В українській дитячій літературі все ще не досить реалістичних книжок про і для молодших підлітків, тому я дуже тішуся, коли дізнаюся, що вийшло щось новеньке. Сьогодні йтиметься про «Панну Софію» Ольги Купріян, знаної тим, що вона може захопливо писати як про бобрів, так і про перший сексуальний досвід.
Одразу попереджаю: цього разу сексу в книжці нема, бо це ж не для старших підлітків, а вікові особливості аудиторії авторка добре знає. Молодші підлітки, а це 10-13 років, уже ніби й не діти, але ще й не дорослі. Непорозуміння з батьками, пошук нових друзів (бо може виявитися, що з тими, з ким ще вчора разом бавилися, нема про що розмовляти), перші почуття… Усі ці теми є в «Панні Софії».
«Узагалі-то маму трошки бісить те, що я позичаю її одяг. Ми майже одного зросту, тільки мама з усіх боків кругліша. На мені мамині речі сидять завжди як оверсайз, і це виглядає круто»
Софія, Діана й Оля – різні в усьому: за статурою, смаками і вподобаннями. Може, вони б і не подружилися, якби вчитель інформатики не дав завдання розробити блог. І якщо для більшості їхніх однокласників це так і лишилося завданням, ці дівчата так захопилися, що й далі розвивали свій блог. Невдовзі на них підписалися і однокласники, й учні з паралельних класів, і навіть брат Софії дивився її відео й вимагав видалити його. Хіба ж це не успіх?
Секрет успіху блогу @panna в тому, що кожна з дівчат розповідає про те, чим цікавиться й захоплюється саме вона: танці, косметика, кіно і книжки. Софія, яка й розповідає нам свою історію, любить читати і часом думає про те, що, може, це єдина її родзинка, а взагалі вона нудна й нецікава. Я вдячна авторці, що підняла цю тему, бо ж, певне, всі книголюби хоч раз питали себе: чи з ними щось не так, що інші стільки не читають і не люблять говорити про книжки? Тому дуже важливо знати, що ти не один, що таких багато і варто єднатися – зрештою, у часи інтернету легко знайти свою спільноту.
Окрім книжкових рекомендацій від Софії, є ще один літературний гачок – поезія. Софія разом із братом-студентом іде на поетичний квартирник – і просто закохується і в поезію, і в її виконавця – студента-другокурсника. Таким чином авторка натякає читачам, що поезія буває не лише така, як у шкільних підручниках, вона різнолика і багатогранна, її можна любити, читати і цитувати. Ну а поет-студент із Могилянки як об’єкт юнацької закоханості справді нічим не гірший за віконта Тьюкзбері з «Еноли Голмс». Свій, рідний, та ще й поет.
Ілюстрації Марини Шутурми
Нарешті ми бачимо в книжках не стереотипні сім’ї – затуркана мама, тато весь час на роботі, сивий дідусь із бородою і бабуся в хустинці – а цілком сучасну родину. Бабуся їздить на авто, щоправда, потребує Софіїної допомоги, щоб розібратися із джипіесом (зрештою, ми не знаємо, чи це справді так, чи бабуся просто хоче більше бувати з онукою). Мама часто їздить у відрядження і на письменницькі резиденції, бо вона – успішна авторка смішних детективів, і не переживає, як сімейство дасть собі раду без неї. Тато і готелем керує, і смачно для дітей готує. Чудова родина. Можна було б сказати «ідеальна», але ж ідеальних ні родин, ні стосунків не буває, тож і в Софіїній є свої нюанси. Софія з Максом підколюють одне одного, як то буває у братів-сестер, але й підтримують також. Мама з татом переживають непростий епізод (не буду спойлерити, але я дуже за них переживала, чесно). Не ідеальна, але нормальна (в хорошому сенсі цього слова) сім’я, де всі всіх люблять і підтримують.
Хоч книжка адресована для молодших підлітків, її сміливо можна радити й батькам – по-перше, можна, не випитуючи своїх дітей, дізнатися про те, що їх хвилює, цікавить чи тригерить. Написана легко, з гумором, ще й помережана кумедними ілюстраціями Марини Шутурми. А по-друге, авторка закинула у свій текст кілька кодів, які, напевне, не відчитає юнь, але які відгукнуться батькам – наколоті мандаринки, «батя, я стараюсь», ну і моє улюблене – мамин псевдонім – Юна Орел.
«Панна Софія» – перша книжка в серії @panna. У наступних частинах читачі ближче познайомляться з Діаною й Олею. Оскільки «Панна Софія» писалася ще до повномасштабного вторгнення, у книжці немає згадок про війну. Як розповідала Ольга Купріян на своїй сторінці у фейсбуці, у наступних частинах життя дівчат уже не буде таким безтурботним, їх розділятимуть кордони, різні досвіди. Чи продовжуватимуть вони писати у свій блог? Про що розповідатимуть? Чи вдасться їм зберегти свою таку крихку дружбу? Дізнаємося, коли вийдуть «Панна Діана» і «Панна Оля».
