Усі б ми хотіли жити у світі, де панує лад та порозуміння, доброта та гармонія, радість та гарний настрій. І хоч наразі важко уявити, що таке можливо насправді, ми як батьки можемо працювати з власними емоціями та почуттями і вчити дітей, як найкраще виявляти повагу та підтримку іншим.

Помічником-провідником у виконанні цієї непростої місії може стати новинка Тані Стус «Майстерня обіймів». І хоч на обкладинці значиться лише авторка тексту, під обкладинкою ховаються портрети трьох жінок, які створили цю книжку, у кумедному котячо-ельфійському стилі: письменниці Тані Стус, психологині Світлани Ройз і художниці Марини Шутурми.

Коли я бачу, що до якогось книжкового проєкту долучилися Таня Стус і Світлана Ройз, – знаю, що це буде щось дуже ніжне, делікатне, написане з великою увагою й обережністю до дитячих почуттів. Цього разу Світлана Ройз була не лише консультанткою, разом із Мариною Шутурмою вони розробляли персонажів, які з’явилися не лише у книжці, а й на полицях з іграшками супермаркетів «Сільпо». Це вже не перший книжковий проєкт мережі (згадати хоча б «Вул. Різдвяна, 24», створений у колаборації з видавництвом «Чорні вівці»), а оскільки вони продовжують цей напрямок діяльності, то розуміють його важливість (шанс, що книжка потрапить на очі допитливим дітлахам чи дорослим, які шукають подарунок, але не ходять до книгарень, збільшується) і вважають успішним.

Та вернімося власне до книжки.

« У світі, де так багато випробувань, необхідні острівці захищеності, безтурботності та щирості. Іноді ми також потребуємо дозволу на радість і близькість. У чутливості, доброти, ніжності й сили є дуже багато проявів. А також правил, які важливо знати всім. Ця книжка запрошує дітей і дорослих у добрий, красивий світ, де разом із майстрами Обіймів можна вчитися мистецтва мудрої любові»

Обіймики, або ж майстри Обіймів, баранчик Обі, білочка Раді, єнотокіт Єкі, левик Уво і драконка Гася працюють у майстерні обіймів. Вони різні не лише на вигляд, а й за характером, вивчають різні види обіймів і навчають усіх охочих обійматися. Як і всі майстри їхнього краю (а тут є не лише майстерня Обіймів, а ще й майстерні Усмішок, Смаку, Ладу, Гармонії), час від часу обіймики приймають гостей і розповідають про особливості свого фаху. Так дітлахи, що до них завітали, дізнаються, що є обійми вдячності, обійми теплими словами, обійми ніжності й обійми радості. Що від обіймів стає затишно і спокійно, що навіть сильні істоти потребують обіймів і любові і що, хоч обійми можуть бути по-справжньому цілющими, потрібно питати дозволу, перед тим як когось обіймати.

«Майстерня обіймів» може бути корисна як дітям, так і дорослим. Це дуже делікатне нагадування про те, що потрібно говорити про свої почуття – і сум, і радість, і злість, і тривогу, й образу. Ми всі різні й треба поважати особистий простір інших. Якщо хтось, як Дикобразик, не любить доторків, не варто кидатися до нього з обіймами, можна обійняти словами. Якщо поруч хтось великий та сильний – тато чи мама, дідусь чи старші брат чи сестра – це не значить, що їм не потрібні обійми, слова підтримки та любові, знаки уваги. Обійняти можна не лише руками чи лапами, а й вчинками – зробити канапки, напекти обіймальних рогаликів чи заварити обіймального чаю (рецепти також є!).

«Майстерня обіймів» не лише розповідає про звичаї краю, де є Гори Сили, Міст Порозуміння, Озеро Радості, Луг Гарного настрою, тішить око симпатичними звірятами і чудернацькими оселями, а й огортає затишком і спокоєм, додає впевненості, що батьки можуть створити острівці безпеки і порозуміння для своїх дітей. Для початку – у власній родині. Але чим більше буде таких острівців – тим затишнішим буде наш спільний простір.

