Ілюстраторка, дизайнерка, творча людина і трохи чарівниця — усе це про Олю Музиченко, яка тепер відома на весь світ завдяки участі в ілюстрації книжки «Гаррі Поттер: Чаклунський альманах».
БараБука обговорила з ілюстраторкою всі вагомі магічні питання, досвід співпраці з українськими та іноземними видавництвами, майбутні проєкти й навіть родинні стосунки.
— Пані Олю, тепер вас, напевно, найчастіше запитують про досвід ілюстрації книжки «Гаррі Поттер: Чаклунський альманах». Я вас вітаю, це неймовірно і дуже надихає. Я теж прихильниця світу Гаррі Поттера, тому хотіла б запитати вас іще дещо дуже важливе: Ґрифіндор чи Слизерин? Сова, жаба чи кіт? Зіллєваріння чи темні мистецтва? А якщо серйозно, чому друга книжка «Гаррі Поттер і Таємна кімната» ваша улюблена? І яку з усіх семи книжок ви хотіли б проілюструвати й чому?
— Якщо вибирати між двома, то Ґрифіндор. Але взагалі, я, найімовірніше, навчалась би в якомусь незірковому Рейвенклові чи Гафелпафі. Я точно заздрила б тим, хто з крутих факультетів, була б закохана в того таємничого блондина зі Слизерину і безуспішно намагалася б підкорити серце усім відомої зірочки з Ґрифіндору.
Кіт, і бажано киця, і бажано дві.
Хочу переслухати якось усі книжки й визначити заново улюблену частину. Я була фанаткою в дитинстві, проте коли малювала «Альманах», то до того часу повністю збайдужіла. Зараз інтерес до книжки повертається.
Не хотіла б більше ілюструвати! Уявляю, скільки це мороки, а я ще й так повільно малюю… Ніколи на це не погоджусь. Ось навіть відомий художник Поттеріани Джим Кей покинув малювати ілюстровані видання Гаррі Поттера ще на Ордені Фенікса — нібито через ментальні проблеми. І я та-а-ак його розумію.
Я вже взяла участь в «Альманаху»: намалювала одну книжку про Рона із серії Pocket Potters і зараз малюю ще дещо.
У мене таке враження, що з одинадцятого класу я весь час пашу вдень і вночі. А останні півтора року, відколи надумала робити бренд одягу, то взагалі безпросвітно. Дуже хочу навчитися жити по-іншому. І точно хочу зробити перерву з ілюстраторством. Ще й ці всі неврегульовані питання теж стимулюють абстрагуватись і подивитися на цю професію інакше.
— Ви співпрацюєте з британським агентством Pickled Ink. Скажіть, чим відрізняється робота з іноземними та українськими видавництвами? Які є переваги й складнощі?
— Pickled Ink — чудове агентство. Я навіть не знаю, як я туди потрапила. Знаю тільки, що перед цим я невдало подалася в якесь інше іноземне агентство, бо начиталася в українському перекладі ArtHuss «Як стати успішним ілюстратором», що так треба робити (оце тільки тепер дізналася, що оригінал видало Bloomsbury). Отож подалась я кудись невдало, як тут мені Pickled Ink самі й написали. Їхній сайт не відкривався в Україні (здається, це і досі так), із чого я тоді зробила висновок, що це можуть бути якісь шахраї, тож не треба сильно на щось сподіватись. У нас був зідзвон, мені дали тестове завдання, яке я малювала пару місяців і так і не домалювала. Треба було зробити різдвяний пакувальний папір, а я ж розстаралась і почала малювати якісь шпалерини з мільярдами деталей. (Недавно я той файл видалила, бо комп’ютер дуже вис, треба було хоч трохи звільнити місця).
Попри повністю провалені дедлайни та незавершене тестове, вони мене чомусь узяли. В той час у них було 22 ілюстратори й серед них — моя най-найулюбленіша Júlia Sardà. Я обожнювала її роботи, і вона тоді сильно вплинула на мій стиль. От оце було як потрапити відразу у вищу лігу або на крутий факультет, якщо мовою Гаррі Поттера. Мені також пощастило з агенткою Amy Kitcherside. Вона ввічлива в будь-якій ситуації, контролює, щоб умови договорів виконувалися, і моя робота була завжди оплачена. Дуже орієнтується в геополітичних подіях і завжди показує мені, що Україна їй не байдужа. До речі, вона десь тричі перепитувала мене, чи таки точно хочу я братися за Гаррі Поттера, бо ж у Джоан Ролінґ були «репутаційні скандали».
