All posts by Оксамитка Блажевська

Врятуйте хвостиків

Однією з найкращих людських рис є гуманізм – здатність співпереживати всім живим істотам, намагання допомогти тим, хто не в змозі самотужки захистити себе. У темні часи воєнних дій чи не найбільше страждають тварини. Їхнє виживання напряму залежить від нас, людей, і ми знаємо чимало історій, коли люди проявляли себе з найкращого боку, рятуючи беззахисних «хвостиків». Дитячі книжки про такі вчинки підтримують тепло гуманізму в юних душах і дають надію, що вони виростуть чуйними та відповідальними дорослими. Саме на таких рисах акцентує тепла родинна книжка «Врятовані хвостики» Насті Музиченко.

«Наші рятувальники цінують життя кожного – чи то людини, чи кота»

На сторінках цього видання – долі котиків і собачок, врятованих взимку-навесні 2022 року з Бучі та Ірпеня, а також інших містечок та сіл на Київщині. Ось як підкреслюється людяність українців: «Наші рятувальники цінують життя кожного – чи то людини, чи кота». До того ж це наші українські хвостики, які знають і добре розуміють слова «Слава Україні!» і «Героям слава!».

Розповідає ці історії рудий кіт Борисюк (думаю, ви здогадалися, на честь якого політика він названий), який живе на ВДНГ (це грандіозний виставковий комплекс у Києві). Він такий собі незалежний кіт без господарів, який переймається долями врятованих хвостиків і мріє, щоб вони знайшли Своїх людей. Бо живуть хвостики у притулку в 16 павільйоні на ВДНГ – цей притулок реально існує й понині.

Кіт Борисюк – неперевершений слухач. То що ж йому розповіли врятовані хвостики? Наприклад, четверо песиків з вулиці Яблунської з Бучі – Балу, Білка, Оливка, Сніжок – поділилися тим, що народилися в підвалі, який став укриттям для багатьох людей: «Ми тягнули носами повітря, намагалися визначити, чим же пахне та велика небезпека, яка вигнала людей зі своїх домівок під землю. Вона смерділа згарищем, чорним і липким». І цуценятам, як і багатьом іншим, довелося навчитися гри «завмри» – щоб ніхто нагорі їх не почув. Вони згодом потрапили у притулок і дуже хочуть знайти тих, хто буде про них піклуватися.

Борисюка дуже здивував великий чорний пес, якого прозвали «вовком», бо той був дуже сумним і не одразу хотів ділитися своєю історією – а, виявляється, його не взяли господарі в евакуаційний автобус, бо він займав багато місця: «Люди бояться великих собак. А деякі кажуть, що для нас треба забагато місця, тому не беруть таких, як я, до квартир». Ця історія перегукується з історією хаскі Руни з Харкова, яка перебуває у притулку на перетримці, бо її господиня знімає маленьку квартирку і не може забрати її до себе, та й господар квартири проти того, щоб тримати там тварин.

Рудий кіт був зворушений історією пса-безхатченка: «Опущені вуха, обсмалений хвіст та недолинялі, але пострижені боки. Цього точно не пустили б до автобуса. Не пес, а чупакабра». Цей пес із нетерпінням чекає на свого тимчасового господаря – військового, який після вторгнення піклувався про нього, а для пса це найбільший вияв любові: «Великі теплі руки годували мене і чухали, а я, зачувши сторонній звук, попереджав про можливу небезпеку».

Також у притулку своїх людей чекають і коти – от як кіт Дурко, потенційний господар якого, британський волонтер Алекс, робить ветеринарний паспорт котику і збирає усілякі папірці, щоб забрати пухнастика до себе.

Настя Музиченко виразно прописала котячі й собачі емоції – що вони переживали, як зараз почуваються, які у них думки і мрії. І це дуже влучно передається звуками: «Пф-ф-ф-ф! Ш-ш-ш-ш! Мрняу-у-у-у! Гр-р-р-р! Вав-вав-вав-вав! ГАВ! Дзяв-гр-р-р-дзяв-дзяв-дзяв». Це така собі мова врятованих хвостиків. А також емоційність читається між рядків: «Пес заговорив. Він не відповідав на мої запитання. Просто виливав свій біль». А ще книжка наповнена висловами, у яких є гра слів: «Вляпався по самі вуса», «Не мав кудлатого поняття», «Святий роял канін» тощо.

Ілюстраторка Марина Шутурма вдало доповнила текст: намалювала на форзацах усіх персонажів (навіть тих, які навіть не мали імен) і додала їхні характеристики – «любить ковбасу», «ловить мух», «любить молоко», «спить весь день» тощо. Тож кожен кіт став особистістю, а на малюнках всередині книжки можна легко відчути емоції і переживання хвостиків.

Це книжка про порятунок, допомогу і волонтерство. І, звісно, про щастя знайти, дочекатися тих, хто буде про тебе піклуватися – Своїх людей. До речі, у притулку на ВДНГ проводять День відкритих дверей, і виявляється, що охочих забрати тварин із притулку досить багато, хвостиків радо вигулюють, і це неймовірна радість для всіх. І хоча ця книжка про тварин під час війни, але вона сповнена надією, любов’ю і теплом. І вірою в те, що все зрештою буде добре.

Сподіваюся, що кіт Борисюк якось розповість і свою історію, принаймні він про це натякає: «Шкода, що моя історія нікого не зацікавить. Я б розповів їм… Але прибережу її краще для наступної книжки».

