Книжка Оксани Радушинської – один із сучасних варіантів вічної казки про дівчину, яка тяжко трудиться, і врешті отримує несподіване, але цілком заслужене щастя.
Головна героїня Ярина втратила в аварії батьків, а сама стала інвалідом. Вона не може «потусуватися» з однолітками, сходити на дискотеку. Але її бажання – такі ж, як і в інших молодих дівчат: мати друзів, подобатися хлопцям. Чи можливо це, якщо дівчина не може вийти з дому без сторонньої допомоги? Чи може вона розраховувати на справжнє кохання, а не на принизливу жалість? Цими питаннями автор вибудовує цікаву психологічну колізію.
Проте вирішується конфлікт неправдоподібно. Далі, з розвитком сюжету, авторові хочеться сказати «не вірю». Посудіть самі: головна героїня знайомиться зі своїм «принцем» тієї миті, коли той із товаришами намагається пограбувати її прийомних батьків. Це цікава передумова, яка проте закінчується не драматично, а ідеалізовано: хлопці не лише віддають і відпрацьовують украдені гроші, але й здружуються з головною героїнею – обговорюють із нею книжки, возять її на інвалідному візку на прогулянки. Незрозуміло, що ж штовхнуло таких хороших хлопців до крадіжки.
Далі – ще дивніше. Хлопець, який сподобався головній героїні, проявляє дивовижну цілісність характеру, як для підлітка. Артем не замислюється про те, чи справді він подобається Ярині, чи потрібна вона йому. Він навіть не вагається у виборі між симпатичною дурнуватою Кариною, яка сама чіпляється до нього, та Яриною-інвалідом. Важко уявити собі 15-17-річного хлопця, який би чітко знав, що випадковий секс із гарненькою дівчиною – це не для нього. Не кожен 30-річний чоловік у змозі зробити такий відповідальний і зрілий вибір.
Наступне випробування для Артема та Ярини базувалося на, так би мовити, професійному ґрунті. Артем займається бальними танцями. Логічно, що дівчина-інвалід не може бути йому партнеркою. Проте і тут діти знаходять рішення, до якого не доростають 90% дорослих розумних сформованих чоловіків, – навчити Ярину бальним танцям і навіть виступити з нею на сцені.
Класичне зіткнення матері з коханою тут теж присутнє. І теж у дітей слід повчитися стійкості та мудрості.
Книжка читається легко, але через те, що в ній читачу не ставляться складні питання, над якими хочеться роздумувати. Так само легко книжка й забувається. Можливо, молоді було би цікаво побачити в головних героях зразки, знайти в їхній поведінці відповіді на ті питання, які виникають у кожного з нас. Але чи здаватимуться ці герої «живими», правдоподібними? Я засумнівалася. Слово – за адресатом.
Шкільні друзі та перша закоханість (коли не знаєш, чого хочеш від дівчинки, але вже сприймаєш її приятеля як суперника), юнацький максималізм та гостре відкидання компромісів, постійне випробування себе на міцність, зокрема антизаконними засобами, шкільний суд та перший привід у міліцію. Про це розповідає Ніна Бічуя у книжці «Шпага Славка Беркути», написаній у 1970-х роках і перевиданій нещодавно «Старим Левом».
Цей твір для підлітків і про підлітків має навдивовиж яскраву й образну мову. Саме вона передусім відрізняє «Шпагу…» від сучасних підліткових книжок із їхнім динамічним сюжетом, але бідним психологізмом, і від тих навчально-дидактичних видань, які публікували для дітей і молоді в Радянському Союзі.
Хто був тоді зразком? Піонери-герої, воїни-борці з фашистами, чесні трудівники, активісти-комсомольці. Суттєвий мінус цих персонажів був у тому, що їх малювали винятково світлими фарбами, без півтонів. Це були ідеальні люди, недосяжні взірці… напрочуд пласкі й нудні. До того ж сексу в СРСР, як відомо, не було, тому про стосунки між чоловіками й жінками писали як про покійника – або добре (без ревнощів, сумнівів, пристрастей, трагічних помилок), або нічого.
Цей твір для підлітків і про підлітків має навдивовиж яскраву й образну мову. Саме вона передусім відрізняє «Шпагу…» від сучасних підліткових книжок із їхнім динамічним сюжетом, але бідним психологізмом, і від тих навчально-дидактичних видань, які публікували для дітей і молоді в Радянському Союзі.
