Якщо вам здається, що історія – це сухо і нудно, то, певне, ви ще не бачили «Історії України для наймолодших» Мирослава Кошика. Книжка, адресована «Усім дітям і не тільки», вийшла лише минулого року, але вже встигла завоювати любов юних читачів, їхніх батьків, а також отримати відзнаку Топ Барабуки у категорії «Пізнавальна книжка року».

Особисто я не раз бачила у книжкових групах прохання порадити щось з історії для дітей, але щоб читалося легко і цікаво. Напевне, історик та політолог Мирослав Кошик також бачив цей запит батьків і вирішив: а чому б не спробувати?

Давайте подивимося, що у нього, разом із видавництвом «Маґура», вийшло.

Що

«Історія України для наймолодших» починається з кам’яної доби й закінчується повномасштабним вторгненням. Інформація подається невеликими розділами, по 2-3, максимум 5 сторінок. Це зручний формат і для юних читачів, які ознайомлюються з історичними подіями та діячами самостійно, і для читання дорослими дітям. Завдяки поділу на невеликі розділи «Історію» можна читати потроху, відкладати, щоб подумати, осмислити прочитане, і не загубитися у вирі часу та персоналій.

Кому

«Усім дітям і не тільки, які люблять історію рідної країни» – ця присвята-призначення дуже широко окреслює аудиторію. Хоча я би сказала, що, в першу чергу, ця книжка призначена для ознайомлення з історичними періодами та персонами. А хто захоче дізнатися більше про Ярослава Мудрого, Сагайдачного чи Бандеру – піде шукати далі й копати глибше.

Звісно, потреба в книжках, які б легко, доступно і цікаво розповідали про події з історії України дітям, відчувалася й раніше, але саме зараз «Історія України для найменших» дуже вчасна і потрібна. Як дітям, що лишаються в Україні, зокрема щоб змалечку краще розуміти, хто такі українці, за що вони боролися століттями і борються сьогодні, так і тим, хто виїхав за кордон, щоб зберігати зв’язок із рідною землею, пам’ятати, хто вони і чому там, де є зараз. (З власного досвіду можу сказати, що «Історія України для найменших» добре читається підліткою, яка ніколи не вчила в школі історію України, бо навчається в американській школі. Це не перша спроба ознайомлення з історією України, але нарешті вдала. Паралельно ми читаємо й обговорюємо «Історію України для найменших» із семирічним сином, і він жваво реагує на всі гачки і жарти, які Мирослав Кошик розкидав на сторінках книжки, щоб зачепити й зацікавити юних читачів-слухачів».)

Фішки

То чим же відрізняється «Історія України для наймолодших» Мирослава Кошика від інших пізнавальних історичних видань для дітей? Автор не вдається до пафосу, а розповідає історію дітям простою доступною для них мовою, пересипаючи оповідь жартами і порівняннями з сучасними, зрозумілими дітям, реаліями. Ось, наприклад, про кам’яну добу: «Жили тоді люди у кам’яних печерах. Жодних футболок і джинсів тоді не було. Їжа була простою: ягоди, фрукти, м’ясо та риба – і жодної тобі піци та шоколадок!» І от уже для дитини це не просто якийсь абстрактний період, вона може поспівчувати тодішнім людям: ох і непросте у них було життя! Кам’яне житло, іграшки з каменю або дерева… Як вони вижили?

А назви розділів чого варті! «Трипільці, колесо і бутерброди», «Як Кульгавий став Мудрим і куди зникла його бібліотека», «Як малюк став велетнем», «Лицарі степу чи пірати Чорного моря?», «Три генії українського народу, або 320 гривень» – бачиш таке – і хочеться пошвидше читати, розплутувати загадки історії. Чому чумаки звуться чумаками? Хто у XIX столітті створив спеціальну школу для дівчаток? Котрий генерал створював рекламу для відомої і сьогодні кави «Галка»? З «Історії України для наймолодших» можна дізнатися багато цікавинок. Окрім того, Мирослав Кошик у кінці кожного розділу лишає гачок на наступний – щоб хотілося читати ще і ще, як захопливу пригодницьку книжку. «Ярослав створив правила успадкування влади і закликав своїх дітей не порушувати їх. Чи послухались його сини, ми дізнаємося у наступному розділі». (с. 45)

