За останні кілька років українська дитяча література розцвіла буквально на очах, і з хирлявого садка перетворилася на буйний і пишний – зі стильовим і жанровим розмаїттям, розкішними ілюстраціями і широким колом тем.
Дещо відстає young adult, або ж молодіжна література, причому як у кількісному, так і жанровому наповненні. Ніби є і наукова фантастика, технотрилери – тут, звісно, «король» – Макс Кідрук. Є і фентезі, де тон задають дві Наталії – Матолінець і Довгопол. Але все одно мало, треба ще і ще. Зокрема і якісної реалістичної прози, щоб старшокласники могли не просто приміряти на себе образ головного героя, а й упізнати в ньому себе чи своїх однолітків, свої стосунки з друзями, коханими чи батьками, прожити, пережити історію, взяти щось для себе і, можливо, стати трохи сильнішими і впевненішими в собі.
Що таке youngadult
Не так давно читачі, які виросли з дитячих книжок, переходили відразу на дорослу літературу, здебільшого жанрову, бо динамічнішу – пригоди (Жуль Верн, Олександр Дюма), детективи (Артур Конан-Дойл, Агата Крісті), фантастику (Едгар Берроуз, Айзек Азімов), жахи (Стівен Кінґ). Та все ж існує різниця між дорослою літературою і молодіжною, або ж young adult.
Young adult зосереджується на проблемах і викликах, із якими стикаються саме підлітки: непорозуміння з батьками чи однолітками, пошуки себе, свого шляху в колективі й поза ним, намагання побудувати «правильні» чи «ідеальні» стосунки. Що цікаво, молодіжну літературу читають не лише підлітки. За деякими даними, майже половина читачів young adult – дорослі. І я цих дорослих дуже навіть розумію, бо й сама полюбляю молодіжку, щоправда, маю додаткове «виправдання»: я ж письменниця, маю знати, що пишуть колеги. І якщо ще кілька років тому підліткова література здебільшого була перекладною, ситуація поступово змінюється, і на полицях книгарень з’являється все більше книжок українських авторів. І це вже не якісь далекі підлітки, які живуть у Нью-Йорку чи Вроцлаві, це наші рідні, з Києва чи Миколаєва.
Події роману авторка подає з трьох різних точок зору – Ліни, Кіри й Шуші. Це три подруги, що вчаться у випускних класах київської школи, з різними поглядами на життя, різними мріями і цілями. Авторка називає розділи іменами своїх персонажок, щоб читач не заплутався і міг налаштуватися на певний стиль оповіді, а що у всіх трьох дівчат – своя індивідуалізована мова, то не переплутаєте, де хто говорить.
Мені дуже імпонує вибір імен героїнь, бо вони промовляють самі за себе. Ангеліну в класі кличуть Енджел, бо вона й справді добра й чуйна, як ангел, любить вінтаж, книжки, природу і сукенки у стилі морі. Вона готова всім дати другий шанс і вірить, що можна помирити навіть маму й бабусю, які не розмовляють уже багато років.
Кіра – більш імпульсивна й рішуча, може постояти і за себе, і за подружку чи меншого братика. Вона звикла брати відповідальність на себе і часом здається більш дорослою, ніж її мама, бо та терпить чоловіка, який відверто принижує її, і наважується на рішучий крок, аж коли той штовхає малого Тосика.
Шуша – сміхотушка і веселунка, саме тому її рідко коли називають Олександрою, вона розбавляє замріяність Ліни й прагматичність Кіри, додає в їхню трійцю перчику й легковажності. Дівчата дружать разом не один рік, та після поїздки до літнього табору в Грецію Шуша починає віддалятися від подружок.
На онлайн-презентації книжки Тетяна Стрижевська розповідала, що всі персонажі вигадані. Та я підозрюю, схожі конфлікти все ж або були в житті авторки чи її подруг, або підслухані десь у київських кав’ярнях, які вона так любить, – надто вже правдоподібно вони прописані. Коли хтось із подружок віддаляється, намагається примазатися до крутіших, а в результаті лишається зовсім без друзів – і без крутих, і без простих. Чи коли вплутується у стосунки, де про тебе ніби й дбають, а насправді контролюють і душать своєю «любов’ю». Як знати, яке воно – справжнє кохання, якщо в тебе це вперше? Як завоювати любов хлопця, якщо він то кличе тебе, то «забуває»? Чи потрібні взагалі стосунки з хлопцем, якщо тобі в них так некомфортно? Куди вступати – туди, куди переконує мама, чи все ж виборювати свій власний шлях, іти за покликом серця? Як бути незалежною, якщо ти йдеш із дому і не хочеш залежати від хлопця? Чи варто довіряти людям, якщо тобі вже робили боляче?
Стільки питань, а відповіді на них доводиться шукати самостійно, бо кожна з подружок вирішує не «грузити» інших, замотується у свій «кокон». У всіх трьох дівчат різні стосунки з хлопцями і батьками, кожній по-своєму непросто. Та якщо проблема Шуші – як надурити батьків і вибратися на вечірку до крутого хлопця Тіма, з яким вона познайомилася в Греції, то проблема Кіри – як допомогти мамі з’їхати від батька і налагодити їхнє самостійне життя.
