У дитинстві Дмитро Кривонос обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду» і мріяв працювати над мультфільмами. Наразі він повністю залучений у творчу сферу: працює художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), малює шаржі, ілюструє книжки для дітей і підлітків і запевняє, що малювання для нього — і робота, і найкращий відпочинок.
Художник розповів БараБуці про особливості й правила ілюстрування книжок для дітей про війну, роботу в анімації, митців, які його надихають, і важливість свободи у творчому пошуку.
— Пане Дмитре, здається, ви з дитинства любили малювати, а в дорослому віці вже віддали перевагу анімації, шаржам і карикатурі. То що ж надихнуло вас поглянути в бік ілюстрування книжок для дітей і підлітків? Що стало для вас справжнім викликом у такій роботі? І чи плануєте ви надовго затриматися в цій сфері?
— Вітаю, пані Надіє. Ну років п’ятнадцять-двадцять тому я малював ілюстрації до низки дитячих журналів. Зокрема, із журналом «Пізнайко» я співпрацював приблизно років п’ять. Так що ілюстрацією як такою я займаюся теж уже досить давно. Просто я не так часто беруся за такі масштабні проєкти, де треба зробити цілу серію картинок, бо маю основну роботу в анімаційній студії. Тож виходить, що ілюстрування книжок у мене відбувається у вільний від роботи час. Але іноді все ж таки я беруся за ілюстрування і думаю, буду ще братися, бо ця робота доволі цікава. А з приводу викликів, тут, навіть і не знаю… Кожен проєкт — виклик. Хочеться, щоб стилістика була трохи різна, під кожну книгу своя, окрема, та щоб ця стилістика органічно підходила під конкретний літературний твір. І в той же час хочеться, щоб була впізнавана авторська стилізація. Як це поєднати все — мабуть, то і є головний виклик.
— Ви працювали й над більш «дитячою» книжкою Сашка Дерманського «Танок чугайстра» і над книжкою Володимира Аренєва«Музиканти. Четвертий дарунок», орієнтованою на підлітків. Чи були для вас якісь відмінності в ілюструванні для дітей і підлітків? Де було простіше / складніше, більше простору для уяви та творчості?
— Я чогось тримаюся думки, що і з дітьми, і з підлітками треба спілкуватись як із дорослими. До того ж у цих двох конкретних випадках різниця між віковими категоріями зовсім маленька. Тож якихось сильних відмінностей у роботі я не відчув. І на одному проєкті, і на другому мені надали повну свободу, тож я не відчував себе скованим якимись рамками. До того ж в обох цих книгах є цікава історія, тож особливих складностей з вибором сюжетів для ілюстрацій не було.
— У «Музикантах. Четвертий дарунок» Володимира Аренєва фентезі переплітається з реаліями: війною росії проти України. Як це було для вас — ілюструвати для підлітків таку важку для всіх тему? Як на вашу думку (ілюстратора), потрібно зображати в книжках для дітей війну?
— Зараз такі часи настали, що люди в Україні просто не можуть сховатися від війни. Війна стала повсякденністю для всіх нас. Ми бачимо війну кожен день на вулицях у різних її проявах. І діти тут не виняток. Вони ж не сліпі й не глухі. Вони так, як і всі ми, бачать напівзруйновані будинки, щоденно чують сирени повітряної тривоги, переживають за своїх рідних, які зараз у лавах ЗСУ стримують росіян. Тож поява теми війни в дитячій літературі є закономірною. Я вважаю, що ізолювати дітей від цієї теми не варто. Треба якось розказати їм, яка небезпека може статись, і як треба поводитися в момент цієї небезпеки. Ну а ілюстрування її для дитячої аудиторії… Навіть не знаю. Мабуть, тут має діяти правило, яким користуються лікарі: головне — не нашкодити. Не робити акцент на чорнушних жахіттях як таких, а працювати більше із символами. Але головне — донести до дітей думку, що війна — це страшна і небезпечна річ, а не якісь красиві паради та «спроможність повторити». Гарним прикладом ілюстрацій для дітей про війну я вважаю невеличкий комікс Сашка Ком’яхова «Савка і Баклан — замінована прогулянка», котрий розповідає про небезпеку, яку несуть вибухові пристрої. Тобто я вважаю, що добре доносити дітям саме корисну інформацію, знання якої може врятувати їм життя та здоров’я.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Навіть не знаю як і відповісти на це питання. Я ставлюся до ілюстрації як до роботи. А в процесі створення ілюстрації так чи інакше будуть якісь побажання або якісь правки від замовника. Якщо ці побажання не дає «живий» автор, то їх все одно хтось дасть: редактор, наприклад, або видавець. У такому випадку автор то буде, чи редактор, чи вони обидва, я буду дослухатися до всіх їхніх побажань і пропонувати ще й свої ідеї стосовно кожної з ілюстрацій. Тобто моя робота як ілюстратора — спробувати задовольнити замовника і водночас зробити якісно, щоб не соромно було потім комусь показати цю книжку. І ось тут уже вступає в силу простий людський фактор. Бувають замовники, які просто «закидують» ілюстратора своїми правками, що не мають жодного сенсу, бо вважають, що робота не виконана доки сотню правок не внесено. А буває, що замовник дасть один влучний коментар, який направить роботу ілюстратора в правильному напрямку. Тут уже як пощастить. Власне, ідеальні умови — це коли до ілюстратора звертаються як до професіонала, котрий знає, як зробити добре і замовник йому довіряє. Мені поки щастило спілкуватися з замовниками (авторами й редакторами) які давали мені свободу у творчому пошуку. А ось особисте знайомство тут, узагалі, не знаю як і впливає. Наприклад, особисто, віч-на-віч, із Володимиром Аренєвим я познайомився вже після того, як його книжка з моїми ілюстраціями вийшла в продаж, а із Сашком Дерманським я взагалі особисто не знайомий.
— Чи стежите ви за творчістю ваших колег, які також ілюструють книжки для дітей і підлітків? Чий стиль ви вважаєте для себе особливо цікавим?
