Чи можна вирішити, коли закохуватися? Чи можна вибрати, в кого закохуватися? На жаль, доля не дає вибору ані нам, ані герою роману Наді Білої «Закоханий».
Цю книжку видало у 2024 році видавництво «Артбукс», одним із напрямків якого, як ви, мабуть, знаєте, є квір-література. Саме тут і відразу, певно, треба вставити застереження, що ця книжка не призначена для юних читачів і містить описи досить відвертих сцен і стосунків між одностатевими партнерами.
Головному герою роману «Закоханий» – Антону – напевно, може позаздрити будь-який його одноліток: Антон вродливий, спортивний, забезпечений, стильний, має багато друзів, батьки дозволяють йому гуляти в нічних клубах до ранку, але при тому він закінчує престижну школу й без проблем вступає в університет, йому не треба докладати зусиль, щоб завести стосунки з найгарнішою дівчиною, а коли вона набридне, почати зустрічатися з іще красивішою.
Здається, в житті Антона лише одна біда – постійно хворі зуби. Та раптом… Авжеж, без «раптом» не трапляється нічого. Раптом Антон потрапляє в крісло до нового стоматолога і за мить тоне в його зелених очах. Від тієї миті все життя героя йде шкереберть: він усвідомлює, що доти ніколи насправді не відчував справжнього потягу, пристрасті чи задоволення. А далі: перші стосунки з чоловіком, випадкові зв’язки з іншими чоловіками, зради, болючі розставання, почуття провини й катастрофічна втрата впевненості в собі.
А скоріше навіть повна втрата себе, того себе, що існував раніше. Тепер треба заново вивчати свою суть – геть, як виявляється, незнайому. Треба заново знайомитися зі світом, зі своїми друзями, рідними, навіть з власним тілом та розумінням себе і шукати нове місце для нового себе в цьому світі, який раптом став геть не дружнім. Та все це врешті приведе до віднайдення справжнього себе. Питання лише – чи всі готові будуть прийняти цей змінений світ. Ось як каже про це один з героїв книжки: «Це велике випробування для всіх. Трансформація, яка відбувається з однією людиною в сім’ї, впливає на кожного з вас, і кожен втрачає свою зону комфорту, хоч і не за власним бажанням. І саме через це їхній дискомфорт посилюється».
Розповідь захоплює з перших сторінок: чого не відняти у Наді Білої, так це вміння розуміти свого героя, вміти показати зростання персонажа як особистості, розуміти мотиви й наслідки його дій та вміння утримувати увагу читача. Я, читаючи цей твір, жодного разу не змогла здогадатися, куди поверне доля й збентеження головного героя, як відреагують на його зізнання близькі, як він сам бачитиме себе, який вибір робитиме в кожній наступній частині, та які роздуми викличе в мене ця книга.
Твір надзвичайно цілісний, логічний, розповідь динамічна – вам не доведеться читати довжелезні нудні описи чи роздуми – кожна сторінка працює на розвиток сюжету. Персонажі живі, цікаві, їхні стосунки, погляд на світ, психологічні зміни дуже достовірні. Скажу чесно: я навіть пішла в месенжер до Наді Білої (от вона – перевага писати про твори живих письменників) і запитала в неї чи раптом не писала вона весь роман з якогось свого знайомого, в якого життя так раптово змінилося. Виявилося, що ні. Звісно, якісь прототипи в персонажів є, але герої й сюжет не списані з них.
Особливого тепла «Закоханому» додають знайомі локації: основна дія відбувається в Києві, тож читачам, якщо вони бували в цьому місті, а особливо киянам, буде легше відчути атмосферу твору, «прогулюючись» містом разом з героями книжки.
Окремо хочу відмітити оформлення книжки, яким займалась ілюстраторка Маша Ґрімм. Обкладинка дуже красива й приємна на дотик. А ще у книжки не звичайний, а яскравий розмальований зріз – краєвид вечірнього міста, який починається з форзаца й проходить через зріз на наступний форзац.