Тетяні Стрижевській вдалося торкнутися багатьох замовчуваних тем, які все ж присутні у житті старшокласників, – перший секс, наркотики, таблетки для схуднення – дуже делікатно, без надміру й вульгарності. Мені всього вистачило, бо авторка закінчила всі сюжетні лінії, навіть другорядних персонажів, ніде немає білих плям, мені хіба що забракло трішки Микити, старшого брата Ліни. Про нього згадується ледь не на першій сторінці, а потім він зникає зовсім і виринає уже в другій половині. Ніби й зрозуміло: вони з Лінкою не перетинаються і не надто переймаються одне одним, але все ж… Я трішки боялася дочитувати до кінця: ану ж Шушка таки прийде на гойдалки і Ліна їй все пробачить. Що саме пробачить – не питайте! Читайте «Кокони». Але ні, авторка лишила відкриту кінцівку, і то вже кожен читач для себе вирішує, що станеться далі…
Ця історія починається в літаку. Ел, він же – Алекс, Льошка – летить з Америки до батька в Україну. Він уже давно американець, бо ще малим виїхав разом із мамою, але мама тяжко хворіє, а в хлопця – проблеми з законом, і вітчим не хоче ще й з ним панькатися, у нього троє своїх дітей. Саме тому дорослі вирішили, що найкраще буде, якщо влітку Ел поживе у батька. Звісно, що його думки ніхто не питав.
У батька – також своя родина, і тепер Ел має ще одну зведену сестру – Евеліну, тобто Еву. Вона теж не в захваті від такого вторгнення, добре ще, що Ел запропонував пожити на балконі, а не в її кімнаті.
Якщо в «Коконах» читач складає історію з трьох точок зору, то в «Елові та Еві» ми бачимо два погляди на події – Ела й Еви, хоча авторка не дає підказок у назвах розділів. Один погляд – трохи розгублений, бо ж усе незвично, усе інакше, та й хлопець волів би бути на іншому кінці землі, а ще він переживає за маму і сам собі дивується, що потрапив на облік до поліції. Інший погляд – дещо зверхній, бо Ева вважає Ела малюком-селюком, незграбним і недосвідченим, хоча він на рік за неї старший. Але Ева тусить у клубах і дорослих вечірках, і спочатку використовує Ела як прикриття. Ел же дивується, що в нього ніхто не питає «айді» – алкоголь продають і тим, кому не виповнилося 21 рік.
Поступово ракурс змінюється. Після того, як Елові довелося залишитися в Україні ще й на навчальний рік (останній, перед вступом!) він стає впевненішим у собі, уже не почувається таким невдахою (щоправда, якою ціною!). Він більше не намагається вдавати того, ким не є, більше прислухається до себе, а не до «а що подумають інші?». А от Ева виявляється не такою крутою й черствою, як хоче здаватися. І насправді в неї навіть друзів немає, хіба що Любава, яку вона сама вважає тупою куркою. Навіть кохання до старшого музиканта Костика їй примарилося.
Авторка не жаліє своїх персонажів, чим далі, то більше ускладнює їм життя і як маніяк-науковець спостерігає, чи вдасться їм виплутатися з чергової халепи: а якщо додати ще таку детальку? А Ел і Ева заплутуються все більше: якщо на початку вони ходили на вечірки разом, то тепер кожне живе своїм життям, замотується у власний «кокон». Так, ця метафора і тут буде доречною.
Так хочеться сказати їм: та поговоріть же, підтримайте одне одного, але ні – не чують, помічають, аж коли обом стає дуже зле…
Підлітки в Наді Білої зображені відверто й без рожевих окулярів. У їхньому житті є вечірки, секс, алкоголь, наркотики… Авторка штовхає в цей «коктейль» головних героїв, у них немає шансів спокійно розібратися зі своїми прагненнями й почуттями, вони повинні зануритися в нього з головою, а потім, задихаючись і відпльовуючись, шукати в житті нові сенси.
Мова роману не вичищена, жива, колоритна, до молодіжного сленгу додаються ще й американізми – Ел усе ж таки американець. Попри те, що авторка «мучила» Ела й Еву майже п’ятсот сторінок, завершується роман умовним гепіендом – ну, наскільки він може бути «гепі», коли в Ела – страшна ломка, а Ева пережила спробу зґвалтування. Усе ж таки це не зґвалтування… Чи таки зґвалтування? Принаймні, психологічно… Ева читає вголос «Гаррі Поттера», щоб самій відволіктися і хоч трішки полегшити стан Ела. Їм знадобилося майже п’ять сотень сторінок, десятки халеп, щоб хоч трішки зблизитися…
Батьки в романах Стрижевської та Білої дуже різні. Та все ж, якщо не брати до уваги Кіриного батька, їх дещо об’єднує: любов і турбота за власних дітей. Чи це гіперопіка, як у Лінчиної мами, чи намагання грошима полегшити доньчине життя, як у Шушиних батьків, чи ізолювання від світу, до якого вдається батько Ела, коли виявляє, що той жменями ковтає сильні знеболювальні. І якщо ці книжки читають дорослі, то впізнають себе.
