симона Петлюру, але мало хто цікавився детальніше його життям та діяльністю. Вороги бояться Петлюру, українці співають про нього пісні. Багато років Симона Петлюру звинувачували у злочинах, які він не вчиняв. Радянська влада постійно намагалася розповідати «правдиві» історії, перекручуючи факти. Пані Наталя як кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту біографічних досліджень НБУВ і фахівчиня із дитячої книжки та читання як ніхто усвідомлювала необхідність розповісти дітей правду про Симона Петлюру. За підтримки наукової консультантки — докторки історичних наук Таїсії Ківшар — авторка мала можливість спиратися у розповіді про Петлюру на перевірену та достовірну інформацію. І написала історію — основу для пізнання дітьми визначної постаті історії України та нашої держави.
«Як же чудово мати свою вільну сильну державу! Щоб там був твій щасливий дім, де можуть жити усі, кого ти любиш, і всі твої котики і песики! І щоб подорожувати світом із цікавості, а не тому, що мусиш шукати прихистку.»
«Тато мій Петлюра» —це 7 оповідей-ракурсів, які розкриває авторка, пишучи про відомого діяча. Саме ці напрями його діяльності можуть бути цікавими дітям: любов до мистецтва, дружба, родинні стосунки, особистісний розвиток, цілеспрямованість, віра в Україну.
Мова книжки проста, зрозуміла юним читачам та читачкам. Але що мені дуже сподобалося як мовознавиці і як мамі, що авторка пише гарною українською мовою — простою, але не зовсім «дитячою». Ця мова збагачує лексичний запас дітей, але водночас і є їм близькою по духу за допомогою жартів, сленгових слів тощо, пропорційність вживання яких дуже влучно витримана, і тому розповідь про важливе та часом нелегке у сприйнятті читається досить легко. Пані Наталя розповідає про улюблені уроки Симона Петлюри, це теж зближує дітей із видатним українцем у часи його шкільного життя.
Так, між розповідями про щось знайоме, звичайне, як-от улюблені уроки чи розповіді про дружину, маму Лесі, між чуттєвим листуванням родини Петлюри та малюнками донечки батькам, авторка зуміла вкрапити у розповідь книжки важливі, складні і важкі теми для усвідомлення дітей, як-от заборона жінкам навчатися у ВУЗах, цькування української мови, «зселянення» та знецінення україномовних науковців, митців, освічених громадян України, а ще познайомила з «дорослими» словами, як-от «циркуляр», «підпільна друкарня», «політична партія», «драматургія», «українська республіканська капела», «український стрій», «директорія» тощо.
Історія читається, як захоплива повість. Ілюстрації талановитої Альбіни Колесніченко влучно супроводжують текст. Кольорова гама підібрана гарно, продумано. Добре, що у книжці використали оригінальні світлини Симона на членів родини Петлюри (і навіть їхній будинок!), а не просто їх намалювали, це показує постаті справжніми.
Ще мені дуже сподобався творчий хід авторки — наявність у книзі Бібліотекарки пані Клю та її маленьких помічників: архівного хробачка Арха, комп’ютерної мишки Доки та невгамовного духа бібліотеки Буки. Кожен з цих героїв цієї книжки має свою історію імені, певні обов’язки та неповторний ілюстративний шарм. Кожен із помічників додає у розповідь пані Наталі свою родзинку, і читати книжку дуже захопливо!
Форзаци книжки також інформативні: на початку книги пані Наталя проводить нас пам’ятними місцями Симона Петлюри в Україні, а наприкінці —дарує подорож життєписом цього видатного українця на тлі історії України. Все чітко, влучно ілюстративно й зрозуміло і дорослим, і дітям.
Загалом Симон Петлюра постає у книзі як сповнений любові батько, як освічена людина, яка дбала про всебічний розвиток і своєї родини, як патріот своєї країни, як хоробрий і справедливий воїн, як мудрий державник, як жива людина, неідеальна, проте видатна своїми державотворчими вчинками.