Ну і, звісно, книжка б не була такою живою й динамічною без яскравих ілюстрацій Михайла Дунаковського. Вони пожвавлюють оповідь, де потрібно – додають дрібку гумору (с. 37 – Білки не гроші! Кінь бойовий 1 шт). На ілюстраціях князі, гетьмани та видатні українці вже ближчого до нас часу – сердиті, задумані, радісні, спантеличені – не канонічні, як на «класичних» портретах, а олюднені, бо вони ж і є люди, хай із минулого, а не лише зображення на грошах чи в підручниках. І оця неканонічність зображання історичних персоналій також робить їх ближчими до читача, зрозумілішими, ріднішими. Ось січові стрільці співають «Ой у лузі червона калина», ось Степан Бандера каже: «Слава Україні» (с. 174) – і це вже не якісь далекі незрозумілі імена, це герої – і книжки, й історії, яких можна роздивитися, до яких можна доторкнутися.

На сторінках «Історії» ми бачимо й автора – поважного, але не занадто серйозного пана в костюмі, з вусами й борідкою, який час від часу вставляє свої коментарі у коміксних бульках: «Класична музика – це коли стоїть дядько в чорному костюмі з паличкою, а перед ним сидять багато музикантів. Він махає тою паличкою, і вони починають грати». (с. 129) От і цими історичними оповідками з нами ділиться дядько у піджаку, так ніби сидить поруч і розповідає. Зрештою, на обкладинці так і написано: «Розповідав про українську минувшину своєму синові, а тоді й з нами поділився». І добре, що поділився, тепер і діти, і їхні батьки точно знатимуть, що історія може бути живою й цікавою.

Саша Войцехівська – авторка дитячих книжок «Марусині важливі справи», «Таємна рада вітрів», «Ну придумай щось, Марку», «Яблучна шарлотка, спечена в горах», «Варто спробувати. Роздуми про волонтерство», «Сови короля Данила». З кожною книжкою письмо авторки стає все вправнішим, коло тем ширшає. «Коли я вирощу крила» – перша її книжка для підлітків.

Це дуже особиста історія про втрату близької подруги. Я читала дописи авторки у соцмережах, коли вона працювала над рукописом, і чекала виходу книжки разом із нею. Щоб з головою пірнути в цю історію. Щоб відчути біль, але й відчути надію. Я чекала на вихід «крил» і трішки боялася, чи не забагато я знаю про історію, покладену в основу книжки, чи не зависокі очікування, чи не розчаруюся? Мої страхи були даремні.

Від самого початку читачі, як і персонажка, не розуміють, де вони і що відбувається. Почуваються розгубленими, спантеличеними. А потім виникає безліч питань…

А що, як люди, коли помирають на Землі, не зникають зовсім? Якщо якась частинка їх лишається і продовжує існувати там, де їх не бачать рідні та друзі? Якщо вони також сумують за близькими і своїм земним життям?

Саме такі припущення – в основі нової книжки Саші Войцехівської. Її персонажка Лера опиняється у незнайомому місці, яке згодом виявляється країною ангелів – Янглією. Люди, які завершили своє земне існування, вчаться бути ангелами. Ходять до школи, дізнаються про правила життя в їхній новій країні і яким може бути їхнє майбутнє призначення.

Лера відмовляється приймати нову реальність. Не хоче навіть віддавати свій земний одяг – це її ниточка, її зв’язок з людським життям і тими людьми, до яких вона хоче повернутися. Коли люди стають ангелами, поступово забувають своє земне життя. Щоб із нею цього не трапилося, Лера записує спогади у блокноті. Рік за роком, починаючи з малюцтва. Записує спогади зі слів батьків, а потім уже й свої власні. Щодня пере свій земний одяг і знову його вдягає, хоча у крамниці можна вибрати гардероб на будь-який колір і смак. У Янглії ж усе безкоштовно. Можна обирати не лише одяг чи продукти, а й те, який ти матимеш вигляд. Можна омолодитися чи, навпаки, подорослішати, відростити волосся чи ельфійські вуха.