А ще за роки роботи зі мною вона таки придумала механізми, які змушують мене набагато частіше вписуватись у дедлайни.
Різниця в роботі та в оплаті дуже велика, але без агентки я і там наступила б на багато граблів.
Якщо загальна картина, то праця ілюстратора там більше цінується. У мене були різні історії, і були й дивні, але от із Bloomsbury працювати надзвичайно приємно.
— А з якими українськими видавництвами ви ще хотіли б попрацювати? Чому?
— Зараз, сподіваюся, видаватиметься книжка моєї мами з моїми ілюстраціями в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ». От у них прямо мріяла(!) хоч разок!!! У мене навіть було це записано в життєвих цілях. Причому я була впевнена, що ця ціль нереалістична і мені не світить. Але вийшло так, що мене там випадково таки видали самі, бо ж «Альманах» переклали українською мовою. Шаленим задоволенням було викреслити цей пункт зі списку цілей (поки це єдине закреслення там).
Коли я тільки починала в ілюстрації, то, зрозуміло, хапалася за все. Намалювала купу всього безплатно, вчилася, де тільки можна. Я цим горіла і мене можна було схилити на будь-які умови, аби тільки я могла малювати. Якісь кар’єрні зрушення почалися, коли керівниця Книжкового форуму у Львові, неймовірна Олександра Коваль, побачила десь мої кострубаті анімації та попросила зробити гіфки для них. Але в більшості випадків історії були невдалі. Пам’ятаю, як мені запропонували малювати одну книжку у «ВСЛ» і я та-а-ака була щаслива, та-а-ак старалась. Я довго не могла приступити від хвилювання, та нарешті таки почала, скинула свої наївні ескізики й, що ж, продовжила далі малювати. Аж тут через деякий час виявляється, що цю книгу вже домальовує зовсім інший ілюстратор, і мені про це чомусь не сказали (може, щоб не образити).
Зараз це мило згадувати, однак тоді я тиждень проридала. Не знаю навіть, як і пережила та залишилась ілюстраторкою)).
А вже як почала працювати із Pickled Ink, то часу стало ще менше, і від більшості замовлень просто відмовлялась (і українських, і британських). На пропозиції відписувала, що готова малювати тільки мамині книжки, або тільки щось дуже надзвичайно цікаве й визначне. Але зараз я настільки вигоріла, і навіть не уявляю, ЩО таке визначне та цікаве це має бути, аби я захотіла малювати. От тільки для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» щось і намалювала б, але невеличке.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Я знаю, наприклад, що у вас прекрасний творчий тандем із вашою мамою — Мариною Павленко. Чи не виникало у вас конфлікту між мамою і донькою та авторкою й ілюстраторкою? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Тож у мене дуже мало співпраці з українськими письменниками. Але я щиро вважаю, що вони мають мати більший вплив на ілюстратора і більше право голосу, ніж зазвичай мають.
Щодо мами, то вона дає повну творчу свободу й дуже хвалить. Рідко щось просить виправити. Правда, було колись таке, що я в пориві дочірньої любові намалювала її портрет, і вона, перш ніж виставити його собі в фейсбуці, дуже багато всього в цьому портреті сама перекроїла-виправила і тільки потім виставила.
Узагалі, я мало ресурсу черпаю з дитинства. Наприклад, я не відчуваю себе ані особливо красивою, ані розумною, ані успішною, мені важко вірити в кохання. Єдине — це те, що я маю сильне переконання, що талановита і це переконання мені вкоренили і мама, і тато.
Зараз конфлікти виникають тільки через те, що я досі не домалювала одну її книжку.
— Ви створюєте дуже цікаві анімації про київське метро. Чому вас так зацікавила ця тема? Яка ваша улюблена станція метро в Києві?