— Звісно, стежу. З вітчизняних митців я обожнюю роботи Максима Паленка, Івана Кравця, Сашка Ком’яхова, Владислава Єрка, Костянтина Лавра, Радни Сахалтуєва, Едуарда Кирича. До того ж зараз завдяки інтернету та соцмережам можна, так би мовити, у реальному часі стежити за величезною кількістю талановитих митців в усьому світі. Але не сказав би, що я якось окремо виділяю серед всіх цих прекрасних митців саме ілюстраторів дитячих книжок. Частіше всього чомусь виходить, що ці художники малюють комікси, причому створюють вони неймовірно прекрасні твори, а працюють в абсолютно різних стилях, манерах і техніках. Тож виокремити для себе якийсь один стиль я не можу, бо всі вони по-своєму прекрасні. Ось декілька митців, за якими я з великим захопленням спостерігаю: Sean Murphy, Jamie Hewlett, Ashley Wood, Ralph Steadman, Tom Fluharty, Mike Mignola, Dave McKean, Frederic Pillot, Tomás Sánchez, Jorge González, Nicolas Nemiri, Dave Cooper.
— Ви працюєте художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), до якого і ви доклали руку. Розкажіть про вашу участь у розробленні цього мультфільму. Напевно, це було водночас захопливо й тривожно працювати над таким проєктом?
— На студії Animagrad я в якості художника по персонажах працював над двома повнометражними мультфільмами: «Викрадена принцеса» (2018) та «Мавка. Лісова пісня» (2023). Це, звісно, цікавий досвід. Виробництво мультфільму — це процес, який складається з багатьох етапів. Там і сценарій з режисурою, і малювання концептів, і створення 3D-персонажів і локацій, анімація, озвучування, рендер, постпродакшн і багато-багато іншого. Я був задіяний у процесі малювання образів героїв. Там у нас був окремий відділ концепт-художників. Власне, наша задача була малювати образи персонажів і локацій. Від режисера та сценариста ми отримували літературний опис якогось героя. І далі кожен з нас, художників, малював декілька різних варіантів цього персонажа. Потім головний художник-постановник обирав найбільш вдалий образ, і ми всі по черзі працювали з ним доти, доки персонажа не затверджували. Так виходило, що кожен персонаж у цих мультфільмах — то колективна робота цілого 2D-відділу. Ну, а далі ці концепти йшли в наступний етап виробництва, де з них робили 3D-персонажів, потім — анімацію та інше. Зі свого досвіду можу сказати, що найбільш важко було намалювати просто красивих персонажів. Особливо коли це головні герої. Їх дуже важко було затвердити. Бо у всіх свої стандарти краси в голові, і важко вгодити всім одразу. А ось усілякі другорядні-третьорядні химерно-потворні поганці — то моя любов просто.
— Скажіть, будь ласка, а як ви взагалі опинилися в анімації? Чим вона вас так приваблює? Є якась ваша робота, котрою ви особливо пишаєтеся? А ким ви бачите себе років так через 10 у цій сфері?
— Я в дитинстві дуже хотів працювати над мультфільмами просто. Обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду». Так що якось так вийшло, що я все ж потрапив у цей «чарівний світ». Чим пишаюся? Та, думаю, що роботою на двох повних метрах я цілком задоволений. Також працював як художник-постановник над кількома короткометражними мультфільмами. Наприклад, праця над мультфільмом «Непотрібні речі» Дмитра Лісенбарта прям досі мене тішить. Сподіваюся ще взяти участь у подібних проєктах. Хоча зараз в умовах війни анімація в Україні, самі розумієте, ледь-ледь дихає… І що там буде на наших теренах через десять років в цій галузі — ніхто не звідає. Але сподіваюся на краще. Навіть так: Contra spem spero.
— Ви й донині малюєте карикатури та шаржі, зокрема, невпинно поповнюєте серію своїх робіт «Нове українське поетичне кіно» (переосмислюєте постери до популярних кінострічок, дивлячись на них через призму українських народних пісень). Звідки у вас узагалі з’явилася така ідея? Як ви обираєте, що саме хочете малювати й написати?
— Ідея з’явилася давненько вже. Років сім-вісім тому. Оскільки я дуже захоплююся малюванням стилізованих або ж карикатурних портретів, то мені хотілося зробити карикатури на якихось відомих кіноакторів. Але просто малювати шаржі то якось не цікаво, бо таких робіт скрізь повно і цим нікого не здивувати. Тому хотілось якось зробити так, щоб ці портрети були об’єднані в якусь свою специфічну серію, поєднану якоюсь спільною ідеєю. І ось якось під час перегляду фільму «Сяйво» з’явилась асоціація з піснею про Довбуша. Ця ідея мене розсмішила, і я спробував придумати ще якісь подібні асоціації: записав усе що надумав в окремий файл і почав потроху то все відмальовувати. Наразі, вдалося «народити» 30 робіт, ну і ще кілька ідей поки чекають своєї черги.
— У 2022 році ви стали автором дизайну пам’ятної монети «Ой у лузі червона калина». Це була одна з перших пам’ятних монет, введена НБУ в обіг від початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Монету презентували влітку 2022 року — тобто вам, мабуть, довелося розробляти її дизайн іще в лютому–березні 2022 року?
— Так. Десь саме тоді та монета і розроблялась. Як не дивно, ця монета «виросла» якраз із тої самої серії постерів «Нове українське поетичне кіно». У 2021 році до Дня Державного Прапора України я саме намалював постер на пісню «Червона калина», де обіграв кінострічку «Прапори наших батьків» Клінта Іствуда. Це фільм про встановлення американського прапора над Іводзімою і про всю ту історію, що пов’язана зі знаменитою світлиною, яка зображує ту мить. І ось уже у 2022 році зі мною зв’язалися з Банкнотно-монетного двору НБУ й запропонували спробувати зробити по мотивах того постера монету. Вони якраз проводили конкурс на тему «Ой у лузі червона калина» і знайшли цю мою роботу десь в інтернеті. Я спробував для них зробити ескізи, дещо змінив, дещо прибрав і ось, зрештою, монета вийшла. Так що вийшов такий твір, який є переосмисленням постера, який є переосмисленням фільму, який є переосмисленням однієї з найвпізнаваніших світлин часів Другої світової війни.
— Ви якось сказали, що малювання для вас — і робота, і найкращий відпочинок. Та як ви все ж таки відпочиваєте, коли не малюєте? Чи є митці, роботи яких вас надихають?