Нам так хочеться вберегти їх, наших таких дорослих уже дітей, понакидати «соломки» де треба й де не треба. А їм потрібно інше – щоб ми просто були поруч, коли потрібно, не діймали розпитуваннями, просто мовчали чи, якщо потрібно, слухали. Без повчань, нарікань і класичного «а я ж казала, що так буде!».
Батькам підлітків варто читати книжки, які читають їхні діти. Це і натяк чи нагадування про те, скільки всього відбувається в їхньому житті, і привід до розмов. Тож читаймо young adult разом!
Застереження: на обох книжках є позначка «16+», часто батьки на таке не зважають, а потім піднімаються хвилі хейту авторам, бо дев’ятирічки читають про секс (як було з книжкою Ольги Купріян «Щоденник Лоли»). Саме для того, щоб книжка не потрапила до рук надто юним читачам, видавництва маркують молодіжну літературу, якщо там є відверті сцени, сцени насильства, вживання наркотиків, алкоголю тощо. Це не значить, що ці книжки варто оминати, це значить, що читачі мають бути достатньо дорослими, щоб їх читати. Адже те, що ок для 15-16 років, може справді травмувати в 10-12.
Раніше ви вже ознайомилися з першою частиною статті письменниці та перекладачки Наталії Ясіновської про вивчення літератури в молодших класах шкіл США. Нарешті публікуємо продовження – як вивчають літературу у середній та старшій школі та як дають раду на іспитах, якщо у країні немає єдиної програми?
У середніх класах американських шкіл немає літератури як окремого предмета, хіба що, можливо, в деяких приватних або як частина програми для обдарованих дітей – TAG (Talented and Gifted), хоча, нагадаю, шкільні програми дуже відрізняються від штату до штату, але більшість штатів беруть до уваги вимоги Common Core Standards.
Учні продовжують вести читацькі щоденники і щотижня показують їх учителям. Записують назву книжки, автора, коли і скільки сторінок прочитали, чи дочитали книжку, якщо ні, то чому. На початку року вчитель дивиться, хто з якою швидкістю читає. Від цього залежить індивідуальне завдання на щодень (кількість сторінок) і поділ на групи. По п’ятницях клас пише якусь творчу роботу по прочитаному. Зазвичай учні не обмежені обсягом чи формою викладу думок. Бувають, звісно, й конкретніші завдання: написати інтерв’ю з персонажем чи його біографію тощо.
Це стосується вільного читання. Що ж до обов’язкових для вивчення творів, цікавим є те, що у більших школах є конкретні списки, а вчителі менших шкіл обмежені лише вже згадуваними стандартами і фінансуванням, тобто мають більше свободи у виборі книжок. За рік на уроках вивчають 4–6 книжок. І вчителі задоволені, що мають досить часу на глибоке читання, коли не потрібно гнатися за кількістю, зате можна детально проговорити непрості питання: родина чи обов’язок (якщо йдеться про війну, і родичі опинилися в різних таборах), коріння расизму тощо.
Колись я вже писала про те, що, коли моя донька була в сьомому класі, вони вивчали книжки про Анну Франк. Найсильніша група читала «Щоденник Анни Франк». Решта – адаптований щоденник, спогади подруги про Анну Франк (Memories of Anne Frank: Reflections of a Childhood Friend by Alison Leslie Gold) та інші книжки. Кожен член групи щоразу отримував інакше завдання: вигадати питання по прочитаних розділах (щоб зрозуміти, хто читав, а хто – ні), знайти в тексті невідомі слова й виписати їхні значення тощо.
Мене тоді вразило те, що учні не лише читали книжки, а й глибше занурювалися в історію Анни: на сайті www.annefrank.org вони могли «ходити» будинком, де вона переховувалася, натискати на речі й детальніше з ними ознайомлюватися, а потім їздили на виставу, поставлену студентами місцевого коледжу за щоденником Анни Франк.
З прочитаного у восьмому класі запам’яталося «Світло в лісі» (TheLightintheForest) Конрада Ріхтера – про білого хлопця, який ріс із індіанцями. Поки читали цю повість, учні готували презентації про різні племена індіанців – так література поєднується з історією рідного краю.
Серед інших прочитаних книжок – «Різдвяна історія» Чарльза Діккенза та «Удар грому, почуй мій плач» (RollofThunderhearmycry) Мілдред Тейлор – розповідь дев’ятирічної чорної дівчинки про те, як жилося афро-американцям у південних штатах у 30-х роках минулого століття. Коли вони мусили ходити до школи пішки, і щодня повз них проїжджав автобус із білими дітьми. Коли у школі їм видавали старі підручники, які вже не були придатні для білих дітей. І, звісно, ще багато інших подробиць, які допомагають краще зрозуміти і Велику депресію, і лінчування, й сегрегацію. Цікаво, що «Удар грому» отримав медаль Ньюберрі у 1977 році, але в той же час є однією з книжок, які часто підпадають під заборону у класних бібліотеках (на вимогу батьків) через расизм та образливі висловлювання.
