Українські ілюстратори, дизайнери, письменники й засновники Творчої майстерні «Аґрафка» Романа Романишин та Андрій Лесів уже понад двадцять років працюють із книжками, поєднуючи в них візуальну й вербальну мову. Кожен проєкт цього талановитого тандему — це своєрідне дослідження, у яке вони занурюються, ніби у відкритий океан, вивчаючи глибинні образи й питання, яким згодом надають матеріального вигляду. Саме тому їхні роботи відгукуються читачам з усього світу.
У розмові з БараБукою митці поділилися секретами особистого творчого розвитку, роздумами про актуальні й важливі теми, а ще тим, чому так цінно пізнавати навколишній світ.
— Пані Романо, пане Андрію, вітаю вас з нагородою BolognaRagazzi Award 2026 — special mention у категорії Non Fiction за книгу «З півслова». Усього лиш за рік вона завоювала серця українських і іноземних читачів, була перекладена багатьма мовами й здобула чимало відзнак. Дякую, по-перше, що у своїх роботах ви порушуєте такі важливі питання, як спілкування та розуміння одне одного, і, по-друге, що сприяєте поширенню українського культурного продукту на світовий ринок. Розкажіть, будь ласка, про цю книгу: що вас надихнуло на її створення, як довго ви працювали над нею і чого очікували?
— Дякуємо за теплі слова і за запрошення провести цю розмову. На створення книги про спілкування нас надихнуло декілька речей. Наприклад, щоденне життя в Україні під час війни, коли комунікація стає питанням виживання. Вкрай часто стаються ситуації, коли без жодних технічних засобів потрібно покликати на допомогу і чекати, щоб хтось зрозумів твій сигнал. Ще один фактор — це наші спостереження за спілкуванням людей зараз, коли ми маємо розуміти одне одного зовсім без слів, розуміти мову тіла, вираз обличчя, підтримувати одне одного словами, обіймами. Просто іноді слів замало, щоб розказати про пережите.
Багато чим нас надихнула мандрівка до Японії, де культура спілкування дуже відрізняється, де важить кожен жест і порух. І саме японська матриця сприйняття світу, коли ти мислиш себе маленькою частиною великої екосистеми, не бачиш себе окремо від природи, прагнеш краще зрозуміти кожну комашку і кожну квітку, надихнуло нас на панорамне дослідження теми спілкування. Не лише людей, а й тварин, рослин. Тобто головне мотто цієї книги — «Як зрозуміти світ навколо?».
Роботу над цією книгою ми розпочали за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого 2022 ми доволі довго не могли працювати з книжкою через брак часу і неможливість фокусування на такій кропіткій роботі, але вже з 2023 року продовжили роботу, яка тривала до весни 2025. На сьогодні це наша найоб’ємніша книга і найбільш панорамне дослідження складної теми.
Книга має дві умовні частини. Перша частина побудована зі своєрідних діалогів, де кожен розворот — це окремий діалог між героями на сторінках. Тут багато простору, таким чином ми хочемо, щоб намальовані нами персонажі виразили себе. А друга частина дуже відрізняється композиційно; це вже збірка практичних інструкцій зі спілкування, наприклад, абеткою Морзе чи за допомогою прапорців, чи жестів. У першій частині книги ми подали гіперпосилання на відповідні розділи з другої частини, якщо ця тема там розкривається глибше. Таким чином можна читати її у звичний спосіб, а можна відразу дивитися за посиланнями на другу частину книги.
Завжди, коли ми починаємо досліджувати нову тему для книги, це нам нагадує вихід у відкритий океан. Якщо не розуміти, як працювати з інформацією, як її відсіювати та перевіряти, то можна втратити контроль і забути головну ідею книжки, збитися з курсу. Ми намагаємося тримати добрий баланс обсягу інформації, подавати найновіші наукові дослідження теми, проте не перенасичувати книгу зайвими фактами. Ми не прагнули створити енциклопедію про комунікацію, натомість хотіли створити книгу, яка б заохочувала спілкуватися не лише через смартфони, а й вивчати світ навколо, бути чутливим до інших. На нашу думку, у сучасній пізнавальній книзі для дітей недостатньо тільки помістити сухі факти і їх намалювати. Вибачте, але це вже незабаром буде вміти й штучний інтелект. Треба створювати книги про емпатію, треба говорити про природу поетично, треба спонукати бачити крихку красу поруч і цінувати її.
— Свою першу обкладинку ви створили ще у 2003 році. Ви постійно розвиваєтесь, експериментуєте, пробуєте різні напрями й стилі, поєднуєте непоєднуване. Розкажіть, будь ласка, про «еволюцію» вашого творчого шляху. Де ви зараз і куди прямуєте?
— Ми обоє є не лише ілюстраторами, а й художниками, дослідниками. Потреба постійного особистого творчого розвитку є для нас обох визначальною. З ранніх 2000-х ми працюємо з книжками — дійсно, спершу як дизайнери обкладинок, далі — як дизайнери та ілюстратори, і зрештою, почали створювати власні тексти й авторські книжки. Це еволюційний процес і ми ще не знаємо, куди він нас приведе в майбутньому. На даному етапі ми активно залучені в книжковий процес, але нас і надалі дуже цікавить візуальне мистецтво в широкому розумінні, тому нам самим цікаво спостерігати, куди провадить цей шлях.
Незважаючи на техніку і жанр мистецтва, нам подобається працювати з актуальними й важливими темами. Працюючи з авторськими книжками, ми обираємо наче прості й водночас дуже глобальні теми, які, на перший погляд, лежать на поверхні, та все ж в книжках для дітей вони розкриті мало. Однак паралельно ми постійно працюємо як ілюстратори та дизайнери літератури — як класичної, так і сучасної, української та перекладної. Цей постійний контакт з текстами дає нам можливість залишатися в контексті, аналізувати конструкцію і ритм твору, створювати співзвучну до тексту візуальну мову книжки.
— Ви неодноразово казали, що вам хочеться зосередитися на дитячому, що вас цікавить інклюзія, розуміння одне одного, емоції, емпатія. Чи є якісь автори / ілюстратори, чий досвід ви вивчаєте і на кого орієнтуєтесь у цій сфері?
— Ми радше орієнтуємося на явища в дизайні та ілюстрації. Багато черпаємо з українських книжок 20–30-х років XX століття, аналізуємо композиції, колористику, художні техніки, принципи сторителінгу. Загалом нас захоплюють європейські книжки для дітей з 30, 50 і 60-х років XX століття, адже це періоди, коли у виданнях для дітей було багато дизайну та сміливих експериментів. Постійно стежимо за актуальними книжковими процесами у Франції, Південній Кореї і Японії — у цих країнах дуже розвинений ринок ілюстрованих книжок для дітей і не тільки, багато різних ніш.
— Ви багато співпрацюєте з іноземними видавництвами. Чим, на вашу думку, відрізняється іноземний видавничий ринок від українського? Як ви вважаєте, чого бракує нашим видавництвам і в якому напрямку варто рухатися? І чи є щось, що книжковий світ міг би запозичити в Україні?
— Насправді книжковий ринок кожної країни має свої особливості й, напевно, не варто протиставляти український / світовий, бо український ринок уже є частиною світового. Усюди є свої переваги і недоліки, свої особливості, свої інновації та атавізми. Український ринок активно розвивається, переживає злети і падіння, пришвидшення й уповільнення — це нормальний еволюційний процес. Важливо не капсулюватися тільки на своєму, аналізувати процеси в інших країнах, шукати своє місце на глобальному рівні. Добре, що незважаючи на російську війну, наша держава продовжує на офіційному рівні брати участь у міжнародних книжкових подіях, це сприяє укладенню конкретних угод між видавництвами, робить наших авторів видимими. Тут дуже важлива системна участь, попри всі труднощі. Звісно, у всіх країнах у першу чергу постає питання фінансування й підтримки видавців і творців книжок — десь ця підтримка відчутна більше, десь менше, але всюди вона потрібна та важлива. Сподіваємося, поступово й наша держава підтримуватиме книготворців усе більше.