— Дійсно, коли я не малюю щось на замовлення, то малюю щось для себе. Або обдумую власні якісь ідеї, які варто було б зобразити. Ну а в інший час відпочиваю як усі. Ідеальним відпочинком вважаю зустріч із добрими друзями за партією в якусь хорошу настільну гру. А з приводу митців, що надихають — я вже писав вище цілий перелік. Можу додати туди ще різних: Jean Giraud (Moebius), Hans Giger, Pieter Bruegel de Oude, Jan Sanders і багато інших. Усі вони так чи інакше впливають на мене, але це не значить, що я хочу малювати в їхніх манерах і техніках. Просто їхні прекрасні роботи надихають і додають наснаги.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Ось, декілька книжок, які сподобалися:
«Твоя книга про кіно» Ольги Бірзул з ілюстраціями Катерини Слонової;
Хто творить дитячу книгу? Письменники, ілюстратори? Безперечно! Видавці, редактори, коректори, фахівці поліграфії? Неодмінно! Але є також ті, хто «приводить» у світ українських дітей улюблених персонажів з-за кордону. Так, сьогодні ми звернемо увагу на роботу перекладачів. Як адаптувати текст, аби він не втратив оригінального звучання, але став зрозумілим українським дітям? Шукати відповідь на це запитання ми будемо з перекладачами Катериною Дудкою і Остапом Українцем.
Для українських дітей і підлітків Остап Українець і Катерина Дудка відомі насамперед як перекладачі серії пригодницьких романів-фентезі Ерін Гантер «Коти-вояки». Адже саме їм ми завдячуємо появі «нашого» котячого всесвіту з чотирма Кланами, пророцтвами, випробуваннями й зрадами, який так полюбився багатьом дітям від 9 до 99 років. БараБука поговорила з перекладацькою парою про перше знайомство з «Котами-вояками», особливості роботи над цією серією, баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю та попросила поділитися лайфгаком, як же стати хорошим перекладачем художніх текстів.
— Пані Катерино, пане Остапе, дозвольте привітати вас із (майже) ювілеєм: першого серпня 2016 року в українському видавництві «АССА» вийшла з друку перша книжка Ерін Гантер «На волю» серії пригодницьких романів-фентезі «Коти-вояки». Чи чули ви щось про цю серію перед тим, як вам запропонували її перекладати? І чому погодилися? Чим вона вас так зацікавила?
— Дякуємо щиро за вітання! Ми й самі не підозрювали, на що погоджувалися, що це буде настільки захопливо, і що довкола цієї книжки можна збудувати таку активну спільноту. До зустрічі з директоркою видавництва «АССА», пані Світланою Фельдман, ми нічого не чули про «Котів-вояків», але вона нам її «продала» з однієї розмови. Її захват і зацікавлення серією справді нам передалися, так що ми погодилися практично без роздумів. До того ж нас підкупила довіра пані Світлани — у нас на той час у доробку був лише переклад Лавкрафта, ми ніде себе не проявили як перекладачі, і не мали чогось хоч близько дитячого і підліткового. Але вона вирішила за рекомендацією знайомого на нас поставити — і, сподіваюся, не прогадала. Книжки, звісно, підчепили тим, що вони про котиків, а кому може не подобатися щось про котиків?
— На сьогодні «Коти-вояки» неймовірно популярні у всьому світі серед дітей від 9 до 99 років. У них величезний фандом із сайтами, фанфіками, мемами й артом. Як гадаєте, у чому ж полягає таємниця цієї серії? Чому вона захоплює навіть тих дітей, які раніше не виявляли інтересу до книжок?
— На нашу думку, таємниця в тому, що «Коти-вояки» торкаються серйозних тем і загалом написані без зайвої фамільярності та загравання, з розрахунком на те, що підлітки здатні та хочуть читати щось серйозне. Тому вони й дорослим подобаються, бо легко читаються і при цьому не втомлюють дитячістю.
— У «Котах-вояках» дуже добре пропрацьований світ: багато котячих імен, посад, правил, детальних описів, вимірів, і навіть є «своя» лайка. Як вам вдалося все це запам’ятати, перекласти й адаптувати?
На початку ми сіли порадитись, як адаптувати це все: чи перекладати значення, чи транслітерувати й залишати оригінальне звучання, до яких моментів які принципи підходять. І зрозуміли, що треба перекладати все, бо англомовні читачі не відчувають бар’єру нерозуміння, коли читають імена, скажімо. Так само й для українських читачів імена повинні щось означати, а не лише бути присутніми. Оригінал підказав форму перекладу, і так народилися Вогнелап, Сіролап тощо. В інших випадках нам допомогла залученість до «Пласту», адже пластові улади — готова система, яку лише залишилося трішки пристосувати до всесвіту «Котів». Так там і з’явилися «новаки» й подібна термінологія. Лайку перекладали іноді буквально, а іноді — уявляли, як би могли лаятися українські коти. Запам’ятовувати було складно, але, на щастя, існує пошук по документу, а ще редакторка, пані Світлана Бондаренко, дуже ретельно за цим стежила, і працювати з нею було вельми приємно. Чомусь ми за всі роки так і не додумалися завести табличку…
— А які ви побачили в текстах «Котів-вояків» «фішки»? Що, на вашу думку, могли б перейняти звідти сучасні українські автори?
— Одна з «фішок», на яку ми одразу звернули увагу — короткі й чіткі речення. Там є поетичні описи природи, почуттів, переживань, але все дуже лаконічно. І, звісно, порушення дорослих тем, які в книжці дорослі коти з котами-підлітками пропрацьовують хоч окремо, хоч разом, та завжди відкрито й щиро.
— Чи не складно вам було перекладати книжки цієї серії разом? Чи бували у вас професійні суперечки й бурхливі обговорення з приводу перекладу якогось моменту? Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш повсякденний робочий процес удвох.
— Спочатку ми ділили між собою розділи, але вже скоро з’ясували, що це неробоча схема і від цього текст страждає. Тому поділили роботу так: спочатку всю книжку робить хтось один, а потім інший перечитує паралельно з оригіналом, підчищає спірні моменти, калібрує тон, виправляє помилки, перекладає пропущені фрагменти тощо. Бурхливих суперечок не було, однак радилися багато, особливо щодо специфічної термінології.
— Попри те, що книжки серії «Коти-вояки» вважаються пригодницькими романами-фентезі для підлітків, у них порушується багато важливих питань, як-от життєвий вибір, втрата, зрада, біль. Як вам вдавалося спокійно працювати з такими сценами? Як ви знаходите баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю?
— Звісно, багато пропускали через себе, тому що всі ці питання нам не чужі. Проте, коли працюєш із перекладом, доводиться всю увагу спрямовувати на перекодування тексту з однієї мови на іншу, а тому сюжет, переживання героїв, якісь перипетії відходять на другий план. Іноді після завершення роботи можеш і не пригадати, про що сама книжка була загалом, бо багато уваги забрали перекладацькі рішення.