Програмні твори здебільшого читають на уроках, вголос, разом із учителем. Часом у ролях розігрують певні сценки. Час від часу додому задають прочитати один чи два розділи. Так учителі впевнені, що всі прочитають/почують якщо й не весь твір, то, принаймні, значну частину. Кожен прочитаний розділ обговорюють у класі, тому вчителі надають перевагу або класиці, або книжкам на важливі теми, як-то Голокост, Громадянська війна, інакшість, прийняття тощо. Якщо по книжці є фільм, обов’язково всі разом його переглядають. Бо ж головне – будь-яким способом донести основний меседж твору.
Старші класи: копай глибше
Програма з літератури у старших класах у різних школах/штатах відрізняється ще більше, ніж у середніх. Пов’язано це з тим, що кожна школа має свої вибіркові курси (отак, старшокласники самі формують свій розклад, тож поряд із обов’язковими предметами є вибіркові). Крім того, старшокласники мають змогу слухати курси, пропоновані місцевими коледжами (їхню вартість оплачує школа), щоб експериментальним шляхом намацати свої інтереси і визначитися з майбутньою професією.
Приблизний список мовно-літературних курсів для 9–12 класів може бути такий:
9 клас – англійська-1: щоденний курс на весь рік, мова разом із літературою;
10 клас – англійська-2 і вступ до ораторського мистецтва;
11 і 12 класи обов’язково мають прослухати один творчий мовно-стилістичний/письменницький курс (Composition або Creative Writing) та один літературний (давньогрецька міфологія, американська, англійська чи сучасна література), а також два курси на вибір, тобто щосеместру 11- і 12-класники мають мовно-стилістичний/письменницький або літературний курс.
Звісно, можна не обмежуватися чотирма і прослухати всі шість курсів, а можна на додачу вибрати ще й поглиблене ораторське мистецтво й літературні курси, які пропонує коледж.
Composition зосереджений на структурі, написанні різних типів есеїв. Ну а Creative Writing на те й creative, щоб творити – поезію, прозу в різних стилях і жанрах.
На курсі «Сучасна література» старшокласники читають – сюрприз! – твори сучасників. Серед них, наприклад, – науково-фантастична дистопія «Першому гравцеві приготуватися» Ернеста Клайна. Роман вийшов 2011 року, а 2017 року – український переклад у «КМ-Букс». 2044 рік, від похмурої реальності люди рятуються у віртуальному світі й намагаються відшукати там три ключі, які сховав його творець, бо хто їх знайде – отримає у спадок його мільйони.
Ще один текст – «У пошуках риби», мемуари Антуана Фішера («Finding Fish: Memoir» Antwone Fisher, 2001), який народився у в’язниці, де перебувала його мама-підлітка, його батька застрелили незадовго перед тим. Поневіряння по притулках, пережите насильство, зокрема й сексуальне, прийомні сім’ї – цього досить, щоб зламати дитину. Але Антуан не зламався, він прислухався до соціальних працівників, учителів, які заступалися за нього, піднімався і йшов далі. Одинадцять років служби у військово-морських силах Америки зміцнили Фішера. Тепер це – успішний письменник, сценарист і продюсер. У 2002 році за цією автобіографією вийшов фільм із Дензелем Вашингтоном.
Після прочитання книжки старшокласники обов’язково переглядають кіно, якщо таке є, – таким чином література пов’язується з масовою культурою, стає ближчою і зрозумілішою. Уявляєте, що українські старшокласники у межах шкільної програми читають твори Олени Рижко чи Володимира Арєнєва, а потім дивляться екранізації? От і я – ні, а хотілося б…
Загалом же старшокласники так само мають читати книжку за місяць на вільне читання і кілька обов’язкових разом із класом. Учителі намагаються підібрати книжки, цікаві й корисні для їхніх учнів. Отак, у дев’ятому класі в нашій школі читають «Ромео і Джульєту» і ставлять по ній сценки, ще, серед іншого, – «7 звичок високоефективних підлітків» Шона Кові. Ця книжка необов’язково потрапляє в поле зору підлітків, але якщо вже її вчать у школі, то, може, якась корисна звичка й причепиться.
Десятикласники продовжують знайомство з Кові, студіюючи «6 найважливіших рішень». Учителька пояснює свій вибір тим, що це чудовий нонфікшен, який, до того ж, вписується у шкільну ініціативу «Лідер у мені». На додачу до програмних творів вони мали обрати нонфікшен і щось із класики. Разом із класом читали «Перлину» Джона Стейнбека, «Сон літньої ночі» Шекспіра і «Сепаратний мир» Джона Ноулза.
Для засвоєння матеріалу вчителі використовують різноманітні групові дискусії, сократові семінари, а до «Сепаратного миру» влаштували суд, бо у творі шкільний клуб влаштовував суд над одним із своїх членів.
Цікаво, що книжками забезпечує клас учитель. Немає хрестоматій, не потрібно шукати щось у бібліотеці. Учні приходять на урок, і якщо вони починають, приміром, вивчати Кові, то вчитель роздає кожному примірник Кові, який потім потрібно повернути у класну бібліотеку. Тут, очевидно, можна згадати питання фінансування школи. Уже згаданого Кові закупили для школи в рамках програми розвитку особистості «Лідер у мені». Тож, навіть маючи певну свободу у виборі текстів, учитель мусить думати про те, чи виділить школа гроші на певні книжки.