— На жаль, уже давно не створюю. Маю чорнову короткометражку про бабусь у метро, але підозрюю, що вона так ніколи й не побачить світ.
— Ви колись поділилися, що мрієте створити власну книжку. Про що б була ваша історія? Чи робите ви зараз якісь кроки для втілення вашої мрії в життя?
— Знову ж таки, я настільки втомлена, що зараз у мене такого бажання немає. Втім, я відчуваю, що це було б мудро з мого боку, і це була б красива крапка в ілюстраторській кар’єрі. І, можливо, якщо я добре відпочину, то таки зроблю це.
— Ваша мама у своїх інтерв’ю неодноразово називала вас перфекціоністкою. І ви самі часто зазначали, що любите промальовувати велику кількість деталей на ваших ілюстраціях. Отже, це правда. Скажіть, будь ласка, а скільки приблизно часу ви витрачаєте на промальовування однієї такої ілюстрації? І чи домальовуєте ви щось пізніше, коли бажаєте щось вдосконалити?
— Вона так каже, але я так не вважаю. Дуже довго, навіть не рахуватиму. Взагалі, детальність дійсно є моєю проблемою — дуже гальмує, і ще й не є показником високого стилю, тож я хотіла б від цього відійти.
— Ви колись зізналися, що стали в’язнем свого стилю, який давно переросли, і що ви намагаєтесь експериментувати. А які стилі вам іще подобаються? І в якому стилі ви хотіли б спробувати щось для себе нове?
— Подобається щось живе… щось, у чому зберігається енергія. Зараз це також щось, що максимально не схоже на вилизаний АІ art.
— Я знаю, що крім ілюстрації, вас іще, цікавить, наприклад, одяг. Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш проєкт Fur-Fur. Що вас надихнуло на його створення?
— Я збирала вінтажні сукні. В якийсь момент їх стало так багато, що я почала їх продавати. А далі вже логічним кроком було створити свій бренд. Уже повним ходом ішла війна, відкладати було нікуди. І так і почалося — без досвіду та навичок. Я не знаю, наскільки мене вистачить і куди заведе, але поки відчуваю запал продовжувати, то буду це робити.
— На багатьох світлинах в інстаграмі вбрання Fur-Fur демонструє ваша сестра. Я знаю, що вона також ілюстраторка і в неї геть інший стиль. Скажіть, а чи хотіли б ви колись створити спільний проєкт, пов’язаний з ілюстрацією чи книжками? Чи не складно це, коли ваша сестра теж творча особистість, чи це, навпаки, об’єднує вас?
— Так, сестра в мене шикарна. У нас багато є планів на все підряд. І на хатку з овечками в селі Легедзине (звідки мамин тато родом).
Якщо пропрацювати травму покинутого, то сестра із ворога перетворюється на найкраще, що є в житті.
Ми багато маємо здійснити разом, тож треба буде ще не раз нам народитися в одній сім’ї, аби хоч частинку втілити в життя. У неї дуже класні анімації перекладкою. Шкода, що вона перестала їх робити.
— Які 5 українських дитячих/підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Я радила б перечитати всі книжки Марини Павленко, звичайно.
Львівська художниця, ілюстраторка, авторка і дизайнерка Оксана Була ще змалечку любила малювати й вигадувати різноманітні історії. Саме вона створила і дала життя мешканцям лісу-туконі. Теплі та затишні ілюстрації й оповіді підкорили серця як дорослих, так і дітей по всьому світу.
БараБука розпитала творчиню про особливості її персонажів, досвід у створенні відеогри «Туконі: Хранителі Лісу», дитинство і творчі мрії.
— Пані Оксано, ваш всесвіт Туконі просто неймовірний. Дозвольте привітати вас із тим, що у 2025 році на сервісі Steam з’явиться пригодницька гра-головоломка «Туконі: Хранителі Лісу». Ви брали безпосередню участь у її створенні й вклали в неї якусь частинку себе, витративши стільки часу, сил і натхнення. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей проєкт. Чи хотіли б ви коли-небудь повторити такий досвід?