Попри те, як дівчина опирається всьому, що відбувається з нею у Янглії, вона знаходить нових друзів. І, несподівано для самої себе… кохання. У неї і на Землі був хлопець, але він їй не дуже й подобався, а от з Янгельським сусідом Яношем зав’язалися справді близькі стосунки – з ним і подуркувати можна, і розповісти про сумніви, і покричати, і біля океану мовчки посидіти. І, власне, саме Янош допоможе подолати її найбільший страх і згадати останні хвилини земного життя.

Та не лише великий і вайлуватий Янош підкорить читацькі серця. Інші другорядні персонажі також добре виписані: і примхлива Бомба з чи то малюком, чи то юнаком Максом, і дещо байдужа вчителька пані Поліщук, і навіть колоритний дід Лери.

Окремо варто сказати про оформлення книжки. Назви розділів ніби написані ручкою у шкільному зошиті в клітинку. А оскільки оповідь ведеться від першої особи, то складається враження, що ми читаємо щоденник Лери. Від тієї миті, коли вона отямилася у незнайомому просторі, до її вже крилатого вибору. І це створює ефект абсолютного занурення у її думки та переживання. Книжки для підлітків не завжди мають бути надзвичайно динамічними й насиченими подіями, пірнання у роздуми й страхи персонажів може допомогти краще зрозуміти власні почуття, розвинути емпатію й уважність до тих, хто поруч.

Ілюстрації Оксани Драчковської дуже ніжні, виконані у приглушених тонах, де на малюнку не більше 2-3 кольорів. Вони також підкреслюють особливу атмосферу ніби й схожого, але все ж іншого світу.

Історія Лери ніби й сумна (ну бо ми не можемо забути, що вона пішла зі світу людей), але й світла водночас. А ще в ній знайшлося місце гумору – і це прекрасно, бо сміх розганяє найтемнішу темряву і найсумніший сум. Це ніби проживання втрати навпаки. Думаю, саме тому авторка й написала цей текст – щоб відпустити свій біль, який лишався з нею роками. Це вона – довга кумедна Сашка, найближча подруга Лери, яка смикала перехожих, схожих на її подружку. Лера сердилася на себе, що покинула маму і Сашку, що підвела їх, зрадила. Вона ходила на Пагорби снів – і переносилася до своїх найдорожчих людей, коли вони спали, а ті могли бачити її у своїх снах. Лера не була готова відпустити своє земне життя, своїх людей, а вони трималися за неї… 

Рідних і дорогих людей важко відпускати. Та все ж, коли навколо так багато втрат, можливо, глибока і зворушлива книжка «Коли я відрощу крила» допоможе комусь відпустити близьку людину. Не забути, ні, – наші дорогі лишаються з нами: у серці, на світлинах, у спогадах. Нагадують про себе вітерцем, усміхають сонячним зайчиком, обіймають світлим сумом. Вони завжди з нами. Але хай десь там, на своїх хмаринках, відрощують крила.

Коли автор пише книжку на основі подій свого життя, це завжди ризик. Що не зрозуміють, що не відгукнеться, що «А навіщо таке виносити на загал». Та все ж, мені здається, Саші Войцехівській вдалося не просто переповісти історію зі свого життя, а створити самодостатній гармонійний світ, до якого двері відчинені й для інших.

Усі б ми хотіли жити у світі, де панує лад та порозуміння, доброта та гармонія, радість та гарний настрій. І хоч наразі важко уявити, що таке можливо насправді, ми як батьки можемо працювати з власними емоціями та почуттями і вчити дітей, як найкраще виявляти повагу та підтримку іншим.

Помічником-провідником у виконанні цієї непростої місії може стати новинка Тані Стус «Майстерня обіймів». І хоч на обкладинці значиться лише авторка тексту, під обкладинкою ховаються портрети трьох жінок, які створили цю книжку, у кумедному котячо-ельфійському стилі: письменниці Тані Стус, психологині Світлани Ройз і художниці Марини Шутурми.