Купити книжку на сайті видавництва.

Дитячі детективи звідусіль

«Де тільки не трапляються детективні історії!» – подумав, мабуть, український письменник Андрій Кокотюха, і написав детективні історії для дітей, які відбуваються в лісі, у повітрі, під водою. І пообіцяв, що незабаром вийде ще й детектив про кротів, події якого відбуваються під землею.

Помітно, що жанр детективу саме в сучасній українській літературі для дітей і підлітків останнім часом поповнюється новими текстами, і це тішить. Дуже популярні шкільні детективи, у яких події реалістичні і відбуваються безпосередньо у школі або розслідування ведуть школярі. Наприклад, можна згадати «Розбишацький детектив» Діани Мельникової та «Усі під підозрою» Марусі Щербини. Та й у самого Андрія Кокотюхи є ще серія детективів про київського гімназиста Юрка Туряницю – «Гімназист і Чорна рука», «Гімназист і Вогняний змій», «Гімназист і Біла Ворона», а також серія пригодницьких детективів про пошуки скарбів – «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця зміїної голови» і «Таємниця підводного човна». До речі, у трилогії про скарби детективні пригоди відбуваються у трьох вимірах – під водою, на землі і під землею. Щоправда, цільова аудиторія цих детективів – середній і старший шкільний вік, підлітки.

А ось нова серія «Детективи звідусіль» орієнтована на найменших читачів – тих, які лише починають читати, дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Адже цій аудиторії теж потрібні цікаві, динамічні й насичені пригодами історії, ще й із карколомним детективним сюжетом.

Отож, нещодавно вийшли три детективні історії Андрія Кокотюхи – «Таємниця зниклих зайців», «Горобці проти опудала» і «Печера Чорного Кальмара». Усі вони різні й із різними героями, звісно, що ці герої тваринки, за пригодами яких цікаво спостерігати дітям цього віку.

«Таємниця зниклих зайців» має підзаголовок «Лісовий детектив». Із назви зрозуміло, що події відбуваються в лісі, у якому таємниче зникають зайці. І кого найперше підозрює лісова поліція у їхньому зникненні? Звісно ж, вовків. Але ж у цьому лісі уже давно заборонили полювання, і всі живуть у мирі і злагоді. Та коли зникають зайці, ведмеді з лісової поліції починають підозрювати саме вовків, бо вони – хижаки. А вовкам, звісно, не подобається таке стереотипне ставлення до себе.

Вовчик Макс, наймолодший у вовчій родині, дуже хоче стати піратом і уявляє себе в майбутньому справжнім морським вовком. Він неодмінно прагне стати героєм. Історія про зниклих зайців його неабияк зацікавила: дуже цікаво, куди ж вони зникли, та й потрібно допомогти зберегти чесну репутацію родини. Вовчик Макс перетворюється на лісового детектива, який розслідує цю справу, і читачі разом із ним поринають у цікаву пригоду і дізнаються таємницю.

«Горобці проти опудала» позначений як «Захмарний детектив», бо головний герой історії – горобчик Куций. Він, як і вовчик Макс, мріє про пригоди. Ходить у школу на уроки старого учителя Дзьоба – про те, як уберегтися від небезпеки, але обурений через те, що там немає практики: Дзьоб показує лише на своєму прикладі, а не дає самим спробувати. Пояснює вчитель так: «Це крайній випадок, мої дорогенькі. Ситуації, яких треба уникати. Не лізти на рожен. Ось чому, Куций, я ризикую сам. Ось чому нікому з вас не дозволяю».

Горобчик Куций дружить із синичкою Сонею, і вирішує кинути виклик своїм страхам – полетіти до опудала на занедбаному городі, якого всі бояться, тому оминають. А занедбаний город якраз біля сільської хати з привидами – інтригує, правда? Тут Куцому й випадає нагода випробувати на практиці науку, про яку розповідав учитель Дзьоб. І несподівано розслідувати справжній злочин – зникнення синички Соні.

До команди детективів – вовчика Макса і горобчика Куцого – приєднався й карасик Юрась із книжки «Печера Чорного Кальмара». Він живе у ставку і найбільше боїться сковорідки: «Таку приказку від тата перейняв, а той – від діда. Промовляють її, коли справи кепські й зараз засмажать». Одного разу йому не щастить і його виловлюють. Але, на щастя, приказка не справджується, бо карасик стає домашньою твариною: син рибалки поселяє його у ванній, додає морської солі, сподіваючись дослідити, чи приживеться річкова риба в солоній воді.

Карасик виявляється витривалим і адаптовується до середовища. А згодом потрапляє з родиною рибалки на море й опиняється у справжній морській воді. Там усе цікаво й незвично, але мешканці недружелюбні – одразу ж нападають. Але карасик Юрась згадує прийоми старого йоржа, який навчав усіх ставкових риб захищатися. До речі, нападають бійцівські рибки-півники на чолі з Оскаром. А рятує ситуацію морський вугор на ймення Ігор.

У цій ситуації карась Юрась стикається зі стереотипом: рибка-півник Оскар обзиває його селюком, бо Юрась походить зі ставка. А вугор Ігор зауважує, що Юрась уміє себе захистити і пропонує стати одним зі своїх, а саме – долучитися до загону охоронців, який чатує біля печери Чорного Кальмара, загадкового морського володаря.