— Дуже вам дякую! Дякую за привітання з грою від імені всієї команди! Робота над «Хранителями Лісу» триває, так що якраз переживаю цей досвід. Зробити гру з туконі я мріяла давно, навіть були якісь починання. Але серйозності ця справа набула, коли до мене звернувся Олексій Фурман, геймдизайнер, співзасновник Dream Operator із запитанням, власне, чи не хотіла б я зробити туконі-гру. Ми зійшлись у баченні й так почався проєкт.
Я розробляю сюжет. Щось беру з неопублікованих історій Мандрівника і молей, щось додумую спеціально для гри. Радимось із геймдизайнером і проєкт-менеджером, що і як буде краще. Скорочуємо. Багато. Придумую, роблю ескізи локацій. Палітри. Персонажів. Цього разу, з повною версією, у мене є трохи більше простору, тому що на підтримці візуальних речей у нас тепер є чудові художниці, і я можу передати їм детальний концепт, ескізи на кольорову проробку, а тоді присвятити час сюжетним нюансам. Наприклад, коли я працювала над демо, було виснажливо і придумувати, і малювати все до найменших деталей. Завжди хочеться максимально зберігати свіжість ока, а це можливо лише при розділенні завдань.
Роботи попереду ще багато, працюємо.
— А зараз після роботи над «Туконі: Хранителі Лісу», чи не замислювалися ви над мультиплікацією? Може, ви вже створили / намалювали подумки сюжет для якоїсь такої історії?
— Звісно ж, я мрію про мультиплікацію. Мені здається, я і «думаю» ці історії, як мультфільми. Історія «Вересової молі» так і задумувалася. Тільки окресливши всю серію, я взялася до детальної проробки першої частини.
Хочеться більше розповісти про деталі туконі-світу.
— Я знаю, що на назву «Туконі» вас надихнула історія про маленьких лісових людей із книжки про легенди австралійських аборигенів. А що допомагає вам бачити й відчувати кожного вашого персонажа: вигадувати йому ім’я, характер і його власну історію? Що вас надихає?
— Персонаж складається з багатьох «рівнів». Є візуальний: його вигляд, і більшість моїх героїв з’явилися вперше саме як малюнки. Наприклад, туконі дерев мають вигляд їхніх дерев. Щоб намалювати їх, спершу я вивчала форму листя різних дерев, якісь їхні особливості. Ці особливості й підказали візуальні нюанси. Наприклад, вільховий туконі завжди зелений і любить воду, чорничний змінює колір від яскраво-зеленого до багряного, дуб прокидається останнім навесні та ін.
Коли йдеться про текстову історію, серію, персонаж поглиблюється. Історія по суті і є персонаж. Вони тісно пов’язані.
Інколи щоб «побачити» певного персонажа потрібні роки. Так у мене було з лінією молей. Добре продумані персонажі мають такий вигляд, наче вони існували завжди. Їхні риси й те, що вони роблять, здаються очевидними. Але насправді в основі таких образів лежить велика праця — автор бере всім відомі факти про щось і надає їм спрощену форму.
Колись я натрапила на макрофото пухнастого шовкопряда й зробила стилізований ескіз. Я ніколи не бачила мультиків чи книжок про молей, нічних метеликів. Ідея зробити щось абсолютно нове дуже захоплює і надихає.
Оскільки то був «шовкопряд», персонаж на ескізі отримав у лапи клубок ниток. Так з’явилась «ідея персонажа» Міль. Щоб дати цій ідеї історію, мені потрібно було відповісти на безліч запитань. Чому в неї у лапах клубок? Молі відомі тим, що їдять шерстяні вироби. А як щодо моєї молі, вона збирається з’їсти цей клубок? Що ще цікавого можна робити з клубком ниток? На ці запитання я намагалася відповідати малюнками, сценами. І кожна нова спроба підказувала щось для історії, а відповідно — для фінального персонажа.
Інший факт, який я хотіла обіграти, — усі знають що молі летять на світло. Чому?