Ще кілька років тому «проблемний» янг-едалт був представлений переважно перекладними текстами. Українські автори бралися за замовчувані теми втрат, булінгу, аб’юзивних стосунків, та видавці з острахом підступали до таких проєктів, сумніваючись, що підлітки (чи їхні батьки) таке купуватимуть і читатимуть. На щастя, з’являється все більше чесних та відвертих книжок для старших підлітків. Назвати хоча б кілька імен: Тетяна Стрижевська, Надя Біла, Саша Камінська, Тетяна Рубан. Та їх має бути ще більше. І, схоже, в цю когорту авторів впевнено заходить Віталіна Макарик.
«“Все буде добре”, — це була моя остання думка перед тим, як все стало дуже, дуже погано»
Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла її повість «Кеди в небі». Це не перший текст авторки для підлітків, вона друкувалася у тематичних збірках видавництва «Академія». Але це її перша сольна книжка.
Без вступів і прелюдій ми знайомимося з головною героїнею Лесею. Власне, це вона розповідає нам свою історію. Як зі звичайної восьмикласниці вона перетворилася на «оту-дівчинку-мама-якої-стрибнула». Не можна сказати, що Лесине життя до того було солодким, та після перевернулося, вона не могла збагнути, чому мама так вчинила, і почувалася зрадженою.
Леся приміряє на себе слово «сирота», кутається у мамині светри стриманих кольорів, ховається за навушниками і хоче, щоб на неї припинили звертати увагу. «Я – привид себе колишньої, який ховається у павутину спогадів». Уся її підтримка – Наталочка, тітка, яка оформлює над нею опіку. Друзів у неї немає, зате у класі є «ворогиня», яка постійно її зачіпає і яка недолюблювала Лесину маму. Чому? Читач про це дізнається аж наприкінці, хоча авторка лишила підказку ще на початку.
Леся розповідає, що з нею відбувається зараз, також ділиться флешбеками – щоб читачі могли скласти повну картину. І хоч як вона намагається бути непомітною, помічає її не лише ненависна Людка, а й старшокласниці-ікони стилю. Вони хочуть підтримати Лесю і дарують їй червоні кеди – щоб вона була не просто стильною у своїх завеликих темних светрах і чорних джинсах, а й мала яскравий акцент.
Ці червоні кеди стають якірцем, який тримає її у буремному морі життя, дозволяють їй потроху відпускати образу і зосередитися на собі, тут і зараз. Так вона виринає зі спогадів, влаштовує ціле детективне розслідування (а раптом мама лишила щось на даху?), знайомиться з компанією райдерів, які виробляють чудеса на своїх велосипедах, знаходить підробіток (бо ж вона класно вміє фотографувати) і нарешті дозволяє собі просто жити.
Тема втрати досі лишається мало проговореною сучасною українською літературою, зокрема і дитліт, попри те, що у країні вже дев’ять років війна. І досі людей, які втратили когось із близьких, часто уникають, бо не знають, що говорити, окрім заїждженого «тримайся», як поводитися, як підтримати. Віталіна Макарик разом зі своєю Лесею нагадують, що людина, яка переживає горе, і далі лишається собою, хоче, щоб бачили її, а не лише її втрату, щоб не уникали, не відверталися. Може, запропонували гарячої кави, а може – подарували червоні кеди (не обов’язково кеди ж!), які стануть соломинкою, що втримає і витягне на поверхню життя.
Ще одна важлива тема – ментальне здоров’я. У той час, як візити до психотерапевта поступово стають нормою, багато людей і досі вважає депресію надуманою проблемою від перевтоми чи, навпаки, надлишку вільного часу. Депресію не завжди помітно, люди можуть бути активними, веселими, як Лесина мама, але потім накриває так, що самостійно неможливо впоратися. Саме тому й у книжках потрібно говорити про важливість ментального здоров’я і необхідність звертатися по допомогу.
Віталіні Макарик вдалося просто розповісти про складне. «Кеди в небі» читаються легко, попри болючі теми. Мова жива, з вкрапленнями підліткового сленгу й англіцизмів. Завдяки згадкам певних музичних композицій читач дізнається не лише про музичні смаки Лесі, а й вловлює її настрій і стан. Оповідачці співпереживаєш настільки, що стає по-справжньому боляче, особливо на перших кількадесяти сторінках, зате потім можна щиро за неї порадіти. Книжка закінчується гепі-ендом, наскільки це можливо при вихідних даних. Може навіть здатися, що трішки засолодко, та є два «але». Перше: проблемні підліткові тексти мають давати надію, інакше навіщо це все? А друге: у житті стаються такі несподівані виверти, що якби таке трапилося у книжці чи в кіно, сказали б: та ну, так не буває! А в житті буває й не таке. Тому я приймаю фінал, де Леся з коханим, друзями і знову має родину. А ще я чекатиму наступну книжку Віталіни Макарик.