Карасик Юрась, як і вовчик Макс і горобчик Куций, дуже допитливий. І звісно ж, йому цікаво побачити Чорного Кальмара. Але вугор Ігор запевняє, що кальмар має страшний вигляд. Саме тому й загін охоронців патрулює біля входу в печеру, щоб ніхто не зміг запливти й дізнатися страшну таємницю морського володаря. Навіть красива рибка Ринка, якій дуже хочеться туди потрапити. А тут уже починається найцікавіше, бо, виявляється, що в морській бухті таємниче зникають екзотичні рибки.

Усі ці детективні історії об’єднує той факт, що головні персонажі – хоробрі, прагнуть вчинити щось героїчне, треновані і добре метикують. А це – найкращі риси героя, за пригодами якого цікаво спостерігати. Усі вони виступають проти стереотипних уявлень, які їм нав’язали інші. А ще спільним є те, що в кожній із історій в основі інтриги – зникнення.

Але загалом детективи різні за сюжетом. Вовчик Макс у «Таємниці зниклих зайців» береться до справи з власної волі і називає себе першим приватним лісовим детективом, кидаючи виклик вічно незадоволеній лісовій поліції. Має підозрюваних, постійно роздумує про хід розслідування, перевіряє свої припущення, шукає свідків, робить хибні ходи і зрештою натрапляє на те, що треба. Нагадало класичні детективи про Шерлока Голмса.

Горобчик Куций втрапляє у детективну пригоду зовсім випадково, по суті він слідчий-аматор – просто прагне пригод, не боїться і, звісно, дуже хоче знайти свою подружку – синичку Соню, яка зникла після того, як сіла на опудало на городі. І несподівано досягає успіху, бо ловить злочинця.

Карась Юрась узагалі потрапляє у зовсім нове для себе середовище – морську воду, до якої швидко адаптується. Але його чекає неабияке випробування: протистояння з бійцівськими рибками-півниками, а згодом робота у патрульній поліції біля печери Чорного Кальмара. Такий собі поліцейський детектив із новачком у нових обставинах, ще й із елементами бойовика.

Одне слово, Андрій Кокотюха по суті адаптував різні види детективів, щоб ознайомити з ними маленьких читачів. І завершення кожної з книжок виразно натякає, що продовженню – бути.

Світло різдвяних книжок

У цей нелегкий час війни кожен з нас понад усе прагне світла. Не лише буквально – увімкнення такої бажаної електроенергії, а й світла в душі, яке дає надію на майбутнє. Щороку зимові свята дарують нам багато світла і див. А різдвяні історії допомагають повернути віру в дива і відчуття свята. Особливо багато їх пишуть для дітей.

Нині дуже тішить думка, що хоч як складно під час війни, а книжки українських письменників видаються попри будь-які перешкоди, і ми цього року теж зігріємося світлом їхніх святочних історій.


4+


Галина Вдовиченко, «Життя іграшкових овечок»

Галина Вдовиченко. Життя іграшкових овечок / Ілюстрації Олександра Шатохіна. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 112 с.

Ця історія Галини Вдовиченко – про непомітне для їхніх власників життя іграшок. Пригоди починаються взимку, якраз перед Днем святого Миколая. Але виявляється така несправедлива прикрість – до іграшок Миколай не приходить. Овечки й баранчики спочатку засмучуються, а потім придумують цікаву забавку – грати у «Таємного Миколая». І тепер кожен отримає такий бажаний для нього подарунок – книжку, ксилофон, кухонні дощечки, сережки, ключик. Баранчик, якого звати Грудневий (бо народився наприкінці грудня, а його братика, відповідно, звуть Січневий), понад усе хоче мати ліхтарика: «Він так мені потрібен! Особливо зимовими вечорами». Мене дуже зворушило його бажання: тепер ми живемо в період постійних вимкнень електроенергії, і бажання мати ліхтарик є більш нагальним, ніж солодощі чи будь-що інше. І яка радість у Грудневого, коли він таки отримує бажаного ліхтарика: «Світив поперед себе, вгору й довкола, світив собі під копитця… Не йняв віри, що має нарешті ліхтарика. Це ж від Миколая…Отже, Миколай нікого не забуває. Дива та й годі».

Історії про іграшкових овечок надзвичайно кумедні і їх класно читати вголос: на мою думку, вони пасують дитячому театру й читанням у колі родини. Адже кожна з них – про емоції, які ми переживаємо, про добрі і не дуже вчинки, з яких ми можемо зробити висновки. Кожна історія може бути темою для розмови: наприклад, із чого починається зима, що у світі найтепліше, чи важко вимовити слово «вибач», можна піжамну вечірку провести – навіть без піжам, якщо у вас їх нема. Овечки он їх уявили – і так провели найкращу піжамну вечірку у світі: «Бо на піжамній вечірці найголовніше – не піжами. Найголовніше – настрій. А настрій кожен може створити собі сам».

До того ж ця книжка може знадобитися вам увесь рік: там є пригоди овечок у кожну пору року, і з ними можна добряче повеселитися.

Настя Музиченко, «Історія на 14-й колії»

Настя Музиченко. Історія на 14-й колії / Ілюстрації Христини Лукащук. – Київ: Мала академія, 2022. – 32 с.