На шляху до вирішення цих запитань я перемалювала тисячі молей. Це у свою чергу відшліфувало їхню форму (якщо поглянути на перший ескіз і молей тепер, різниця помітна, і головне — помітна стилізація. Цей персонаж досить далекий від натуралістичного зображення, що колись стало основою). Та що найголовніше — у процесі цього довгого пошуку народилася не лише форма, а й сюжет, що ліг в основу серії «Вересова міль», концепція, яка пов’язала разом світ сонця, дерев і туконі зі світом ночі, ліхтарів і молей.
Стосовно імен — мені подобаються прості. Як-от Зубр. Чи Сіра Міль — мені здалося, що в історії про світ наповнений кольорами таке ім’я буде незайвим.
А от із Брахмін вийшло по-іншому. Знову ж таки, в процесі ескізування різних видів метеликів я знайшла одного під назвою Brahmin Moth і підписала так ескіз. А пізніше дивне слово Брахмін просто приклеїлося до героїні, і навіть коли я пробувала це змінити, усе одно забувалась і називала руду міль Брахмін.
Щодо назв обʼєктів в українській мові повно простих слів стосовно природи, які звучать надзвичайно магічно. Наприклад, центральне чарівне дерево в мене називається Явір. ЙА-ВІ-Ррррр — хіба воно не чудове? Так і чується в ньому і висота, і шелест, і незбагненна зелена енергія…
— Майже 10 років тому у вас уже була виставка акварелі та друкованих ілюстрацій «Мешканці лісу», присвячена всесвіту Туконі. Тепер, після появи на світ ваших книжок «Зубр шукає гніздо», «Ведмідь не хоче спати», «Туконі — мешканець лісу», «День народження ялинки» й «Вересова міль», чи не хотіли б ви організувати ще одну таку виставку? Якою вона була б?
— Хотілося б зробити виставку з більшим задіюванням простору. З тематичними кімнатами. Тут туконі дерев, там лучні, окрема кімната для молей. Якось я побувала на виставці Тіма Бартона, то от, якщо вже мріяти, то в цей бік.
— Ви завжди казали, що любили малювати ще з дитинства. А що саме ви любили малювати? Яким був ваш улюблений колір?
— Я любила малювати такі собі «історії». Герої з першого аркуша часто робили ще щось на другому, третьому тощо. На одному їхнє насичене життя якось не вміщувалося. Любила малювати поліцейських, трансформерів. У одній книжці дитячих пісень раз побачила лисичку, що наводить губи помадою. Вона мені дуже сподобалася, то ж я ще її малювала багато.
Пам’ятаєте, були такі «Книги обліку №», розграфлені зошити з тонкими аркушами? Ми з подругами малювали в них одяг із фільмів і журналів, а потім гралися, що ми дорослі (уявляли, що нам по 16! Поважний вік), і вибирали «у що ми сьогодні одягнені». Також кожна мала свій колір. То мій був рожевий, вишневий і золотистий.
— Ваші книжки виходили багатьма мовами: чеською, німецькою, корейською, італійською, словацькою, грецькою, каталонською та ін. Скажіть, будь ласка, чи отримували ви якийсь фідбек від закордонних читачів? Чи відрізнялось їхнє сприйняття вашої історії та персонажів від українських читачів?
— Не можу сказати, що мені досконало відомий фідбек у всіх країнах. Але загалом він є, тому що люди час від часу щось пишуть у соцмережах про мої книжки, викладають фото, можуть написати особисте повідомлення. Усі вони зазвичай дуже приємні. В Італії згадки про книжки виходили в друкованих газетах, що й не дивно, адже саме Болонья є столицею дитячої книжки. У Кореї й Польщі я бачила багато активностей по мотивах книжок. Найбільше відгуків із Чехії.
Стосовно різниці сприйняття персонажів, я такого не помітила, щоб десь їх сприймали гірше чи краще.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Часто буває, що ілюстратор малює суто спираючись на текст, без спілкування з автором. Так я малювала для іноземних авторів, книжка Sunfish and Moonlight, наприклад. Або може бути присутнє спілкування з видавцем чи артдиректором. Напевно, єдиним випадком, коли я знала автора, і ми навіть зустрічалися, щоб щось обговорити по книжці, це була робота над «Хто росте у лісі» Катерини Міхаліциної. У такому випадку, звісно, особисте знайомство дуже надихає. «Хто росте у лісі» була третьою книжкою, та, коли вже знаєш автора, (і якщо у вас є контакт) хочеться поспілкуватися більше.