Усі ми хочемо, щоб діти читали. В ідеалі – щоб любили читати. Для цього щонайменше потрібно, щоб дитина бачила книжки. Здається, ніби банально, але щоб виховати читача, його змалечку потрібно привчати до культури читання. Не примусом, а зацікавлювати. Саме для цього існують бібліотеки.
У садочок у групу чотирирічок двічі на місяць приходить бібліотекар. Читає кілька книжок-картинок, заохочуючи дітей відповідати на запитання, спробувати вгадати, що буде далі – щоб діти були не лише слухачами, а й активними учасниками дійства. Потім вони мають змогу вибрати собі книжку з тих, що він приніс, і взяти додому на два тижні. Коли повернуть, виберуть іншу книжку.
Здавалося б, що може бути простіше? Та й вихователі також читають у садочку книжки. Але… Діти чекають приходу бібліотекаря. Та й наш містер Том – дуже колоритний пан: із довгою білою бородою («А ви точно не Санта?»), кольоровими підтяжками. Його прихід – як маленьке свято.
Крім того, діти дізнаються, що книжки можна не лише купувати у книгарнях, а й позичати у бібліотеці. Тож після гостювання бібліотекаря чимало з них просять батьків піти в міську бібліотеку і взяти не одну книжку, а цілу гору книжок для читання.
Для когось із них це може бути унікальне спілкування з книжкою. Звісно, нам, людям із книжкової бульки, може здаватися, що всі мають удома принаймні книжкову поличку, та все ж це не так, а знайомство з бібліотекою може допомогти дитині зустрітися саме з тієї книжкою, яка поведе за собою далі у чарівні світи.
Якось мій син повернувся з садочка і став захоплено розповідати про книжку, яку їм читав того дня містер Том:
– Вона називається «Книжка без малюнків»! І там справді зовсім немає малюнків! Але вона така смішна! Давай підемо в бібліотеку і візьмемо. Я хочу, щоб ми її прочитали разом.
Тож ми пішли в бібліотеку й попросили бібліотекарку допомогти нам знайти ту книжку, бо самі ми не могли її відшукати.
Удома я читала Андрійкові «Книжку без малюнків» (TheBookWithNoPictures B. J. Novak). Потім вони читали її з татом, а потім – ще раз зі старшою сестрою. Бо дитина хотіла з усіма поділитися! А чи почитали б ми її, якби містер Том не вибрав її для читання у групі?
Саме так це й працює: дітям показують книжки, дітям читають, дітям дозволяють вибрати книжку. Цей момент також надзвичайно важливий: діти самі вибирають, а не батьки їм нав’язують, бо «Тут тексту більше, чого ми братимемо таку тоненьку книжку?», «Оця гарна, я її в дитинстві любила» тощо.
Якщо дошкільнята знають, де брати книжки, і самі вибирають собі до читання, більша ймовірність, що вони полюблять читати.
Хто такі автори і звідки дізнатися про нову книжку?
У молодшій школі, крім шкільної книгозбірні, є бібліотечки в кожному класі. Учителі регулярно поповнюють їх новинками, тож там можуть бути книжки, яких ще немає ні у шкільній, ні в міській бібліотеці. На такі книжки записується черга. Але я хочу зосередитися саме на шкільній бібліотеці, точніше, на уроці «Бібліотека».
Так, у розкладі нульового (kindergarten) і 1-6 класів є такий урок – «Бібліотека». Раз на тиждень клас іде у шкільну бібліотеку. Діти не лише беруть собі книжки для читання (вибирають собі самі, тож навіть якщо батькам не подобається «Капітан Підштанько», вони не зможуть вплинути й відмовити ;)), а й виготовляють якусь поробку, проходять веселий тест, малюють комікс чи пишуть свою казку.
– О, завтра в нас бібліотека! – радісно сказала донька-п’ятикласниця за вечерею. Мені стало цікаво: чому вона аж так радіє? Ну, бібліотека… Ми ж у міську ходимо чи не щотижня, у чому прикол?
– Ми дивитимемося буктрейлери. Звідки ж іще я можу дізнатися про нові книжки? А ще ми часом дивимося інтерв’ю з письменниками.