Коли я бачу, що до якогось книжкового проєкту долучилися Таня Стус і Світлана Ройз, – знаю, що це буде щось дуже ніжне, делікатне, написане з великою увагою й обережністю до дитячих почуттів. Цього разу Світлана Ройз була не лише консультанткою, разом із Мариною Шутурмою вони розробляли персонажів, які з’явилися не лише у книжці, а й на полицях з іграшками супермаркетів «Сільпо». Це вже не перший книжковий проєкт мережі (згадати хоча б «Вул. Різдвяна, 24», створений у колаборації з видавництвом «Чорні вівці»), а оскільки вони продовжують цей напрямок діяльності, то розуміють його важливість (шанс, що книжка потрапить на очі допитливим дітлахам чи дорослим, які шукають подарунок, але не ходять до книгарень, збільшується) і вважають успішним.

Та вернімося власне до книжки.

« У світі, де так багато випробувань, необхідні острівці захищеності, безтурботності та щирості. Іноді ми також потребуємо дозволу на радість і близькість. У чутливості, доброти, ніжності й сили є дуже багато проявів. А також правил, які важливо знати всім. Ця книжка запрошує дітей і дорослих у добрий, красивий світ, де разом із майстрами Обіймів можна вчитися мистецтва мудрої любові»

Обіймики, або ж майстри Обіймів, баранчик Обі, білочка Раді, єнотокіт Єкі, левик Уво і драконка Гася працюють у майстерні обіймів. Вони різні не лише на вигляд, а й за характером, вивчають різні види обіймів і навчають усіх охочих обійматися. Як і всі майстри їхнього краю (а тут є не лише майстерня Обіймів, а ще й майстерні Усмішок, Смаку, Ладу, Гармонії), час від часу обіймики приймають гостей і розповідають про особливості свого фаху. Так дітлахи, що до них завітали, дізнаються, що є обійми вдячності, обійми теплими словами, обійми ніжності й обійми радості. Що від обіймів стає затишно і спокійно, що навіть сильні істоти потребують обіймів і любові і що, хоч обійми можуть бути по-справжньому цілющими, потрібно питати дозволу, перед тим як когось обіймати.

«Майстерня обіймів» може бути корисна як дітям, так і дорослим. Це дуже делікатне нагадування про те, що потрібно говорити про свої почуття – і сум, і радість, і злість, і тривогу, й образу. Ми всі різні й треба поважати особистий простір інших. Якщо хтось, як Дикобразик, не любить доторків, не варто кидатися до нього з обіймами, можна обійняти словами. Якщо поруч хтось великий та сильний – тато чи мама, дідусь чи старші брат чи сестра – це не значить, що їм не потрібні обійми, слова підтримки та любові, знаки уваги. Обійняти можна не лише руками чи лапами, а й вчинками – зробити канапки, напекти обіймальних рогаликів чи заварити обіймального чаю (рецепти також є!).

«Майстерня обіймів» не лише розповідає про звичаї краю, де є Гори Сили, Міст Порозуміння, Озеро Радості, Луг Гарного настрою, тішить око симпатичними звірятами і чудернацькими оселями, а й огортає затишком і спокоєм, додає впевненості, що батьки можуть створити острівці безпеки і порозуміння для своїх дітей. Для початку – у власній родині. Але чим більше буде таких острівців – тим затишнішим буде наш спільний простір.

Тож починаймо з себе! А щоб зміцнювати свої сили і вміння було веселіше, у кінці «Майстерні обіймів» є наліпки, розмальовка, листівка, лабіринт, саморобки (так-так, обіймиків можна не лише купити у «Сільпо», а й змайструвати самостійно. Правда, не таких великих, але вони точно будуть випромінювати любов своїх творців.)

Усі діти різні і в різний час і з різною швидкістю опановують ті чи інші навички, зокрема й читання. Хтось починає раніше, хтось пізніше, комусь процес дається легше, а до когось потрібно шукати особливий підхід, перетворювати навчання у захопливу гру. Батькам дітей, які народилися і/або вчаться читати українською за кордоном, потрібно ще більше терпіння, бо ж робочих мов у дитини дві і потрібно все розсортувати по поличках. У цій статті я хочу поділитися своїм досвідом навчанню читати трьох дітей з різними характерами і в різному мовному середовищі. А ще – розповісти про те, як вчать читати в американських школах.