А буває, що просто подобається чиясь творчість, сама людина, і хочеться для неї щось намалювати.
— Ви якось сказали, що вашою улюбленою книжкою в дитинстві була «Роня, дочка розбійника» Астрід Ліндґрен. Ви хотіли б її колись проілюструвати? А які ще книжки ви хотіли б проілюструвати?
— Книжка про Роню, що була у мене в дитинстві, мала такі прекрасні ілюстрації, тому, мабуть, ні. Ще стільки всякого нового можна намалювати. Зі «старих мрій», мабуть, «Лісову пісню» досі хочеться.
— Чи маєте ви зараз час і можливість малювати щось для себе? Якщо так, що саме вам подобається малювати?
— Та наче все, що я малюю, воно так чи інакше для себе. Загалом час для творчості, для роботи, треба виборювати у «життєвих обставин», тож не так багато є цього часу, і деякі ідеї доводиться відкладати. Останнім часом я менше малюю, але більше досліджую сценарну майстерність, закони побудови історій.
З «малювального», люблю студіювати народний одяг, орнаменти, старі фотографії.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Важко вибрати, тим більше мені не вдалося прочитати всі з останніх новинок, які я хотіла.
Мені надзвичайно подобається книжка «Зврк» Галини Ткачук. Там цілий фантастичний світ побудований на «дитинстві в 90-х», але так все майстерно і просто і з гумором. Особливо цінно в цій книжці, що вона не повторює «старі-добрі світові сюжети», а творить новий сюжет, заснований на наших контекстах.
Історія ілюстратора Ростислава Попського — це втілення мрії будь-якої творчої людини. Почавши малювати для себе та власної втіхи, тепер він співпрацює з такими видавництвами, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева». А наразі він не тільки ілюстратор, але й письменник, який вже створив 3 книги: «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море».
Про натхнення, творчі плани та улюблені книжки Ростислав Попський розповів у своєму інтерв’ю БараБуці.
— Скажіть, будь ласка, чому ви вибрали для себе саме ілюстрацію для дітей? Яка взагалі ваша улюблена дитяча казка?
— Не те щоб я «вибрав», швидше, це було щось на кшталт «А чом би й ні?». Річ у тому, що друзі та знайомі вже довгий час переконували мене пов’язати життя з образотворчим мистецтвом, і, між іншим, з’явилась ідея надіслати кілька малюнків у видавництва. В результаті отримав перше замовлення і з великим ентузіазмом взявся до справи. Хоча тоді я був абсолютно «темний» в галузі ілюстрації, не знав про це нічого, навіть жодного ілюстратора не назвав би. Однак минуло вже 15 років, а я і досі малюю книжки. І, по правді, не уявляю себе в будь-якій іншій справі.
У дитинстві було безліч улюблених книжок-казок, читаних-перечитаних, але найбільше любив, мабуть, «Пригоди Незнайка», казки Отфріда Пройслера… Важко пригадати всі. А зараз це однозначно «Пеппі Довгапанчоха», яку я вперше прочитав зовсім недавно.
— Як на мене, ілюструвати для дітей є однією з найскладніших справ у цьому світі. Адже такі ілюстрації мають бути щирими, чесними, чутливими, тут неможливо фальшивити або обманювати, адже діти таке відчувають. Та й казка сама по собі доволі складний жанр. Як вам вдається створити та зберегти таке відчуття у ваших ілюстраціях?
— У кожній дорослій людині живе дитина (ось така банальна теза), і це особливо важливо для дитячих письменників та ілюстраторів. Важливо час від часу дивитися на свою роботу саме дитячими очима. Особисто для мене ця «внутрішня дитина» і є головним критиком, і коли ми доходимо згоди, значить, ілюстрація вдала. Ну і викладатися на максимум, звичайно.
— Як зазвичай проходить ваш типовий робочий день? Які звички допомагають Вам налаштуватись на роботу та організувати робочий процес?