І тут я задумалася: а справді, звідки діти мають дізнаватися про книжки? Якщо в них немає соцмереж (ну, а ми ж не хочемо, щоб діти просто змалечку там товклися, та й на просторах інтернету стільки всього, що до книжок вони все одно не доберуться) і вони не відстежують новини видавництв. А тут – та-да! – й ось тобі на тарілочці цікаві буктрейлери та інтерв’ю з авторами, про яких ти ніколи не чув, але які так захопливо розповідають про себе і свої книжки, що тепер просто мусиш замовити оту книжку про бегемота, який був талісманом парку розваг і якого хтось убив; про школу шпигунів і таємне товариство шанувальників брудних шкарпеток.
Після таких уроків донька приходить до мене з блокнотом:
– Дивись, я ось тут записала назви книжок, які хочу купити. Раніше про них не чула, але вони здаються дуууже цікавими.
А я стою, дивлюся на список і думаю: як це просто і як круто – отак залучати бібліотеки, зацікавлювати читанням і додавати видимості авторам.
Тепер логічне питання: як це можна застосувати в Україні? Звісно, найперше потрібно оновлювати фонди бібліотек, зокрема й шкільних, щоб дітям було з чого вибирати і щоб на поличках стояли книжки сучасних авторів, які відгукнуться юним читакам. А ще можна читати ці самі книжки сучасних авторів на уроках, розповідати про українських письменників (а їх же чимало, і книжок понаписували вже – на будь-який смак), до того ж, БараБука навіть підготувала шпаргалку для вчителів, бібліотекарів та батьків #ЖивіПисьменники – відеоролики про українських дитячих письменників, які входять в оновлену шкільну програму, методички та презентації з розробками елементів уроку.
Ну, і головне. Варто пам’ятати: бібліотеки – це не пережиток минулого, це місце, де оживають чарівні світи, це люди, які можуть допомогти подружитися з книжкою.
За останні кілька років українська дитяча література розцвіла буквально на очах, і з хирлявого садка перетворилася на буйний і пишний – зі стильовим і жанровим розмаїттям, розкішними ілюстраціями і широким колом тем.
Дещо відстає young adult, або ж молодіжна література, причому як у кількісному, так і жанровому наповненні. Ніби є і наукова фантастика, технотрилери – тут, звісно, «король» – Макс Кідрук. Є і фентезі, де тон задають дві Наталії – Матолінець і Довгопол. Але все одно мало, треба ще і ще. Зокрема і якісної реалістичної прози, щоб старшокласники могли не просто приміряти на себе образ головного героя, а й упізнати в ньому себе чи своїх однолітків, свої стосунки з друзями, коханими чи батьками, прожити, пережити історію, взяти щось для себе і, можливо, стати трохи сильнішими і впевненішими в собі.
Що таке youngadult
Не так давно читачі, які виросли з дитячих книжок, переходили відразу на дорослу літературу, здебільшого жанрову, бо динамічнішу – пригоди (Жуль Верн, Олександр Дюма), детективи (Артур Конан-Дойл, Агата Крісті), фантастику (Едгар Берроуз, Айзек Азімов), жахи (Стівен Кінґ). Та все ж існує різниця між дорослою літературою і молодіжною, або ж young adult.
Young adult зосереджується на проблемах і викликах, із якими стикаються саме підлітки: непорозуміння з батьками чи однолітками, пошуки себе, свого шляху в колективі й поза ним, намагання побудувати «правильні» чи «ідеальні» стосунки. Що цікаво, молодіжну літературу читають не лише підлітки. За деякими даними, майже половина читачів young adult – дорослі. І я цих дорослих дуже навіть розумію, бо й сама полюбляю молодіжку, щоправда, маю додаткове «виправдання»: я ж письменниця, маю знати, що пишуть колеги. І якщо ще кілька років тому підліткова література здебільшого була перекладною, ситуація поступово змінюється, і на полицях книгарень з’являється все більше книжок українських авторів. І це вже не якісь далекі підлітки, які живуть у Нью-Йорку чи Вроцлаві, це наші рідні, з Києва чи Миколаєва.
Події роману авторка подає з трьох різних точок зору – Ліни, Кіри й Шуші. Це три подруги, що вчаться у випускних класах київської школи, з різними поглядами на життя, різними мріями і цілями. Авторка називає розділи іменами своїх персонажок, щоб читач не заплутався і міг налаштуватися на певний стиль оповіді, а що у всіх трьох дівчат – своя індивідуалізована мова, то не переплутаєте, де хто говорить.
Мені дуже імпонує вибір імен героїнь, бо вони промовляють самі за себе. Ангеліну в класі кличуть Енджел, бо вона й справді добра й чуйна, як ангел, любить вінтаж, книжки, природу і сукенки у стилі морі. Вона готова всім дати другий шанс і вірить, що можна помирити навіть маму й бабусю, які не розмовляють уже багато років.