Ще один цікавий момент – стандартизоване тестування, потрібне для вступу до коледжу чи університету (ACT, SAT). Один із обов’язкових блоків – це читання. Не знання літератури! Воно й зрозуміло, якщо немає єдиної програми для всіх. З чотирьох текстів, до яких дають 40 питань, лише один – літературний твір чи уривок твору, тож не потрібно запам’ятовувати дати виходу поетичних збірок чи боятися забути, кому належать наведені рядки…
Викладання літератури у США відрізняється від того, до чого ми звикли в Україні: учителі мають більшу свободу у виборі книжок, вивчення текстів неспішне, на кожен твір відводиться досить часу, більше уваги приділяється сучасним текстам. Цікаві творчі завдання, обговорення і презентації вчать школярів краще формулювати думки, обстоювати свою позицію і впевнено представляти свої напрацювання. Безумовно, що ці вміння знадобляться їм у майбутньому, і їм легше буде виступати перед публікою.
Але ось чи добре, що у старших класах така незначна присутність літератури – не впевнена. Певне, як завжди, варто шукати золоту середину. Щоб і не намагатися увіпхнути в голови школярів побільше творів, образів і цитат, але все ж ознайомити їх і з видатними творами минулого, і з талановитими сучасниками.
Підходи до вивчення літератури в Україні та США дуже відрізняються. Як саме? Про це розповідає письменниця, перекладачка та мама двох школярок Наталія Ясіновська.
Нагадаємо, що в БараБуки є окрема рубрика #Нове_Читання, де можна взяти багато прецікавих ідей для заохочення дітей до читання. Ці методи пройшли апробацію в учителів, тож ми сміливо можемо сказати: вони діють!
Заохочення до читання
Уроки читання у молодших класах проходять за чітким планом. У понеділок клас із підручника читає якусь історію – це може бути фікшен чи нон-фікшен, проза чи поезія. З цим текстом вони працюватимуть цілий тиждень. Закріплюватимуть нові слова: читатимуть додаткові тексти, виконуватимуть вправи, писатимуть свої речення. Читатимуть історії схожої тематики. Якщо основний текст, наприклад, про мандрівку кораблем із Європи до Америки, то можуть ознайомитися зі схожими історіями про еміграцію, обговорювати досвід своїх далеких чи не дуже предків. Основний текст із читанки працює на розширення словникового запасу, розпізнавання різноманітних жанрів та художніх засобів. У п’ятницю за ним пишуть підсумковий тест.
Крім уроків читання, є час на «тихе читання», коли діти читають обрані ними самими у класній чи шкільній бібліотеці книжки. До шкільної бібліотеки вони ходять один раз на тиждень – кожен клас має свій день і час. У класній бібліотеці можуть обирати книжки хоч щодня.
Зазвичай клас поділений на кілька груп, залежно від рівня lexile. Це не просто словниковий запас, а рівень розуміння тексту. Для його визначення школярів тестують двічі на рік. Діти читають кілька уривків, самі обираючи спрямування тексту: спорт/тварини/природа/люди/детективи/фантастика тощо, а потім відповідають на запитання.
Для кращого розуміння наведу кілька прикладів. На другий клас очікується лексайл 420-620 балів. Третій – 620-820. Четвертий – 740-875. Звісно, це орієнтовні показники. У когось може бути менший лексайл, у когось – більший за орієнтовний, але саме для того дітей ділять на групи, щоб їм було комфортно читати й розвиватися. Хто може читати складніші тексти – не зависає на книжках-картинках, а кому потрібно більше часу, той не стресує, що відстає від однокласників. Наведу ще кілька прикладів із книжками: «Джуді Муді» Меґан МакДоналд – 530; «Айседора Мун іде на балет» Гарріет Мункастер – 570; книжки про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ коливаються в межах 880-1000. Рівень лексайлу визначається за частотою вживаних слів і довжиною речень.
По книжках, які діти читають самостійно, вони проходять тести. За чверть (два місяці) мають прочитати (і пройти по них тести) чотири книжки відповідно до свого рівня лексайлу. А тепер найцікавіше – де ж знайти ці тести? Чому кажу «найцікавіше», бо, як на мене, цей досвід було б добре запозичити і в українські школи. Тож розкажу трохи детальніше про Scholastic і Reading Counts.
Що таке Scholastic і Reading Counts
Вікіпедія дає таке визначення: «Scholastic Corporation – американська видавнича, освітянська та медіа-компанія, яка видає та розповсюджує комікси, книги та навчальні матеріали для шкіл, батьків і дітей. Продукція поширюється через інтернет-магазин та школи – через читацькі клуби та ярмарки».
Ось уже майже сто років такий потужний ресурс як Scholastic займається промоцією читання. Це більше, ніж видавництво, що забезпечує школи книжками. Scholastic має спеціально розроблені для вчителів програми, систему пільг та бонусів при замовленні книжок та журналів, проводить ярмарки.
Двічі на рік, восени й навесні, у школах відбувається книжковий ярмарок. Для учнів початкової школи – це надзвичайна подія! До неї готуються заздалегідь: дітям роздають книжкові каталоги, щоб вони могли вибрати щось, на уроках читання вони дивляться буктрейлери. Кожен клас має свій час на відвідини ярмарку. Крім того, після закінчення уроків можна зайти ще й із батьками і придбати те, що сподобалося і на що не вистачило грошей.