Я рекомендую цю книжку для прочитання у сімейному колі, для самостійного читання дітьми та для роботи з книгою на шкільних заняттях. Прочитавши цю історію, я пропоную батькам та педагогам обговорити з дітьми прочитане, поцікавитися їхніми думками з приводу різних фактів, почуттів, вчинків головних героїв. Також можна поцікавитися, як би діти вчинили в різних ситуаціях, описаних у книжці. Листування Лесі і тата я радила б читати вголос. І окремо розглянути лінію життєпису та мапу України з пам’ятними місцями життя Симона Петлюри. Книжка також може стати у нагоді тим, хто готує про Симона Петлюру уроки чи заняття з історії, створює історичні вікторини, квести чи квізи.
Книжка «Тато мій Петлюра» важлива для сучасних українців і українок, і для наших дітей. Це дуже добре, що є люди, які можуть написати про людей, які творили історію України. Ми маємо повертати історичну справедливість іменам, які за радянських часів намагалися стерти з нашої національної пам’яті. І велика шана письменникам та письменницям, які допомагають у цьому нелегкому і кропіткому процесі.
Діти дуже люблять тварин. І ми, дорослі, маємо навчити їх любити тварин відповідально: не так, як зручно нам, а так, як краще для самих тварин. Влучними помічниками стають у такому разі якісні книжки, які розповідають правду про тварин, що мешкають у неволі. Видання, про яке ви сьогодні дізнаєтеся, подає інформацію дуже оригінальним способом, що зацікавить до активного слухання та співчуття тваринам кожну дитину.
Видавництво «Ранок» вже багато років друкує окремі видання і серії книг із природоохоронної тематики: про тварин, про їхній захист, про те, як дбати про домашніх улюбленців тощо. Зокрема, діти дуже люблять серію «Пан Вовк», «Пан Їжак» та «Пан Дельфін». Ці книжки мають не лише розважальне чи пізнавальне навантаження, а ще й соціальний заклик, екологічні принципи.
Хочу познайомити вас також із новинкою видавництва – «Лев у цирку не сміється (історії хвостатих у неволі, серія «Книжки про важливе»)» Ганни Булгакової. У дуже цікавому дітям (і дорослим!) форматі ви можете прочитати інтерв’ю від імені тварин про різні умови мешкання у закладах, де вони живуть у неволі.
Видання готувалося за сприяння «Українського інституту книги» і складається зі вступу, інтерв’ю тварин та післямови. Кожен розгорт книжки своє чергою представляє одну тварину, з якою спілкується журналістка. На першій сторінці тварини, яких опитують, розповідають репортерці про своє життя в неволі. А на другій — наводять кілька прикладів, у яких умовах їм природно жити насправді та щиро діляться своїми мріями. Мені дуже сподобався формат, коли у цій сторінці виділяють кілька окремих слів, які розставляють потрібні сенсові акценти. Також на другій сторінці для кожної тварини є окремо поданий факт-цікавинка саме про цю тваринку. Зізнаюся, навіть мені, дорослій, було дуже пізнавально. Загалом відповіді тварин вражають і журналістку, і всіх, хто прочитав цей книжковий репортаж.
Часом кажуть, що тваринам самим подобається те, що вони роблять на вимогу людей. Це ніколи не було так. І не буде. Це протиприродно. Повірте, жодна мавпочка не хоче фотографуватися у ваших обіймах, жоден крокодил не хоче жити із перев’язаною щелепою, жодне поні не хоче катати дітей, жоден єнот не хоче чути галас навколо себе, жодна пантера не хоче жити у тісній клітці, жодна свинка у контактному зоопарку не хоче, щоб за нею ганялися діти з метою погладити, штовхнути чи обгаласувати.
Пантера мріє відновити права на територію з два футбольних поля та вполювати на вечерю оленя. Єнот мріє бовтатися у воді річки та створити родину. Свинка хоче просто купатися та відпочивати. Крокодилу потрібно широко відкривати пащу, щоб регулювати температуру свого тіла. Поні хочуть гарцювати на волі та бути у стаді. Мавпенятам потрібна велика мавпяча родина і можливість вільно пересуватися без страху бути покараними за це.
Ця книжка дуже яскрава і містить гарні малюнки, якими вправно прикрасила інтерв’ю тварин Каріна Шуба. Також видання містить поради від організації UAnimals, щоб малеча дізналася, які природні потреби мають тварини та як кожен із нас може посприяти тому, щоб усі вони жили в безпеці. Історії, розказані від імені звірят, зворушать ваших дітей, розбудять критичне мислення, допоможуть почати думати у правильному напрямку і направду добре ставитися до тварин, так як це відповідатиме відчуттям тварин.