Тож починаймо з себе! А щоб зміцнювати свої сили і вміння було веселіше, у кінці «Майстерні обіймів» є наліпки, розмальовка, листівка, лабіринт, саморобки (так-так, обіймиків можна не лише купити у «Сільпо», а й змайструвати самостійно. Правда, не таких великих, але вони точно будуть випромінювати любов своїх творців.)

Усі діти різні і в різний час і з різною швидкістю опановують ті чи інші навички, зокрема й читання. Хтось починає раніше, хтось пізніше, комусь процес дається легше, а до когось потрібно шукати особливий підхід, перетворювати навчання у захопливу гру. Батькам дітей, які народилися і/або вчаться читати українською за кордоном, потрібно ще більше терпіння, бо ж робочих мов у дитини дві і потрібно все розсортувати по поличках. У цій статті я хочу поділитися своїм досвідом навчанню читати трьох дітей з різними характерами і в різному мовному середовищі. А ще – розповісти про те, як вчать читати в американських школах.

З абабагаламагівською абеткою й картками

Марія почала вивчати літери, коли їй виповнилося… 1 рік. На день народження їй подарували «Абетку» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», і на довгий час вона стала її улюбленою книжкою. Це був 2004 рік, і якісних дитячих книжок українською було катма, це тепер на полицях книгарень і виставок – барвисте розмаїття на будь-який колір і смак, а на початку 2000-х вибору особливо не було. Тож червону «Абетку» з картонними сторінками ми читали по колу, трохи згодом – разом із «Улюбленими віршами», «Чи є в бабуїна бабуся» Мар’яни Савки і «На землях Бергамотах» Яна Бжехви.

Тож не дивно, що у 2,5 роки Марія знала всі літери. Добре пам’ятаю поїзд на Крим, ми удвох читаємо абетку: донечка називає літеру, я читаю віршик. А сусідка по купе з сином десь такого ж віку коментує: «А я оце думала, чи не зарано ще вчити літери?» Я ж тоді здивувалася: «Зарано? Чому? Вони зараз такі допитливі і вбирають усе, як губки…» До цих своїх думок я не раз верталася пізніше, уже з третьою дитиною, але про це згодом.

Від вивчених літер ми перейшли до карток зі складами, з яких будували слова і речення. Зі старшою донькою у нас взагалі було багато різних карток, наборів, ігор для раннього розвитку. З літерами, тваринами, рослинами, їжею тощо. У 4 роки Марія складала слова, читала, але справжнє захоплення читанням з’явилося пізніше, років у 7 (коли вона вже добре читала й англійською, оскільки навчалася в американській школі), і не саме, а з конкуренції з двоюрідним братом. Вони стали змагатися, хто більше сторінок за день прочитає. А вже як почали – не могли зупинитися. Марія вже доросла, але продовжує бавитися зі словами. Та тепер усе дуже серйозно – вона віршує, пише статті й перекладає

Годування монстрика

Юля народилася у США, тож від народження щодня її супроводжувало дві мови – українська й англійська. Я добре розуміла, що, щойно вона піде до школи, англійська стане для неї основною мовою, літери плутатимуться і важче буде навчити читати українською. Тож я поставила собі за мету навчити читати українською раніше, ніж вона навчиться англійською. Пісню-абетку американські діти знають у три роки (якщо ходять до садочка), а в «чотирирічках» учать літери й звуки, які вони позначають. У нульовому класі* вже вчаться читати.

У Юлі була ціла колекція абеток, щось перейшло у спадок від Марії, щось надбали нове. Однією з найулюбленіших була «Звіряча абетка» Івана Андрусяка. Та повторення літер і читання віршиків до них не надто її цікавило, бо ми вже мали кілька шаф книжок українською й англійською – величезний книжковий світ і безліч пригод. Я мала вигадати щось інакше, захопливе й креативне!