Ці ярмарки відбуваються по всіх школах країни, навіть у найменших містечках, тож діти мають змогу придбати новинки, які ще не потрапили до бібліотек.
Окрім ярмарків, видання Scholastic також можна купити через їхній книжковий клуб – онлайн або заповнивши купон і передавши його вчительці. Від таких замовлень подвійна користь: тому що книжки отримує не тільки маленький читач, а й клас (за кожне замовлення – безкоштовна книжка у класну бібліотеку). Учителі активно використовують цю можливість, саме тому у класних бібліотеках часто є книжки, яких немає ще ні в шкільній, ні в міській. Кому ж не хочеться прочитати продовження улюбленої серії чи нову книжку улюбленого автора? Нерідко школярі навіть у чергу стають, щоб прочитати новинки.
А тепер – про тести. Учителі користуються програмою Reading Counts: на сайті є тести до тисяч книжок – як нових, так і класичних. Щоб зарахувати книжку як прочитану, потрібно відповісти на десять питань, допускається три неправильні відповіді. Якщо неправильних відповідей більше – приходь складати тест за кілька днів. Десять запитань вибираються випадковим чином із тридцяти.
Подумати лишень: який масив роботи – вигадати по тридцять запитань до тисяч дитячих книжок різної складності! Але ж як добре потім працює система! Потрібно тільки додавати новинки – діти ж читають, прикро буде, якщо прочитане не зарахується…
Нагороди за читання: книжки, морозиво й желейні хробачки
Заохочувальні призи за читання у різних школах, звісно, відрізняються (їх може й не бути), тому розповідатиму конкретно про нашу й кілька сусідніх, які відвідували, приїжджаючи на змагання чи конкурси.
Зазвичай учні молодших класів не просто читають, а ще й ведуть своєрідний щоденник читача: на листку формату А4 записують автора, назву книжки, дату й кількість сторінок, що прочитали за день. Коли листок заповнений із обох сторін – здають учительці і мають змогу вибрати собі приз: книжку, наклейки, ручки тощо. Але не це головне.
Отак, третьокласники за чверть мають прочитати чотири книжки, написати за ними звіти (назва, автор, головні герої, стислий переказ сюжету, чи сподобалася книжка і чому) і скласти тести. Тільки після написання звіту й складання тесту (в бібліотеці за комп’ютером) книжка зараховується. Активних читачів наприкінці чверті чекає винагорода.
Першої чверті це було морозиво. На великій дошці у класі діти чіпляли зароблені «елементи» десерту. За одну прочитану книжку учителька давала картонну мисочку, за другу – власне морозиво, третю – шоколадний сироп, четверту – зацукровану вишеньку. Ті, хто прочитав більше чотирьох книжок, заробили собі ще вершки і кольорову присипку.
У другій чверті на дошці замість мисочок кріпили стаканчики для гарячого шоколаду та інші «складники» – власне шоколад, зефір тощо. У третій чверті був десерт із жувальними хробачками: у стаканчик треба насипати земельки (шоколадного печива), ще там чогось, ну і посадити самих хробачків. В останній чверті нагородою був додатковий час на шкільному майданчику (хтось сидить над книжками, тоді як активні читачі бавляться на сонечку).
Звісно, діти можуть з’їсти морозиво чи випити гарячого шоколаду і вдома, але ж то не те відчуття! Зароблене своєю працею набагато смачніше!
Крім того, кожна прочитана книжка оцінюється в певну кількість балів, залежно від її складності (все там же, Reading counts). Так, наприклад, історії про Гаррі Поттера «коштують» 38-40 балів, «Мандрівний замок Хаула» Діани Вінн Джонс – 17, а «Навколо світу за вісімдесят днів» Жуля Верна – 19.
Для чого потрібні ці бали? По-перше, на стіні у фоє школи висить «таблиця рекордів», де можна подивитися, хто скільки читає. По-друге, за кожні отримані сорок балів можна вибрати безкоштовну книжку. А по-третє, найактивніших читачів укінці року буде відзначено призами.
І, скажу я вам, конкуренція – рушій поступу. Деякі читачі на початку року лінувалися проходити тести: «Це нудно! Краще я в той час почитаю». А потім побачили, що в таблиці попереду люди, які читають значно менше. Звісно, це обурює, тож треба скоренько взятися за тести, щоб показати, чого ти вартий. А якщо наприкінці року отримаєш читалку чи гірку книжок – хіба зусилля не були того варті?
Деякі школи за заповнені читацькі щоденники видають сертифікати на маленькі піци чи печиво. Було би бажання, а спосіб заохочення можна знайти. Одразу ж пригадується ініціатива книгарні-кав’ярні «Моя книжкова полиця» в Києві, коли вони пригощали какао за дванадцятки. Гадаю, схожу ініціативу можна було б запровадити й за прочитані книжки.
Далі буде: чекайте продовження матеріалу від Наталії Ясіновської 🙂
Живучи закордоном, доводиться звикати до нових смаків або шукати замінники, щоб улюблена страва смакувала, як удома. Але є речі, які нічим не можна замінити. Це – книжки українською.