— Як вам вдається поєднувати ілюстрування і письменництво? Чим вам простіше висловлюватися: текстами чи зображеннями?
— У нашому розумінні текст і зображення — це два повноцінні способи вислову ідей. Ми не протиставляємо їх і не применшуємо значення якогось одного. Ми намагаємося використовувати обидва — вербальний і візуальний методи виразу у своїх проєктах. Коли бракує слів, на передній план виходить образ, і навпаки. З текстом ми працюємо в тому самому ключі, що з ілюстраціями: вибудовуємо композицію, думаємо про каркас і про деталі. Свої тексти завжди читаємо вголос, щоб зрозуміти, як вони сприймаються на слух, чи нема «нерівностей», шліфуємо їх, відкидаємо зайве. Уявляємо, що текст може бути як кольорова пляма, котра бере на себе увагу, а може бути як лінія, що доповнює і підсилює висловлення. Коли ми ілюструємо тексти інших авторів, то ніколи не намагаємося дослівно відтворювати в ілюстраціях те, що написане. У цьому немає потреби, це була б тавтологія.
— Оскільки у ваших книгах дуже важлива візуальна мова, як вам вдається передавати її при перекладі, щоб було зрозуміло читачам з усього світу? Наприклад, вашу книгу «З півслова» переклали французькою як «Усі між собою спілкуються!» (Tout le monde se parle!). Чи берете ви участь у перекладі ваших книжок і яким чином це відбувається?
— Ми завжди працюємо з думкою про те, як ця книга мала б сприйматись у тій чи іншій країні, у тій чи іншій культурі. І тут не йдеться про якийсь візуальний космополітизм, чи уніфіковану знеособленість, навпаки, нам важливо підкреслювати, хто ми є, наш культурний контекст. Ми завжди шукаємо теми, які б цікавили нас, але водночас були актуальними та зрозумілими для інших культур. Наприклад, наша книга «Війна, що змінила Рондо» перекладена і видана в понад тридцяти країнах світу не тому, що вона про війну в Україні, а тому, що якраз акцентує на тому, що війна — це хвороба багатьох країн і епох, і фокусується не на самій війні, а на тому, як герої історії дають собі з нею раду.
Ми майже завжди контактуємо і беремо певну участь у перевиданнях наших книжок іншими мовами. Назва книги «З півслова» не потребує дослівного перекладу, бо схожі фразеологізми про розуміння одне одного є в інших мовах. Французька назва Tout le monde se parle! якраз і є таким фразеологізмом. Тому ми завжди дослухаємося до думок перекладачів задля найкращої передачі самої ідеї і суті, а не дослівності. Назви наших книг часто відрізняються в різних країнах, а іноді навіть імена персонажів змінюються. Проте ми завжди особисто погоджуємо такі важливі нюанси.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Особисто нам допомагає знайомство і спілкування з автором. Це як процес налагодження на одну хвилю, налаштування гармонії звучання тексту й образу. Це може бути спілкування не лише про конкретний твір, а загалом світоглядна дружня розмова, чи багато розмов, коли ми починаємо краще розуміти автора, знаходимо точки дотику і спільні погляди. Це дуже допомагає в роботі. Текст не зʼявляється у вакуумі, не постає з нічого, тому нам важливо розуміти, як він писався, де, коли, чи є якісь важливі референси. Усі ці деталі стають для нас реперними точками, щоб прокласти маршрут до розуміння ідеї автора.
— У одному з ваших інтерв’ю ви якось сказали, що завжди спочатку обираєте чи «ваш» цей текст і маєте «почути» його. Крім того, для вас найголовніше в проєкті — це ідея (концепція), а не техніка. Поясність, будь ласка, яким чином це відбувається: які ваші критерії, як ви «чуєте» слова, як визначаєте ідею (концепцію)?
— Це трохи складно пояснити, бо це не зовсім обʼєктивний процес, а радше інтуїтивний. На етапі читання тексту ми вже можемо зрозуміти, чи відгукується він нам, чи зможемо ми його інтерпретувати візуально, чи «чуємо» його естетику, ритм, тональність. Якщо текст «наш», то вже на етапі читання починаємо робити нотатки, фіксуємо перші ідеї, намагаємося вловити якісь яскраві моменти, котрі потім попровадять нас далі й далі. Буває й таке, що сам текст нам подобається, але в цей конкретний момент ми відчуваємо, що не зможемо з ним працювати, тоді або відмовляємось, або відкладаємо проєкт на пізніший термін.
— Ви не вирізняєте для себе головних і другорядних технік. За вашими словами, кожна має свої переваги. Розкажіть, будь ласка, про переваги цифрової техніки та традиційної графіки.
— Нам видається, що найкращого результату можна досягти поєднуючи різні техніки та використовуючи переваги кожної з них. Традиційні техніки, як-от високий і глибокий друк, рисунок, малярство, скульптура, дають ефекти, яких дуже складно досягти цифровими засобами. Натомість цифрові техніки мають свої незамінні переваги. Ми майже завжди поєднуємо ці речі, створюючи окремі елементи композицій у традиційних техніках з подальшою обробкою їх, доповненням, розбудовою, використовуючи можливості цифрових засобів.
— Ви самі на початку свого творчого шляху пережили чимало відмов від видавництв. Що вам допомогло не опустити рук і не зламатись? Які поради ви дали б митцям-початківцям? Чи варто змінюватися та підлаштовуватися під сучасний ринок або ж краще не відступати від свого стилю?
— Нам завжди допомагала наполегливість, працездатність, гнучкість і аналітичність. Це ті вміння, які слід в собі плекати й розвивати. Книжкова сфера — це про людяність і комунікабельність, тому ці якості також є дуже важливими. Новачкам ми завжди радимо якнайшвидше переходити від теорії до практики — малюйте, пишіть, експериментуйте, напрацьовуйте власне портфоліо. І не бійтеся помилятися, бо справжні мистецькі речі часто виникають з помилок, з випадковостей.
— Ви обидва дуже любите читати й походите з родин, де книга мала велике значення. А в дитинстві чого вам не вистачало в дитячих книжках? Чи намагаєтеся ви зараз заповнити ці прогалини?
— Ми любимо пригадувати улюблені книги дитинства. Це дуже часто були науково-популярні книги, енциклопедії, але також захопливі історії і багато поезії. Реалістичні ілюстрації птахів з енциклопедії орнітології, яскраві інфографіки з науково-популярних дитячих видань про природу, захопливі ілюстрації з книжок видавництва «Веселка», сотні разів повторені вірші Вінграновського і Вітя Вітька… Саме тому нам так важливо поєднувати різні складові в наших книгах. На нашу думку, книжка для дітей має бути дуже якісна та інноваційна — починаючи від дизайну, шрифтів, композицій, і закінчуючи правильним папером. Немає неважливих деталей, де можна злегковажити. Її естетика має віддзеркалювати час, у якому вона створена. Книга не може конкурувати зі смартфоном і не повинна цього робити. Вона має бути безпечним місцем для дитини, обʼєктом, що створений з любовʼю і розумінням викликів часу.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Нас дуже цікавить тренд, коли ілюстратор починає писати тексти й створювати авторські проєкти. Це дуже важливий досвід і проєкти цих авторів захоплюють вдалим симбіозом візуальної та вербальної оповіді.
Однією з улюблених українських авторок для нас є Марʼяна Прохасько. Це неймовірно талановита письменниця і художниця. Простими візуальними засобами вона створює дивовижних персонажів, наповнює все сентиментальними деталями. І ці ілюстрації додають іще іншого виміру улюбленим історіям.