Разом із Юлею ми змайстрували кольорового монстрика з коробки з-під вівсянки, вирізали йому рота, намалювали очі. Я понаписувала літери на кружальцях паперу: приголосні – синім кольором, голосні – червоним. Називали літеру – і згодовували монстрику. Процес пішов. Згодом знову дістали картки зі складами… Юля таки навчилася читати українською раніше, ніж англійською. Хоча, очікувано, англійською розчиталася швидше, зокрема й тому, що в бібліотеках – неосяжний обшир простих і цікавих книжок для першого читання, а українською такі все ще треба вишуковувати (а якщо ви мешкаєте за кордоном, це неймовірно ускладнює і сповільнює пошук), бо вони або заскладні, або не надто цікаві для 5–7-річок. Як на мене, це той сегмент, який усе ще потрібно розвивати, особливо враховуючи, скільки українських дітей зараз проживає закордоном. Щоб батьки чи вихователі в українських осередках могли навчити їх читати, потрібні сучасні, написані легко й цікаво, простою для розуміння мовою книжки: веселі, бешкетні, пригодницькі, які б затягували у читання.

Нам із Юлею допомогла серія «Читальня» від видавництва «Ранок» і літагенції «БараБука», але було би добре мати книжки для розчитування навіть ще простіші за перший рівень, буквально на 1-2 речення на сторінку. Зараз Юлі дванадцять. Англійською вона читає товстезні томи янг-едалту, українською – простіші книжки, але читає, тож процес підтримання і вдосконалення української триває.

За аналогією

З третьою дитиною методи, які працювали з першими двома, не працювали взагалі. Це стосується не лише читання, але й читання зокрема.

Ми читали абетки, Андрійко залюбки слухав, як слухав і інші книжки. Він взагалі досить рано полюбив великі історії Сашка Дерманського – і про вужа Ониська, і про Маляку, про Меда й Паштета Уляни Чуби. Він любив і любить слухати багато різних історій, але повторювати літери не хотів. Щойно просікав, що це не просто читання, а «читання-навчання», одразу втрачав інтерес і йшов шукати інше заняття. Не мав жодного зацікавлення в отих ваших літерах-цифрах.

З ним ми також змайстрували монстрика-поїдача літер, і йому цікаво було його годувати. Але не називаючи літер. Ням-ням-ням! І через рот, і через мозок – і пошвидше, бо монстрик голодний і зараз тебе з’їсть.

«Що ж, – сказала я собі. – Не тиснутиму, бо добра з того все одно не буде. На все свій час». Я верталася до своїх думок і досвідів зі старшою донькою, але всі діти різні. Андрійко йшов у прескул, знаючи хіба дві-три літери й рахуючи: один, два, п’ять, дев’ять, кісімнадцять. У кожного свій шлях і свій час. Ми взагалі довгий час думали, що Андрійко не розрізняє кольорів, бо він на все казав «зелене». Я вже потихеньку підчитувала статті про порушення колірного зору – щоб знати, як йому допомогти. Люди з цим живуть і нормально функціонують. Он у їхній школі є вчитель, який не розрізняє кольорів. І нічого. Кісімнадцять – то й кісімнадцять.

Але виявилося, що і кольори дитина розрізняє, і нові знання швидко хапає. До Нового року у прескулі син вивчив усі букви і звуки, які вони передають. Просто в колективі йому було легше, ну і якщо повторювати щодня те саме, то й вибору особливо нема, як таки все запам’ятати.

У kindergarten вони спочатку повторили букви і звуки, за ними закріплені, а потім потихеньку стали вчитися читати. (Детальніше про це – у наступному розділі). І якось узимку, коли ми верталися додому, я помітила, що Андрійко не просто гортає книжки, а читає собі (нагадаю: це все ще нульовий, не перший клас). Щоб дорога в авті була веселішою, він набрав собі зовсім простеньких книжечок типу «A Pig met a Cat»:

A pig met a duck.