З абабагаламагівською абеткою й картками

Марія почала вивчати літери, коли їй виповнилося… 1 рік. На день народження їй подарували «Абетку» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», і на довгий час вона стала її улюбленою книжкою. Це був 2004 рік, і якісних дитячих книжок українською було катма, це тепер на полицях книгарень і виставок – барвисте розмаїття на будь-який колір і смак, а на початку 2000-х вибору особливо не було. Тож червону «Абетку» з картонними сторінками ми читали по колу, трохи згодом – разом із «Улюбленими віршами», «Чи є в бабуїна бабуся» Мар’яни Савки і «На землях Бергамотах» Яна Бжехви.

Тож не дивно, що у 2,5 роки Марія знала всі літери. Добре пам’ятаю поїзд на Крим, ми удвох читаємо абетку: донечка називає літеру, я читаю віршик. А сусідка по купе з сином десь такого ж віку коментує: «А я оце думала, чи не зарано ще вчити літери?» Я ж тоді здивувалася: «Зарано? Чому? Вони зараз такі допитливі і вбирають усе, як губки…» До цих своїх думок я не раз верталася пізніше, уже з третьою дитиною, але про це згодом.

Від вивчених літер ми перейшли до карток зі складами, з яких будували слова і речення. Зі старшою донькою у нас взагалі було багато різних карток, наборів, ігор для раннього розвитку. З літерами, тваринами, рослинами, їжею тощо. У 4 роки Марія складала слова, читала, але справжнє захоплення читанням з’явилося пізніше, років у 7 (коли вона вже добре читала й англійською, оскільки навчалася в американській школі), і не саме, а з конкуренції з двоюрідним братом. Вони стали змагатися, хто більше сторінок за день прочитає. А вже як почали – не могли зупинитися. Марія вже доросла, але продовжує бавитися зі словами. Та тепер усе дуже серйозно – вона віршує, пише статті й перекладає

Годування монстрика

Юля народилася у США, тож від народження щодня її супроводжувало дві мови – українська й англійська. Я добре розуміла, що, щойно вона піде до школи, англійська стане для неї основною мовою, літери плутатимуться і важче буде навчити читати українською. Тож я поставила собі за мету навчити читати українською раніше, ніж вона навчиться англійською. Пісню-абетку американські діти знають у три роки (якщо ходять до садочка), а в «чотирирічках» учать літери й звуки, які вони позначають. У нульовому класі* вже вчаться читати.

У Юлі була ціла колекція абеток, щось перейшло у спадок від Марії, щось надбали нове. Однією з найулюбленіших була «Звіряча абетка» Івана Андрусяка. Та повторення літер і читання віршиків до них не надто її цікавило, бо ми вже мали кілька шаф книжок українською й англійською – величезний книжковий світ і безліч пригод. Я мала вигадати щось інакше, захопливе й креативне!

Разом із Юлею ми змайстрували кольорового монстрика з коробки з-під вівсянки, вирізали йому рота, намалювали очі. Я понаписувала літери на кружальцях паперу: приголосні – синім кольором, голосні – червоним. Називали літеру – і згодовували монстрику. Процес пішов. Згодом знову дістали картки зі складами… Юля таки навчилася читати українською раніше, ніж англійською. Хоча, очікувано, англійською розчиталася швидше, зокрема й тому, що в бібліотеках – неосяжний обшир простих і цікавих книжок для першого читання, а українською такі все ще треба вишуковувати (а якщо ви мешкаєте за кордоном, це неймовірно ускладнює і сповільнює пошук), бо вони або заскладні, або не надто цікаві для 5–7-річок. Як на мене, це той сегмент, який усе ще потрібно розвивати, особливо враховуючи, скільки українських дітей зараз проживає закордоном. Щоб батьки чи вихователі в українських осередках могли навчити їх читати, потрібні сучасні, написані легко й цікаво, простою для розуміння мовою книжки: веселі, бешкетні, пригодницькі, які б затягували у читання.

Нам із Юлею допомогла серія «Читальня» від видавництва «Ранок» і літагенції «БараБука», але було би добре мати книжки для розчитування навіть ще простіші за перший рівень, буквально на 1-2 речення на сторінку. Зараз Юлі дванадцять. Англійською вона читає товстезні томи янг-едалту, українською – простіші книжки, але читає, тож процес підтримання і вдосконалення української триває.