Окремий талант — уміти вибудувати всесвіт, створити гармонійну екосистему персонажів. Саме цього досягає у своїх проєктах Оксана Була. Кожна наступна книжка Оксани грамотно побудована по сюжету, кожен герой розпрацьований і зрілий.
Одним з відкриттів останніх кількох років для нас є Олександр Шатохін. Він перевтілюється від книжки до книжки, але має свій стиль оповіді. Зараз Олександр несе службу в Силах Оборони України, за що йому повага і вдячність. Ми чекаємо з нетерпінням на його нові проєкти.
Ілюстрації і світлини надані Творчою майстернею «Аґрафка».
Юрій Волянюк малював іще змалечку, однак ніколи й не замислювався про ілюстрування книжок для дітей. Надихнувшись подорожами й дрібницями з повсякденного життя, йому закортіло чогось більшого, ніж звичайний дизайн. Так з’явилися перші сюжетні малюнки, листівки й замальовки. Сьогодні хлопець працює з видавництвом «Маґура», ілюструє і читає дитячі книжки та шукає способи розповідати власні історії в анімації і коміксах.
Художник розповів БараБуці про свій шлях до дитячої книжкової ілюстрації, пошук власного стилю, співпрацю з авторами та видавництвами, досвід роботи з коміксами й те, які історії його чіпляють.
— Пане Юро, розкажіть, будь ласка, як ви, графічний дизайнер за фахом, опинилися в дитячій книжковій ілюстрації. Чому серед усіх жанрів ви обрали саме цей?
— Раніше я працював дизайнером на фабриці: малював принти для дитячих шапочок. Це була звичайна робота, але все по-справжньому почалося, коли ми з моєю дівчиною (зараз вона вже моя дружина) кудись їхали або подорожували. Я почав малювати наші поїздки, якісь дрібниці з буднів. Згодом це переросло в листівки й портретики. Мені це дуже подобалося, проте хотілося чогось більшого.
Спершу я розіслав портфоліо видавництвам, але ніхто не відповів. Тоді я почав малювати більше сюжетних штук, пробував ілюструвати Франка «Коли звірі говорили», намалював колоду карт. Хотів показати, що можу взаємодіяти з текстом. Коли розіслав портфоліо вдруге, мені написала художня редакторка «Маґури». Я був дуже щасливий.
— Ви якось розповідали, що в школі те й робили, що малювали. Як довго ви шукали свій стиль і як усвідомили, що ось він ваш: «юрчикмалює»?
— У школі я справді постійно малював на уроках. До останнього класу не знав, що робити, аж поки подруга не привела мене в Школу народних ремесел до Миколи Кафтана. Він навчив мене малювати олійними фарбами. Обожнюю цей запах лляної олії, художники зрозуміють. Учитель сказав, що в мене виходить і порадив іти вчитися на дизайнера.
Потім був коледж, де викладала Ганна Ткачик (дуже багацько мене навчила), і Академія мистецтв у Львові. Там я познайомився з Юлею, моєю найкращою подругою — вона теж сильно вплинула на мій ілюстраторський досвід. В академії я трохи закинув малювання і пішов у дизайн, проте диплом усе одно робив по ілюстрації книжки. А «юрчикмалює» з’явився просто з веселощів. Я малював наше життя з дружиною, і це стало моїм почерком. Я не вважаю це якимось особливим стилем, просто я так малюю.
— А у вас є улюблені дитячі ілюстратори? Чий приклад ви наслідуєте чи бажаєте наслідувати?
— Дуже люблю Олександра Шатохіна, маю майже всі його книжки. Пам’ятаю, як він підписався на мене в інстаграмі, я прямо був дуже щасливий. Також дуже подобається ілюстраторка Анна Птаха, у неї круті кольори та композиція. Зараз в Україні взагалі багато талановитих людей, які надихають. Я колись обмінювався з ілюстраторами портретиками: ілюстратор малює мене, а я — його. Мав так декілька портретиків від різних майстрів.
— 2025 року у видавництві «Маґура» вийшли чотири проілюстровані вами книжки: «Мій джин у телефоні» Ольги Юровської, «Чому потрібна кішка» Галини Пустовгар, «Цукерки від Цукерконоша» Анни Сапени та «Сашко і чарівні кеди» Вікторії Франко. Як вам вдалося зануритися в кожну історію, відчути та зобразити її? Чи є щось у книжках, на що ви обов’язково звертаєте увагу, що чіпляє вас як ілюстратора?
— Коли мені запропонували першу книжку, я спершу трохи запанікував. Перечитав тексти й не знав, із чого почати. Але потім заспокоївся, бо розумів, що я цього давно хотів. З «Маґурою» було суперзручно працювати. Я показував ескізи, автори вносили правки, якщо я щось не так зрозумів, а редакторка підправляла технічні моменти.
Раніше я малював персонажам «резинові» руки й ноги, усе перебільшував. У книжках довелося трохи подружитися з анатомією, щоб герої здавалися живими. Так потрошки штришок за штришком і вийшла книжка).
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Для мене це великий плюс. Усі автори, з якими я працював, дуже приємні люди. Ми були наче одна команда. Виходила така собі синергія. Наприклад, з Ольгою Юровською над «Джином у телефоні» ми ніби доповнювали одне одного. Це було схоже на такий собі танець підтримки, мені дуже сподобалося.
— Що б ви порадили дитячим ілюстраторам / ілюстраторкам, які тільки починають робити перші кроки в цій сфері? На що звернути увагу при виборі видавництва, з яким хочеш співпрацювати? Як зацікавити видавництво? Як поводитися в разі відмови чи відсутності відповіді?
— Я сам вважаю себе початківцем і постійно вчусь. Але порадив би просто любити процес. Треба розуміти, що до мети йдуть по одній сходинці щодня. І ще — займайтеся спортом чи йогою, мені дуже сподобалося джіу-джитсу, бо не можна тільки малювати, треба розвантажуватися.
Щодо видавництв, то просто пишіть іншим ілюстраторам і запитуйте про досвід. А щоб вас помітили, почніть робити свій проєкт. Тоді видавництва самі вам писатимуть. Якщо вам відмовили чи не відповіли, не засмучуйтеся, можливо, лист просто загубився.
— Для яких українських видавництв ви б іще хотіли проілюструвати книжки? Чи є у вас улюблені українські видавництва? Які саме?
— У мене є така мрія про «Старого Лева» або «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ». Це ніби знак, що ти вже досяг крутого рівня. Але насправді головне не назва видавництва, а сам проєкт. Мені важливо, щоб історія сподобалася.
— Цього року ви відкрили новий для себе жанр — комікси. Нещодавно у видавництві UA Comix завдяки співпраці кількох українських митців вийшов мальопис «Колядник» (автори ідеї: Богдан Кордоба і Руслана Коропецька), до якого і ви доклали руку. Що саме вас так захопило в цьому жанрі? Як ви працювали над мальописом разом з іншими митцями? Чи відрізнявся ваш підхід до коміксу від звичайної книжкової ілюстрації?
— Це для мене ніби новий розділ. Раніше я не дуже фанатів від коміксів, мабуть, просто не ті вибирав. Але прочитав «Вересову міль»Оксани Були й зрозумів, що так теж можна. Тепер постійно їх читаю.
У коміксах є магія: між картинками щось відбувається, і людина сама це домальовує в голові. На проєкті «Колядник» я познайомився з Людою Самусь, вона для мене зараз як менторка. У коміксах я ніби знімаю фільм: думаю про ракурси, швидкість читання та сюжет.
— Ви також цікавитесь і анімацією. У ваших соцмережах дуже милі відео на різноманітні теми. Чи плануєте ви якось розвиватися в цьому напрямку? Чи є якась відмінність у роботі з анімацією від ілюстрування книжок?
