«Таємниця химерної пасіки» Василя Тибеля – книжка, яка змусила сумніватися, запитувати допомоги Google, пріти від напруги… Але вірити в щасливий кінець, бо всі дитячі й підліткові книжки мають закінчуватися добре.

Я рідко читаю фантастику, тому «Таємницю химерної пасіки» спочатку звіряла на реалістичність. А як же інакше, якщо мені пощастило жити з тією атомною станцією, яку в книжці пограбували? Хоча вона зветься насправді не Північна. А тут такі події!

Дія книжки починається неподалік від міста. Малий грибник йде лісом і наближається до хутора з пасікою, господар якої ніби помер, та ввижається хлопцю примарою. А далі починаються зникнення дітей, потім ще й дорослих, хакнутий комп’ютер в посольстві України, тоді радіація, що вкриває Тауерський міст в Лондоні, спецслужби, перегони, ДТП, пістолети… У книжці відбувається антитерористична спецоперація з залученням гвинтокрила і навіть винищувачів. І, коли винищувачі йдуть на друге коло, щоб вразити ціль, стає трохи лячно… Доки п’ятьом друзям не вдається врятувати світ. Десь допоміг ніж, десь зроблений власноруч передавач, а десь і кілька дерев з мотузкою, як пастка для злочинців. І в деяких випадках просто пощастило – добро ж має перемогти. Та й допомога спецагентів, інженера з атомної станції і вчительки біології теж зайвою не була.

«Люди мають одну суттєву ваду: вони рано чи пізно припускаються помилок, — так учив її майор, інструктор у школі СБУ, — а наше з тобою завдання — використовувати ті помилки собі на користь.»

Неприємно вразило, що світові загрожує саме український вчений. Хоча, може, зробити українських дітей супергероями – найкраща задумка. Втім, мене вразило різноманіття героїв – один вчений-лиходій із купкою посіпак та тисячами мутованих шершнів проти кількох хлопчаків, дівчинки, вчительки… Насправді трохи плутаєшся, хто кому брат і де чиє прізвище. Але напруга від цього, навпаки, зростає.

Ця книжка, наче вихор, підхоплює, несе, і ти навіть забуваєш про їжу чи сон. Але, може, таке чтиво й потрібне нашим підліткам, щоб відірватися від гаджетів і пережити екшн на папері? Може, «Таємниця химерної пасіки» покаже тим, хто лише починає вчити фізику, інший бік науки – де кожне відкриття здатне змінити світ?

«Таємниця химерної пасіки» чудово підійде для того, щоб познайомити дітей  з темами енергетики (адже окрім атомної станції як джерела радіації (хоча як мешканка міста-супутника знаю, що назовні вона не виходить) Пасічник мав на хижі сонячні батареї та вітряк), біології – бо там багато про шершнів і вид перетинчастокрилих комах, ну і, звісно, антиматерія, колайдер, радіація – як цікава фізика. Тому раджу читати учням середньої школи. А так, як дія відбувається влітку – книга чудово підійде для канікул.

Видання доповнюють ілюстрації Ірини Приходько. Вони хоч і не кольорові, та гарно додають емоцій тексту. А для поціновувачів коміксів особливий сюрприз – деякі розгортки оформлені й таким чином.

Тож рекомендую для прочитання підліткам, любителям фантастики і просто тим, хто читає українське, цінує поліське і хоче поринути у справжні стрімкі пригоди.

Я давно люблю Дару Корній як авторку. Читала її «Тому, що ти є», «Місяцівну», «Зворотній бік…», маю, люблю, надихаюся «Чарівними істотами українського міфу». А от дилогію «Гонихмарників» тримаю в руках вперше.

Мене захоплює, як авторка поєднує реальний світ і своїх героїв. Вони ніби живуть зовсім поруч, але відкривають читачам дивовижні світи, які ховаються поза нашими очима. Зараз за моїм вікном крапає дощ. Я не чула флояри (довелося гуглити, що це за інструмент),  але, сподіваюся, то закоханий гонихмарник напуває землю.

«Вічність не може бути злою чи доброю. Вона справедлива. А справедливість не завжди добра.»

«Гонихмарник» – історія кохання молодої пари: Аліни, яка вчиться на «Історії мистецтв» на другому курсі, та майбутнього архітектора, третьокурсника Сашка. Але чи все так просто? Аліна й не підозрює про свої справжні сили. Натомість у хлопця, якого прозвали  Кажаном, його сили з’явилися зненацька.