The pig fed the duck.

The duck met a pup.

The duck fed the pup.

The pup met a cat.

The pup fed the cat.

And she fed the pig!

На одній сторінці – одне, зовсім просте, речення. Але він читав! Сам читав! І страшенно з того тішився. А що вже я тішилася!

Під кінець kindergarten Андрійко брав із поличок книжки своєї сестри («Dog Man» Dav Pilkey, графічні романи серії «Wings of Fire» Tui T. Sutherland) почитати, а не погортати, як раніше. Книжки-картинки або книжки для розчитування, які ми брали в бібліотеці, читав того ж дня.

Паралельно, уже десь із весни, ми взялися за «Букварик для небайдужих» Уляни Добріки. І хоч він для першого класу, процес пішов досить легко – зрештою, Андрійкові вже було шість. Читати було цікаво й весело, особливо слова-нісенітниці, а от письмові завдання йому не дуже подобалися, тож ми лишили тільки читання – я хотіла зберегти його інтерес.

Але поки ми українською опрацьовували першу частину «Букварика для небайдужих» (а всього їх три, плюс додаток), він невтомно поглинав англійською усе складніші книжки. Споглядаючи усе більший відрив між англійською та українською, я вирішила, що досить букварика, час братися за читання книжок, а ті кілька літер, які все ще плутаються (Ш, Щ, Ж, Ч, Ц) підтягнемо у процесі.

Що цікаво – Андрійко перестрибнув фазу читання по складах. Оскільки він уже вмів читати англійською і знав українські літери – він став робити це за аналогією. Добре, що в українській мові кожна літера завжди читається однаково, немає мовчазних «е» (same, lime) чи підступних «С», які можуть читатися як К – cat, а можуть як S – circle.

І тут у пригоді знову стала серія «Читальня». Книжки першого рівня залетіли на ура. Наразі читаємо другий – але тепер усе значно складніше. Хотілося б, звісно, щоб на кожному рівні їх було значно більше – десятки – до кольору, до вибору. Тож я знову повертаюся до питання книжок для першого читання й розчитування. Їх має бути ДУУУЖЕ багато. Насамперед для шкіл і бібліотек.

Як вчать читати в американських школах

Директор молодшої школи, в якій вчиться мій найменший, на зустрічі з батьками «нульовичків», або ж kindergarten, розповідає, що раніше, років 20 тому, читати вчили у 1 класі. Але темп життя, засвоєння й опрацювання інформації прискорюється, тож тепер у 1 класі діти вже мають уміти читати. То де й коли їх цьому навчають?

Якщо дитина ходить у прескул, то в групі 4-річок буде навчатися за програмою Майкла Геґґерті. Геґґерті 28 років учив першокласників і розробив свою унікальну програму, за якою уже двадцять років працює більшість американських шкіл. Метод Геґґерті – це комплексний підхід, розрахований на 35 тижнів, де вчать розпізнавати літери, звуки і супроводжують це певними діями. (Це якщо пояснювати дуже спрощено.) Завдяки постійній залученості діти краще запам’ятовують і чітко пов’язують літеру з фонемою.

Щотижня у прескулі вони вчать нову літеру й звук, клеять і малюють літери у зошитах і повторюють уже вивчені (щодня на це виділяється 15–20 хвилин). Учителі заохочують називати букви й звуки й показувати дії, які їх супроводжують, і вдома батькам. У кінці року – повторюють і закріплюють вивчене. На початку kindergarten вони знову повторюють букви і звуки за методом Геґґерті, але паралельно починають вчитися читати. Не по складах, а одразу цілими словами, але простими.

Якщо ж точніше, нульовички вчаться розпізнавати прості слова – sight words. На початку навчального року – це буквально 5–6 слів (I, a, at, be, can, do), щотижня додаються нові слова, чим далі – то складніші (what, where, when, walk, here, little, other) і на кінець року їх уже близько 50-60. Нульовички мають уміти їх читати, вимовляти по літерах (spell) і писати.