Кіра – більш імпульсивна й рішуча, може постояти і за себе, і за подружку чи меншого братика. Вона звикла брати відповідальність на себе і часом здається більш дорослою, ніж її мама, бо та терпить чоловіка, який відверто принижує її, і наважується на рішучий крок, аж коли той штовхає малого Тосика.
Шуша – сміхотушка і веселунка, саме тому її рідко коли називають Олександрою, вона розбавляє замріяність Ліни й прагматичність Кіри, додає в їхню трійцю перчику й легковажності. Дівчата дружать разом не один рік, та після поїздки до літнього табору в Грецію Шуша починає віддалятися від подружок.
На онлайн-презентації книжки Тетяна Стрижевська розповідала, що всі персонажі вигадані. Та я підозрюю, схожі конфлікти все ж або були в житті авторки чи її подруг, або підслухані десь у київських кав’ярнях, які вона так любить, – надто вже правдоподібно вони прописані. Коли хтось із подружок віддаляється, намагається примазатися до крутіших, а в результаті лишається зовсім без друзів – і без крутих, і без простих. Чи коли вплутується у стосунки, де про тебе ніби й дбають, а насправді контролюють і душать своєю «любов’ю». Як знати, яке воно – справжнє кохання, якщо в тебе це вперше? Як завоювати любов хлопця, якщо він то кличе тебе, то «забуває»? Чи потрібні взагалі стосунки з хлопцем, якщо тобі в них так некомфортно? Куди вступати – туди, куди переконує мама, чи все ж виборювати свій власний шлях, іти за покликом серця? Як бути незалежною, якщо ти йдеш із дому і не хочеш залежати від хлопця? Чи варто довіряти людям, якщо тобі вже робили боляче?
Стільки питань, а відповіді на них доводиться шукати самостійно, бо кожна з подружок вирішує не «грузити» інших, замотується у свій «кокон». У всіх трьох дівчат різні стосунки з хлопцями і батьками, кожній по-своєму непросто. Та якщо проблема Шуші – як надурити батьків і вибратися на вечірку до крутого хлопця Тіма, з яким вона познайомилася в Греції, то проблема Кіри – як допомогти мамі з’їхати від батька і налагодити їхнє самостійне життя.
Тетяні Стрижевській вдалося торкнутися багатьох замовчуваних тем, які все ж присутні у житті старшокласників, – перший секс, наркотики, таблетки для схуднення – дуже делікатно, без надміру й вульгарності. Мені всього вистачило, бо авторка закінчила всі сюжетні лінії, навіть другорядних персонажів, ніде немає білих плям, мені хіба що забракло трішки Микити, старшого брата Ліни. Про нього згадується ледь не на першій сторінці, а потім він зникає зовсім і виринає уже в другій половині. Ніби й зрозуміло: вони з Лінкою не перетинаються і не надто переймаються одне одним, але все ж… Я трішки боялася дочитувати до кінця: ану ж Шушка таки прийде на гойдалки і Ліна їй все пробачить. Що саме пробачить – не питайте! Читайте «Кокони». Але ні, авторка лишила відкриту кінцівку, і то вже кожен читач для себе вирішує, що станеться далі…
Ця історія починається в літаку. Ел, він же – Алекс, Льошка – летить з Америки до батька в Україну. Він уже давно американець, бо ще малим виїхав разом із мамою, але мама тяжко хворіє, а в хлопця – проблеми з законом, і вітчим не хоче ще й з ним панькатися, у нього троє своїх дітей. Саме тому дорослі вирішили, що найкраще буде, якщо влітку Ел поживе у батька. Звісно, що його думки ніхто не питав.
У батька – також своя родина, і тепер Ел має ще одну зведену сестру – Евеліну, тобто Еву. Вона теж не в захваті від такого вторгнення, добре ще, що Ел запропонував пожити на балконі, а не в її кімнаті.
Якщо в «Коконах» читач складає історію з трьох точок зору, то в «Елові та Еві» ми бачимо два погляди на події – Ела й Еви, хоча авторка не дає підказок у назвах розділів. Один погляд – трохи розгублений, бо ж усе незвично, усе інакше, та й хлопець волів би бути на іншому кінці землі, а ще він переживає за маму і сам собі дивується, що потрапив на облік до поліції. Інший погляд – дещо зверхній, бо Ева вважає Ела малюком-селюком, незграбним і недосвідченим, хоча він на рік за неї старший. Але Ева тусить у клубах і дорослих вечірках, і спочатку використовує Ела як прикриття. Ел же дивується, що в нього ніхто не питає «айді» – алкоголь продають і тим, кому не виповнилося 21 рік.