— Анімація — це мрія дитинства. Ми колись з подругою Юлею їхали в поїзді Тернопіль–Львів і вигадували сюжети для мультиків. Тоді нічого не зробили, однак зараз я у вільний час інколи собі «бавлюся». Мені подобається оживляти малюнки, особливо звуки.
— У вас така творча родина: ваша дружина Світлана Тульба теж ілюстраторка. Я знаю, що раніше ви творили разом. Чи не плануєте ви повернутися до спільних робіт? І що б хотіли зробити?
— Дуже приємно, що ви про неї згадали, я її дуже люблю і називаю «Світлинка». Тепер ми не робимо спільних проєктів, але постійно радимось. Я зараз малюю свій мальопис, і вона мені дуже допомагає з діалогами.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Я зазвичай вибираю книжки за стилем ілюстрацій, тому раджу ці:
«Мій джин у телефоні» Ольги Юровської — та я її намалював, але вона мені дуже сподобалася;
Ілюстраторка Ольга Ребдело любить малювати, малювати та ще раз малювати. Зображаючи своїх персонажів і їхнє оточення, вона ніби сама стає частиною вигаданої історії, і це фантастичне відчуття надихає її творити ще більше. Тому ілюстрації Ольги Ребдело легко впізнати: вони яскраві, веселі, дотепні та привертають увагу не лише дітей, а й дорослих читачів. Як зізнається творчиня, вона бере в роботу лише ті книжки, які вважає СВОЇМИ.
БараБука поговорила з ілюстраторкою про особливості її робочого процесу, співпрацю з авторами, видавництвами й журналами та пошук власного стилю, який продовжується дотепер.
— Пані Ольго, вітаю вас із різдвяними й новорічними святами. Я знаю, що не всі люблять підсумки року (і я теж), але 2025 рік виявився дуже плідним для вас. У п’ятьох українських видавництвах вийшли книжки з вашими ілюстраціями: «Чому ви не взяли мене на море?» Ігоря Ярославського («Видавництво Старого Лева»), «ПозаКЛАСНА українська. Вірші для дітей і дотепних учителів» Григорія Фальковича (видавництво «Чорні вівці»), «Святкове бінго» Саші Войцехівської (видавництво «Муркіт»), «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я» Ігоря Ярославського (видавництво Artbooks) і «Читаємо казки про Україну» Ганни Макуліної (видавництво «Ранок). Розкажіть, будь ласка, про роботу над такими доволі різними книжками. Чи не складно вам було перемикатися між цими проєктами? Чи змінювався ваш стиль залежно від тексту й видавництва?
— Щиро дякую і навзаєм вітаю всіх читачів і всіх БараБук! Нехай цей рік стане для нас набагато кращим за попередній!
І справді, мій 2025-й видався книжково-плідним. Безмежно вдячна авторам і авторкам за класнючі ідеї та персонажів, яких хотілося малювати, і видавництвам за приємну і плідну співпрацю!
Трохи розповім про кожну з книжок.
Книжки «Чому ви не взяли мене на море?», «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я», автор яких Ігор Ярославський (і також мій чоловік), — дуже дотепні й теплі. Персонажі та історії, що вигадує Ігор, мені завжди імпонують, тож працювати над цими книжками було одне задоволення!
«Чому ви не взяли мене на море?» малювалася весною і майже до літа. Здається, це перша книжка, над якою я працюю приблизно такої самої пори року, про яку йдеться в самій книжці. Бо зазвичай над літніми виданнями працюють узимку, а над зимовими — улітку.
А ось у книжки «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я» досить довга історія. Над старою версією ілюстрацій я працювала у 2021 році. Бо саме тоді зароджувався текст в автора. Потім робота над проєктом продовжилася 2024 року. Оскільки текст згодом був оновлений і розширений, то довелося малювати все абсолютно з нуля, бо стилістика, бачення персонажів і всього іншого в мене теж змінилися за цей час.
Книжка «ПозаКЛАСНА українська. Вірші для дітей і дотепних учителів» Григорія Фальковича — одна з улюблених мною ілюстрованих книжок. Поезія пана Григорія сяє всіма кольорами веселки, яскрава, дотепна, парадоксальна, інтелектуальна, справжній книжковий скарб! Працювати над цією книжкою було цікаво та складно. Одна річ, якщо проілюструвати один вірш, і зовсім інша — коли їх два на розгорт, вони сюжетно не пов’язані між собою і їх ціла книжка. Але я в захваті від процесу й результату.
«Святкове бінго» Саші Войцехівської — ще одна книжкова цікавинка, над якою мені працювалося пречудово! Персонажів полюбила відразу після прочитання рукопису — вони дуже характерні й динамічні. А як може бути інакше, коли перед нами зіткнення Зубної феї та Святого Миколая? Це весело! Люблю такі книжки. Це наша друга спільна з авторкою книжка і перша співпраця з молодим і дуже креативним видавництвом «Муркіт».
Над збіркою «Читаємо казки про Україну» Ганни Макуліної я працювала в середині 2024 року. Стиль ілюстрацій там зовсім відрізняється від мого теперішнього, передусім тому що це книжка із серії і до неї були певні вимоги від видавництва. Щодо перемикання між проєктами — проблеми в цьому не виникає, оскільки я працюю не над усіма книжками відразу. Можу взяти в роботу максимум два-три проєкти одночасно. Так мені психологічно комфортніше і я все встигаю. Зазвичай, якщо немає ніяких форс-мажорів, здаю роботу завчасно, я страшенно пунктуальна й відповідальна ілюстраторка, це моя суперсила і прокляття водночас, хе-хе.
Щодо стилю — зараз у мене період якоїсь тотальної трансформації. І це надзвичайно приємне відчуття, бо я бачу, що знаходжу свій голос! Стиль — це страшенно болюча тема для ілюстраторів-початківців. Я сама колись була такою і знаю, як важко зрозуміти, що і яким чином ти хочеш показувати світові. Але моя порада — не перейматися цим, а просто малювати те, що вам подобається і бути наполегливими. Усе інше прийде із часом.
Чи змінювався мій стиль залежно від тексту й видавництва — думаю, що так, проте в більшості випадків несвідомо. Текст і персонажі завжди диктують настрій книжки, і саме це впливає на підхід до роботи. На мою думку, успіх проєкту на 100 % залежить від спільного бачення редакторів і ілюстратора. Зараз я беру в роботу лише ті книжки, які відчуваю, що вони от прямо МОЇ!
— Ви ілюстрували як дитячі книжки, так і дитячі журнали («Пізнайко», «Мамине сонечко»). Чи є якісь відмінності в роботі над ілюстрацією для книжки й для журналу? Як гадаєте, чи можливо наразі знову зацікавити дітей дитячими журналами — і що для цього потрібно?
— Робота над ілюструванням дитячих журналів у мене, на жаль, уже кілька років призупинена. Я більше зосередилася на книжках. Але в майбутньому я радо продовжу, якщо будуть цікаві пропозиції.
Найголовніші дві відмінності в роботі над книжковою і журнальною ілюстрацією, напевно, обсяги та час.
Коли міркую про те, чи можливо сучасних дітей зацікавити дитячими журналами, то схиляюся до думки — так, звичайно, можливо! Якщо ви хочете, щоб ваші діти були зацікавлені в дитячих журналах, то принаймні почніть купувати чи передплачувати ці журнали. А якщо ви хочете, щоб вони були по-справжньому зацікавлені, то почніть читати ці журнали разом із ними.
І, звісно, малюнки — це найперше, за що чіпляється око. Ілюстрація має виглядати сучасно й цікаво. Тож бачення видавців украй важливе! Гадаю, треба старатися знаходити нових персонажів або осучаснювати старих.