Хотіла додати кілька фотографій синових списків слів – типу «було – стало», але виявила, що всі їх ми віддали на переробку. Учителька щотижня роздавала додому роздруківку зі списком слів, щоб тренувалися читати й писати вдома, на іншому боці аркуша був лист від неї: що вивчали цього тижня, які події (дні народження, екскурсії тощо) чекати наступного тижня.

Коли нульовички вже опанували перші десятків два базових слів, стали приносити додому ще й «книжечку», складену з А-4. На першій сторінці – малюнок і назва, на трьох наступних – малюнки і по простому реченню. Ці книжечки діти мають читати удома батькам, за бажання – розмальовувати, а потім – підписувати. Дитина пише ім’я, дорослий ставить підпис. Усе по-дорослому.

Звісно, це не все, що вони роблять у школі, але мене зацікавила методика і те, що вона допомогла моєму синові навчитися читати не лише англійською, а й українською. Захотілося поділитися з вами. Може, ще кому стане у пригоді. На офіційному сайті можна більше почитати про методику, послухати подкаст чи ознайомитися зі статтями, де є підказки вчителям, досвід та інсайти, як навчити дітей читати та писати.

* Тут, певно, варто зробити невеличкий відступ про підготовку до школи. Якщо школа це – K–12 клас (5–18 років), то прескул – це групи в дошкільних закладах (для 3–4-річок) або й школах, залежно від штату й шкільного району, де дітей потроху готують до школи. К, Kindergarten, можна вважати нульовим класом, це вже частина шкільної освіти. На відміну від Preschool, він безплатний і обов’язковий.

Канікули, море, яхти й пригоди – усе це складові гарної історії для літніх канікул. «Пірнути в Київське море» Інни Данилюк – саме така, але не все так легко й просто, як може здатися на перший погляд.

Це дебютна повістина авторки, але очевидно не перший її текст. Письмо впевнене, вироблений стиль, що не дивно, адже Інна Данилюк вчилася і в творчій майстерні відомої письменниці, науковиці й дослідниці дитліт Оксани Лущевської, і на курсах Літосвіти.

У пролозі читач бачить відьму, яка погрожує знищити дерева, а потім знайомиться з головним героєм Устимом і пірнає у його звичне й незвичне водночас життя, в якому спочатку немає жодної магії. Хлопчик із батьками живе на Київщині, у селі Лебедівка. Батьки працюють у яхт-клубі, а Устим ходить на гурток вітрильного спорту.

«Шум парусів, що тріпочуть на вітрі, як велетенські крила метеликів, був наймилішою для Устима музикою, кращою за всі плейлисти на планеті.»

Київське море, вітер у волоссі, літо, наближається регата – здавалося б, що може піти не так? Та насправді пригоди тільки починаються. У яхт-клубі з’являється нова керівниця, яка не надто прихильна до Устима і до його батьків; Устим знаходить закинутий дебаркадер (у книжці багато цікавущих «морських» слів) і нового друга-птаха, який потребує його допомоги. Чи впорається хлопчик з усіма цими викликами? Чи подолає пірникозу (ні, це не лайка, це пташка і яхта)? І чи наблизиться до здійснення своєї мрії – навколосвітньої подорожі на яхті?

Окрім літніх пригод у повістину зашиті значно глибші сенси – це і екологічна тема, і наша історія. Бо ж Київське море – це і не море, а водосховище. А скільки їх лише на самому Дніпрі! Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам’янське, Дніпровське – це лише найбільші. І за кожним водосховищем – затоплення цілих сіл, знищення історії, нашої пам’яті. У повісті Інни Данилюк за всі ці руйнування і нищення природи відповідає зла чаклунка, яку має подолати Устим. Насправді ж ми знаємо, як зветься зло, яке нищить українські землі.