І ось Ніна Бічуя зважилася правдиво написати про життя, сумніви, закоханість і проблеми з батьками звичайних школярів – про з дитинства хворобливого Славка Беркуту, який зумів перебороти себе й стати чемпіоном із фехтування, гарненьку й розумну Лілі Теслюк, яка найкраще у класі знала англійську мову й займалася балетом, Стефка Вуса з неблагополучної родини, який знайшов сороку з перебитим крилом, Юлька Ващука, який малював диких коней, ніби відчуваючи, що йому не вистачає їхньої свободи й сміливості… Кожен персонаж має хороші й погані риси, проходить власні випробування, і тому для читачів із радянського минулого це була чи могла бути, якби її вчасно прочитали, книжка-відкриття, книжка-одкровення, книжка-найкращий друг. Тим паче, що в ній ішлося про Львів, який поруч із Ригою вважався нашою «Європою».
Обкладинка старого видання
А що сьогодні? Сучасний читач розбалуваний коміксністю сюжетів, де герой рятує світ, вивчає чари, подорожує в минуле чи майбутнє, перемагає міжпланетних бандитів… Чи не загубиться серед цих фосфоресцентних картинок світлий акварельний етюд Ніни Бічуї? Чесно кажучи, не знаю. Тим паче, що серед спокус для молоді є й інші, ще більш нав’язливі й доступні – комп’ютерні ігри, художні фільми, соцмережі…
Я впевнена, що лише людина, якій потрібні справжні почуття, чесна із собою та іншими, достатньо розумна, щоб відчути фальш (чи багато таких серед 11–15-річних?) належно оцінить «Шпагу Славка Беркути». Не подумайте, що це означає, буцімто тут нудний сюжет, зовсім ні. Незвичність тексту в тому, що автор – із точки зору персонажа – розповідає про думки й душевний світ кожного підлітка, дає нам можливість відчути й побути деякий час кожним із героїв.
Але ж магія літератури й полягає в подібному перевтіленні! Франц Кафка в мемуарах згадував письменника, який поклав собі до рота живу мишу й з’їв її, щоб якомога точніше описати відчуття кота. Література позбавляє нас необхідності самим «жувати живу мишу». Читаючи, можемо побувати «у шкірі» бабусі-інваліда, кінозірки, спецназівця, школяра – перевтілюватися в кого завгодно, аби майстерності письменника вистачило для змалювання об’ємної картини життя. У Ніни Бічуї це вийшло. І тому її книжка дає привід задуматися й здобути особливий досвід, а не просто розважитися читанням і забути все – і сюжет, і героїв – за кілька днів.
Майже кожна цікава пригода починається з подорожі. «Хтозна, що може трапитися з тобою в дорозі», – казав Більбо Беґінс із геніального «Володаря перснів». У книжці Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою» головний герой, 15-річний хлопець, теж має пройти небезпечний шлях – із лісу до покинутого Міста, щоб урятувати людей зі свого селища. І, як видно з назви, персонажеві доведеться пройти через хащі, навчитися літати й перетинати отруйні річки.
Оксеник поселив героїв у постапокаліптичний світ. Колись люди настільки виснажили Землю, що сталася Катастрофа. Людство було знищене. Вижили одиниці. Вони змушені ховатися в лісах та вчитися всього заново. А володарями світу стали істоти, про існування яких ніхто не здогадувався, – вовкулаки-мутанти, величезні кільчасті м’ясоїдні черви, отруйні жаби, русалки, відьми…
Головний герой на прізвисько Лисий проходить класичні ініціаційні випробування. Колись, іще за первіснообщинного ладу, для юнаків проводили ініціацію, під час якої хлопці мали вбити хижу небезпечну тварину, навчитися перемагати страх і голод і – головне – зрозуміти власне призначення. Часто парубки помирали під час посвячення, але найсильніші, найсміливіші поверталися у плем’я, де отримували нове ім’я та право називатися мужчиною.
Під час подорожі «на край світу» Лисий зустрічає русокосу зеленооку Лелю. Дівчина гарна, розумна, прекрасно стріляє з лука. Її знання й інтуїція не раз рятують життя хлопцеві, якого Леля називає Лесиком (ось і нове «ініціаційне» ім’я). Спочатку підлітки сприймають одне одного вороже, але потім здружуються й між ними виникає несмілива, але щира симпатія-закоханість.
Друзі рятують дітей із Лелиного селища та вирішують іти до Міста разом. Дорогою вони переховуються від загону вовкулаків, потрапляють у полон до напівбожевільного генерала, зустрічають Лішака, який уміє перекидатися на пугача, і навіть опиняються в хатинці Баби Яги…
Це, до речі, один із наймоторошніших моментів. Стара людоїдка прописана дуже реалістично. Молодший брат Лелі Івась іде за милою старенькою жінкою, яка збирається його нагодувати, викупати і вкласти спати – вічним сном.