Це історія про дорослішання, любов до власної землі, про те, що треба чути себе і бути сміливим на шляху до мети. На сторінках книжки діють художники й архітектори, а ще тут є казки, які я теж безмежно люблю. Тут зустрічаються і допомагають долати труднощі справжні друзі. Та навіть вороги врешті-решт губляться перед силою справжнього кохання. А що робити з клятвами? Порушене слово може привести героїв до розлуки чи навіть смерті. Але в справжнього кохання є захисники.

«Пробачати чужим людям набагато легше, ніж рідним»

«Гонихмарниця» наповнена вже глибшими знаннями.  Тут поруч із самою історією-продовженням так само з глибин зростають казки й легенди. Але ще тривають пошуки себе. Ображений Гонихмарник звільняється від Марти, до Сашка повертається пам’ять, а Львів заливають дощі. У «Гонихмарниці» розкриваються таємниці не лише Аліниних, а й Сашкових родичів. Для порятунку Львова і, звісно, Юрка, вже недостатньо мальованих полотен, тому молоде подружжя вирушає на пошуки магічної зброї.

«Той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю всього Всесвіту.  Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині часу. Важливі й слова, і думки, і мрії, і сни…»

На відміну від «Гонихмарника» у «Гонихмарниці» не лунає музика. Може, Сашко втратив не лише другу душу, а й другий талант? Чи це дощ і вир подій не дають йому насолодитися своїм другим талантом? Ще одна відмінність у романах – епіграфи. В першій частині можна прочитати цитати Ліни Костенко, Сергія Жадана, Євгена Гуцала, Василя Голобородька, Василя Симоненка та інших, народну творчість, уривки з Біблії й навіть улюблену пісню моєї юності «Коли до губ твоїх…». У другій частині епіграфів немає.

Шкодую, що коли я вчилася в старших класах, не було такої захопливої літератури. Зараз підлітки років із тринадцяти-чотирнадцяти захоплюються фентезі. То чого б їм не читати своє, українське, «Гонихмарників»? Ці книжки можна розібрати на цитати, адже авторка лаконічно і влучно формулює поміж рядків глибинну мудрість. Особисто мені найбільше сподобався вислів, який є справді моїм життєвим кредо: «Коли не можеш допомогти, тоді ліпше не заважай, не пхайся»

«Все має свою барву, все: сльози, сміх, біль, журба, навіть гріх»

Особливу насолоду отримала від художнього оформлення Олени Шкаврон. Ілюстраторка створила магічні малюнки, що ніби привідкривають завісу над кожним розділом. Тут і дивовижі Львова, і монастир на Черкащині, і майстерня Аліни, її картина, і дуб Вічника, і драконове дерево Залізного острова, і Львівська опера зсередини. Як людина, трохи причетна до живопису, я захоплююся цим оформленням, бо роздивлятися ілюстрації при бажанні можна так само довго, як і читати текст.

Я рекомендую дилогію «Гонихмарник. Гонихмарниця» для прочитання всім, хто лише починає читати історії кохання, і тим, хто вже настільки дорослий, що знову читає казки.

Уявіть собі, що поруч із нами живуть крихітні створіння, які допомагають не псувати природу. Які вони? На що схожі? Що вони роблять? І де мешкають? А чи бачать їх люди? Дорослі чи тільки діти? У цій книжці стільки чудасій і стільки запитань!

Ірина Громова відкрилася мені як дитяча авторка лише з «Джойками». Дивно те, що ця екокнижка, та ще й із казкою, не потрапила мені до рук раніше, адже я таке люблю. А ще «Джойки» чудові тим, що в них є осіння, зимова, весняна і літня історії. Тож поруч зі звичкодрузяками в мене з’явилося бажання перевірити, чи вимкнуті вода та світло, а ще я виписала з десяток невідомих мені досі слів.

Ця історія розпочалася зі шкільної екскурсії. Якщо ви не задумувалися над сортуванням сміття, то рушаймо разом із Сашком до сортувальної станції… Але кого він знайде у сміттєвому пакеті? І які пригоди принесе це знайомство? Зимова історія неможлива без календаря з завданнями, родини, подарунків і диво-ялинки. А якщо вона ще й пахне випічкою, мандаринами чи ялівцем… А які захоплення у самих джойок? Не завжди ж їм працювати, правда? Навіть під час змагань зібране сміття додасть ваги. Та й дитячі канікули сповнені пригод на природі.

Ілюстрації Євгена Самойлова вміло доповнюють книжку. Я, мабуть, занадто доросла, щоб відразу уявити Фрулю чи Вухася, тому залюбки розглядала героїв і їхні пригоди на яскравих малюнках. А довкола номера сторінки читачі побачать тематичні візерунки, пов’язані з відповідною порою року.