— Нічого особливого, просто сідаю працювати. Колись для мене професія художника була оповита таким собі романтичним флером, ніби це такі особливі люди, яким потрібне «натхнення» та ін. Зараз же це звичайнісінький робочий день, як у всіх. Щоправда, ненормований. Просто є робота, яку потрібно зробити, ось і все.
— Протягом останніх років у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачили світ кілька ваших книжок «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море». Ви колись казали, що на створення ілюстрацій вас надихають книги та музика. А що ж надихає вас на створення історій? І про що ви хотіли б написати ще?
— Навіть важко так одразу сказати… Це може бути що завгодно, щось побачене-почуте, думки й образи, що клубочаться в голові. Приміром, ввечері я дивлюся якийсь фільм і одночасно черкаю бездумно щось у блокноті. І раптом з’являється ідея книжки. Так було, наприклад, з «Мене забули на Місяці». Ну і сни, звичайно! Якось мені наснилась обкладинка до книжки, над якою я безрезультатно бився понад тиждень. А ще я можу підхопитись о третій ночі та малювати, бо щойно примарився відповідний форзац…
І дуже важливо розвивати вміння бачити незвичайне в повсякденному.
— Ви колись казали, що вам трохи набридло малювати дитячу класику, та ви хочете малювати щось авторське, чого раніше не було. З того часу, ви проілюстрували багато чудових авторських книг. Наприклад, «Мед і Паштет — фантастичні вітрогони» Уляни Чуби, яка перемогла у номінації «Дитяча книга BBC — 2020», «Пароплави і кити» Григорія Фальковича, яка потрапила у «Топ Барабуки» 2021 року, отримавши номінацію «Поетична книжка року», а «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка з вашими ілюстраціями — це взагалі шедевр. Скажіть, будь ласка, кого із сучасних авторів, як українських, так і іноземних, ви хотіли б сьогодні проілюструвати? Що це були б за твори?
— О, це завжди велика проблема! З того часу, як видавництва довірили мені самому вибирати твір для ілюстрування (а це неабиякий привілей), кожного разу мені було важко зупинити свій вибір на чомусь конкретному. До того ж, це й велика відповідальність: раз ти сам вибрав твір, то будь такий ласкавий і намалюй максимально суперово! Крім того, вибрана сьогодні казка завтра може вже не бути аж такою заманливою, однак все, пізно — видавництво вже погодилось на книгу. Тож вибір потребує дуже ретельного підходу. Нещодавно я понад місяць голову ламав, що б я таке хотів намалювати – заледве щось накопав… Ну а якщо вже геть ідей немає, тоді просто чекаю, що запропонує видавництво (дуже добре, що не завжди доводиться самому вибирати).
— Як часто ви буваєте задоволені своїми роботами? Адже зазвичай митці такі перфекціоністи, та постійно щось дописують / домальовують / дороблюють у своїх творах. Ви перфекціоніст? Як ви розумієте, що ваша робота завершена і треба зупинитись?
— Як правило, щойно завершена ілюстрація мені, звісно, подобається (інакше я б її ніколи не закінчив). Проте з часом в очі впадають усі недоліки, як реальні, так і уявні. Тож можу сказати, що дуже небагато ілюстрацій мене досі влаштовують. І це, мабуть, правильно, так і має бути. На моє глибоке переконання, невдоволення собою є найважливішим чинником мистецького прогресу. Повністю самовдоволений художник ризикує впасти у творчу стагнацію, а від цього один крок, щоб навчитися махати рукою: «І так згодиться!»
Це те чого я насправді боюсь і усіляко намагаюсь уникнути. Тому так, можна сказати, що я десь трохи перфекціоніст. Але то біда, мабуть, усіх ілюстраторів.
А зрозуміти, що робота завершена дуже просто: коли результат максимально збігається з тим образом що вже склався в уяві (повністю вони все одно ніколи не збігаються). Ну й отримати схвалення «внутрішньої дитини», звісно.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок Ви порадили б нашим читачам?
— Гм… «Мед і Паштет» Уляни Чуби — то однозначно. Усі вірші Фальковича для поціновувачів дитячої поезії — обов’язково. Ну і будь-які книжки Сашка Дерманського, дитячого класика української літератури. Про «Тореадорів…» і казати нема чого — їх і так усі знають. І величезну купу книжок інших чудових письменників!