— Розкажіть, будь ласка, про ваш процес ілюстрування: із чого він зазвичай починається і як довго триває? Ви вже ділилися, що малюєте на планшеті й на спеціальному моніторі. Як це поєднання впливає на ваш стиль і робочий процес?
— До 2019 року я працювала на планшеті Wacom Intuos, а зараз — на моніторі-планшеті Wacom Cintiq 16. Нічого кращого для себе поки не знайшла та й не шукаю. Мені подобається, як зміна робочого інструмента вплинула на мій стиль. Малюючи на моніторі, я краще відчуваю лінію. На планшеті Intuos цього ефекту добитися важче, бо це, кажучи простими словами — дощечка, підключена до вашого ноутбука. І малюючи на ній, ви дивитеся на монітор.
Процес часто може починатися з музики. Я рідко працюю без навушників. Далі малюю скетчі олівцем на папері, потім продовжую роботу на планшеті. Дослідження та збір референсів — ще одна важлива складова роботи. Стараюся не працювати в суботу і неділю. Коли ти фрилансер, кордони між особистим і роботою тоншають, я намагаюся це контролювати (часто невдало). Іноді можу брати художні матеріали та йти в найближчу книгарню й працювати там. Для концентрації і продуктивності користуюся методом Pomodoro. Я особистість, досить одержима процесом роботи, і можу забувати про перерви чи навіть попити води. Pomodoro допомагає із цим впоратися.
Робочий процес зазвичай триває від місяця і довше (до трьох, бувало й до семи місяців). Це залежить від кількості ілюстрацій, деталізації та швидкості зворотного зв’язку від видавництва.
— Ви розповідали, що усвідомлено вирішили зайнятись ілюструванням дитячих видань після відвідування «Книжкового Арсеналу» у 2017 році. Що саме вас так там надихнуло? Якою була ваша перша ілюстрована книжка? Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.
— «Книжковий Арсенал» саме 2017 року — мій перший і найулюбленіший із відвідуваних. Це була феєрія емоцій і вражень. Ця подія змінила моє життя, передусім через те, що переді мною була така величезна різноманітна кількість книжок. До того ж іще й дитячих ілюстрованих. Хоч я й навчалася на філологічному факультеті, книжки мене мало оточували. У містечку, де я виросла, книгарень було… мінус нуль. Була одна бібліотека. У місті, де я навчалася, було півтори книгарні, але без цікавих дитячих книжок. Удома в нас були книжки, однак переважно доросла література, яка мене — дитину — тоді точно не змогла зацікавити. Тож перший для мене «Книжковий Арсенал» став суцільним натхненням! Також на «Книжковому Арсеналі» 2017 року відбувалася презентація графічних планшетів Wacom. Пам’ятаєте, вище я згадувала про Wacom Intuos (дощечку), саме після цього заходу я його придбала і вирішила займатися цифровою ілюстрацією.
Моя перша ілюстрована книжка — книжечка-активіті «Торбинки з цікавинками. Динозаври», а перша книжка-картинка — «Ким працюватиме Яся» Олесі Мамчич (видавництво «Ранок», Літературна агенція BaraBooka). Тоді я працювала над ними майже одночасно.
Досвід перших кроків у сфері цифрової ілюстрації страшний і захопливий. Я щиро вдячна, що мої перші співпраці були з такими чуйними жінками, як Євгенія Перепелиця і Таня Стус, які терпляче відповідали на всі мої 100 запитань і всіляко підтримували мене.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Особисте знайомство ніяким чином не заважає. Чи допомагає? Мабуть, частково так, коли мені потрібно щось швидко уточнити і я вже на зв’язку з автором. Найперше, на діяльність ілюстратора впливає твір автора, а не сам автор. Персонажі та сюжет диктують, як краще їх зображати.
— Ви якось сказали, що нові книжки малювати весело, але завжди сумно їх відпускати, домалювавши. Бо ці проєкти, персонажі, історії з тобою мало не щодня, живуть поруч у кімнаті, у пам’яті твого ноута, у пам’яті твого серця. Чи були у вашому житті такі книжки, які вам було найважче відпускати? Чому?
— Усі книжки важко відпускати, бо ми з героями проживаємо спільне життя. Для мене це не якась автоматична робота, яку я зробила й забула. Малюючи персонажів і їхнє оточення, я ніби й сама стаю невидимою персонажкою книжки та перебуваю в їхньому світі. Це фантастичне відчуття насправді.
— У 2023 році ви співпрацювали із чеським видавництвом Fragment: проілюстрували книжку дитячої авторки Nikola Hiklová «Marionka z Kosí ulice». Розкажіть, будь ласка, про особливості цієї роботи. Чи відрізняються вимоги чеського видавництва від українських видавництв? Як ви знаходили спільну мову / спільне бачення з авторкою Nikola Hiklová? Чи є, на вашу думку, відмінність у комунікації між українськими й чеськими авторами?
— Не пригадую якихось особливостей у роботі. Здається, процес був аналогічним, що й з українськими видавництвами (це стосується і вимог). Я отримала рукопис разом із маленькими примітками до кожного розділу від авторки книжки Ніколи. Орієнтуючись на них, я й створювала ілюстрації. Хотілося зробити їх дуже ніжними, тож вирішила вдатися до стилю ілюстрацій в акварельній техніці. Я дуже люблю цю книжку, вона сповнена пригод і роздумів про те, як важливо пізнавати щось нове.
Відмінність у комунікації, мабуть, може полягати в тому, чи автор має бажання написати ілюстратору. У Ніколи було таке бажання, і ми іноді листувалися з нею під час моєї роботи над книжкою. Підтримуємо зв’язок і до сьогодні. Це дуже приємно та цінно для мене.
— Ви й досі захоплюєтеся створенням картин олійними та акриловими фарбами? Що ви малюєте у вільний час для себе? Чи ви віддаєте перевагу відпочинку без олівців і фарб?
— Поки що олійний та акриловий живопис на паузі, але я в будь-який момент можу повернутися до нього, треба лиш настрій, ідея і вільний час.
На дозвіллі малюю для себе персонажів, роблю замальовки для майбутніх авторських книжок, які сподіваюся колись довести до пуття.
Буває таке, що я просто сама себе втомлюю малюванням і безкінечним вигадуванням чогось. Тоді відпочиваю за читанням книжок, переглядом фільмів, мультиків і серіалів.
— У вас просто неймовірна інстаграм-сторінка oheart_handicraft із виробами, які ви створюєте власноруч. Закладки, листівки, брелоки, брошки, сережки, глиняні фігурки, ляльки, мініатюрний посуд — сподіваюсь, я нічого не забула. Усе просто чудове! Що вас надихає на виготовлення такої краси? З якими матеріалами найприємніше працювати? А із чим — найскладніше?
— Дя-я-якую! Коли у мене супертворчий настрій і відчуття емоційного піднесення — не вагаючись, дістаю всі матеріали, які маю, та інтуїтивно щось роблю. Я люблю працювати з усіма своїми матеріалами, якщо виділяти якийсь один, то, напевно, це глина. Головне для мене — відповідний настрій. Звісно, надихають приємні відгуки від людей, яким подобаються мої вироби.
— Розкажіть, будь ласка, про будиночок Привида № 33, світлини якого ви часто викладаєте у своїх сториз. Це справжній артоб’єкт, що змінює свій зовнішній вигляд залежно від пори року. Чи є в нього власна історія або легенда? Чому така назва? Чи хотілося б вам самій жити в такому будиночку?
— Моя ще одна пристрасть — мініатюрні речі! Протягом двох останніх років я «побудувала» кілька кімнат у мініатюрі: кімнату-кухню, кімнату артстудію та реконструювала в мініатюрі свою дитячу кімнату. І «збудувала» будинок Привида № 33 (перевтіливши його чотири рази). Я б сказала, що він більше міняється від мого настрою, ніж від пори року. Я обожнюю осінь, тому він скоріше осінній будинок (правда, зараз на його дашку стоїть ялинка і висить гірлянда, утім, це просто для балансу).