Поступово ракурс змінюється. Після того, як Елові довелося залишитися в Україні ще й на навчальний рік (останній, перед вступом!) він стає впевненішим у собі, уже не почувається таким невдахою (щоправда, якою ціною!). Він більше не намагається вдавати того, ким не є, більше прислухається до себе, а не до «а що подумають інші?». А от Ева виявляється не такою крутою й черствою, як хоче здаватися. І насправді в неї навіть друзів немає, хіба що Любава, яку вона сама вважає тупою куркою. Навіть кохання до старшого музиканта Костика їй примарилося.
Авторка не жаліє своїх персонажів, чим далі, то більше ускладнює їм життя і як маніяк-науковець спостерігає, чи вдасться їм виплутатися з чергової халепи: а якщо додати ще таку детальку? А Ел і Ева заплутуються все більше: якщо на початку вони ходили на вечірки разом, то тепер кожне живе своїм життям, замотується у власний «кокон». Так, ця метафора і тут буде доречною.
Так хочеться сказати їм: та поговоріть же, підтримайте одне одного, але ні – не чують, помічають, аж коли обом стає дуже зле…
Підлітки в Наді Білої зображені відверто й без рожевих окулярів. У їхньому житті є вечірки, секс, алкоголь, наркотики… Авторка штовхає в цей «коктейль» головних героїв, у них немає шансів спокійно розібратися зі своїми прагненнями й почуттями, вони повинні зануритися в нього з головою, а потім, задихаючись і відпльовуючись, шукати в житті нові сенси.
Мова роману не вичищена, жива, колоритна, до молодіжного сленгу додаються ще й американізми – Ел усе ж таки американець. Попри те, що авторка «мучила» Ела й Еву майже п’ятсот сторінок, завершується роман умовним гепіендом – ну, наскільки він може бути «гепі», коли в Ела – страшна ломка, а Ева пережила спробу зґвалтування. Усе ж таки це не зґвалтування… Чи таки зґвалтування? Принаймні, психологічно… Ева читає вголос «Гаррі Поттера», щоб самій відволіктися і хоч трішки полегшити стан Ела. Їм знадобилося майже п’ять сотень сторінок, десятки халеп, щоб хоч трішки зблизитися…
Батьки в романах Стрижевської та Білої дуже різні. Та все ж, якщо не брати до уваги Кіриного батька, їх дещо об’єднує: любов і турбота за власних дітей. Чи це гіперопіка, як у Лінчиної мами, чи намагання грошима полегшити доньчине життя, як у Шушиних батьків, чи ізолювання від світу, до якого вдається батько Ела, коли виявляє, що той жменями ковтає сильні знеболювальні. І якщо ці книжки читають дорослі, то впізнають себе.
Нам так хочеться вберегти їх, наших таких дорослих уже дітей, понакидати «соломки» де треба й де не треба. А їм потрібно інше – щоб ми просто були поруч, коли потрібно, не діймали розпитуваннями, просто мовчали чи, якщо потрібно, слухали. Без повчань, нарікань і класичного «а я ж казала, що так буде!».
Батькам підлітків варто читати книжки, які читають їхні діти. Це і натяк чи нагадування про те, скільки всього відбувається в їхньому житті, і привід до розмов. Тож читаймо young adult разом!
Застереження: на обох книжках є позначка «16+», часто батьки на таке не зважають, а потім піднімаються хвилі хейту авторам, бо дев’ятирічки читають про секс (як було з книжкою Ольги Купріян «Щоденник Лоли»). Саме для того, щоб книжка не потрапила до рук надто юним читачам, видавництва маркують молодіжну літературу, якщо там є відверті сцени, сцени насильства, вживання наркотиків, алкоголю тощо. Це не значить, що ці книжки варто оминати, це значить, що читачі мають бути достатньо дорослими, щоб їх читати. Адже те, що ок для 15-16 років, може справді травмувати в 10-12.
Раніше ви вже ознайомилися з першою частиною статті письменниці та перекладачки Наталії Ясіновської про вивчення літератури в молодших класах шкіл США. Нарешті публікуємо продовження – як вивчають літературу у середній та старшій школі та як дають раду на іспитах, якщо у країні немає єдиної програми?
У середніх класах американських шкіл немає літератури як окремого предмета, хіба що, можливо, в деяких приватних або як частина програми для обдарованих дітей – TAG (Talented and Gifted), хоча, нагадаю, шкільні програми дуже відрізняються від штату до штату, але більшість штатів беруть до уваги вимоги Common Core Standards.
Учні продовжують вести читацькі щоденники і щотижня показують їх учителям. Записують назву книжки, автора, коли і скільки сторінок прочитали, чи дочитали книжку, якщо ні, то чому. На початку року вчитель дивиться, хто з якою швидкістю читає. Від цього залежить індивідуальне завдання на щодень (кількість сторінок) і поділ на групи. По п’ятницях клас пише якусь творчу роботу по прочитаному. Зазвичай учні не обмежені обсягом чи формою викладу думок. Бувають, звісно, й конкретніші завдання: написати інтерв’ю з персонажем чи його біографію тощо.