Врешті-решт юнакові й дівчині таки вдається дістатися до Міста. Тут їх очікує найскладніше випробування (оце «пізнати своє призначення»), якого Лесик не пройшов би без Лелі.
Діти повертаються в селище, виконавши місію, але не так, як цього хотів старійшина. І тут починається друга книжка, не менш цікава й повна пригод. Головною героїнею вже є Леля.
Дівчина відчуває загрозу, що нависла над селом (людей шукає загін вовкулаків, яких спрямовує невідоме втілення зла), але не знає, звідки її очікувати, тому намагається поспілкуватися з магічними істотами. Деякі з них виявляться приязними, а інші – підступними та ворожими. Лелю ледь не видають насильно заміж за старого діда, Лесика захоплюють у полон, а серед жителів села виявляються зрадники й боягузи. На щастя, таких меншість. Адже якщо більшість людей не готова пожертвувати собою заради свободи й гідності, вони втрачають і свободу, і гідність, і власне життя.
Сюжет обох книжок – захопливий, динамічний. Мова відрізняється тією високою віртуозністю, коли її практично не помічаєш, а текст ллється річкою, відносить читача у вигаданий, але досконало прописаний світ.
Упевнена, за «Лісом, небом, водою» можна було б зняти прекрасний художній чи анімаційний фільм, такий собі український варіант «Гаррі Поттера».
І – як казав один ресторанний критик – я хочу «добавки»!
У кожного дорослого є свої особисті скелети, які звуться «є що згадати, нема про що розповісти дітям». Це спогади з дитячих та юнацьких років, які не прикрашають ділового татуся чи красиву й успішну матусю. Наприклад, про дитячу мастурбацію, про дурні відчуття, коли вперше нап’єшся в дим, про нічні прогулянки небезпечними місцями після того, як бабуся поцілувала свою «крихітку» та побажала солодких снів, а головне – про невпевненість у собі, страх перед майбутнім, про відсутність досвіду, що з першого погляду так скидається на відсутність мізків.
13–17-річні не мають із ким поговорити про свої страхи, їхні батьки не квапляться відкривати секрети особистого становлення, тому хлопці й дівчата залишаються наодинці зі своєю невпевненістю. Вони змушені майже наосліп шукати власну дорогу, визначати «що добре, а що погано» та отримувати свої перші ґулі й щиглі чи шрами та переломи.
Софія Андрухович не побоялася розповісти те, про що «не говорять». У «Сьомзі» є оповідання про «соромний досвід» із дитячого садка, про перший секс і перші приниження, про юнацькі компанії, прогулювання школи, куріння на кухні, про дискотеки та бандитів, про підглядання і навіть убивство. І несуттєво, що з цього всього справді відбувалося з авторкою, хоча, впевнена, багатьох приголомшуватиме її відвертість, її натуралістичність та повне іґнорування теми «так не можна і непристойно».
Уявляю собі деяких читачів, які читатимуть і прицмокуватимуть губами: куди дивилися її батьки? Уявляю й інших, тих, які пропускатимуть пасажі «про душу» та шукатимуть більшу, іще більшу, майже порнографічну відкритість.
«…про «соромний досвід» із дитячого садка, про перший секс і перші приниження, про юнацькі компанії, прогулювання школи, куріння на кухні, про дискотеки та бандитів, про підглядання і навіть убивство»
Але хочу зауважити, що мемуари маркіза де Сада навіюють нудьгу вже на десятій сторінці саме через те, що тему душі та почуття в них максимально вихолощено. Натомість письмо Софії захоплює саме багатством переживань. Про когось із авторів початку століття сказали, що він уміє знаходити красу життя, мов недопалки в попільничках кафе. Юна Андрухович, здається, могла би знайти красу і в повній недопалків попільничці. І в неї це було би не смакуванням «чорнухи», а, наприклад, виявилось би символом самотності на тлі осіннього міського пейзажу з мокрими тротуарами і загубленою кимось парасолькою на зупинці громадського транспорту…
На обкладинці книжки, виданій у «Нора-друці», зображено шматок ніжної рожевої риби, яка епатує читача, натякаючи на дражливе «статеве питання». Зрештою, про те, що все у цьому світі крутиться довкола статі, сказав іще дядько Фройд, а деякі модні нині знавці енергетики стверджують, що жінка відчуває цей світ «нижньою чакрою». Оповідання проілюстровано аматорськими малюнками (чи не самої авторки?), подібними до малюнків на шкільних чернетках – такими ж характерними і дотепними.