— Ви перекладаєте книжки, як для дорослих, так і для дітей. З якими жанрами для вас складніше працювати, і чому?
— «Коти-вояки» стали для нас входом у дитячу й підліткову літературу, і це завжди корисна праця, бо дозволяє відточувати стилістику на чомусь простому і не надто «кучерявому». Досить складно працювати з дитячими книжечками, де багато гри, проте це приємно, така собі розминка для мозку. А найскладніше, напевно, з науково-популярними працями та науковою фантастикою, бо вимагає багато гугління, читання сторонніх джерел, вивчення нової інформації, і від цих відволікань збивається потік перекладацького процесу.
— А як ви визначаєте, що ось ця історія «ваша», «ваш переклад»? Як ви обираєте для себе, котрі книжки варто перекладати, а котрі — ні? Що вас чіпляє в тексті, як-от з «Котами-вояками»?
— Досі наші книжки випадково нас знаходили, нам просто пропонували — і ми погоджувалися. Звісно, не на всі, бо не всі теми цікавлять або часу банально не вистачає. З «Котами» просто було цікаво спробувати свої сили. Здебільшого обираємо те, що стосується гуманітарних наук, навіть у красному письменстві. Або тих авторів, які просто подобалися ще до пропозиції перекладу.
— Пані Катерино, у вас більше досвіду з перекладу книжок для дітей. Ви перекладали для видавництва «АССА» книжки Ґеррі Флемінґа про пригоди ведмедика Меді й історії Девіда Маккі про картатого слона Елмера, а у видавництві «Жорж» доля знову привела вас до котів у книзі Кімберлі Гамільтон «Коти-відчайдухи. Зухвалі байки про хоробрих хвостатих». Скажіть, будь ласка, на вашу думку, яких книжок наразі потребують українські діти? Про що варто писати сучасним дитячим / підлітковим авторам?
— Дуже люблю перекладати дитячі книжки, бо сприймаю їх як головоломки. Там багато гри слів, прихованих посилань на щось доросле, тож доводиться і в українській мові весь час шукати рішення. Зараз працюю ще з однією серією книжок про елегантного британського песика, і це моя улюблена робота!
Як на мене, завжди актуальні пригодницькі книжки, але які заодно чогось навчають. Наприклад, математики, чи навичок виживання, чи основ куховаріння — будь-чого. Щось просто кумедне, ніжне й миле — це, звісно, добре, та для своєї дитини я обиратиму здебільшого прикладне. Ніжне і миле можна вже в дорослому віці почитати.
— Що б ви порадили тим, хто тільки починає перекладати художню літературу? Поділіться лайфгаком, як стати хорошим перекладачем художніх текстів.
— Пам’ятати, що перекладати треба на українську, а не з мови оригіналу. Прочитувати текст перекладу вголос, адже текст має звучати. Не боятися тавтологій, збігів приголосних і всіх інших редакторських страшилок — читати вголос! Текст має працювати так, як працює усна мова, його має бути зручно декламувати.
Марта Кошулінська ілюструє дитячі книжки про війну, стосунки в родині, дорослішання й різноманітність цього світу. Однак ці складні питання тільки імпонують львівській художниці, ілюстраторці та графічній дизайнерці, яка прагне змістити акцент на світле, на життя, яке продовжується попри все.
БараБука поспілкувалася з Мартою Кошулінською про досвід ілюстрування на такі глибокі теми, особливості співпраці з іноземними видавництвами, книжки, численні хобі й важливість самопізнання.
— Пані Марто, ви зараз ілюструєте багато дитячих книжок на тему війни. Ви самі неодноразово казали, що вам як ілюстраторці важливо вміти говорити на глибокі теми. І ваші роботи часто відображають ваш внутрішній стан. Зокрема, ви проілюстрували книжки Саші Войцехівської «Яблучна шарлотка, спечена в горах», Мар’яни Савки «Залізницею додому» і Тані Стус «Таємні історії маленьких і великих перемог», де описується реальність українських дітей: війна, евакуація, обстріли, підвали… Розкажіть, будь ласка, детальніше про вашу роботу ілюстраторкою дитячих книжок про війну. Як вам вдається ілюструвати такі глибокі теми: сприймати все, що зараз відбувається, очима дитини та відображати це на папері? Ви відображаєте там свій внутрішній стан або ж залишаєтесь осторонь?
— Бути осторонь аж ніяк не вийде. Для того, щоб візуальна історія вийшла правдивою, її потрібно прожити, пропустити крізь себе та свою призму бачення. Щоб у результаті вийшли ресурсні ілюстрації, бо тема чутлива, важливо не допустити ретравматизації. У мене немає на меті показати страшні події (ми всі бачимо це щодня), а лиш підсвітити, що є окрім цього. Змістити акцент на те світле, на життя, яке продовжується попри все. Зараз я дуже вибірково й обережно беруся за подібні проєкти — у таке тяжко занурюватися, не відрефлексувавши. А це, звісно, доволі виснажує: тримати свій внутрішній стан і не провалитися.
— Ви ще проілюстрували кілька дитячих книжок на такі важливі теми як дорослішання й розуміння себе та інших людей, наприклад, книжку Христі Венгринюк «Моя мама — гора», де описується історія сина, якого самостійно виховує мама, і книжку Тані Стус «Рі(з)дні люди», у якій ідеться про людську інакшість і різноманітність цього світу. Як тут вам працюється з такими темами, як ілюстраторці? Чому ви більше приділяєте уваги під час ілюстрування таких історій?
— Мені імпонують такі теми. Пізнання і глибоке розуміння себе є ключиком до проживання свого істинного, ніким не нав’язаного шляху. Я дуже за те, щоб показувати різноманітність, право на інакшість і індивідуальність кожного з нас. Це дуже цікаво й дозволяє розширити світогляд. Кожен проходить різний життєвий шлях, тому я вважаю, що не боятися проявлятись і зважати на кордони інших, — це те, що варто виховувати в суспільстві.
— Ви проілюстрували й багато книжок з дитячими віршами («Весняні віршики» Григорія Фальковича, «Де ви, кохані леви?» Наталі Трохим, «Сніговірші для малят» Галини Кирпи, Мар’яни Савки та ін.). Чи є для вас як ілюстраторки якась відмінність між ілюструванням прози та поезії? Із чим ви любите працювати найбільше?