Три — моє улюблене число, а таку назву він отримав завдяки своєму першому, і тепер постійному мешканцю — Привидові.
Арткімнату, про яку я писала раніше — перенесла в будинок, зробила додаткову кімнату для друкарської машинки, провела світло. Там іще є місце для чогось нового, тож перевтілення і доопрацювання попереду.
Історію про нього, можливо, колись розповім у власній книжці-картинці, а, можливо, і ні, хтозна.
Жити в такому будинку було б щастям для мене!
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
Звісно, не можу оминути увагою наші з Ігорем Ярославським сімейні доробки — веселі книжки-картинки, про які йшлося на початку.
І звісно, усі книжки, які я ілюструвала, дуже люблю, тому теж можу їх радити. Усі авторки й автори, тексти яких я візуалізувала, по-своєму цікаві та особливі, і їхні книжки, безперечно, заслуговують на увагу читачів.
У дитинстві Дмитро Кривонос обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду» і мріяв працювати над мультфільмами. Наразі він повністю залучений у творчу сферу: працює художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), малює шаржі, ілюструє книжки для дітей і підлітків і запевняє, що малювання для нього — і робота, і найкращий відпочинок.
Художник розповів БараБуці про особливості й правила ілюстрування книжок для дітей про війну, роботу в анімації, митців, які його надихають, і важливість свободи у творчому пошуку.
— Пане Дмитре, здається, ви з дитинства любили малювати, а в дорослому віці вже віддали перевагу анімації, шаржам і карикатурі. То що ж надихнуло вас поглянути в бік ілюстрування книжок для дітей і підлітків? Що стало для вас справжнім викликом у такій роботі? І чи плануєте ви надовго затриматися в цій сфері?
— Вітаю, пані Надіє. Ну років п’ятнадцять-двадцять тому я малював ілюстрації до низки дитячих журналів. Зокрема, із журналом «Пізнайко» я співпрацював приблизно років п’ять. Так що ілюстрацією як такою я займаюся теж уже досить давно. Просто я не так часто беруся за такі масштабні проєкти, де треба зробити цілу серію картинок, бо маю основну роботу в анімаційній студії. Тож виходить, що ілюстрування книжок у мене відбувається у вільний від роботи час. Але іноді все ж таки я беруся за ілюстрування і думаю, буду ще братися, бо ця робота доволі цікава. А з приводу викликів, тут, навіть і не знаю… Кожен проєкт — виклик. Хочеться, щоб стилістика була трохи різна, під кожну книгу своя, окрема, та щоб ця стилістика органічно підходила під конкретний літературний твір. І в той же час хочеться, щоб була впізнавана авторська стилізація. Як це поєднати все — мабуть, то і є головний виклик.
— Ви працювали й над більш «дитячою» книжкою Сашка Дерманського «Танок чугайстра» і над книжкою Володимира Аренєва«Музиканти. Четвертий дарунок», орієнтованою на підлітків. Чи були для вас якісь відмінності в ілюструванні для дітей і підлітків? Де було простіше / складніше, більше простору для уяви та творчості?
— Я чогось тримаюся думки, що і з дітьми, і з підлітками треба спілкуватись як із дорослими. До того ж у цих двох конкретних випадках різниця між віковими категоріями зовсім маленька. Тож якихось сильних відмінностей у роботі я не відчув. І на одному проєкті, і на другому мені надали повну свободу, тож я не відчував себе скованим якимись рамками. До того ж в обох цих книгах є цікава історія, тож особливих складностей з вибором сюжетів для ілюстрацій не було.
— У «Музикантах. Четвертий дарунок» Володимира Аренєва фентезі переплітається з реаліями: війною росії проти України. Як це було для вас — ілюструвати для підлітків таку важку для всіх тему? Як на вашу думку (ілюстратора), потрібно зображати в книжках для дітей війну?
— Зараз такі часи настали, що люди в Україні просто не можуть сховатися від війни. Війна стала повсякденністю для всіх нас. Ми бачимо війну кожен день на вулицях у різних її проявах. І діти тут не виняток. Вони ж не сліпі й не глухі. Вони так, як і всі ми, бачать напівзруйновані будинки, щоденно чують сирени повітряної тривоги, переживають за своїх рідних, які зараз у лавах ЗСУ стримують росіян. Тож поява теми війни в дитячій літературі є закономірною. Я вважаю, що ізолювати дітей від цієї теми не варто. Треба якось розказати їм, яка небезпека може статись, і як треба поводитися в момент цієї небезпеки. Ну а ілюстрування її для дитячої аудиторії… Навіть не знаю. Мабуть, тут має діяти правило, яким користуються лікарі: головне — не нашкодити. Не робити акцент на чорнушних жахіттях як таких, а працювати більше із символами. Але головне — донести до дітей думку, що війна — це страшна і небезпечна річ, а не якісь красиві паради та «спроможність повторити». Гарним прикладом ілюстрацій для дітей про війну я вважаю невеличкий комікс Сашка Ком’яхова «Савка і Баклан — замінована прогулянка», котрий розповідає про небезпеку, яку несуть вибухові пристрої. Тобто я вважаю, що добре доносити дітям саме корисну інформацію, знання якої може врятувати їм життя та здоров’я.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Навіть не знаю як і відповісти на це питання. Я ставлюся до ілюстрації як до роботи. А в процесі створення ілюстрації так чи інакше будуть якісь побажання або якісь правки від замовника. Якщо ці побажання не дає «живий» автор, то їх все одно хтось дасть: редактор, наприклад, або видавець. У такому випадку автор то буде, чи редактор, чи вони обидва, я буду дослухатися до всіх їхніх побажань і пропонувати ще й свої ідеї стосовно кожної з ілюстрацій. Тобто моя робота як ілюстратора — спробувати задовольнити замовника і водночас зробити якісно, щоб не соромно було потім комусь показати цю книжку. І ось тут уже вступає в силу простий людський фактор. Бувають замовники, які просто «закидують» ілюстратора своїми правками, що не мають жодного сенсу, бо вважають, що робота не виконана доки сотню правок не внесено. А буває, що замовник дасть один влучний коментар, який направить роботу ілюстратора в правильному напрямку. Тут уже як пощастить. Власне, ідеальні умови — це коли до ілюстратора звертаються як до професіонала, котрий знає, як зробити добре і замовник йому довіряє. Мені поки щастило спілкуватися з замовниками (авторами й редакторами) які давали мені свободу у творчому пошуку. А ось особисте знайомство тут, узагалі, не знаю як і впливає. Наприклад, особисто, віч-на-віч, із Володимиром Аренєвим я познайомився вже після того, як його книжка з моїми ілюстраціями вийшла в продаж, а із Сашком Дерманським я взагалі особисто не знайомий.
— Чи стежите ви за творчістю ваших колег, які також ілюструють книжки для дітей і підлітків? Чий стиль ви вважаєте для себе особливо цікавим?
— Звісно, стежу. З вітчизняних митців я обожнюю роботи Максима Паленка, Івана Кравця, Сашка Ком’яхова, Владислава Єрка, Костянтина Лавра, Радни Сахалтуєва, Едуарда Кирича. До того ж зараз завдяки інтернету та соцмережам можна, так би мовити, у реальному часі стежити за величезною кількістю талановитих митців в усьому світі. Але не сказав би, що я якось окремо виділяю серед всіх цих прекрасних митців саме ілюстраторів дитячих книжок. Частіше всього чомусь виходить, що ці художники малюють комікси, причому створюють вони неймовірно прекрасні твори, а працюють в абсолютно різних стилях, манерах і техніках. Тож виокремити для себе якийсь один стиль я не можу, бо всі вони по-своєму прекрасні. Ось декілька митців, за якими я з великим захопленням спостерігаю: Sean Murphy, Jamie Hewlett, Ashley Wood, Ralph Steadman, Tom Fluharty, Mike Mignola, Dave McKean, Frederic Pillot, Tomás Sánchez, Jorge González, Nicolas Nemiri, Dave Cooper.