У книжці прямо не згадується сучасна війна (ну бо не можуть усі дитячі книжки бути про війну…), та все ж вона незримо присутня, бо Устим згадує татові розповіді про літування в Криму й неможливість відвідати дорогі серцю місця. А те, що добро і дружба перемагають у цій історії, хай і з допомогою магії, дає надію, що зло буде переможене і в реальному житті.

Теми екологічної свідомості, історичної пам’яті м’яко вплетені в сюжет, та все ж, хочеться сподіватися, зачеплять юного читача і підштовхнуть погуглити більше про затоплену церкву у Ржищеві, причини затоплення, а може, й відвідати разом із батьками – на власні очі побачити історію, що говорить сама за себе.

Що особливо цінно у «Пірнути в Київське море» – згадки про цікаві локації й непересічних людей. Серед персонажів – легенди українського вітрильництва Валерій Петущак і його дружина Наталя Македон, які вперше за незалежної України здійснили навколосвітню подорож на яхті. Чи чули ви про них? Отож. Тож це також дуже важлива справа – розповідати юним читачам про супергероїв України.

Устим мріє, що колись і він, як і його кумир Валерій Петущак, вирушить під вітрилами навколо світу. Та наразі потрібно навчитися пірнати, бо що це за капітан, який не вміє плавати під водою? Тож хлопець мусить долати свій страх, щоб допомогти другові, порятувати світ і хоч на крок (чи – гребок?) наблизити здійснення своєї мрії.

Устимові дев’ять, але він досить серйозний хлопець, страшенно допитливий – завдяки цій своїй рисі знайшов закинутий дебаркадер і дізнався таємницю відьми-пірникози – але й відповідальний. Якщо пообіцяв другові знищити небезпечний артефакт – то зробить для цього все: і батьків вмовить, і пірне, попри страх. З батьками в хлопчика хороші довірливі стосунки – вони і піджартовують одне з одного, і підтримують в усьому. І це чудово, що в книжках для дітей є місце для гармонійних сімей, хай би їх було більше і в реальному житті.

«Пірнути в Київське море» – це історія про втрати і мрії, історичну пам’ять, екологічну відповідальність, подолання страху і рух до мети. А ще – літні пригоди, чарівників, магічні артефакти і впевненість у тому, що ти робиш.

«Панна Оля» Ольги Купріян – друга книжка у серії @panna про трьох подружок-блогерок Софію, Олю та Діану. І, як зрозуміло з назви, цього разу читачі більше дізнаються саме про Олю.

А життя в неї ой яке непросте! Батьки розлучені, Оля живе з мамою. Вона вже звикла до цього. А от до чого не звикла – так це до раптових маминих «загострень», коли мама поводиться зовсім інакше, страшенно дратується через дрібниці і не звертає на доньку уваги. Цього разу вона відсилає Олю жити до тата. На невизначений період.

«У відчаї пишу дівчатам: “Це страшне! Я переїхала до тата!” А тоді згадую, що ми досі не говорили про те, як влаштована моя сім’я»

У Олиної мами – біполярний розлад, їй призначено лікування, хоча періодично вона кидає пити ліки, бо впевнена, що й так впорається. Олі ж важко з цим впоратися, бо руйнується звичний плин її життя. Усі її речі – у мами, тож вона весь час виявляє, що забула щось або не подумала, що ще їй може знадобитися. Від тата значно довше їхати до школи і до подружок, а це означає, що вони частіше зависають без неї. Може, вона взагалі зайва в їхній компанії? Он у Софії з’явився хлопець, а їй про це ніхто і не сказав.

З татом також дивні стосунки. Для тата вона – досі маленька дівчинка, але ж вона так змінилася! Чи він помітив? Чи досі любить і приймає? Як із татом говорити про прокладки чи волосся, яке раптом повилазило там, де його б не мало бути?

Стільки питань, стільки проблем… Що з усім цим робити?

Ольга Купріян укотре показує, що добре знає і відчуває своїх читачів, проблеми і виклики, з якими вони стикаються. Про складне і серйозне вона пише легко і смішно. Якщо вам здається, що писати смішно про серйозне неможливо, почитайте «Панну Олю». Можливо, ви зміните свою думку і чекатимете на продовження серії з таким же нетерпінням, як і я.