Це стосується вільного читання. Що ж до обов’язкових для вивчення творів, цікавим є те, що у більших школах є конкретні списки, а вчителі менших шкіл обмежені лише вже згадуваними стандартами і фінансуванням, тобто мають більше свободи у виборі книжок. За рік на уроках вивчають 4–6 книжок. І вчителі задоволені, що мають досить часу на глибоке читання, коли не потрібно гнатися за кількістю, зате можна детально проговорити непрості питання: родина чи обов’язок (якщо йдеться про війну, і родичі опинилися в різних таборах), коріння расизму тощо.
Колись я вже писала про те, що, коли моя донька була в сьомому класі, вони вивчали книжки про Анну Франк. Найсильніша група читала «Щоденник Анни Франк». Решта – адаптований щоденник, спогади подруги про Анну Франк (Memories of Anne Frank: Reflections of a Childhood Friend by Alison Leslie Gold) та інші книжки. Кожен член групи щоразу отримував інакше завдання: вигадати питання по прочитаних розділах (щоб зрозуміти, хто читав, а хто – ні), знайти в тексті невідомі слова й виписати їхні значення тощо.
Мене тоді вразило те, що учні не лише читали книжки, а й глибше занурювалися в історію Анни: на сайті www.annefrank.org вони могли «ходити» будинком, де вона переховувалася, натискати на речі й детальніше з ними ознайомлюватися, а потім їздили на виставу, поставлену студентами місцевого коледжу за щоденником Анни Франк.
З прочитаного у восьмому класі запам’яталося «Світло в лісі» (TheLightintheForest) Конрада Ріхтера – про білого хлопця, який ріс із індіанцями. Поки читали цю повість, учні готували презентації про різні племена індіанців – так література поєднується з історією рідного краю.
Серед інших прочитаних книжок – «Різдвяна історія» Чарльза Діккенза та «Удар грому, почуй мій плач» (RollofThunderhearmycry) Мілдред Тейлор – розповідь дев’ятирічної чорної дівчинки про те, як жилося афро-американцям у південних штатах у 30-х роках минулого століття. Коли вони мусили ходити до школи пішки, і щодня повз них проїжджав автобус із білими дітьми. Коли у школі їм видавали старі підручники, які вже не були придатні для білих дітей. І, звісно, ще багато інших подробиць, які допомагають краще зрозуміти і Велику депресію, і лінчування, й сегрегацію. Цікаво, що «Удар грому» отримав медаль Ньюберрі у 1977 році, але в той же час є однією з книжок, які часто підпадають під заборону у класних бібліотеках (на вимогу батьків) через расизм та образливі висловлювання.
Програмні твори здебільшого читають на уроках, вголос, разом із учителем. Часом у ролях розігрують певні сценки. Час від часу додому задають прочитати один чи два розділи. Так учителі впевнені, що всі прочитають/почують якщо й не весь твір, то, принаймні, значну частину. Кожен прочитаний розділ обговорюють у класі, тому вчителі надають перевагу або класиці, або книжкам на важливі теми, як-то Голокост, Громадянська війна, інакшість, прийняття тощо. Якщо по книжці є фільм, обов’язково всі разом його переглядають. Бо ж головне – будь-яким способом донести основний меседж твору.
Старші класи: копай глибше
Програма з літератури у старших класах у різних школах/штатах відрізняється ще більше, ніж у середніх. Пов’язано це з тим, що кожна школа має свої вибіркові курси (отак, старшокласники самі формують свій розклад, тож поряд із обов’язковими предметами є вибіркові). Крім того, старшокласники мають змогу слухати курси, пропоновані місцевими коледжами (їхню вартість оплачує школа), щоб експериментальним шляхом намацати свої інтереси і визначитися з майбутньою професією.
Приблизний список мовно-літературних курсів для 9–12 класів може бути такий:
9 клас – англійська-1: щоденний курс на весь рік, мова разом із літературою;
10 клас – англійська-2 і вступ до ораторського мистецтва;
11 і 12 класи обов’язково мають прослухати один творчий мовно-стилістичний/письменницький курс (Composition або Creative Writing) та один літературний (давньогрецька міфологія, американська, англійська чи сучасна література), а також два курси на вибір, тобто щосеместру 11- і 12-класники мають мовно-стилістичний/письменницький або літературний курс.
Звісно, можна не обмежуватися чотирма і прослухати всі шість курсів, а можна на додачу вибрати ще й поглиблене ораторське мистецтво й літературні курси, які пропонує коледж.