— Не скажу, що є кардинальна відмінність, та мені до душі більше проза.
— Ви також співпрацюєте з іноземними видавництвами, наприклад проілюстрували декілька дитячих книжок польського видавництва Zielona Sowa. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Ви одного разу сказали, що коли ілюструєте, то спершу думаєте, де ви як читачка, хотіли б побачити малюнки. Як вам було малювати для польських дітей і уявляти, як вони сприймуть ваші ілюстрації?
— Так, не лише з польським, близько чотирьох років плідно співпрацюю з американською хоумскулінговою компанією та ілюструю для них навчальні посібники й історичні оповідання. Щодо видавництва Zielona Sowa: наразі проілюструвала чотири книжки. Комунікація максимально легка, познайомилися ми на Болонському книжковому фестивалі, та по приїзді одразу отримала запит на співпрацю. У мене немає обмежень щодо того як сприймають мої ілюстрації в тій чи іншій країні. Якщо є запити, отже, там потребують того бачення, яке я транслюю. Єдине — варто звертати увагу на культурні особливості. Наприклад, для Америки дуже важливо ілюструючи дітей, зображати расове різноманіття та інклюзивність, і мені це дуже імпонує.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Якщо ми говоримо зараз про фінальний продукт, то знайомство з автором книжки особисто для мене на якість ілюстрацій не впливає. Насамперед важливою є історія, та чи вона мені відгукується, бо саме це є одним з ключових факторів якісної співпраці. Я можу знати особисто й чудово ставитися до автора, але якщо текст мені не лягає, то я спокійно відмовлю.
— Ви колись поскаржилися, що творчість повністю полонив диджитал. І, на вашу думку, шурхання олівчика, крихкість пастелі, розтікання фарби — те, що ніякі диджитал-пензлі не замінять. То як вам вдається у вашій роботі поєднувати «цифру» і традиційні техніки?
— Зараз частіше працюю суто в диджиталі. Та якщо хочеться традиційних технік, то абсолютно себе не обмежую. Наразі не скаржуся).
— Я знаю, що ви практикуєте йогу і вас цікавлять тілесні й духовні практики. І от нещодавно у вас з’явився новий досвід — ілюстрації для мобільного застосунку HowMe, який був розроблений з метою самотерапії (покращення ментального здоров’я). Розкажіть, будь ласка, чим вас зацікавив цей проєкт, і як вам працювалося над ним. Напевно, і для вас це була своєрідна самотерапія?
— Для мене це був класний досвід. Я люблю тематики, які допомагають людям більше розкрити себе. Вважаю, що зараз є дуже важливим створювати побільше ресурсів, котрі допомагають впоратися зі своїм ментальним станом, або хоча б звернути увагу на необхідність дбати про своє внутрішнє. Бо це є тим фундаментом, який впливає на все наше життя.
— І якщо вже мова зайшла про інтереси, розкажіть, будь ласка, про ваше нове хобі — вокал. Ви вчитеся вокалу майже пів року, так? Чому саме він? Що ви відчуваєте, коли співаєте?
— Так, паралельно ще проходила навчання з акторської майстерності. Виявилося, для мене є дуже цікавим перевтілюватись і відігравати різні емоції та взаємодіяти з іншими акторами на сцені. А щодо вокалу, то я з дитинства співаю, люблю це діло. Особливо за кермом на довгих дистанціях — у машині чудова акустика. Це приносить мені багато задоволення й позитивних вражень.
— І запитання ще про одне ваші хобі — книжки. Ви якось сказали, що любите читати й купувати книжки. І часто ці дві речі не перетинаються. Та кожна книжка приходить до вас у потрібний період. Розкажіть, будь ласка, про книжки, які прийшли до вас у потрібний період і, можливо, визначили ваш шлях або допомогли розв’язати якусь проблему.
— Люблю і читати, і купувати, та не можу сказати, що це прямо хобі. Для мене це рутина і трохи робоча частина. Був період, коли я цікавилася в основному нонфікшном. Проте останнім часом не так багато купувала книг. Я не можу сказати, що якась конкретна книжка допомогла розв’язати проблему, та пригадую, що колись книги Джо Диспензи дозволили глянути на речі під новим кутом. Але суть не в цьому — можна прочитати хоч сотні книжок і так нічого у своєму житті не змінити. Бо володіти інформацією — це не означає мати знання. Знання ж — це те, що пройшло через практику й досвід. Можна прочитати сто книжок про медитацію і не мати жодного уявлення про свій внутрішній світ. Можна одну і, щодня практикуючи, мати глибше розуміння, ніж будь-який теоретик. Для мене дії є більш вирішальними.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Складно вибрати всього декілька, та якщо дивитися виключно з точки зору ілюстратора та художнього оформлення, то дуже подобаються книжки авторства і виконання:
Там уже нарахується більше ніж п’ять). Мені також подобається одна з недавніх книжок, що я ілюструвала, з глибоким змістом, зокрема, авторства Христі Венгринюк «Моя мама — гора».
За словами Людмили Самусь, у мальописній сфері вона опинилася зовсім випадково. Намалювала для експерименту «Арідник. Сотворення світу» — і відтоді вже п’ятий рік як мальописиця. Художниця віддає перевагу чорно-білій графіці, яка ставить митця в певні межі, що, на її думку, набагато цікавіше, ніж не мати жодних обмежень.
Мисткиня розповіла БараБуці про власний авторський проєкт «Тисячолапі», у якому можуть взяти участь усі бажаючі, особливості, переваги й складнощі своєї роботи та нестримне бажання малювати, адже їй є ще багато чого сказати своїм мистецтвом.
— Пані Людмило, у другому кварталі 2025 року у видавництві UA Comix Publishing побачив світ мальопис «Лис Микита. Пісня перша», який ви намалювали. Це графічна адаптація за віршованою казкою Івана Франка про Лиса Микиту. Як вам працювалося над цим мальописом? Чи виникали якісь складнощі, або, ймовірно, ви в процесі такої роботи усвідомили для себе щось нове?
— За час повномасштабного вторгнення «Лис Микита» став першим моїм мальописом не про війну. Думаю, це одна з причин, чому мені відносно просто над ним працювати. Малювати реальні події в реальному світі в рамках моєї техніки доволі складно, тож після кількох робіт поспіль на цю тему «Лис» для мене виконує роль такого собі «розвантаження». Тематика значно легша, а також жанр більше підходить мені за спеціалізацією. Люблю працювати над казками та легендами. Найскладнішою частиною була розробка візуалу самого персонажа Лиса. Я хотіла, щоб він не нагадував жодного іншого лиса, а був особливим, і думаю, мені це вдалося.