Читати про першу книжку з серії: Панна: блог про і для сучасних дівчат

Коли я читала «Панну Олю», мала цікаву розмову про підлітків і школу. Моя співрозмовниця, мама 12-річки, розповідала про те, як змінилася її донька і як із власного досвіду вона пам’ятає, що середні класи – це був найгірший період її життя. Цю тезу підтвердила й інша, молодша співрозмовниця, і я також погодилася, що це дуже непростий час. Твоє тіло змінюється – часто пізніше чи раніше, ніж у однолітків. І ти в будь-якому випадку переживаєш: хочеш замотатися в рушник і не показуватися, бо груди надто помітні, або вдягнути пушап чи напхати вати у ліфчик, щоб створити видимість грудей, які щось ну ніяк не ростуть.

У молодших підлітків стільки проблем! І здебільшого вони не хочуть розмовляти про них із дорослими. А книжка – це ж не дорослий. Та ще й написана від імені твоєї однолітки. Без жодних повчань, не нудно, з гумором і самоіронією. І ось уже ті проблеми з волоссям, яке чомусь почало рости не тільки на голові, уже не видаються аж такими жахливими – інші також із цим стикаються. «Панна Оля» – хороша подружка, проживаючи її халепи, уже й до своїх ставишся легше і з усмішкою.

«Панна Оля» має інші інтонації, ніж «Панна Софія» – і це прекрасно, бо означає, що авторка зуміла знайти голос для кожної своєї персонажки, вони звучать, відчувають по-різному, по-різному бачать і сприймають світ і людей, які їх оточують.

Окрема подяка авторці за увагу до ментального здоров’я. Це тема, яку варто підсвічувати і проговорювати, зокрема у книжках для підлітків. Звертатися до психотерапевта чи психіатра не соромно, а потрібно, це спеціалісти, який можуть допомогти й за потреби призначити лікування. Як ми звертаємося до кардіолога, коли болить серце, так само – до психолога, психотерапевта і, якщо потрібно, до психіатра, коли виникають проблеми з ментальним здоров’ям.

Як і в «Панні Софії», так і в «Панні Олі» ми бачимо звичайних, не ідеалізованих маму й тата – вони також можуть бути не впевненими у власних силах, вагаються і сумніваються, мають вади й купу своїх проблем, не є супергероями, які клацанням пальців можуть вирішити всі проблеми. Але вони не картонні, не персонажі-функції, вони такі живі, такі справжні, що хочеться пробачити їхні факапи і дати шанс на діалог і порозуміння. А порозуміння – з собою, батьками, однолітками, світом – це те, що ми всі шукаємо, не лише підлітки…

Купити книжку на сайті видавництва.

В українській дитячій літературі все ще не досить реалістичних книжок про і для молодших підлітків, тому я дуже тішуся, коли дізнаюся, що вийшло щось новеньке. Сьогодні йтиметься про «Панну Софію» Ольги Купріян, знаної тим, що вона може захопливо писати як про бобрів, так і про перший сексуальний досвід.

Одразу попереджаю: цього разу сексу в книжці нема, бо це ж не для старших підлітків, а вікові особливості аудиторії авторка добре знає. Молодші підлітки, а це 10-13 років, уже ніби й не діти, але ще й не дорослі. Непорозуміння з батьками, пошук нових друзів (бо може виявитися, що з тими, з ким ще вчора разом бавилися, нема про що розмовляти), перші почуття… Усі ці теми є в «Панні Софії».