Друзі, перевірте, а ви часом не загубили свою улюблену іграшку? Бо герой книжки Насті Музиченко «Історія на 14-й колії» Ярик загубив свого паротяжика Грюка, коли вирушав до бабусі у Львів залізницею напередодні Різдва. Бідолашна іграшка залишилася зовсім сама. Уявіть собі, як голосно схлипував маленький іграшковий паротяжик – мабуть, його чули всі на залізничному вокзалі у Києві! Але ні: його почули лише мешканці Музею залізничного транспорту, що розташований на 14-й колії. Швидкий Маневровий, пан Паротяг із Будапешта, ручна Дрезина, панна Цистерна рятують від розпуки Грюка, який понад усе хоче повернутися до Ярика, і розважають його розповідями про власні здобутки до того, як вони стали експонатами музею. Колись вони були потрібними – перевозили людей і вантажі, про щось мріяли: наприклад, пан Паротяг із Будапешта зазначає: «Сто років тому я був престижним, особливим, сучасним і неймовірно комфортним, але нехай ті часи більше не повертаються! Насправді все життя я мріяв катати… дітей!».

Мешканці Музею залізничного транспорту залюбки допомагають іграшковому паротяжику Грюку у пошуках Ярика, і з ним чекають на потяг зі Львова. Але господар Грюка все не повертається. Настає Різдво, яке паротяжик зустрічає зі своїми новими знайомими, які за цей час стали для нього справжньою родиною: «Його вражала міць і гідність стареньких експонатів. Якби не ці поважні паротяги й тепловози, то не було б і його, маленького, іграшкового».

За допомогою таких розповідей читачі знайомляться з історією залізничного транспорту. І згадають лютий-березень цього року, коли залізничні вагони стали для багатьох порятунком від повномасштабного вторгнення Росії в Україну, прихистком у темні часи, який вказав шлях до світла.

«Історія на 14-й колії» Насті Музиченко зігріє вас теплом і покаже, як усі ми – навіть експонати у музеї залізниці – хочемо бути потрібними і корисними, і як усім нам потрібне відчуття справжньої родини.

Галина Кирпа, «Муся і Різдво»

Галина Кирпа. Муся і Різдво / Ілюстрації Грасі Олійко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 40 с.

Пам’ятаєте, як уперше побачили сніг? Які були у вас відчуття? Кішка Муся з книжки «Муся та бабуся» і нової історії «Муся і Різдво» Галини Кирпи не знає, що таке зима, як вона може підкрастися, їй цікаво, чи можна слухати сніг так само, як дощ. Вона дивується всьому, що бачить, особливо загадковому снігу, про який так давно розповідала бабуся: «Одне Мусі подобалося – сніг білий. А от що холодний, то ні. Ну, хоч би трішечки був тепліший! І надто вже мокрий! Треба буде довго сушити лапи й хвоста».

По-моєму, це ідеальна книжка для адвенту – очікування Різдва й зимових свят. І чудова нагода знову всьому дивуватися, як уперше. Скільки б не було зим і свят, ми все одно радіємо, неначе бачимо і відчуваємо це вперше! Звісно, є тут і зворушливі моменти – особливо, коли у Святвечір бабуся згадує, що сьогодні ще й День народження її чоловіка, якого уже немає на світі. До неї мають завітати доньки, але з гостинами не складається, на що бабуся відповідає: «Я ж не сама». І Муся відчуває, що «бабусині слова неначе погладили її по голівці».

Адже насамперед це історія про бажання бути потрібним, щиру дружбу і такий бажаний для кожного з нас дім. Як дідуньо Петсон і кіт Фіндус у книжках шведського письменника Свена Нордквіста, так і кішка Муся і бабуся вже не уявляють свого життя одне без одного. А ще в їхньому житті з’являється плямистий кіт-безхатченко, якого Муся називає Лео. Бідолашний котик ночує в холодних підвалах. А Муся знайшла свій дім завдяки бабусі – як ми дізнаємося з попередньої книжки «Муся та бабуся».

Кажуть, що в різдвяний час стаються дива – для Мусі, бабусі і Лео, бо кожен із них так хотів бути не сам і мати дім, де його люблять і чекають. І нам, читачам, відчуття рідного дому цього року стало надзвичайно важливим.

Міла Радченко, «Снігова пригода, або Як ведмеді зиму шукали»

Міла Радченко. Снігова пригода, або Як ведмеді зиму шукали / Ілюстрації Марії Рудюк. – Чернівці: Парасоля, 2022. – 40 с.

А якщо снігу цього року не буде? І знову не буде чарівної зимової казки, яку ми всі так любимо? Герої книжки Міли Радченко «Снігова пригода, або Як ведмеді зиму шукали» – ведмеді, які живуть в українських Карпатах, – уже давно мали би впасти у зимову сплячку, але снігу все нема і нема: «Зимою навіть не пахне… Замість снігу – болото під лапами». І їм доведеться зустрічати Різдво, як мумі-тролям, які несподівано прокинулися серед зими. Бо заснути за умов відсутності морозу і снігу аж ніяк не вдасться. Що ж робити? І така ж проблема в інших лісових звірів – ховрашків і їжаків. І тут ведмедям сяйнула незвичайна думка – піти на пошуки зими і снігу і запросити їх у рідні краї.

З цього починається їхня неймовірна снігова пригода – мандрівка в пошуках снігу. Вони навідуються в сусідній ліс, але там теж нема снігу, і тварини готуються святкувати Різдво. Доходять до Татр, але й там немає снігу. Знаходять сніг лише в Альпах, але там їх застає неприємне видовище: «Всюди, наче підкошені, лежали дерева. Поряд стояли здоровенні екскаватори й бульдозери, до хмар тяглися довгі шиї підйомних кранів. Усе це помалу припорошував сніг…». Через цю ситуацію тутешні ведмеді пішли шукати сховку в інших краях.