— Ви працюєте художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), до якого і ви доклали руку. Розкажіть про вашу участь у розробленні цього мультфільму. Напевно, це було водночас захопливо й тривожно працювати над таким проєктом?
— На студії Animagrad я в якості художника по персонажах працював над двома повнометражними мультфільмами: «Викрадена принцеса» (2018) та «Мавка. Лісова пісня» (2023). Це, звісно, цікавий досвід. Виробництво мультфільму — це процес, який складається з багатьох етапів. Там і сценарій з режисурою, і малювання концептів, і створення 3D-персонажів і локацій, анімація, озвучування, рендер, постпродакшн і багато-багато іншого. Я був задіяний у процесі малювання образів героїв. Там у нас був окремий відділ концепт-художників. Власне, наша задача була малювати образи персонажів і локацій. Від режисера та сценариста ми отримували літературний опис якогось героя. І далі кожен з нас, художників, малював декілька різних варіантів цього персонажа. Потім головний художник-постановник обирав найбільш вдалий образ, і ми всі по черзі працювали з ним доти, доки персонажа не затверджували. Так виходило, що кожен персонаж у цих мультфільмах — то колективна робота цілого 2D-відділу. Ну, а далі ці концепти йшли в наступний етап виробництва, де з них робили 3D-персонажів, потім — анімацію та інше. Зі свого досвіду можу сказати, що найбільш важко було намалювати просто красивих персонажів. Особливо коли це головні герої. Їх дуже важко було затвердити. Бо у всіх свої стандарти краси в голові, і важко вгодити всім одразу. А ось усілякі другорядні-третьорядні химерно-потворні поганці — то моя любов просто.
— Скажіть, будь ласка, а як ви взагалі опинилися в анімації? Чим вона вас так приваблює? Є якась ваша робота, котрою ви особливо пишаєтеся? А ким ви бачите себе років так через 10 у цій сфері?
— Я в дитинстві дуже хотів працювати над мультфільмами просто. Обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду». Так що якось так вийшло, що я все ж потрапив у цей «чарівний світ». Чим пишаюся? Та, думаю, що роботою на двох повних метрах я цілком задоволений. Також працював як художник-постановник над кількома короткометражними мультфільмами. Наприклад, праця над мультфільмом «Непотрібні речі» Дмитра Лісенбарта прям досі мене тішить. Сподіваюся ще взяти участь у подібних проєктах. Хоча зараз в умовах війни анімація в Україні, самі розумієте, ледь-ледь дихає… І що там буде на наших теренах через десять років в цій галузі — ніхто не звідає. Але сподіваюся на краще. Навіть так: Contra spem spero.
— Ви й донині малюєте карикатури та шаржі, зокрема, невпинно поповнюєте серію своїх робіт «Нове українське поетичне кіно» (переосмислюєте постери до популярних кінострічок, дивлячись на них через призму українських народних пісень). Звідки у вас узагалі з’явилася така ідея? Як ви обираєте, що саме хочете малювати й написати?
— Ідея з’явилася давненько вже. Років сім-вісім тому. Оскільки я дуже захоплююся малюванням стилізованих або ж карикатурних портретів, то мені хотілося зробити карикатури на якихось відомих кіноакторів. Але просто малювати шаржі то якось не цікаво, бо таких робіт скрізь повно і цим нікого не здивувати. Тому хотілось якось зробити так, щоб ці портрети були об’єднані в якусь свою специфічну серію, поєднану якоюсь спільною ідеєю. І ось якось під час перегляду фільму «Сяйво» з’явилась асоціація з піснею про Довбуша. Ця ідея мене розсмішила, і я спробував придумати ще якісь подібні асоціації: записав усе що надумав в окремий файл і почав потроху то все відмальовувати. Наразі, вдалося «народити» 30 робіт, ну і ще кілька ідей поки чекають своєї черги.
— У 2022 році ви стали автором дизайну пам’ятної монети «Ой у лузі червона калина». Це була одна з перших пам’ятних монет, введена НБУ в обіг від початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Монету презентували влітку 2022 року — тобто вам, мабуть, довелося розробляти її дизайн іще в лютому–березні 2022 року?
— Так. Десь саме тоді та монета і розроблялась. Як не дивно, ця монета «виросла» якраз із тої самої серії постерів «Нове українське поетичне кіно». У 2021 році до Дня Державного Прапора України я саме намалював постер на пісню «Червона калина», де обіграв кінострічку «Прапори наших батьків» Клінта Іствуда. Це фільм про встановлення американського прапора над Іводзімою і про всю ту історію, що пов’язана зі знаменитою світлиною, яка зображує ту мить. І ось уже у 2022 році зі мною зв’язалися з Банкнотно-монетного двору НБУ й запропонували спробувати зробити по мотивах того постера монету. Вони якраз проводили конкурс на тему «Ой у лузі червона калина» і знайшли цю мою роботу десь в інтернеті. Я спробував для них зробити ескізи, дещо змінив, дещо прибрав і ось, зрештою, монета вийшла. Так що вийшов такий твір, який є переосмисленням постера, який є переосмисленням фільму, який є переосмисленням однієї з найвпізнаваніших світлин часів Другої світової війни.
— Ви якось сказали, що малювання для вас — і робота, і найкращий відпочинок. Та як ви все ж таки відпочиваєте, коли не малюєте? Чи є митці, роботи яких вас надихають?
— Дійсно, коли я не малюю щось на замовлення, то малюю щось для себе. Або обдумую власні якісь ідеї, які варто було б зобразити. Ну а в інший час відпочиваю як усі. Ідеальним відпочинком вважаю зустріч із добрими друзями за партією в якусь хорошу настільну гру. А з приводу митців, що надихають — я вже писав вище цілий перелік. Можу додати туди ще різних: Jean Giraud (Moebius), Hans Giger, Pieter Bruegel de Oude, Jan Sanders і багато інших. Усі вони так чи інакше впливають на мене, але це не значить, що я хочу малювати в їхніх манерах і техніках. Просто їхні прекрасні роботи надихають і додають наснаги.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Ось, декілька книжок, які сподобалися:
«Твоя книга про кіно» Ольги Бірзул з ілюстраціями Катерини Слонової;
Хто творить дитячу книгу? Письменники, ілюстратори? Безперечно! Видавці, редактори, коректори, фахівці поліграфії? Неодмінно! Але є також ті, хто «приводить» у світ українських дітей улюблених персонажів з-за кордону. Так, сьогодні ми звернемо увагу на роботу перекладачів. Як адаптувати текст, аби він не втратив оригінального звучання, але став зрозумілим українським дітям? Шукати відповідь на це запитання ми будемо з перекладачами Катериною Дудкою і Остапом Українцем.
Для українських дітей і підлітків Остап Українець і Катерина Дудка відомі насамперед як перекладачі серії пригодницьких романів-фентезі Ерін Гантер «Коти-вояки». Адже саме їм ми завдячуємо появі «нашого» котячого всесвіту з чотирма Кланами, пророцтвами, випробуваннями й зрадами, який так полюбився багатьом дітям від 9 до 99 років. БараБука поговорила з перекладацькою парою про перше знайомство з «Котами-вояками», особливості роботи над цією серією, баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю та попросила поділитися лайфгаком, як же стати хорошим перекладачем художніх текстів.