Читання – один з важливих способів отримати знання про різноманіття світу та про чужий досвід, не пробуючи всі варіанти «на власній шкурі». Сюжети з різними поглядами на життя вчать аналізувати, порівнювати й ставити під сумнів навіть власні переконання. Молодий читач бачить, що світ не поділяється на «чорне і біле», а реальні історії часто набагато складніші, ніж здається на перший погляд. Все це потім допоможе старшим підліткам і новим дорослим у формуванні критичного мислення та емпатії. А це – ті скіли, які зараз необхідні в будь-якій сфері діяльності. Ось чому молоді важливо читати різноманітні книжки й не зупинятися на одній темі. А повість «Закоханий» – це і є те вікно в чуже життя з непересічним досвідом.
А наостанок я хочу сказати про один величезний недолік книжок Наді Білої: їх занадто мало!
Чи будь-яка книжка про війну може бути терапевтичною для дитини? І які ознаки видання, яке не повертатиме дитину в травму?
Саме з такими думками я узялася за книжку Тетяни Винник«Місто на вікні», яку видало у 2023 році видавництво «Маміно» для читання дітьми молодшого шкільного віку. Головний герой книжки – хлопець Богдан. Власне, від його імені й ведеться ця майже щоденникова розповідь про початок вторгнення росіян та про те, як переживав ці події герой книжки разом з мамою та молодшим братом.
Богдан любить малювати на вікні, аж поки намальовані гелікоптери й танки не перетворюються на справжню військову техніку, яка рухається вуличками його міста. Хлопець зазнає поранення, і у нього з’являються сумніви, з якими він іде до мами: «Мамо, війна прийшла, бо я намалював її на вікні?!» Та мати ці думки розвіює, а Богдан знаходить сили й перемагає свою слабкість, почавши малювати здоровою лівою рукою мир: «Ми й досі малюємо місто, де буде місце всім хорошим людям. Воно буде затишне, чисте та сонячне».
В книжці є ще одна персонажка – троянда, яка росте перед вікном Богданової кімнати. Саме вона відображає емоційний стан головного героя. І саме їй присвячено найбільше синонімів у книжці: пломениста, рум’яна, пурпурова, порфірова, багрова, густо-червона, полум’яна, кармінова, червлена, гранатова, схожа на кров… До речі, не лише в тексті, а й в ілюстраціях домінує мотив крові.
Ілюстраторка Ірена Панаріна відома своїми експериментами з формами й стилями, і цього разу їй знову вдалося створити справжній артбук. Зображення гармонійно доповнюють текст і навіть додають йому глибини та ще більшої мистецької витонченості. «Місто на вікні» приємно розглядати навіть як артоб’єкт.
Чудова книжка. Хоча вона заявлена як терапевтична, слід мати на увазі, що цей потенціал краще розкривати в чутливому супроводі психолога чи підготованих батьків. Зокрема Світлана Ройз в розмові з Танею Стус для посібника «Як говорити з дітьми про війну та мир» зауважила, що краще використовувати ясні, «життєві» кольори. Ілюстрації ж книжки «Місто на вікні» виконані у двох відтінках – сірому й криваво-червоному. А такі зображення можуть, за словами психологів, стати тригерами для загострення стану дитині, яка переживає стрес. Та й розповідь в книжці про поранення героя, зображення закривавленої руки, краплі-пелюстки, якими «забризканий» один з розворотів книжки – це застерігає мене радити цю книжку для самостійного домашнього читання з дитиною, що була травматизована. Гадаю, що з такою дитиною за допомогою цього твору може працювати лише фаховий психолог.
То що ж тепер, не читати «Місто на вікні»? Я б так не сказала. Якщо ваша дитина живе далеко від фронту, якщо не зустрічалася із загрозою життю, тривогами, травмами, і якщо ви бажаєте розповісти їй про те, що переживають зараз діти в зоні бойових дій, ви можете взяти цю книжку. Бо насправді вона дуже красива й цільна. Сюжет продуманий, емоції не перебільшені, герої живі й близькі дітям, мова твору надзвичайно багата, а сюжет завершується на позитивній ноті, як того й потребують маленькі читачі. І найголовніше: герой книжки змінюється, долає невпевненість і активно діє, покращуючи своє життя.
І саме ось ця дієвість, зростання над собою і власними слабкостями і є тим, що необхідне саме читачам молодшого шкільного віку: хоча б і маленька, але перемога, відчуття власних сил і позитивне закінчення, яке несе надію. Будь-яка дитяча книжка про війну потребує вдумливого опрацювання батьками, перш ніж вони дадуть її дитині. Читайте, розглядайте книжки через лупу порад психологів та педагогів, і ви зрозумієте, що Тетяна Винник написала дуже гарну книжку, але не для кожного читача.