За аналогією

З третьою дитиною методи, які працювали з першими двома, не працювали взагалі. Це стосується не лише читання, але й читання зокрема.

Ми читали абетки, Андрійко залюбки слухав, як слухав і інші книжки. Він взагалі досить рано полюбив великі історії Сашка Дерманського – і про вужа Ониська, і про Маляку, про Меда й Паштета Уляни Чуби. Він любив і любить слухати багато різних історій, але повторювати літери не хотів. Щойно просікав, що це не просто читання, а «читання-навчання», одразу втрачав інтерес і йшов шукати інше заняття. Не мав жодного зацікавлення в отих ваших літерах-цифрах.

З ним ми також змайстрували монстрика-поїдача літер, і йому цікаво було його годувати. Але не називаючи літер. Ням-ням-ням! І через рот, і через мозок – і пошвидше, бо монстрик голодний і зараз тебе з’їсть.

«Що ж, – сказала я собі. – Не тиснутиму, бо добра з того все одно не буде. На все свій час». Я верталася до своїх думок і досвідів зі старшою донькою, але всі діти різні. Андрійко йшов у прескул, знаючи хіба дві-три літери й рахуючи: один, два, п’ять, дев’ять, кісімнадцять. У кожного свій шлях і свій час. Ми взагалі довгий час думали, що Андрійко не розрізняє кольорів, бо він на все казав «зелене». Я вже потихеньку підчитувала статті про порушення колірного зору – щоб знати, як йому допомогти. Люди з цим живуть і нормально функціонують. Он у їхній школі є вчитель, який не розрізняє кольорів. І нічого. Кісімнадцять – то й кісімнадцять.

Але виявилося, що і кольори дитина розрізняє, і нові знання швидко хапає. До Нового року у прескулі син вивчив усі букви і звуки, які вони передають. Просто в колективі йому було легше, ну і якщо повторювати щодня те саме, то й вибору особливо нема, як таки все запам’ятати.

У kindergarten вони спочатку повторили букви і звуки, за ними закріплені, а потім потихеньку стали вчитися читати. (Детальніше про це – у наступному розділі). І якось узимку, коли ми верталися додому, я помітила, що Андрійко не просто гортає книжки, а читає собі (нагадаю: це все ще нульовий, не перший клас). Щоб дорога в авті була веселішою, він набрав собі зовсім простеньких книжечок типу «A Pig met a Cat»:

A pig met a duck.

The pig fed the duck.

The duck met a pup.

The duck fed the pup.

The pup met a cat.

The pup fed the cat.

And she fed the pig!

На одній сторінці – одне, зовсім просте, речення. Але він читав! Сам читав! І страшенно з того тішився. А що вже я тішилася!

Під кінець kindergarten Андрійко брав із поличок книжки своєї сестри («Dog Man» Dav Pilkey, графічні романи серії «Wings of Fire» Tui T. Sutherland) почитати, а не погортати, як раніше. Книжки-картинки або книжки для розчитування, які ми брали в бібліотеці, читав того ж дня.

Паралельно, уже десь із весни, ми взялися за «Букварик для небайдужих» Уляни Добріки. І хоч він для першого класу, процес пішов досить легко – зрештою, Андрійкові вже було шість. Читати було цікаво й весело, особливо слова-нісенітниці, а от письмові завдання йому не дуже подобалися, тож ми лишили тільки читання – я хотіла зберегти його інтерес.

Але поки ми українською опрацьовували першу частину «Букварика для небайдужих» (а всього їх три, плюс додаток), він невтомно поглинав англійською усе складніші книжки. Споглядаючи усе більший відрив між англійською та українською, я вирішила, що досить букварика, час братися за читання книжок, а ті кілька літер, які все ще плутаються (Ш, Щ, Ж, Ч, Ц) підтягнемо у процесі.

Що цікаво – Андрійко перестрибнув фазу читання по складах. Оскільки він уже вмів читати англійською і знав українські літери – він став робити це за аналогією. Добре, що в українській мові кожна літера завжди читається однаково, немає мовчазних «е» (same, lime) чи підступних «С», які можуть читатися як К – cat, а можуть як S – circle.