— Пані Катерино, пане Остапе, дозвольте привітати вас із (майже) ювілеєм: першого серпня 2016 року в українському видавництві «АССА» вийшла з друку перша книжка Ерін Гантер «На волю» серії пригодницьких романів-фентезі «Коти-вояки». Чи чули ви щось про цю серію перед тим, як вам запропонували її перекладати? І чому погодилися? Чим вона вас так зацікавила?
— Дякуємо щиро за вітання! Ми й самі не підозрювали, на що погоджувалися, що це буде настільки захопливо, і що довкола цієї книжки можна збудувати таку активну спільноту. До зустрічі з директоркою видавництва «АССА», пані Світланою Фельдман, ми нічого не чули про «Котів-вояків», але вона нам її «продала» з однієї розмови. Її захват і зацікавлення серією справді нам передалися, так що ми погодилися практично без роздумів. До того ж нас підкупила довіра пані Світлани — у нас на той час у доробку був лише переклад Лавкрафта, ми ніде себе не проявили як перекладачі, і не мали чогось хоч близько дитячого і підліткового. Але вона вирішила за рекомендацією знайомого на нас поставити — і, сподіваюся, не прогадала. Книжки, звісно, підчепили тим, що вони про котиків, а кому може не подобатися щось про котиків?
— На сьогодні «Коти-вояки» неймовірно популярні у всьому світі серед дітей від 9 до 99 років. У них величезний фандом із сайтами, фанфіками, мемами й артом. Як гадаєте, у чому ж полягає таємниця цієї серії? Чому вона захоплює навіть тих дітей, які раніше не виявляли інтересу до книжок?
— На нашу думку, таємниця в тому, що «Коти-вояки» торкаються серйозних тем і загалом написані без зайвої фамільярності та загравання, з розрахунком на те, що підлітки здатні та хочуть читати щось серйозне. Тому вони й дорослим подобаються, бо легко читаються і при цьому не втомлюють дитячістю.
— У «Котах-вояках» дуже добре пропрацьований світ: багато котячих імен, посад, правил, детальних описів, вимірів, і навіть є «своя» лайка. Як вам вдалося все це запам’ятати, перекласти й адаптувати?
На початку ми сіли порадитись, як адаптувати це все: чи перекладати значення, чи транслітерувати й залишати оригінальне звучання, до яких моментів які принципи підходять. І зрозуміли, що треба перекладати все, бо англомовні читачі не відчувають бар’єру нерозуміння, коли читають імена, скажімо. Так само й для українських читачів імена повинні щось означати, а не лише бути присутніми. Оригінал підказав форму перекладу, і так народилися Вогнелап, Сіролап тощо. В інших випадках нам допомогла залученість до «Пласту», адже пластові улади — готова система, яку лише залишилося трішки пристосувати до всесвіту «Котів». Так там і з’явилися «новаки» й подібна термінологія. Лайку перекладали іноді буквально, а іноді — уявляли, як би могли лаятися українські коти. Запам’ятовувати було складно, але, на щастя, існує пошук по документу, а ще редакторка, пані Світлана Бондаренко, дуже ретельно за цим стежила, і працювати з нею було вельми приємно. Чомусь ми за всі роки так і не додумалися завести табличку…
— А які ви побачили в текстах «Котів-вояків» «фішки»? Що, на вашу думку, могли б перейняти звідти сучасні українські автори?
— Одна з «фішок», на яку ми одразу звернули увагу — короткі й чіткі речення. Там є поетичні описи природи, почуттів, переживань, але все дуже лаконічно. І, звісно, порушення дорослих тем, які в книжці дорослі коти з котами-підлітками пропрацьовують хоч окремо, хоч разом, та завжди відкрито й щиро.
— Чи не складно вам було перекладати книжки цієї серії разом? Чи бували у вас професійні суперечки й бурхливі обговорення з приводу перекладу якогось моменту? Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш повсякденний робочий процес удвох.
— Спочатку ми ділили між собою розділи, але вже скоро з’ясували, що це неробоча схема і від цього текст страждає. Тому поділили роботу так: спочатку всю книжку робить хтось один, а потім інший перечитує паралельно з оригіналом, підчищає спірні моменти, калібрує тон, виправляє помилки, перекладає пропущені фрагменти тощо. Бурхливих суперечок не було, однак радилися багато, особливо щодо специфічної термінології.
— Попри те, що книжки серії «Коти-вояки» вважаються пригодницькими романами-фентезі для підлітків, у них порушується багато важливих питань, як-от життєвий вибір, втрата, зрада, біль. Як вам вдавалося спокійно працювати з такими сценами? Як ви знаходите баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю?
— Звісно, багато пропускали через себе, тому що всі ці питання нам не чужі. Проте, коли працюєш із перекладом, доводиться всю увагу спрямовувати на перекодування тексту з однієї мови на іншу, а тому сюжет, переживання героїв, якісь перипетії відходять на другий план. Іноді після завершення роботи можеш і не пригадати, про що сама книжка була загалом, бо багато уваги забрали перекладацькі рішення.
— Ви перекладаєте книжки, як для дорослих, так і для дітей. З якими жанрами для вас складніше працювати, і чому?
— «Коти-вояки» стали для нас входом у дитячу й підліткову літературу, і це завжди корисна праця, бо дозволяє відточувати стилістику на чомусь простому і не надто «кучерявому». Досить складно працювати з дитячими книжечками, де багато гри, проте це приємно, така собі розминка для мозку. А найскладніше, напевно, з науково-популярними працями та науковою фантастикою, бо вимагає багато гугління, читання сторонніх джерел, вивчення нової інформації, і від цих відволікань збивається потік перекладацького процесу.
— А як ви визначаєте, що ось ця історія «ваша», «ваш переклад»? Як ви обираєте для себе, котрі книжки варто перекладати, а котрі — ні? Що вас чіпляє в тексті, як-от з «Котами-вояками»?
— Досі наші книжки випадково нас знаходили, нам просто пропонували — і ми погоджувалися. Звісно, не на всі, бо не всі теми цікавлять або часу банально не вистачає. З «Котами» просто було цікаво спробувати свої сили. Здебільшого обираємо те, що стосується гуманітарних наук, навіть у красному письменстві. Або тих авторів, які просто подобалися ще до пропозиції перекладу.
— Пані Катерино, у вас більше досвіду з перекладу книжок для дітей. Ви перекладали для видавництва «АССА» книжки Ґеррі Флемінґа про пригоди ведмедика Меді й історії Девіда Маккі про картатого слона Елмера, а у видавництві «Жорж» доля знову привела вас до котів у книзі Кімберлі Гамільтон «Коти-відчайдухи. Зухвалі байки про хоробрих хвостатих». Скажіть, будь ласка, на вашу думку, яких книжок наразі потребують українські діти? Про що варто писати сучасним дитячим / підлітковим авторам?
— Дуже люблю перекладати дитячі книжки, бо сприймаю їх як головоломки. Там багато гри слів, прихованих посилань на щось доросле, тож доводиться і в українській мові весь час шукати рішення. Зараз працюю ще з однією серією книжок про елегантного британського песика, і це моя улюблена робота!
Як на мене, завжди актуальні пригодницькі книжки, але які заодно чогось навчають. Наприклад, математики, чи навичок виживання, чи основ куховаріння — будь-чого. Щось просто кумедне, ніжне й миле — це, звісно, добре, та для своєї дитини я обиратиму здебільшого прикладне. Ніжне і миле можна вже в дорослому віці почитати.
— Що б ви порадили тим, хто тільки починає перекладати художню літературу? Поділіться лайфгаком, як стати хорошим перекладачем художніх текстів.
— Пам’ятати, що перекладати треба на українську, а не з мови оригіналу. Прочитувати текст перекладу вголос, адже текст має звучати. Не боятися тавтологій, збігів приголосних і всіх інших редакторських страшилок — читати вголос! Текст має працювати так, як працює усна мова, його має бути зручно декламувати.