Кажуть, що якби люди не відвідували дельфінарії, цирки, зоопарки, зокрема контактні, то ті давно б позакривалися і тварини не мешкали б у неволі. Можливо. Але формування колективної свідомості — нелегкий шлях. Багато поколінь людей не зверталися до теми захисту тварин. І дуже добре, що сучасники активно говорять про непопулярні теми: з екології, захисту тварин і всієї планети, про те, що раніше замовчували. Про це зараз промовляють уголос, впевнено, і про це пишуть книжки. Я вважаю, що саме з дитинства потрібно доносити до малят справжні життєві істини.
«Твоя любов залишиться з тобою, навіть якщо ти відмовишся від цирків з ними, дельфінаріїв, контактних зоопарків тощо»
Іноді дорослим важко підібрати влучні слова, щоб пояснити своїй дитині чи дітям у класі суть простих, але вагомих речей у цьому світі. Але як батьки та вчителі ми часом маємо розтлумачувати, чому певні дії щодо тварин є не «милими», а неетичними та навіть небезпечними. Побутують кілька думок, які формують і дорослим, і дітям неправильне, неприродне уявлення про диких тварин, які вже певний час мешкають у неволі, поруч із людьми. Я хочу допомогти вам розвіяти ці міфи, тож міркуймо разом!
Перша думка розповідає, що тварини із зоопарків, цирків, організаторів фотопослуг тощо неспроможні виживати у дикій природі, що вони вже «не дикі», тому загинуть, і що доживання віку поруч з людьми – це їхня єдина доля. Насправді це не так. Вже давно існують спеціальні реабілітаційні центри, які вміють правильно доглядати за тваринами, які опинилися у неволі і яких фахівці(-чині) готують до повернення у дику природу – природне місце мешкання таких тварин.
Друга думка говорить, що у дельфінаріях, приватних зоопарках та всюди, де тварини живуть у неволі, про них добре дбають (гарно годують, не кривдять тощо). Це теж неправда. Є дуже багато умов щодо споживання їжі різними тваринами, сну та інших факторів (сухі-живі рослини та час для їди, фази сну, стрес від контакту із людьми/вогнем/тощо), доглядальники(-ці) не завжди знають про ці умови і дотримуються їх. Не кривдити — це означає не змушувати когось до чогось, тобто, не дресирувати, не надавати послуги людям (як-от катання на поні).
Люди не розуміють мову тварин, і тварини не можуть пояснити свої відчуття зрозумілою нам мовою. Письменники(-ці) та ілюстратори(-ки) за допомоги зоологів(зоологинь), людей, які вивчають тварин, — це ті люди, які вміють підібрати влучні і зрозумілі слова саме для дітей і так оформити тексти, щоб знайомство з важливими темами дітям стало дуже цікавим.
Як на мене, було б дуже круто на рівні держави заборонити цирки, контактні зоопарки, дельфінарії і прописати відповідальність за неприродне поводження із тваринами. Але. Цей шлях дуже довгий, на жаль. І не одразу дієвий… Тому вся надія на кожного з нас: навчімося любити і дбати про тварин правильно, дбаймо про них, діймо задля їхнього захисту, не мовчімо, розрізняймо «реабілітаційний притулок для тварин» і «зоопарк, цирк, дельфінарій», будьмо свідомими громадянами і добрими людьми. Після прочитання книжки «Лев у цирку не сміється» ви можете із дітьми пограти у такі інтервʼю: назвіть себе певною твариною та від її імені відповідайте на запитання репортерів щодо ваших звичок, потреб і бажань. А ще ви можете випустити свій власний репортаж: напишіть та намалюйте з дітьми змістовне і яскраве «видання», як-от газету, плакат, саморобну брошуру тощо про тварин, не згаданих у книжечці «Ранку» (вдома або у класі).
Я зичу всім захопливого читання чудових книг про тварин та продуктивного спілкування із дітками на теми захисту тварин. І хай цей світ стає ще більш безпечним!