— Як я розумію, «Лис Микита. Пісня перша» — це ваша не перша робота у сфері мальописів. Ви вже намалювалимальописи «Арідник. Сотворення світу», «Символи незламності» та збірку графічної поезії «3.3.3». Розкажіть, будь ласка, детальніше про явище мальопису й особливості роботи з ним. Як вам вдається поєднувати візуальну мову та текст? Що для вас важливо в роботі над графічним романом?
— Якщо ви не проти, я використовуватиму термін «мальопис», адже в моєму випадку він є більш точним ніж «графічний роман».
Власне, у мальописній сфері я опинилася випадково: намалювала «Арідника», то був експеримент, від якого я чекала небагато. Але результат перевершив очікування, «Арідник» став візитівкою мого видавництва, а я зі свого боку побачила, що можу ще дуже і дуже багато зробити, якщо продовжу йти цим шляхом. Ось уже п’ятий рік як мальописиця.
Більшість речей у своїй діяльності я роблю інтуїтивно, це стосується також і поєднання візуальної мови та тексту. Якщо немає прописаного сценарію — просто намагаюся малювати послідовно і не втратити сенс, а якщо сценарій є, то за текст відповідає сценарист. Але зазвичай я не замислююся над тим як усе поєднати, воно виходить саме по собі.
У роботі мені важлива історія, ідея. Це те, що має мене чіпляти й цікавити, адже я не малюю те, що мене не торкає. Це важливий момент моєї роботи. Також обов’язкова умова — це я малюю так, як я бачу. Не люблю, коли обмежують мою свободу як художниці та зазвичай не беруся за замовлення, де від мене очікують не творчості, а виконання вказівок.
— А над чим складніше працювати: над адаптацією віршованої казки чи, наприклад, зі збіркою поезії? У чому полягають особливості й відмінності? Чи хотіли б ви ще намалювати якусь українську казку? Яку саме?
— Кожен жанр має свої особливості, переваги та складнощі. Якщо «Лис» — це казка, яка дозволяє власну візуальну інтерпретацію, то збірка поезії — це збірка рефлексій автора, дуже особиста річ, яку треба вміти відчути й передати. Але мені складно обрати між ними щось одне, люблю працювати над Богдановими віршами, люблю працювати над «Лисом», просто до кожної роботи це різна любов.
Я дуже хочу малювати маловідомі українські казки та легенди, а ще думаю, що в майбутньому Франко матиме не єдину казку мальовану мною, однак ще рано про це говорити.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність художника?
— Особисто я волію працювати самостійно, без співавторів. Але є нюанс: я не сценаристка, лише художниця. Тому, якщо я працюю зі співавтором, то означає, що в нас схожі погляди й ми гарно ладнаємо. Наразі мені щастить працювати з авторами й спілкування з ними допомагає мені в роботі. Проте я намагаюся не піддаватися впливу думок інших людей, бо мені важливо висловлювати моє власне бачення.
— Ви працюєте переважно в чорно-білій графіці, однак постійно експериментуєте. У вашому інстаграмі, наприклад, є роботи з гіпсом, малювання на полотні, ліногравюри, листівки, піни, брошки й багато всього іншого. При цьому вам, я так розумію, усе ж таки ближче до душі саме чорно-біла графіка. Чому? Що в ній такого незвичайного?
— Графіка для мене найбільш зрозуміла в роботі, це основний мій інструмент самовираження. Він найкраще мені вдається, тому я обрала його.
А чому саме чорно-біла графіка… напевне, обмеження кольорової гами не дає розсіювати увагу і концентрує тебе на самій суті роботи, не відволікаючи на кольори. Також це ставить тебе як митця в певні рамки, в яких ти маєш висловитись, і це цікаво, цікавіше ніж не мати жодних обмежень.
— Знову-таки, у своєму інстаграмі ви якось писали, що маєте власні фантастичні світи. Виявом вашої уяви є «тисячолапі» — істоти, які складаються з великої кількості комашиних лап. «Тисячолапі» живуть у власному вимірі та прив’язані до кожної окремої живої людини. Їхні чорно-білі зображення вражають. Хочеться ретельно роздивлятися всі ті сплетіння лапок і розмірковувати над долею кожного персонажа. Розкажіть, будь ласка, детальніше про «тисячолапих». Як вони виникли? Що вас надихає на створення чергового персонажа? Чи не бачите ви їхню історію у вигляді мальопису, наприклад, на кшталт історій Шона Тена?
— О, Тисячолапі — це мій авторський проєкт, у якому я на основі розповіді про себе малюю такий собі асоціативний психологічний портрет людини. Узяти участь може кожен бажаючий, для цього потрібно написати мені в соцмережах.
Виникло це все випадково, коли я розлила туш на чистий аркуш і вирішила дмухнути на краплю. Вона розтеклась і стала схожою на павучка, тому я домалювала лапки. Мені сподобалось як вийшло, і я продовжила час від часу таке малювати. І згодом виник ось такий концепт, що існує досі — кожен Тисячолапий має свою людину, до якої прив’язаний, та існує в паралельному вимірі разом з іншими Тисячолапими.
На їх створення мене найбільше надихають особисті й інтимні речі, якими зі мною діляться учасники проєкту. Це дозволяє тонше відчути їх особистість та історію і дає можливість створити Тисячолапого співзвучного з ними самими.
Наразі не планую створювати з них мальопис, але хто зна, куди може завести мене ця історія.
Роботи з проєкту “Тисячолапі”
— У січні 2024 року вийшла настільна гра «Арідник» (за однойменним мальописом від видавництва UA Comix Publishing) українською мовою. Наразі планується її англомовне видання та є численні замовлення з різних країн. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу і над мальописом, і над грою. Де ви мали більше простору для уяви?
— Мальопис «Арідник», як я вже казала раніше, був експериментом. Мені було дуже цікаво працювати над ним, але тоді я ще не усвідомлювала весь його потенціал. А гра вже створювалася на етапі мого ясного розуміння всіх можливостей цієї франшизи, я відчувала значно більше сили й чітко бачила вектор руху. Я думаю, робота над настільною грою — то був найбільш щасливий період для мене за час повномасштабки. Це було цікаво, натхненно, і я бачила, що це буде непересічний продукт, яким ми будемо пишатися. Так і сталося — гра вийшла в топ українських ігор, перший наклад блискавично розпродався, і ми досі отримуємо купу захоплених відгуків від гравців.