«Узагалі-то маму трошки бісить те, що я позичаю її одяг. Ми майже одного зросту, тільки мама з усіх боків кругліша. На мені мамині речі сидять завжди як оверсайз, і це виглядає круто»

Софія, Діана й Оля – різні в усьому: за статурою, смаками і вподобаннями. Може, вони б і не подружилися, якби вчитель інформатики не дав завдання розробити блог. І якщо для більшості їхніх однокласників це так і лишилося завданням, ці дівчата так захопилися, що й далі розвивали свій блог. Невдовзі на них підписалися і однокласники, й учні з паралельних класів, і навіть брат Софії дивився її відео й вимагав видалити його. Хіба ж це не успіх?

Секрет успіху блогу @panna в тому, що кожна з дівчат розповідає про те, чим цікавиться й захоплюється саме вона: танці, косметика, кіно і книжки. Софія, яка й розповідає нам свою історію, любить читати і часом думає про те, що, може, це єдина її родзинка, а взагалі вона нудна й нецікава. Я вдячна авторці, що підняла цю тему, бо ж, певне, всі книголюби хоч раз питали себе: чи з ними щось не так, що інші стільки не читають і не люблять говорити про книжки? Тому дуже важливо знати, що ти не один, що таких багато і варто єднатися – зрештою, у часи інтернету легко знайти свою спільноту.

Окрім книжкових рекомендацій від Софії, є ще один літературний гачок – поезія. Софія разом із братом-студентом іде на поетичний квартирник – і просто закохується і в поезію, і в її виконавця – студента-другокурсника. Таким чином авторка натякає читачам, що поезія буває не лише така, як у шкільних підручниках, вона різнолика і багатогранна, її можна любити, читати і цитувати. Ну а поет-студент із Могилянки як об’єкт юнацької закоханості справді нічим не гірший за віконта Тьюкзбері з «Еноли Голмс». Свій, рідний, та ще й поет.

Нарешті ми бачимо в книжках не стереотипні сім’ї – затуркана мама, тато весь час на роботі, сивий дідусь із бородою і бабуся в хустинці – а цілком сучасну родину. Бабуся їздить на авто, щоправда, потребує Софіїної допомоги, щоб розібратися із джипіесом (зрештою, ми не знаємо, чи це справді так, чи бабуся просто хоче більше бувати з онукою). Мама часто їздить у відрядження і на письменницькі резиденції, бо вона – успішна авторка смішних детективів, і не переживає, як сімейство дасть собі раду без неї. Тато і готелем керує, і смачно для дітей готує. Чудова родина. Можна було б сказати «ідеальна», але ж ідеальних ні родин, ні стосунків не буває, тож і в Софіїній є свої нюанси. Софія з Максом підколюють одне одного, як то буває у братів-сестер, але й підтримують також. Мама з татом переживають непростий епізод (не буду спойлерити, але я дуже за них переживала, чесно). Не ідеальна, але нормальна (в хорошому сенсі цього слова) сім’я, де всі всіх люблять і підтримують.

Хоч книжка адресована для молодших підлітків, її сміливо можна радити й батькам – по-перше, можна, не випитуючи своїх дітей, дізнатися про те, що їх хвилює, цікавить чи тригерить. Написана легко, з гумором, ще й помережана кумедними ілюстраціями Марини Шутурми. А по-друге, авторка закинула у свій текст кілька кодів, які, напевне, не відчитає юнь, але які відгукнуться батькам – наколоті мандаринки, «батя, я стараюсь», ну і моє улюблене – мамин псевдонім – Юна Орел.

«Панна Софія» – перша книжка в серії @panna. У наступних частинах читачі ближче познайомляться з Діаною й Олею. Оскільки «Панна Софія» писалася ще до повномасштабного вторгнення, у книжці немає згадок про війну. Як розповідала Ольга Купріян на своїй сторінці у фейсбуці, у наступних частинах життя дівчат уже не буде таким безтурботним, їх розділятимуть кордони, різні досвіди. Чи продовжуватимуть вони писати у свій блог? Про що розповідатимуть? Чи вдасться їм зберегти свою таку крихку дружбу? Дізнаємося, коли вийдуть «Панна Діана» і «Панна Оля».

Купити книжку на сайті видавництва.