Хочеш українську книжку – шукай шляхи, як її роздобути. Здавалося б, найпростіше – знайти онлайн-крамницю з українськими товарами. Та біда, що такі крамниці довго не живуть: невигідно. Ціни зависокі, і виходить простіше за нагоди скупитися в Україні або замовити щось родичам. Та й, що стосується книжок – це здебільшого сучасна класика на зразок «Улюблених віршів». Новинок там не знайдеш.
Те саме можна сказати про розкладки на українських фестивалях, святах при церквах – обмежений асортимент і зависокі ціни. І навіть якщо я розумію, звідки та ціна береться (людина мусила привезти з собою чи заплатити за пересилку книжок, плюс плата за дозвіл торгувати), моєму гаманцеві від цього не легше, тож доводиться шукати інші шляхи.
У докарантинні часи багато хто скуповував книжки під час візитів до України. І навіть якщо вони не поміщалися в багаж, можна було доплатити за додаткове місце, це все одно вигідніше й надійніше за пересилку. Наразі найоптимальнішими є два варіанти – замовляти в Україні або купувати через читацькі групи у фейсбуці. Деякі книжки є й на Amazon, на Ebay, але це крапля в морі і, знову ж таки – кусючі ціни.
Із замовленнями в Україні також не все так просто, бо й досі не всі видавництва та онлайн-крамниці відсилають книжки закордон. Серед тих, які відсилають, зокрема, «Моя книжкова полиця», «Книгаренька», ВСЛ, «Урбіно», «Ранок», «Наш формат». (Якщо знаєте інші крамниці, доповнюйте список, я назвала ті, в яких замовляла або я, або мої знайомі.) Часто малі видавництва готові надіслати замовлення у будь-який куточок світу, але якщо тобі потрібно дві-три книжки, то пересилка буде дорожчою за самі книжки.
Інша проблема – оплата. Навіть серед тих крамниць, які пропонують пересилку закордон, не всі приймають картки іноземних банків. Можна, звісно, домовитися з родичами, щоб вони заплатили, а потім переказати їм гроші за допомогою Moneygram, наприклад. Як бачите, шлях до української книжки з-за кордону непростий і тернистий. Так що є куди рости і вдосконалюватися.
Отже, ви вирішили замовити книжки онлайн. Можна купити одразу у видавництві чи онлайн-книгарні, яка пропонує книжки різних видавництв. Можна купувати на видавничих розпродажах і акціях, а також спільних закупівлях, щоб побільше й подешевше. Тут уже точно знадобляться родичі чи друзі – щоб зібрати всі ваші книжкові скарби, гарненько запакувати й відправити вам. Зате скільки ж щастя, коли тобі приходить 25-30 кг книжок! Так, тут, у Штатах, ми рахуємо книжки кілограмами!
Хоча особисто я не можу стільки чекати, бо ж хочеться новинок! Тому мені посилки приходять частіше (ах, це солодке очікування!), але менші. Трапляється, що посилки губляться, – рідко, але таке буває. Тому не всі довіряють Укрпошті, а надсилають замовлення через «Meest» (що не робить книжки дешевшими…).
Якщо ж немає сил чекати посилку з України, можна відстежувати книжки, які виставляють на продаж у читацьких групах. Досить активна група у США – Books Buy&Sell Ukrainian. Як зрозуміло з назви, учасники групи купують і продають книжки – як нові, так і вживані. Відповідно, ціни також різняться. Для когось це можливість без зайвих клопотів купити українську книжку, для когось – нагода продати уже прочитану, для якої бракує місця в домашній бібліотеці. Особливо це стосується дитячих книжок: діти виростають, а в місцеву бібліотеку книжку не здаси. Або прочитали новинку – і передали її в нові руки.
Посилка (авіа) летить з України у США 3-4 тижні (за сприятливих умов), часто – 5-6, а в темні ковідні часи – усі 8-10.
Пересилка з України до США додає до вартості книжки $4-4.50.
Вартість пересилки часто дорівнює, або й перевищує, вартість книжок.
Що читають?
Попри те, що на «традиційних» розкладках на фестивалях чи в онлайн-крамницях, де книжки – лише один із видів товарів, можна знайти переважно перевірені часом видання, українці у США охоче купують книжкові новинки. За спостереженнями адміністраторки групи Books Buy&Sell Ukrainian Ірини Матвійчук, якщо спочатку у групі охочіше купували книжки великих знаних видавництв (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, ВСЛ), то тепер менше уваги звертають на видавництво, більше – на зміст, тож активно купують книжки невеликих нішових видавництв. На жаль, сучасних українських авторів не дуже знають: учасники групи зазначають, що більше оглядів і відгуків трапляється на перекладні видання. Відповідно, купують частіше переклади. Зокрема, тих книжок, які відомі й добре знані у США – Джулію Дональдсон, Роба Скоттона (серія про Сплета). Серед українських авторів знають і купують Сашка Дерманського, Юрія Винничука, Наталію Чуб, Сашка Лірника, Івана Андрусяка, Надійку Гербіш, Катерину Міхаліцину.