І тут у пригоді знову стала серія «Читальня». Книжки першого рівня залетіли на ура. Наразі читаємо другий – але тепер усе значно складніше. Хотілося б, звісно, щоб на кожному рівні їх було значно більше – десятки – до кольору, до вибору. Тож я знову повертаюся до питання книжок для першого читання й розчитування. Їх має бути ДУУУЖЕ багато. Насамперед для шкіл і бібліотек.

Як вчать читати в американських школах

Директор молодшої школи, в якій вчиться мій найменший, на зустрічі з батьками «нульовичків», або ж kindergarten, розповідає, що раніше, років 20 тому, читати вчили у 1 класі. Але темп життя, засвоєння й опрацювання інформації прискорюється, тож тепер у 1 класі діти вже мають уміти читати. То де й коли їх цьому навчають?

Якщо дитина ходить у прескул, то в групі 4-річок буде навчатися за програмою Майкла Геґґерті. Геґґерті 28 років учив першокласників і розробив свою унікальну програму, за якою уже двадцять років працює більшість американських шкіл. Метод Геґґерті – це комплексний підхід, розрахований на 35 тижнів, де вчать розпізнавати літери, звуки і супроводжують це певними діями. (Це якщо пояснювати дуже спрощено.) Завдяки постійній залученості діти краще запам’ятовують і чітко пов’язують літеру з фонемою.

Щотижня у прескулі вони вчать нову літеру й звук, клеять і малюють літери у зошитах і повторюють уже вивчені (щодня на це виділяється 15–20 хвилин). Учителі заохочують називати букви й звуки й показувати дії, які їх супроводжують, і вдома батькам. У кінці року – повторюють і закріплюють вивчене. На початку kindergarten вони знову повторюють букви і звуки за методом Геґґерті, але паралельно починають вчитися читати. Не по складах, а одразу цілими словами, але простими.

Якщо ж точніше, нульовички вчаться розпізнавати прості слова – sight words. На початку навчального року – це буквально 5–6 слів (I, a, at, be, can, do), щотижня додаються нові слова, чим далі – то складніші (what, where, when, walk, here, little, other) і на кінець року їх уже близько 50-60. Нульовички мають уміти їх читати, вимовляти по літерах (spell) і писати.

Хотіла додати кілька фотографій синових списків слів – типу «було – стало», але виявила, що всі їх ми віддали на переробку. Учителька щотижня роздавала додому роздруківку зі списком слів, щоб тренувалися читати й писати вдома, на іншому боці аркуша був лист від неї: що вивчали цього тижня, які події (дні народження, екскурсії тощо) чекати наступного тижня.

Коли нульовички вже опанували перші десятків два базових слів, стали приносити додому ще й «книжечку», складену з А-4. На першій сторінці – малюнок і назва, на трьох наступних – малюнки і по простому реченню. Ці книжечки діти мають читати удома батькам, за бажання – розмальовувати, а потім – підписувати. Дитина пише ім’я, дорослий ставить підпис. Усе по-дорослому.

Звісно, це не все, що вони роблять у школі, але мене зацікавила методика і те, що вона допомогла моєму синові навчитися читати не лише англійською, а й українською. Захотілося поділитися з вами. Може, ще кому стане у пригоді. На офіційному сайті можна більше почитати про методику, послухати подкаст чи ознайомитися зі статтями, де є підказки вчителям, досвід та інсайти, як навчити дітей читати та писати.

* Тут, певно, варто зробити невеличкий відступ про підготовку до школи. Якщо школа це – K–12 клас (5–18 років), то прескул – це групи в дошкільних закладах (для 3–4-річок) або й школах, залежно від штату й шкільного району, де дітей потроху готують до школи. К, Kindergarten, можна вважати нульовим класом, це вже частина шкільної освіти. На відміну від Preschool, він безплатний і обов’язковий.

Канікули, море, яхти й пригоди – усе це складові гарної історії для літніх канікул. «Пірнути в Київське море» Інни Данилюк – саме така, але не все так легко й просто, як може здатися на перший погляд.