Ведмеді – тато, мама і їхні дитинчата Медуньо і Лапка – доходять аж до Північного полюсу, адже саме там, на їхню думку, має бути багато снігу й морозу. Вони знайомляться з полярними білими ведмедями, яким дошкуляє глобальне потепління. І постійно надсилають листи до рідного лісу, в яких описують свої пригоди й несподівані відкриття.

«Снігова пригода, або Як ведмеді зиму шукали» Міли Радченко – екоказка, яка пояснює всім нам, яка біда стається через нехтування природою. І вказаний конкретний список простих дій, завдяки яким ми можемо не допустити глобального потепління, і тоді ведмеді знову взимку будуть солодко спати. Кожен із нас насправді може створити для когось різдвяне диво.

Ця книжка ознайомить читачів із основами екологічного мислення: на форзацах ви знайдете захопливу екогру, завдяки якій усвідомите і закріпите екологічні звички. А ще виконаєте завдання, які підготують вас до зимових свят: наприклад, святково прикрасите оселю і намалюєте свою найзаповітнішу мрію. І будете постійно повторювати заповітну мрію Медуня і Лапки, героїв цієї книжки: «Бажаємо, аби снігу й холоду завжди всім вистачало! Аби звірам не довелося тікати зі своїх домівок! Аби можна було дихати чистим повітрям! Аби в кожному лісі було затишно й безпечно, а ми з татом і мамою нарешті опинилися вдома! Бажаю, бажаю, бажаю!». Загадайте і ви це бажання на Різдво.


7+


Уляна Чуба, «Матуся-Немовля, або Жахливе чудо перед Різдвом»

Уляна Чуба. Матуся-немовля, або Жахливе чудо перед Різдвом / Ілюстрації Мар’яни Фляк. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2022. – 48 с.

Напередодні Різдва ми завжди в очікуванні див. А якщо це диво жахливе і викликає неймовірний стрес? От як у книжці Уляни Чуби «Матуся-Немовля, або Жахливе чудо перед Різдвом». Наче нічого не віщувало біди: тато, мама і їхні троє дітей (хлопчик і двоє дівчаток) готувалися до Різдва. У мами, як завжди, величезний список справ, які потрібно зробити, і страв, які запланувала приготувати до різдвяного столу. Старший брат Юрчик, який оповідає цю історію, вважає маму чарівницею, бо та готує їжу дуже швидко: «Мамі це завиграшки! Коли не зайду на кухню – усе готове. Чари!» А сам він не вміє зробити навіть бутерброд із шинкою, і йому стає нудно від маминих прохань «принеси-подай, почисть-поскладай». І після цього стається жахлива катастрофа: матуся бере з холодильника пляшечку з дитячим харчуванням, щоб нагодувати наймолодшу Юлясю, яка не хоче їсти огидну вівсянку. І несподівано сама для себе пробує ту зелену суміш. Як Аліса в Дивокраї, жінка зазнає метаморфоз: «Раптом мама почала видозмінюватися. Просто на очах. Як хамелеон! Колір, волосся, брови, веснянки – усе, розумієш? Потім одразу почала зменшуватися. Вона ще раділа, що худне. Тоді лягла на ліжко і ось – МАМА – НЕМОВЛЯ!».

Ой леле! Для усієї родини це жахливе перетворення стало неймовірним випробуванням. Бо їм доводиться доглядати за мамою-немовлятком, прибирати, а ще готувати святу вечерю, бо мама не встигла її зробити. Але ж вони нічого не вміють робити до ладу і так мало часу залишається до Різдва. То, може, перенести Різдво? Але бабуся з дідусем мають от-от завітати. І, звісно, від цієї миті починаються надзвичайно кумедні пригоди тата з дітьми і мамою-немовлям – і незвичні способи приготування їжі, і пошук потрібного кухонного обладнання, і купання мами в умивальнику, і фотографування її в мильній піні… Словом, приводів для усмішки знайдеться безліч.

Та насамперед книжка про те, що й батькам іноді потрібно відпочивати від домашніх справ, а дітям необхідно навчитися бути самостійними і допомагати в побуті. І бутерброди з шинкою навчитися робити вже тепер, а не тоді, коли добряче підростеш. Дотепна казкова історія про дивовижні перетворення мами у немовля – це як кумедний натяк на Різдво Ісуса Христа і різдвяні дива, які змінюють людей і дають поштовх рухатися вперед. Хоч би як було складно.

Ця книжка ввійшла в короткий список премії «Дитяча Книга року BBC»-2022.

Тетяна Стрижевська, «Шоколадний Кіт і Цукеркова Відьма»

Тетяна Стрижевська. Шоколадний Кіт і Цукеркова Відьма / Ілюстрації Ірини Садової. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 208 с.

Пам’ятаєте класичну різдвяну історію про Ебенезера Скруджа, героя «Різдвяної пісні у прозі» Чарльза Діккенса? Так-от, дівчинка Злата на початку книжки Тетяни Стрижевської «Шоколадний Кіт і Цукеркова Відьма» така ж люта і недобра. Бо їй завжди перед Новим роком не щастить. Навіть новенька шоколадня на Золотій вулиці її зовсім не приваблює, а новорічні вогники дратують. Та ще й мама приділяє більше уваги молодшому братику Лесику, і Злата просто лютує від цього: «Уся Земля обертається навколо Лесикових бажань? А мої до уваги не беруться?».