Як і в Україні, батьки стають усе вимогливішими до книжок, які вони читають своїм дітям. І хоч у дитячій книжці особливо важливе художнє оформлення, не менш важливий і зміст. Наприклад, Дід Мороз – явно зайвий персонаж, тож дивує його присутність у дитліт. А малих читак українського походження ще й плутає неймовірно. Миколай, Санта, Дід Мороз – то хто ж є хто і чому їх так багато?
Зрозуміло, що батьки звертають увагу на мову. Для дітлахів, народжених у Штатах, чи тих, хто вже якийсь час живе тут, важливо працювати над мовою – підтримувати, вдосконалювати, збагачувати. Тому хочеться читати гарною соковитою мовою, без русизмів. Русизми добряче відвертають від книжок (насамперед батьків, які виловлюють ці моменти), навіть якщо це гарно оформлене видання.
Юним американцям українського походження також незрозумілий суржик чи російська транслітерація як прийом. Можу навести приклад з власного досвіду. Я читала доньці «День усіх білок» Ірени Карпи. Скажу чесно, спокусили мене ілюстрації Наталки Гайди. Не аналізуватиму всю повість, бо це не є метою статті, скажу лише, що моя восьмирічна донька абсолютно не розуміла персонажів, які говорили російською. Тож я просто перекладала їй українською. Це не претензія і не зауваження, кожен автор сам обирає способи вираження свого задуму. Просто факт, що дітям, які народилися і ростуть в інших країнах, оці вкраплення російською – все одно що китайською.
Для відчуття ритміки й мелодики мови важливо читати дітям поезію. Але не все так просто. Найменші добре сприймають простенькі віршики, бо йдеться навіть не стільки про зміст, скільки про настрій, емоцію, яку передає дорослий. А вже трохи старші, більш орієнтовані на зміст, не завжди розуміють асоціації, жарти, мовні ігри, бо чим старші діти, тим більше в їхньому житті англійської й американських реалій.
За словами Ірини Матвійчук, найбільше купують книжки на 4-7 років. Це вік, коли батьки багато читають дітям. Пізніше ж діти все більше читають самі, беруть книжки у шкільних і міських бібліотеках, а українською часто не можуть подужати те, що б їм було цікаво. Тому, на мою думку, важливо чимдовше читати дітям уголос. Старшій доньці ми з чоловіком читали років до одинадцяти. Звісно, вона тоді вже багато (дуже багато!) читала сама, але оці спільні читання дуже зігрівали нас. Це час, проведений разом, це теми для розмов, спільні словечка і жарти, які надовго лишаються з вами. «Що ж ти за створінькало таке?» – можемо сказати до кота. Це з «ВДВ» Роалда Дала. Чи: уррра-ууу! (Серія про Малого Вовчика Іана Вайброу). Або ж золота фраза пана Белло, якого вигадав Пауль Маар: «Цукерки – це заужди добре». Це те, що не забувається. І підтримує рівень української також J.
Книжки – це не лише спільний час, розвиток мови, це ще й вікно в Україну. На жаль, не всі родини мають змогу часто навідуватися до українських родичів. Відповідно, діти мало знають про життя в Україні. І отут книжки відчиняють двері в інший світ, бо ж садочково-шкільне життя в Україні й Америці суттєво відрізняється. Це чудова нагода відповісти на кілька «чому» і розповісти про власні шкільні пригоди й переживання. На дітей чекає купа відкриттів: у школі не було комп’ютерів? Не було смартфонів? Ви не могли подивитися мультики, коли хотіли? На обід у школі не їли піцу?!?! Мамо/тату, та як же ви вижили!? 🙂
Чого бракує?
Одне з перших складних завдань для батьків дітей-білінгв – навчити читати мовою, якою малюки не спілкуються в садочку чи школі. Моя старша донька читала буквар, бо вже вміла читати, коли ми переїхали до США. Для навчання молодшої я використовувала картки зі складами, з яких пізніше ми складали слова. Буквар для неї був складний і нецікавий. Тож ми просто читали слова, а потім речення із її улюблених книжок. Та все ж було б гарно мати простий і цікавий буквар, з яким і батькам було б легко працювати, і дітям цікаво навчатися.
Одразу за цим можна озвучувати й наступні потреби – прості книжки для читачів-початківців, не більше як на 2-3 речення на сторінку, щоб не налякати малих читайликів. Наступні етапи добре заповнюють книжки «Читальні» від видавництва «Ранок». А потім – знову прогалина. Дитина ще не розчиталася, сама ще не готова братися за книжки, які їй читають батьки, але вже не хоче читати «малюцькі» книжечки. У США видають багато chapter books (книжок із розділами), розрахованих саме на таких читачів. Це динамічні історії, поділені на зовсім короткі – 1-3 сторінки – розділи. Вони дуже допомагають розчитуватися і вірити у свої сили: «Я прочитав аж два розділи!»
Ще на цьому боці океану дуже хотілося б побільше дитячого нон-фікшену з історії й культури України. Це ніша, яку зараз впевнено заповнює видавництво «Портал», створюючи яскраві, цікаві й сучасні книжки. Сподіваюся, їх буде ще більше, і вони полюбляться маленьким читайликам з українськими коренями по всьому світу, бо історія і культурні традиції – це ниточки, які нас пов’язують.