— Я знаю, що ви дуже любите дерева. І малювати, і бути серед них — у вас багато з ними світлин. А ще вам до вподоби природа, подорожі, Тибет і Мексика. Усе це відображається у вашій творчості. А що ще вас надихає? Якщо вам треба перепочити, зібрати думки докупи, що ви зазвичай робите?
— Мене надихають мої амбіції та усвідомлення своєї сили. Я розумію, що ще маю дуже багато чого сказати своїм мистецтвом, і збираюся це робити.
Коли треба перепочити, то роблю перерву, займаюся чимось іншим, сплю, дивлюсь кіно, лінуюсь і даю собі час. А думки в купі майже завжди, їх у моїй голові мільйони, але кожна має своє місце. Проте в разі чого, час наодинці допоможе розібратися з будь-якими з них.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Це, мабуть, найскладніше питання для мене сьогодні, адже я дуже давно споживала якийсь дитячий чи підлітковий контент. Але можу порадити кілька казок:
1) Сашко Лірник«Казка про силу характерницьку, богатиря Ахмеда і Грицька Кобилячу Смерть»;
2) Михайло Стельмах «Журавель», видавництво «Веселка» 1970 (з ілюстраціями Марії Приймаченко);
3) «Казки Карпат», видавництво «Карпати» 1989;
4) «Війна грибів з жуками», видавництво «Час» 1919;
На вибір спеціальності ілюстраторки, графікині та дизайнерки Іветти Ключковської вплинули батьки, які обоє були художниками, а на подальшу творчість надихнули власні діти (її перші глядачі й критики). Адже професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною.
Наразі Іветта Ключковська працює над графічним романом «Лісова пісня» (і в захваті від такого досвіду), шукає нові можливості для своєї фантазії, невпинно розвивається, зокрема, цікавиться сучасними технологіями та завжди рада розповісти про неймовірний світ створення книги.
Про все це ілюстраторка поділилася з БараБукою.
— Пані Іветто, ви вже кілька років працюєте над ілюструванням «Лісової пісні» у вигляді графічного роману. Ілюстрації та аудіочитання з відеорядом, які ви викладаєте у вашому інстаграмі й на каналі в ютубі, просто дивовижні. Скажіть, будь ласка, коли ця книжка побачить світ? Як ви оцінюєте свій досвід роботи саме з графічним романом? І які ще книжки в такому вигляді вам хотілося б проілюструвати?
— Ідея ілюструвати «Лісову пісню» з’явилася після знайомства з командою видавництва «Леополь», яка на той час видала графічний роман «Герой поневолі» Івана Франка. Я вже мала вдосталь досвіду з ілюстрування простих книжок і шукала нових можливостей для своєї фантазії. Досвіду з коміксами в мене ще не було, але робота в парі з Кирилом Горішним, який фактично вчив мене мислити сторибордом, допомогла здолати стереотипне мислення ілюстратора окремої сторінки. Бо одинична ілюстрація як доповнення до тексту — це зовсім інше, ніж малюнок, який самостійно розповідає історію. Проєкт розбитий на дві частини, у кожній приблизно по 60 сторінок, і робота над першою частиною вже завершена.
Поки працюю над другою частиною, вирішила готувати аудиторію до зустрічі з форматом графічного роману. У черговий раз стикнулась із тим, як швидко забувається шкільна програма — мало хто пам’ятає, про що «Лісова пісня». Любов та й любов… Тому гарна нагода нагадати про глибинні смисли цього твору. Формат відео й анімації — найпопулярніший зараз і здатен охопити велику аудиторію. Оцінюю свій досвід роботи над графічним романом як захоплюючий. Мені цікаво рухатись уперед і ставити перед собою все складніші завдання. А думок про майбутні проєкти багато, головне, щоб настав час муз, а не гармат…
— Чому ви обрали своєю спеціалізацією саме графіку? Що в ній, на вашу думку, є такого, що зацікавило вас і відгукнулося всередині?
— У дитинстві в мене було багато різних інтересів, але великим впливом на мене був приклад батьків — тато й мама були художниками. Пробувала вступити на графіку і на ткацтво, та лише з третьої спроби вдалося поступити на графіку. Займатись ілюстрацією було відносно просто в плані старту й професійного розвитку, бо у Львові, звідки я родом, діяло чимало видавництв, які давали шанс початківцям.
Подобалося відштовхуватися від тексту, гратися з площиною формату книги, долати технічні обмеження. Не потрібно було великих майстерень чи складного обладнання. Папір, туш-перо (на той час) — і ти вже десь далеко думками.
— Ви працюєте в книжковій ілюстрації з 1985 року. Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, як за цей час змінився світ ілюстрації, зокрема, графіки? Зараз ви активна користувачка соціальних мереж. Як вам дався перехід до диджитал-ілюстрацій?
— Коли я згадую процес створення книги, макета, систему переведення готових ілюстрацій на друкарські форми, то красива якісна книга видається продуктом героїчних зусиль. Зараз фантазію ілюстратора не обмежують технічні умови друкарні, ілюстрації тепер насиченіші, динамічніші. Натомість сучасність ставить нові виклики: потенційний читач усе більше проводить час у телефоні або в мережах. Сучасні технології дають великий простір для творчості. Як тільки в мене з’явився комп’ютер, я одразу почала вивчати програми та робити все самостійно. Сьогодні анімація, фотографування, сканування, монтаж відео, озвучення — усе доступно, і це ще навіть не враховуючи нові можливості ШІ. Перехід до диджитал-ілюстрування став необхідністю, яку вимагає сучасний час, а я люблю працювати з тими задачами, що несуть розвиток. Ба більше, що фокус уваги все більше переходить в інтернет.
— Якою була ваша перша проілюстрована книжка? Чи хотілося б вам колись повернутися до неї та щось у ній «вдосконалити»? Чи після такої роботи ви остаточно впевнилися, що це «ваше», і ви обрали правильний шлях?