Через своє так зване «грудневе прокляття», яке призводить то до хвороб, то до травм, то ще до якихось неприємностей, дівчинка понад усе уникає навіть натяку на атмосферу свята. А трирічний Лесик, навпаки, захоплений новорічною атрибутикою, та ще й нова шоколадня неабияк його манить – там іграшкові потяги, марципанові літачки, шоколадні коти, цілі пагорби цукрової вати. Просто рай для ласунів! Але не для Злати. Лесику вдається прошмигнути в «Шоколадний будинок» – і з того починається приголомшлива фентезійна історія. Злата намагається зловити брата в шоколадні, але…. Здогадалися, що сталося? Так, знову неприємність: «Злата беркицьнулася на піраміду. Шорхххх – покотилися цукерки по всій підлозі».

Так Злата з Лесиком знайомляться з власником цукерні – Шоколадним Котом, який призначає відшкодування – допомагати в шоколадні перед Новим роком. І в один із робочих днів у шоколадну крамничку приходить таємнича відвідувачка, яка викрадає Лесика і виявляється… Цукерковою Відьмою. А далі все за класикою фентезійного жанру: чарівні портали, цукерки-«споминачки», за допомогою яких можна поринути в минуле, піратський полон, ворожнеча сестер, багато магії – і шоколадної, і зовсім лихої. Виявляється, що на Златі лежить прокляття, якого важко позбутися, бо дівчинка закрила своє серце від магії та чудес.

Ця книжка просякнута шоколадною магією, і навіть назви цукерок приваблюють – «Цьомка-бомка», «Цукеруся-правдуся», «Лямурка-тужурка», «Споминачка». «Святі шоколадки» – часто примовляє Шоколадний Кіт, який не може жити без шоколаду – його магія саме у цих ласощах. Він ще й танцює, коли готує шоколад.

«Шоколадний Кіт і Цукеркова Відьма» Тетяни Стрижевської – це історія про те, як шоколад змінює настрій і людей. І про те, що своє серце неодмінно потрібно відкривати для радості і дивовиж. Саме вони дарують справжнє світло.


11+


Дара Корній, «Як Петрусь Коляду рятував»

Дара Корній. Як Петрусь Коляду рятував / Ілюстрації Наталії Шморгун. – Харків: Ранок, 2022. – 224 с.

Врятувати Різдво? Здається, це дуже популярна тема в різдвяних книжках та фільмах. Але для нас, українців, історія Дари Корній «Як Петрусь Коляду рятував» є особливою, бо саме там відображено чимало українських різдвяних традицій. Зокрема, те, що в українській традиції на Різдво ставили завжди дідуха, а не ялинку, як тепер повсюди.

Головний герой книжки – 12-річний Петрусь Лелеченко – знайомий багатьом читачам із попередньої книжки «Чому розквітає папороть». Він пізнає світ домашніх духів та духів природи – образи української міфології, і виявляє в собі незвичайну силу – він химородник, як і його батько.

Наближається Коляда – свято світла, добра і світотворення. Домовик Дрім розказує Петрусю про суть колядок, що символізує різдвяний павук, дідух, зрештою, чому на столі має бути саме 12 страв і що кожна з них означає, і що Чумацький Шлях схожий на… Дерево життя. І чому Різдво-Коляда святкується саме взимку: «У дні зимового сонцестояння, саме в цей час, коли ніч найдовша, у природі трапляється те, що було на початку світу. Тобто за одну мить все завмирає, очікуючи благословення на нове коло життя. Ми наче переживаємо вкотре той першопочаток, коли павук-ткач снував павутину. Різдво Світу, Різдво Божича – і як продовження – Різдво Ісуса».

Але зла Мара знову задумала щось лихе. Цього разу вона хоче украсти Коляду і новонародженого Божича, щоб не допустити нового кола життя, бо, як вона переконана, має існувати лише темрява, зло і свавілля її влади. Щоб врятувати Різдво, Петрусь вирушає в небезпечну, але досить відважну пригоду разом із духами і триголовим Змієм – потрапляє в Царство-Зеленкарство до моховика Оха, дістає меч-гартованець, який належить його роду, а згодом – у загадкове Темноводдя.

Разом із героями цієї книжки читачі зрозуміють таємницю Різдва та його атрибутів, підготовки до свята і його глибинну символіку. Бо Різдво – це свято життя і надії на світле майбутнє. А світло завжди перемагає темряву.

Світлого і переможного Різдва усім вам!

Чільна ілюстрація Грасі Олійко з книжки Галини Кирпи «Муся і Різдво».

Синдром невдахи

Якщо нам щось не вдається, ми називаємо себе невдахами. Ця думка проростає всередині і не дає нам шансу стати кращими. Усе падає з рук, плани скасовуються, зустрічі переносяться, не встигаєш на автобус, телефон розряджається у невдалу мить – знайомо? Звичайній дорослій людині нелегко з цим впоратися, а що вже скажеш про дитину чи підлітка. Саме в підлітковому віці стається криза віри в себе, з’являються комплекси. Про це й пише український письменник Володимир Нікітенко у своїх книжках «210 добрих справ. Темні часи» і «Нікчеми?».