Чи можна писати в дитячій книжці про перемогу, якої ще немає? Можна, якщо розповісти про війну не напряму, а образно, як це й зробила Юліта Рану фентезійній повісті «Мавка Вербичка й песиголовці».
Це перша книжка з серії «Пригоди Мавки». Вийшла вона зовсім недавно — в листопаді 2024 року у видавництві «Ранок» (я хочу відступити від теми й висловити захоплення роботою харківських видавництв та друкарень в такі непрості часи!).
Про що ж ця повість? Про війну.
На ліс, в якому мирно жили мавки, вовкулаки, маленькі хухи, мудрі лісовики, русалки, перелесники й інші створіння, напали жахливі песиголовці, про яких пам’ятали лише з давніх легенд. Ці лихі істоти — з людським тілом, але собачою головою та одним оком — стали перетворювати лісових жителів на старі дерева, каміння чи пісок. А сам ліс, та що там ліс! — весь світ вирішили зруйнувати. Проти лиходіїв встав мудрий Лісовик:
«— Не бувати цьому! Адже поки латир-камінь лежить у глибокій печері під горою Чорногорою — доти і світ стоїть. Та щойно цей камінь опиниться у ваших руках — світ на друзки розколеться і вщент згине! — Розколеться, то й біс із ним, — знизує плечима імператор /песиголовців/. — А ми з тих друзок новий зліпимо — такий, щоб саме для нас був створений: чорний, кам’яний і безплідний».
Протистояти ворогам наважуються лише мавка Вербичка та її друзі: вовкулака Люпко й маленький хух Картатик. Вони мають здолати багато перешкод і пройти кілька непростих випробувань, щоб потім обхитрити й збороти-таки лихих ворогів. Закінчується книжка, як і має закінчуватися твір для учнів молодшої та середньої школи, — перемогою і святкуванням.
Правда ж, історія нагадує нашу реальність? Та й персонажі не просто виринули з фантазії авторки. Песиголовці — істоти зі світового, й у тому числі, українського фольклору. Вони завжди позначали чужеземних, а часто й лихих істот, безжалісних і жорстоких ворогів, які тільки на перший погляд схожі на людей, а на ділі — їдять сире м’ясо й нищать все довкола. Часто песиголовцями називають у нас і росіян. Ось, наприклад, слова Оксани Забужко: «І хрін вам уже, песиголовці, а не Харків. Ви й Кавказу надовго не втримаєте — ще вас тільки починає розгойдувати з усіх сторін, ще від вас не почало відвалюватися там, де тонко: як 35 років тому, як 110 років тому…»
Пишучи про мавку Вербичку, Юліта Ран наче по-своєму продовжує казку Василя Короліва-Старого «Мавка Вербинка». Міфічна дівчина з тієї історії також виходить з верби й так само самовіддано боронить ліс та його жителів. Ось таке перегукування з авторами, як на мене, дуже цінне, воно насичує літературні образи, робить їх об’ємнішими, розширює простір історій.
Книжка — це не лише текст. І ось тут мене дуже потішили ілюстрації Іви Михайлян. По-справжньому казкові, професійні, виразні й при тому — дитячі: песиголовці на них хоч і мають загрозливий вигляд, та не нажахають маленького читача. А інші герої дуже витончені, таємничі й при тому близькі. На початку книжки аж на двох розворотах показано персонажів історії, та не всі з них активно діяли цих історіях. Напевно, вони більше проявлять себе в наступних частинах «Пригод мавки». В яких, певно, теж йтиме мова про боротьбу.
Гадаю, ця книжка підійде для того, щоб поговорити зі школярами про нашу війну. Вона допоможе в розмові навіть із найвразливішими дітьми, яких лякають реальні розповіді. А в такій казковій, пригодницькій формі дійсність сприймається набагато легше. Книжка цінна не лише розповіддю про боротьбу й перемогу. Важлива в ній і лінія дружби між головними героями, а ще розповідь про взаємопідтримку, взаємодопомогу та навіть жертовність заради великої мети.