Це дебютна повістина авторки, але очевидно не перший її текст. Письмо впевнене, вироблений стиль, що не дивно, адже Інна Данилюк вчилася і в творчій майстерні відомої письменниці, науковиці й дослідниці дитліт Оксани Лущевської, і на курсах Літосвіти.

У пролозі читач бачить відьму, яка погрожує знищити дерева, а потім знайомиться з головним героєм Устимом і пірнає у його звичне й незвичне водночас життя, в якому спочатку немає жодної магії. Хлопчик із батьками живе на Київщині, у селі Лебедівка. Батьки працюють у яхт-клубі, а Устим ходить на гурток вітрильного спорту.

«Шум парусів, що тріпочуть на вітрі, як велетенські крила метеликів, був наймилішою для Устима музикою, кращою за всі плейлисти на планеті.»

Київське море, вітер у волоссі, літо, наближається регата – здавалося б, що може піти не так? Та насправді пригоди тільки починаються. У яхт-клубі з’являється нова керівниця, яка не надто прихильна до Устима і до його батьків; Устим знаходить закинутий дебаркадер (у книжці багато цікавущих «морських» слів) і нового друга-птаха, який потребує його допомоги. Чи впорається хлопчик з усіма цими викликами? Чи подолає пірникозу (ні, це не лайка, це пташка і яхта)? І чи наблизиться до здійснення своєї мрії – навколосвітньої подорожі на яхті?

Окрім літніх пригод у повістину зашиті значно глибші сенси – це і екологічна тема, і наша історія. Бо ж Київське море – це і не море, а водосховище. А скільки їх лише на самому Дніпрі! Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам’янське, Дніпровське – це лише найбільші. І за кожним водосховищем – затоплення цілих сіл, знищення історії, нашої пам’яті. У повісті Інни Данилюк за всі ці руйнування і нищення природи відповідає зла чаклунка, яку має подолати Устим. Насправді ж ми знаємо, як зветься зло, яке нищить українські землі.

У книжці прямо не згадується сучасна війна (ну бо не можуть усі дитячі книжки бути про війну…), та все ж вона незримо присутня, бо Устим згадує татові розповіді про літування в Криму й неможливість відвідати дорогі серцю місця. А те, що добро і дружба перемагають у цій історії, хай і з допомогою магії, дає надію, що зло буде переможене і в реальному житті.

Теми екологічної свідомості, історичної пам’яті м’яко вплетені в сюжет, та все ж, хочеться сподіватися, зачеплять юного читача і підштовхнуть погуглити більше про затоплену церкву у Ржищеві, причини затоплення, а може, й відвідати разом із батьками – на власні очі побачити історію, що говорить сама за себе.

Що особливо цінно у «Пірнути в Київське море» – згадки про цікаві локації й непересічних людей. Серед персонажів – легенди українського вітрильництва Валерій Петущак і його дружина Наталя Македон, які вперше за незалежної України здійснили навколосвітню подорож на яхті. Чи чули ви про них? Отож. Тож це також дуже важлива справа – розповідати юним читачам про супергероїв України.

Устим мріє, що колись і він, як і його кумир Валерій Петущак, вирушить під вітрилами навколо світу. Та наразі потрібно навчитися пірнати, бо що це за капітан, який не вміє плавати під водою? Тож хлопець мусить долати свій страх, щоб допомогти другові, порятувати світ і хоч на крок (чи – гребок?) наблизити здійснення своєї мрії.

Устимові дев’ять, але він досить серйозний хлопець, страшенно допитливий – завдяки цій своїй рисі знайшов закинутий дебаркадер і дізнався таємницю відьми-пірникози – але й відповідальний. Якщо пообіцяв другові знищити небезпечний артефакт – то зробить для цього все: і батьків вмовить, і пірне, попри страх. З батьками в хлопчика хороші довірливі стосунки – вони і піджартовують одне з одного, і підтримують в усьому. І це чудово, що в книжках для дітей є місце для гармонійних сімей, хай би їх було більше і в реальному житті.

«Пірнути в Київське море» – це історія про втрати і мрії, історичну пам’ять, екологічну відповідальність, подолання страху і рух до мети. А ще – літні пригоди, чарівників, магічні артефакти і впевненість у тому, що ти робиш.