Composition зосереджений на структурі, написанні різних типів есеїв. Ну а Creative Writing на те й creative, щоб творити – поезію, прозу в різних стилях і жанрах.
На курсі «Сучасна література» старшокласники читають – сюрприз! – твори сучасників. Серед них, наприклад, – науково-фантастична дистопія «Першому гравцеві приготуватися» Ернеста Клайна. Роман вийшов 2011 року, а 2017 року – український переклад у «КМ-Букс». 2044 рік, від похмурої реальності люди рятуються у віртуальному світі й намагаються відшукати там три ключі, які сховав його творець, бо хто їх знайде – отримає у спадок його мільйони.
Ще один текст – «У пошуках риби», мемуари Антуана Фішера («Finding Fish: Memoir» Antwone Fisher, 2001), який народився у в’язниці, де перебувала його мама-підлітка, його батька застрелили незадовго перед тим. Поневіряння по притулках, пережите насильство, зокрема й сексуальне, прийомні сім’ї – цього досить, щоб зламати дитину. Але Антуан не зламався, він прислухався до соціальних працівників, учителів, які заступалися за нього, піднімався і йшов далі. Одинадцять років служби у військово-морських силах Америки зміцнили Фішера. Тепер це – успішний письменник, сценарист і продюсер. У 2002 році за цією автобіографією вийшов фільм із Дензелем Вашингтоном.
Після прочитання книжки старшокласники обов’язково переглядають кіно, якщо таке є, – таким чином література пов’язується з масовою культурою, стає ближчою і зрозумілішою. Уявляєте, що українські старшокласники у межах шкільної програми читають твори Олени Рижко чи Володимира Арєнєва, а потім дивляться екранізації? От і я – ні, а хотілося б…
Загалом же старшокласники так само мають читати книжку за місяць на вільне читання і кілька обов’язкових разом із класом. Учителі намагаються підібрати книжки, цікаві й корисні для їхніх учнів. Отак, у дев’ятому класі в нашій школі читають «Ромео і Джульєту» і ставлять по ній сценки, ще, серед іншого, – «7 звичок високоефективних підлітків» Шона Кові. Ця книжка необов’язково потрапляє в поле зору підлітків, але якщо вже її вчать у школі, то, може, якась корисна звичка й причепиться.
Десятикласники продовжують знайомство з Кові, студіюючи «6 найважливіших рішень». Учителька пояснює свій вибір тим, що це чудовий нонфікшен, який, до того ж, вписується у шкільну ініціативу «Лідер у мені». На додачу до програмних творів вони мали обрати нонфікшен і щось із класики. Разом із класом читали «Перлину» Джона Стейнбека, «Сон літньої ночі» Шекспіра і «Сепаратний мир» Джона Ноулза.
Для засвоєння матеріалу вчителі використовують різноманітні групові дискусії, сократові семінари, а до «Сепаратного миру» влаштували суд, бо у творі шкільний клуб влаштовував суд над одним із своїх членів.
Цікаво, що книжками забезпечує клас учитель. Немає хрестоматій, не потрібно шукати щось у бібліотеці. Учні приходять на урок, і якщо вони починають, приміром, вивчати Кові, то вчитель роздає кожному примірник Кові, який потім потрібно повернути у класну бібліотеку. Тут, очевидно, можна згадати питання фінансування школи. Уже згаданого Кові закупили для школи в рамках програми розвитку особистості «Лідер у мені». Тож, навіть маючи певну свободу у виборі текстів, учитель мусить думати про те, чи виділить школа гроші на певні книжки.
Ще один цікавий момент – стандартизоване тестування, потрібне для вступу до коледжу чи університету (ACT, SAT). Один із обов’язкових блоків – це читання. Не знання літератури! Воно й зрозуміло, якщо немає єдиної програми для всіх. З чотирьох текстів, до яких дають 40 питань, лише один – літературний твір чи уривок твору, тож не потрібно запам’ятовувати дати виходу поетичних збірок чи боятися забути, кому належать наведені рядки…
Викладання літератури у США відрізняється від того, до чого ми звикли в Україні: учителі мають більшу свободу у виборі книжок, вивчення текстів неспішне, на кожен твір відводиться досить часу, більше уваги приділяється сучасним текстам. Цікаві творчі завдання, обговорення і презентації вчать школярів краще формулювати думки, обстоювати свою позицію і впевнено представляти свої напрацювання. Безумовно, що ці вміння знадобляться їм у майбутньому, і їм легше буде виступати перед публікою.
Але ось чи добре, що у старших класах така незначна присутність літератури – не впевнена. Певне, як завжди, варто шукати золоту середину. Щоб і не намагатися увіпхнути в голови школярів побільше творів, образів і цитат, але все ж ознайомити їх і з видатними творами минулого, і з талановитими сучасниками.