Дорослі дуже часто забувають про те, що колись і вони були дітьми. І навколишній світ був не тільки новий та цікавий, а й при цьому одночасно страшний і незрозумілий. Як не переплутати, де право, а де ліво? Як запам’ятати, як зав’язувати шнурки? Чому не можна забирати іграшку, котра тобі сподобалась, у іншої дитини? Все це здавалось таким складним і незбагненим. У дорослих про таке було трохи лячно питати. Як і казати, наприклад, що ти не любиш рибні котлети, та не хочеш їх їсти. І що ти побоюєшся чогось нового. Навіть таких смачних речей, як диня чи цукрова вата. І ти не дуже тоді розумів, яким дорослим варто довіряти, і чи потрібно їх слухатись лише тому, що вони дорослі.
Книга казок «Іскорки суперсил» потішить дошкільнят не тільки цікавими історіями та чудовими ілюстраціями, а й допоможе дорослим краще зрозуміти своїх дітей і вихованців та розкрити увесь свій потенціал казкарів, творців і винахідників!
Помічниками у розумінні нашого світу та здобутті нових навичок є чотири Іскорки — головні персонажі книги: творча і бешкетна Бринь, поміркована та кмітлива Жуж, дбайливий і життєрадісний Пум, а також дружній і грайливий Міо. Всі разом у кожній історії вони дізнаються про щось нове, вчаться правилам, сваряться, куди ж без цього, миряться і розважаються.
«Дружба, як справжня суперсила, здатна творити дива і допомагати»
До 7 років дитина лише ще вчиться керувати своєю увагою, реакцією і поведінкою. І шістнадцять казкових історій про кумедних Іскорок мають навчити дошкільнят новим навичкам — суперсилам. Таким, як безпека, логіка, емоційна обізнаність, взаємодія з дорослими й однолітками, екосвідомість, креативність та ін.
Кожна нова навичка розкривається у відповідній оповіді завдяки яскравим та милим ілюстраціям Марії Степанової. Так, у казці «Мандрівка тролейбусом» Іскорки подорожують тролейбусом, дізнаються про правила поведінки у громадському транспорті та громадських місцях і навчаються навичці рівноваги. А у історії «Котлетка для песика» Іскорки вчаться чесно і відкрито говорити про свої потреби, бо ніхто не вміє читати чужих думок, навіть люблячі тато з мамою, і освоюють навичку взаємодії із дорослими.
Також наприкінці кожної історії розміщені практичні і творчі завдання, які можна виконувати усім разом, як дорослим, так і дітям, та QR-код, за яким дорослим можна більше дізнатись про кожну навичку. За посиланням розміщуються доступне і коротке відео для розуміння почуттів та емоцій дитини, і десять порад-сходинок для засвоєння дошкільнятком нової навички.
Збірка історій була створена Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні за підтримки Міністерства освіти і науки України та втілена у життя завдяки праці українських дитячих письменниць — авторок Марії Артеменко, Насті Музиченко і Галини Ткачук та редакторки-упорядниці, керівниці лабораторії дитячого читання НЦ “МАН” Тетяни Стус, а також за участі психологині Світлани Ройз та педагогині Соломії Бойкович. Книжка знаходиться у вільному доступі на платформі розвитку дошкільнят НУМО, тому її може завантажити кожен, хто забажає. Ще на цій платформі міститься багато інших цікавинок про Іскорок: пізнавальні мультфільми про їхні нові пригоди, розмальовки та ляльковий театр, де можна самому вигадати будь-яку історію про улюблених персонажів.
Як на мене, «Іскорки суперсил» — це дуже важлива і потрібна на сьогодні книга. Адже поважаючи та розуміючи одне одного ми і стаємо рідними, близькими, однією сім’єю.
А у вас часто буває жужальний настрій? Ви любите читати «тихі» книги? А вмієте малювати словами? Хочете порахувати синичок, які ховаються серед сторінок? Тоді мерщій у подорож із Іскорками суперсил!