І хоч книжка закінчується святкуванням перемоги, там є зачин для продовження. Та й не просто зачин, а нагадування усім нам, що наш ворог завжди буде поряд з нами і з ним нам ніколи не можна сподіватися на вічний мир: «Зараз ми перемогли песиголовців, але хто знає, скільки їх там, за сімома морями, лишилося? Чи не захочуть вони знову на нас напасти? … Я теж гадаю, що песиголовці нас так просто не облишать».
Тож такі книжки дітям потрібно читати, щоб вони не вірили заколисуючим словам ворогів та підступним обіцянкам.
Чи будь-яка книжка про війну може бути терапевтичною для дитини? І які ознаки видання, яке не повертатиме дитину в травму?
Саме з такими думками я узялася за книжку Тетяни Винник «Місто на вікні», яку видало у 2023 році видавництво «Маміно» для читання дітьми молодшого шкільного віку. Головний герой книжки – хлопець Богдан. Власне, від його імені й ведеться ця майже щоденникова розповідь про початок вторгнення росіян та про те, як переживав ці події герой книжки разом з мамою та молодшим братом.
Богдан любить малювати на вікні, аж поки намальовані гелікоптери й танки не перетворюються на справжню військову техніку, яка рухається вуличками його міста. Хлопець зазнає поранення, і у нього з’являються сумніви, з якими він іде до мами: «Мамо, війна прийшла, бо я намалював її на вікні?!» Та мати ці думки розвіює, а Богдан знаходить сили й перемагає свою слабкість, почавши малювати здоровою лівою рукою мир: «Ми й досі малюємо місто, де буде місце всім хорошим людям. Воно буде затишне, чисте та сонячне».
В книжці є ще одна персонажка – троянда, яка росте перед вікном Богданової кімнати. Саме вона відображає емоційний стан головного героя. І саме їй присвячено найбільше синонімів у книжці: пломениста, рум’яна, пурпурова, порфірова, багрова, густо-червона, полум’яна, кармінова, червлена, гранатова, схожа на кров… До речі, не лише в тексті, а й в ілюстраціях домінує мотив крові.
Ілюстраторка Ірена Панаріна відома своїми експериментами з формами й стилями, і цього разу їй знову вдалося створити справжній артбук. Зображення гармонійно доповнюють текст і навіть додають йому глибини та ще більшої мистецької витонченості. «Місто на вікні» приємно розглядати навіть як артоб’єкт.
Чудова книжка. Але вона заявлена як терапевтична та, на жаль, не відповідає цьому. Дитячі психологи, які зараз працюють з травмою, рекомендують уникати похмурих кольорів в ілюстраціях книжок для дітей про війну. Зокрема Світлана Ройз в розмові з Танею Стус для посібника «Як говорити з дітьми про війну та мир» зауважила, що краще використовувати ясні, «життєві» кольори. Ілюстрації ж книжки «Місто на вікні» виконані у двох відтінках – сірому й криваво-червоному. А такі зображення можуть, за словами психологів, стати тригерами для загострення стану дитині, яка переживає стрес. Та й розповідь в книжці про поранення героя, зображення закривавленої руки, краплі-пелюстки, якими «забризканий» один з розворотів книжки – все це не дозволяє мені радити цю книжку для самостійного домашнього читання з дитиною, що була травматизована. Гадаю, що з такою дитиною за допомогою цього твору може працювати лише фаховий психолог.
То що ж тепер, не читати «Місто на вікні»? Я б так не сказала. Якщо ваша дитина живе далеко від фронту, якщо не зустрічалася із загрозою життю, тривогами, травмами, і якщо ви бажаєте розповісти їй про те, що переживають зараз діти в зоні бойових дій, ви можете взяти цю книжку. Бо насправді вона дуже красива й цільна. Сюжет продуманий, емоції не перебільшені, герої живі й близькі дітям, мова твору надзвичайно багата, а сюжет завершується на позитивній ноті, як того й потребують маленькі читачі. І найголовніше: герой книжки змінюється, долає невпевненість і активно діє, покращуючи своє життя. І саме ось ця дієвість, зростання над собою і власними слабкостями і є тим, що необхідне саме читачам молодшого шкільного віку: хоча б і маленька, але перемога, відчуття власних сил і позитивне закінчення, яке несе надію.