«210 добрих справ. Темні часи» є продовженням книжки «210 добрих справ», за якою навіть знято мультсеріал. Той самий мотив машини часу (як у Герберта Веллса), тільки ось у другій книжці Володимира Нікітенка головний герой Кіт та його сестричка Еммі подорослішали – робити добрі справи для того, щоб підзаряджати Машину Часу, їм стало нудно. Перед нами – зовсім неідеальна картинка сім’ї Гудіні: діти в ґаджетах, тато-винахідник проєктує всілякі дивні штукенції (зокрема, саме він сконструював Машину Часу), а мама постійно розбиває домашній посуд, і нічого з цим не вдієш. Доводиться постійно повертати все назад за допомогою Машини Часу. Для цього слід щодня заряджати її добрими справами, діти мають для цього спеціальні накопичувальні годинники. Кітові все набридло. Як і Кевін із американського різдвяного фільму «Сам удома», хлопець мріє, щоб його сім’я зникла: «Здається, я не дуже засмутився б, якби якимось дивом моє славне сімейство кудись випарувалося». Пам’ятаєте , до чого це призвело у фільмі?

Цю історію прочитуємо від імені 15-річного хлопця. Кіт вважає себе невдахою, бо переживає знущання однокласників. Хлопець починає фіксувати свої невдачі: «Падінь з велика – три штуки, з дерева – два, нерозбірливе мимрення – постійно, примітивна брехня – періодично, вдалих відповідей на дурні жарти Джеремі – нуль!». До речі, схожим чином вчиняє і Андрійко Говоруха, герой книжки Саші Кочубей «Сім нескладух Говорухи». Кітові ніхто такого не напророчував, він просто не вірить у себе і фіксує свої нещастя у вигляді «законів». Ось як звучить перший закон Кіта-невдахи: «Якщо в мить ганьби ти думаєш, що тебе ніхто не знімає, то… уважно вчитайся в назву закону!». Другий закон такий: «Якщо є ймовірність, що неприємності пройдуть повз, то це точно не вона!».

У певну мить Кіт вирішує, що не хоче робити добрі справи, бо йому й так нічого не вдається. Саме тоді перед ним з’являється загадковий Годинникар. Незнайомець переконує хлопця, що Машину Часу можна заряджати не лише енергією добрих, але й поганих справ. Кіт починає втілювати пораду в життя. Спрацьовує ефект доміно: один поганий вчинок провокує все більше й більше недобрих справ. Одначе Кіт про це й не замислюється, бо всі свої невдачі він за допомогою Машини Часу перетворює на успіхи, а капостями хлопець підзаряджає пристрій. Начебто все має йти чудово, навіть у табличці особистих невдач тепер майже нічого не зазначено. Проте дуже скоро Кіт бачить наслідки своїх дій: від постійних повернень у часі утворюються часові дірки, через які в сучасний світ проникають то птеродактилі, то грецькі воїни. А ще починають зникати люди, що роблять добрі справи. Кітові потрібно терміново рятувати світ від того, що він сам і накоїв. Розумієте, як це складно?

Книжка показує, як діють погані й добрі справи: «Природа капостей така, що коли ти робиш одну, вона чіпляє за собою наступну, а та, своєю чергою – наступну… І все це перетворюється на величезний каменепад гидот… Люди не вміють цінувати добро! А значить нечасто передають його далі! Ти, напевно, і сам помічав, що зазвичай за допомогу люди хіба що можуть невдоволено буркнути “дякую”, і на цьому все!». Ось чому важливо розуміти наслідки своїх дій. А ще цінувати свою родину, хоч би якою вона є. Надзвичайно динамічний сюжет разом із харизматичними ілюстраціями Андрія Щербака дає читачам у цьому переконатися.

Фортунато, головний герой повісті «Нікчеми? The Unworthy?» (книжка вийшла у двомовному варіанті – українською та англійською), також вважає себе невдахою. Його тато працює прибиральником космічного сміття, мама готує синтезовану їжу в хімічній лабораторії, а бабуся надміру контролює хлопця, хоча йому майже тринадцять. Фортунато перейшов у нову школу, друзів у нього там немає, ще й доводиться терпіти знущання від шкільних розбишак.

«Ну, ось що я постійно роблю не так? Чому я вічно такий невдаха? Чому я такий нікчемний?» – весь час запитує себе головний герой. Однак він такий не один! Несподівано за допомогою чарівного глека, який виявляється чимось на зразок машини часу, Фортунато опиняється в Середньовіччі і знайомиться зі своїми двійниками – Фортунато-з-минулого і Фортунато-з-майбутнього, які теж вважають себе невдахами. (Майже як у «Різдвяній пісні у прозі» Чарльза Діккенса – тільки там Скрудж зустрічався з духами минулого, теперішнього і майбутнього Різдва.)

Хлопці знайомляться з таємничим Алхіміком. Той намагається переконати героїв: потрібно змиритися з тим, що вони нікчеми і нічого не зможуть змінити. До речі, всі персонажі, що зустрічаються героям у Середньовіччі, також вважають себе невдахами й нікчемами, навіть інквізитор Мерзотто. Книжка нагадує про вибір, який є в кожного з нас: «Змиритися і опустити руки, або прийняти виклик і зробити наступний крок».