Це книжка для підлітків і про них, для батьків дорослих дітей (щоб пригадали себе у їхньому віці), для чоловіків, які хочуть більше знати про жінок, для інтелектуалів, які смакуватимуть наявну в тексті іронію та інтертекстуальність. Думаю, книжка сподобається і масовому читачеві, бо з ним ані в російській, ані в українській літературі ніхто так «по душах» не міг поговорити. Це вам не пєлєвінська гра втомленого фокусника перед сільською публікою, не сорокінська некрофілія та не лимонівські заглядання під спідницю.
Діти завжди любили казки «про щось страшне». Психологи кажуть, що, читаючи чи дивлячись «жахалку», людина вчиться долати свої страхи. Можливо, тому останнім часом у мультиках дедалі частіше розповідають про те, як живуть «монстри пересічні». Найяскравіші приклади – «Корпорація монстрів» та її передісторія «Університет Монстрів», «Готель Трансильванія, або Монстри на канікулах», «Монстр у Парижі». Із цих мультів глядачі дізнаються, що інколи за потворною зовнішністю приховано щире серце, і що чудовиська бувають смішні, і що з ними дуже весело дружити, і їх не варто боятися.
Приємно, що ця тенденція «олюднення» бабаїв з’явилася і в українській дитячій літературі. Іван Андрусяк написав про лякалку-Чакалку («Стефа та її Чакалка»), а Сашко Дерманський – про «Чудове Чудовисько».
На обкладинці книжок, виданих у «Галамазі» – рожеве волохате усміхнене створіннячко – це Чу, тобто Чудовисько, яке якось уночі залізло у вікно до Соні. Дівчинка не лише не злякалася незвичного гостя, але й заприятелювала з ним і довела всім – і чудовиськам-жаховиськам, і читачам, – що справжня дружба існує. Вона не побоялася піти в темний ліс на збори різної нечисті, щоб урятувати свого друга від покарання. Злі монстри не вірили, що з дітьми можна товаришувати, а не лише лякати їх, тому для перевірки дали Чу завдання: отримати сім щирих подяк від людей, а якщо не вдасться, то потвори закинуть його у Країну Жаховиськ.
«Добро сильніше за зло, але зло підступне, тож чудовиська посилають у людський світ глипача, який заважатиме Чу зібрати сім «дякую» і навіть питиме кров із Соні»
Чу вирішує піти до школи, бо мріє навчитися читати-писати (більшість чудовиськ цього не вміють), і тут із ним починають відбуватися різні пригоди. Смішно читати, як реагують на появу нового учня вчителі та однокласники. Добрий і наївний Чу Пластиліненко отримує першу премію на конкурсі карнавальних костюмів, допомагає витягти з вогню директора школи, рятує заучку-відмінницю від дикого кабана, затримує грабіжника банку… Всіх пригод не перелічиш, тим більше що з обіцяної трилогії їх набралося вже на дві.
Добро сильніше за зло, але зло підступне, тож чудовиська посилають у людський світ глипача, який заважатиме Чу зібрати сім «дякую» і навіть питиме кров із Соні. Друзі мають викрити перевдягненого-перевтіленого шпигуна. Допоможе їм у цьому великий, суворий, волохатий і злий… ні, швидше буркотливий, мов дідусь, Бабай. Істота, якою століттями лякали дітлашню, у Олександра Дерманського вирощує чарівні гарбузи, живе у курені і є такою ж симпатичною, як і його онук Чу.
Мені дуже сподобалося, що друзі перемогли злих чудовиськ не так, як це відбувається у багатьох банальних фільмах: бац-бац – і добрі побили й скрутили всіх злих, а за допомогою сміху. І справді, якщо чудовисько навчиться щиро сміятися – це шанс, що воно перевиховається і стане… якщо не людиною, то якоюсь доброю істотою.
Книга читається легко, кожен невеликий розділ цікавий сам по собі й підігріває інтерес: а що ж далі? Тому учні наймолодших класів проситимуть своїх мам і татів почитати їм «іще трішечки», а старшенькі можуть так зацікавитися казковими пригодами, що відкладуть уроки на потім. Упевнена, що Сашка Дерманського це лише потішить, адже в інтерв’ю він не раз зізнавався, що вчить дітей добра через свої книжки – за допомогою гри, а не дидактики.