— Мою першу книжку я робила у видавництві «Каменяр» у Львові, але першою великою роботою було ілюстрування твору Кіра Буличова про Алісу Селєзньову «Полонені астероїда» (Кишинів, 1988 рік). Я тоді ще була студенткою, і основною задачею було зробити великий обсяг ілюстрацій у стислі терміни. А книжкою, з якою я відчула себе справжньою художницею, стала робота з видавництвом «Веселка» над виданням Марселя Еме «Казки кота Воркота». Там я вже відходила від впливу батьківського художнього стилю й шукала власні мотиви…
Чи хочу я щось переробити? Не можна переробити свою молодість, мені дорогі ці перші кроки. Моя домінантна риса — це ставлення до минулого як до перегорнутої сторінки. Я дивлюся на свої роботи відсторонено. Сприймаю себе як імпульс творчості, й те, як він проявляється, залежить від обставин: може в ілюструванні, може в дизайні, а може й в інших проявах, як-от відеопроєкти.
А потім настали «веселі часи» дев’яностих, видавництва не справлялися з інфляцією, і я переключилася на закордонні контакти. Офорти та літографія протягом п’яти років були для мене хорошою практикою реалізації як художниці. У 1996 році я повернулася до книжкової ілюстрації.
— Ви створюєте ілюстрації, які допомагають дітям любити книжки. Скажіть, будь ласка, на вашу думку, як за цей час змінилися діти? І чи змінилися взагалі? Як ви вважаєте, що було потрібно дітям, коли ви тільки починали працювати, як ілюстраторка, і що потрібно зараз, аби вони полюбили книжки?
— Зараз діти зовсім інші: вони більше знають і більше бачили, але при цьому залишаються такими самими. Вони так само хочуть, що б їх любили. А для того, щоб полюбити книжки, необхідно, аби книгу любили батьки й читали дітям, поки ті не навчаться робити це самі. Хоча б перед сном — а діти пам’ятатимуть це все життя. А щодо самих ілюстрацій, зараз із цим легше в тому плані, що ілюстрування книг перестало бути прибутковим, і там залишилися люди, які живуть цим. Дуже багато хорошої перекладної літератури. Художники часто самі пишуть та ілюструють свої книги. А початківці часто копіюють стиль наймодніших художників, і це теж добре, бо мода — дзеркало часу. Коли я починала, то не переймалася такими складними питаннями, малювала так, як мені цікаво: складно, не площинно, у чомусь парадоксально. Діти перебувають у фантазійному світі гри, а там все «догори дриґом».
— Ви якось сказали, що те, що дитина побачить у дитинстві, залишиться з нею на все життя. І що вашими першими глядачами були ваші діти. Усі книжки, які ви малювали, ви малювали для своїх сина й доньки. А які книжки ви любили в дитинстві? Які історії та ілюстрації залишилися з вами на все життя?
— Професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною. А це наповнює кожен день чудесним відчуттям пригод і відкриттів. Перша книжка, що мене вразила, — це «Діти капітана Гранта» Жуля Верна. Я читала її з картою, шукала паралелі та відмічала маршрут. Любов до деталей мені прищепив батько, я спостерігала, як він ретельно збирає матеріали для майбутніх книг.
У нас була велика бібліотека, яка давала можливість вивчати історію костюмів, меблів, матеріальної культури. Інтернету ж не було, і орієнтуватись у світових тенденціях ілюстрування було важко — тільки книги соцтабору: НДР, Чехословаччини, Польщі, Угорщини.
І мої діти також виростали в атмосфері культу книги. Я працювала вдома, і вони бачили всі етапи створення ілюстрацій — від ескізів до оригіналів. Над «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо я працювала, коли сину було дванадцять років. Тоді я отримала це замовлення, але малювала так, ніби для нього — читали разом, розповідала йому про кораблі, зброю та історію того часу.
Коли підросла донька, з’явились інші книжки й інші розмови. І всі дівчачі історії та книжки я присвячувала їй.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора? Співпраця з якими сучасними українськими авторами вам найбільше запам’яталась і чому?
— Я люблю своїх авторів і мені дуже пощастило працювати з багатьма сучасними письменниками України. У видавничій діяльності існує етика співпраці, є довіра до обраного художника, і всі зауваження проходять через редактора. Мені цікавий внутрішній світ письменника, його шлях у літературі. Чомусь вони стають мені рідними. Напевно тому, що ми разом народжуємо щось нове під назвою «книга». Особливо мені запам’яталася співпраця з Олександром Гаврошемнад першим виданням «Неймовірних пригод Івана Сили» та з Зіркою Мензатюк і її «Таємницею козацької шаблі». Енергія та любов до України цих письменників заряджала відкликом і ентузіазмом.
— Ваші роботи були представлені на багатьох виставках, у тому числі — міжнародних. Скажіть, будь ласка, ви помітили якусь відмінність від сприйняття ваших ілюстрацій іноземними й українськими глядачами? Що кому більше відгукується у ваших роботах? Чи не плануєте ви в найближчому майбутньому знову організувати виставку в Україні?
— За кордоном у мене були виставки офортів і літографій, але книжкову ілюстрацію не виставляла, тому не можу порівняти. Якщо говорити про іноземних глядачів, то я помічаю, що їхній досвід з мистецтвом ширший, завдяки більшому діапазону культурних надбань, відсутності цензури та насиченого ринку пропозицій. Це робить їх більш вимогливими до якості мистецтва. Коли говорили про радянських людей, як найначитаніших, я завжди ставилася до цього з гумором, бо раніше, коли дитяча книжка була дотаційною, вона випускалася мільйонними накладами. Та це не означало, що всі її читали.
Художники працювали чудово, але це все було дуже одноманітне — проходило художні ради й «шліфувалося». У кожному напрямку мистецтва мають бути експерименти, а в нас був суцільний соцреалізм і багато красивості. Хочу наголосити, що найкращі здобутки в мистецтві тих часів були досягнуті всупереч обставинам, завдяки ентузіазму і генію митця, а не підтримці суспільства. Знаю це, бо виростала біля батька, який працював у сфері ілюстрації. Зараз же великі зміни, й треба видавати нові книжки, знайомити глядачів із сучасними ілюстраціями, розповідати про неймовірний світ створення книги.
— Які 5 українських дитячих/підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Зараз видається багато якісної дитячої та підліткової літератури, але я, на жаль, читаю тільки те, що ілюструю… Деякі з тих книг, що я проілюструвала, входять зараз у шкільну програму. Наприклад: «Таємниця козацької шаблі»Зірки Мензатюк. Дуже раджу не тільки почитати її разом з дитиною, а й поїхати маршрутом пригод персонажів.