Будь-яка дитяча книжка про війну потребує вдумливого опрацювання батьками, перш ніж вони дадуть її дитині. Читайте, розглядайте книжки через лупу порад психологів та педагогів, і ви зрозумієте, що Тетяна Винник написала дуже гарну книжку, але не для кожного читача.
Зараз я розповім вам про книжку, читаючи яку дозволено «реготати, хрюкати, пукати, сьорбати, плямкати». І заборонено «тупцяти, рюмсати, нудити, свистіти, вити». Я не вигадую — саме таке зазначено на самому початку «Левової книжки», написаної Марією Артеменко, проілюстрованої Оленою Бугренковою і виданою видавництвомАРТБУКС у 2024 році.
А тепер варто розібратися — про яких левів йде мова. Так, тут частенько з’являється африканський лев. Але головний герой книжки – не той лев, що звір, а той Лев, що хлопчик, у якого «замість гриви — кучерики». І в його хлопчачому житті відбуваються різні кумедні історії: «Буває, дещо трапляється зовсім несподівано. Воно може змінити життя і на краще, і не дуже. До такого ніколи не буваєш готовий», — каже авторка книжки. І справді — кожен розділ книжки здивує і тих, хто читатиме, і тих, хто слухатиме.
«Хлопчик знав, що коли тато або мама працюють удома, не варто заважати: просити налити водички, рюмсати під дверима чи грати на музичних інструментах (навіть тихенько). Левчик підозрював, що існують й інші «не варто», але наразі батьки просили дотримуватися тільки цих простих правил. Щиро кажучи, вдавалося не завжди.»
Занурюючись у цю книжку, дитина може і погарчати, і посміятися, і дізнатися багато цікавого. Наприклад, про те, як легше вивчити іноземні слова, чи що фрази не завжди значать те, що здається на перший погляд, або про те, що мамкати можна лише… взимку, чи навіть про те, що кожен пук унікальний.
Тож, якщо ви хочете, щоб ваша дитина повеселилася та із цікавістю зазирала в книгу, намагаючись швидше дізнатися, що буде далі, — сміливо беріть «Левову книжку». Тут і почитати можна, і… помалювати. Ні, це не книжка-розфарбовка. Але в ній є QR-коди, які приведуть вас на сторінки, наприклад, із розмальовками чи саморобкою. Залишиться просто роздрукувати й дати дитині, коли вона прочитає відповідний розділ книжки. А ще корисно буде роздрукувати й повісити на стіну спеціальний «Календарик-зубочистик». І тоді ваш малюк не забуватиме чистити зубки вранці та ввечері, адже щоразу на календарі треба буде поставити спеціальну відмітку.
Як на мене, використання QR-кодів у книжках — чудова ідея. Це дозволяє читачам, звиклим до інтерактивних забавок, знаходити доповнену реальність і в такому «стародавньому» предметі як книжка. Таким чином діти сприймають книжку як сучасну технологічну річ, що, звісно ж, підвищує престиж аналогового читання і зацікавлює навіть тих малюків, яких не відірвати від планшету.
Та раніше за інтерактив чи текст читачі все ж зустрічаються з малюнками. Олена Бугренкова — ілюстраторка цієї книжки — застосувала різні стилі малювання, що робить цю книжку дуже цікавою не лише для читання, а й для розглядання. Персонажі милі й емоційні, вони активно взаємодіяють і одне з одним, і навіть з читачами. А ще в книжці є… комікси! Тож кожен може знайти в «Левовій книжці» щось цікаве саме для себе.
Особисто мені дуже сподобався останній ілюстрований розворот книжки, де можна побачити тих, хто працював над книжкою: авторку, ілюстраторку, видавчиню, дизайнерку, редакторок. Тільки не їхні сучасні фото, а мальовані протерти їх у дитинстві. Дуже кумедно! Але в дитячих книжках нічого не буває просто так, і в усьому можна знайти тему для розмови з дітьми. От і за цим розворотом можна поговорити, на приклад, про те, які бувають професії. Та й в усій книжці авторка задала багато тем для корисних розмов.
Чи все я розповіла? Певно, треба сказати про один великий недолік книжки — вона така цікава, що дуже швидко читається! Я вимагаю продовження!)