Ця історія сповнена дружби й родинного тепла, вона про стосунки між братами і сестрами, між батьками, дітьми, дідусями й бабусями, про важливість говорити й слухати інших. Вона ще раз нагадала мені як авторці «Батареєчки», що використані елементи живлення не викидаються у смітник. А ще вкотре наголосила на тому, щоб не годувати птахів хлібом і печивом.

Цитати:

• Сподіваємося, що колись на звалищах зовсім не буде відходів.
• Поки ми з вами базікаємо, з крану вже крап-крап-крап – і по краплиноньці ЦІЛА СКЛЯНКА води витекла.
• Давайте звичкодрузячити, тобто набувати кориснявих звичок.
• Обіцянкати – це тобі не слова на вітер кидати.
• Дорослі теж можуть змінювати звички.
• Чому фільм – старий і добрий, якщо йому менше років ніж мамі?

Тому щиро раджу для прочитання і малих, і великих читайликів.

У рекомендаціях стоїть «середній шкільний вік», але головна героїня Яся – дошкільнятко. І про її з братом пригоди разом із джойками залюбки слухатимуть діти від п’яти років.

Таня Гуд – невідома мені досі авторка. Але на її «Незламне серце» я заглядала відтоді, як видавництво вперше написало про цю книжку. Це історія дівчинки, яка мрію бути відомою співачкою ставила понад дружбу. Та одного разу все змінилося. Змінилися всі, бо в Україні почалася війна. Розгублена дівчина змушена поїхати з дому в гори до бабусі. Що принесе їй довга дорога? Може, попри страх Уляна знайде друга і поверне віру в себе? А ще порине у світ української міфології, де познайомиться з мавкою, лісовиком, потерчатами, та іншими істотами.

«Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість»

Ілюстрації, що намалювала Наталія Матюшко, майстерно доповнили сюжет. Тут можна впізнати і щасливі миті родинного дому, і красу карпатських лісів, і наші українські страви та одяг. Можна відчути мелодію наших пісень і пригадати звуки кобзи чи сопілки. А ще те, що я дуже люблю, бо час від часу беру до рук і голку з ниткою – українські орнаменти та соняхи, що починають і закінчують розділи.

Я мало читаю про війну, дитячого ще менше. Як письменниця, не хочу торкатися цієї теми. Але прекрасно розумію, що війна поруч, вона у житті наших дітей, і такі книжки потрібні. Ця книжка про те, що найважливіше тепер – бути разом. Не сваритися, не розділятися, а просто діяти. У міру своїх можливостей, але не звертати зі шляху: «Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість». Саме ця надія, що все буде добре, навіть мене переконує, що ми вистоїмо, адже «ми ж і серце цієї галявини, цієї країни. Її незламний народ». На жаль, українські діти нині змушені переїздити, втрачати друзів, вчитися онлайн, забувати власні мрії – і про це теж є у «Незламному серці». Це історія молодших підлітків, які повертають свою українську ідентичність. Адже Україна – це не лише борщ із пампушками, це вишиванка, крайка, віночок, українські народні пісні і дерев’яні хати, які тепер можна побачити хіба що в музеях архітектури та побуту.

Книгу написано з використанням карпатської говірки. І мені як уродженці Івано-Франківщини це дуже приємно. Хоча я не впевнена, чи правильно передала авторка діалект, бо зі свого дитинства пригадую трошки інше, ніж говорить баба Параска. Але чи знають його теперішні діти? Ті діти, які мають смартфони і ноутбуки і бажають «впевнено прямувати в майбутнє, а не повертатися в незрозуміле минуле».

Ось кілька тез із книжки, які звертаються до внутрішнього джерела сили юних читачів:

• Якщо сильно чогось хотіти, це неодмінно стане реальністю.
• Усі ми маємо стіною стояти одне за одного.
• Мама завжди вчила, що потрібно уникати поганих людей, а не того, чого не можеш побачити.
• Страх – не прояв боягузтва.
• Свобода – це коли сам обираєш, ким бути.
• Дружба в такі складні часи стане важливішою за омріяну популярність.
• Ніхто не мав втрачати своїх домівок та свого спокою.
• У людей з’явилася надія. Саме зараз ми маємо підкріплювати її не горюванням за тим, що втратили, а радістю за те, що отримали.
• Треба жити, доки маємо змогу.

Я знаю, що в казці можливе все. Часто й сама таке використовую. Але «читаю як письменниця» вносить свої корективи. Не може в один час цвісти вишня і соняшники. Це ж квітень і серпень. Хоча тепер через природні аномалії буває всяке. Та книжка варта того, щоб читати. Вона для дітей, які вірять у добро, бачать надію і люблять та вміють дружити. Вона про і для українських дітей. Тому читайте! Раджу всім, і великим і малим. І, хоч на книжці стоїть вік читачів від семи років, думаю, п’ятирічки слухатимуть залюбки.