Трьом Фортунато, як і трьом мушкетерам із книжки Дюма, доводиться стати командою (принцип «Один за всіх і всі за одного») і шукати шляхи, як вибратися з чергових невдач. Текст жвавий, захоплює бурхливим сюжетом і несподіваними поворотами. І, звісно, інтригує те, чи вдасться трьом Фортунато позбутися синдрому невдахи й повірити в себе? Адже недаремно в назві книжки закрався знак запитання.

Обидві книжки Володимира Нікітенка – «210 добрих справ. Темні часи» і «Нікчеми?» – будуть цікаві підліткам, яким подобаються винаходи й сучасні технічні досягнення людства, адже автор яскраво це все описує.

Володимир НІКІТЕНКО. 210 добрих справ. Темні часи / Ілюстрації: Андрій Щербак. – Київ: ДІПА, 2020. – 172 с.

Володимир НІКІТЕНКО. Нікчеми? The Unworthy? / Ілюстрації: Андрій Щербак, Володимир Поспєлов, Марія Бедніна, Дарья Добровольська, Ярка Август, Катерина Цаберяба, Олена Трубанова. – Київ: ДІПА, 2020. – 224 с.

Обережно: кліщ!

На цій книжці варто було б розмістити не лише наліпку «Обережно: кліщ!», а й попередження «Обережно: дуже смішно!», «Обережно: дітям читати заборонено!» – тоді її точно прочитають! Бо діти дуже люблять різні заборони й залюбки їх порушують.

Книжка доволі специфічна, адже йдеться в ній про кліща, а кліщів ніхто не любить – ці істоти здебільшого викликають страх і огиду. Тому брати в руки «Міцну дружбу Дімона» трохи страшно: все-таки стереотипи є стереотипи, і від них нікуди не дітися. Утім, якщо все ж зважитися й розгорнути книжку, можна більше дізнатися про життя кліщів – книжка насамперед стане у пригоді дітям, які люблять досліджувати природу. Бо в дитячій літературі дуже часто можна зустріти котів, собак, ведмедиків, їжачків, кротів тощо, а от кліща – це вже радше виняток.

«– Як тобі не соромно, – сказала мушка Ніна. – Тільки й знаєш, що з людей кров пити. Пішов би на завод холодильники робити. Чи ракети.
– А мені й без заводу добре, – заперечив кліщ Дімон. – У мене є все. Он навкруги скільки людей зі смачною кров’ю. Пий – не хочу!»

Після прочитання книжки Юрія Нікітінського ви почнете ще уважніше оглядати себе після прогулянок у теплу пору року, щоб до вас, бува, не вчепився Дімон чи якийсь його родич. А це дуже корисна звичка!

Хто ж такий Дімон? Це кліщ, який втрапляє в різні пригоди. Він думає, як зберегти своє життя, мандрує, закохується, біжить у лікарню, коли напився крові доброї людини і сам став добрим, рятується від сумних думок, і навіть одного разу рятує дитячий садочок від грабіжників. Усе це описано у вигляді гумористичних сценок-анекдотів, які діти зрозуміють по-своєму, однак глибинну суть деяких із них вловлять дорослі – особливо тих епізодів, які стосуються чорного гумору й різних дорослих досвідів.

Ілюстрації: Марина Шутурма

Деякі сценки – підтвердження життєвої мудрості й народних прислів’їв: «Любов не завжди буває взаємною. В усякому разі, з людьми», «Краще зайвий раз промовчати, ніж дурницю ляпнути», «Ситий голодному не товариш», «Ніколи не треба падати духом. Допомога прийде звідти, звідки її зовсім не чекаєш», «На колір і смак товариш не всяк» тощо. Образ кліща Дімона мені нагадав реального й літературного персонажа, знаного фантазера й авантюриста – барона Мюнхгаузена, який теж втрапляв у схожі пригоди – політ на ядрі, їзду на половині коня, витягуванні себе з болота за перуку тощо. Можна навіть провести аналогію з іменем кліща – барон і Дімон. До речі, в тексті також є весела гра слів із іменами героїв: Дімон і Демона, Симон і Симона.

Книжка складається з двох частин: життя кліща Дімона і його пригоди після того, як він зустрів кохання всього свого життя – Демону. Адже кохання змінює не лише людей, а й кліщів. А ще кліщі можуть переймати людські звички: наприклад, турбуватися через те, що не прихопили з собою купальники; планувати перейти на фруктові й овочеві соки; однак святкування Нового року їм узагалі незрозуміле, бо в той час вони собі мирно сплять під купою опалого листя.

Ще варто згадати про іншого персонажа цієї книжки – клопа Семена, який часто сміється з невдач Дімона, почувається третім зайвим, бо не може знайти свою кохану половинку, не вміє кусати людей, щоб їм було не боляче, часто сумує і слухає блюз поки не зустрічає Симону тощо. А ще він переживає справжні шекспірівські пристрасті, адже теж був закоханий у Демону, але Дімон – його друг. І що ж робити? Вирішення цієї ситуації автор описує у сценці «Міцна дружба», яка й дала назву книжці.

До речі, я помітила наприкінці книжки «місце для комашиної творчості» – думаю, там можна написати власне продовження пригод кліща Дімона або ж вигадати історію про якихось інших комах.

«Міцна дружба Дімона» Юрія Нікітінського – чудовий приклад позитивної психотерапії для дітей і дорослих. От є у кліща пригоди, він їх переживає, а взагалі в нього все добре і настрій чудовий. І тут автор пише: «От би й нам усім так, га?». Натяк зрозуміли?

Купити книжку можна тут.