All posts by Оксана Давидова

«У міста є Я». А у нас є про це книжка!

Як же складно тепер засадити дітей за читання. А чому? Бо діти (та, правду кажучи, й дорослі) мають стільки зовнішніх подразників та «легких» розваг: соцмережі, відеоролики, відеоігри… А якщо сприймати комп’ютери та смартфони не як заваду, а як помічників для читання?

Саме такий підхід і вибрала Ірина Озимок, авторка книги «У міста є Я», яку видало у 2021 році видавництво «Книголав». «У міста є я» – наче центр всесвіту (медіапростору), навколо якого обертаються сайт і подкаст. А в самій книжці є посилання-протуберанці, які відправляють читачів на нові й нові ресурси, щоб доповнити знання, отримані з цієї книжки, інформацією із зовнішніх джерел. І таким чином інтернет та книжка не конфліктують, а виступають заодно, збагачуючи читачів новими знаннями, розширяючи простір книжки.

То про що ж ця книжка?

«У міста є Я» – нонфікшн видання для дітей 6–12 років. Та я б не обмежувала її цими віковими рамками. Гадаю, вона буде цікавою і підліткам, і дорослим. Тим паче, що авторка радить читати книжку з батьками та іншими дорослими, щоб разом обговорювати проблемні моменти чи шукати інформацію. (Бачите? Тепер книжка виходить за межі паперу та інтернету й занурює дітей і батьків у світ спілкування та спільних інтересів!)

А поспілкуватися є про що! Адже ця книжка вводить нас у світ існування насправді живого організму – міста. Міста народжуються, ростуть, змінюються, «розумнішають» завдяки новим технологіям та «хворіють» через погіршення екології, засміченість чи неправильне планування.

І в кожного міста є «Я» – ті небайдужі до свого міста люди, котрі знають, як можуть вплинути на розвиток міста, як можуть покращити його, удосконалити та зробити життя в місті комфортнішим для усіх жителів, в тому числі й для людей з особливими потребами. І головною метою цієї книжки є виростити з читачів отаких от свідомих містян, які знають, звідки з’являється у кранах вода, як працює міський транспорт, куди їде з вулиць сміття, на що йдуть податки, чим займається мер та яким чином можуть вплинути на своє місто навіть школярі.

Почитали? Подумайте!

Книжка складається з 13 розділів. І в кожному з них на читачів чекають завдання. По-перше, завдання на уважність – знайти, що не так на розгорті і намагатися так не робити. А по-друге – запитання, відповіді на які треба буде додатково пошукати чи гарненько обдумати та розписати власну думку. А якщо зайти на сайт (я ж вже казала, що він – фактично невіддільна частина книжки), то можна пройти тест на знання механізму міста та взяти участь у конкурсі малюнків та есеїв.

Коли ж книжку вже прочитано, а завдання на сайті всі зроблені, а, може, й до того – варто перейти до подкасту, в якому разом із дітьми обговорюються питання існування міста та людей у ньому.

Важливою частиною книжки є ілюстрації, які виконала студія «cері/граф» (художниця Анна Іваненко). Сучасні й надзвичайно цікаві зображення в їхньому виконанні не лише прикрашають книжку, а й самі є частиною розповіді. Їх цікаво розглядати, помічаючи все нові й нові деталі.

Гадаю, «У міста є Я» стане в пригоді не лише для ознайомлення з життям міста та виховання відповідальних людей, а й для профорієнтації підлітків. А ще – це просто захоплива книжка, і я дуже рада, що у нас з’явилося таке докладне й цікаве видання!

Яка країна – Україна? Україна в книжках українців з-за кордону

Я не покидала надовго Україну і не можу точно сказати, що відчувають українці, які живуть в інших країнах. Лише можу простежувати реакції друзів-емігрантів. Та ще розглядаю Україну очима письменників-українців, які живуть за кордоном, через їхні книжки.

Хоча в цьому випадку ми не можемо бути впевненими: так бачать нашу країну самі письменники чи такою хочуть показати іншим (Кому? – Власним дітям, своїм новим співвітчизникам чи самим українцям? – Останнє сумнівно, бо ж ми бачимо свою країну щодня. Хоча іноді корисно поглянути на себе збоку.)

Розгляньмо три книжки, написані українками, що живуть в інших державах: «Вітрова гора» Анни Багряної (Наш формат, 2021), «Українка по-американськи» Наталії Ясіновської (Ранок, 2019), «Ел і Ева» Наді Білої (ВСЛ, 2021).

Скажу відразу, що в мене на меті не стояло оцінити художню цінність творів – я впевнена, що кожна з цих книжок знайде своє місце на полицях (особисто я в захваті від книжки Наді Білої). Я шукала в них лише зображення України та українців і розглядала твори саме з цієї сторони.


Анна Багряна «Вітрова гора»


Ілюстрації: Софія Музичка

Головний герой книжки – дванадцятилітній Дейв, який народився в Канаді в напівукраїнській родині. Його мама, тоді ще школярка, разом зі своїми батьками покинула Україну на початку 1990-х. Хлопець відвідував недільну українську школу і міг лише мріяти потрапити до України: «Доcі Україна здавалася йому далекою і недосяжною землею, схованою, неначе в казці, за сімома горами, лісами, ріками і морями [ … ]». Саме такою – напівказковою країною ввижається йому Україна і в мріях, і насправді, коли він приїжджає до неї разом із мамою.

Для його ж матері Україна виявляється сучаснішою, приязнішою, більш «українською», ніж у спогадах: «Кетрін теж не могла приховати свого щирого захвату. [ … ] Тут, у столиці, і справді багато чого змінилося. Їй здавалося, що насамперед змінилися самі люди – стали розкутішими, сміливішими, приязнішими. Все частіше на вулицях лунала красива українська мова». І навіть від хатинки-мазанки з нужником надворі не лишилося й сліду. Тепер на тому місці стояв сучасний двоповерховий будинок.

Тим не менш, майже всі українці, які зустрічаються Дейву, приємних почуттів не викликають: вони грубі, хамовиті, крадійкуваті, агресивні, бідні люди, які мріють виїхати з України, бо не бачать тут для себе щасливого майбутнього. І не вірять, що хтось із власної волі захоче жити в Україні, якщо матиме інші можливості. Навіть напівбожевільний фанатик-патріот вважає, що в Україні можна лише боротися, а не жити щасливо. Звісно, є й позитивні персонажі. Але змальовані вони побіжно й власних думок майже не висловлюють, тож читач не може зрозуміти, чи є інші українці, чи є в них інша точка зору.


Наталія Ясіновська «Українка по-американськи»


12-річна Марія народилася в Україні й перебралася в Америку шість років тому. Вона живе життям звичайної американської підлітки. І час від часу навідується в Україну до бабусі й дідуся. Тож її не здивувати змінами, які відбуваються в нашій країні. Хоча, почекайте, якими змінами?

Час від часу ву Марії з’являються чи то видіння, чи то такі собі «мандрівки» в минуле жінок своєї родини: дитинство мами, юність бабусі, молодість прабабусі та прапрабабусі. Спогади охоплюють історію поневірянь України та українців із часів Першої світової війни до 2014-го – початку російсько-української війни. Майже всі розповіді наповнені сумом, злиднями, голодом, агресією, страхом за своє майбутнє. Всі ті історії – про минуле. Єдина згадка про сучасну Україну – кілька речень про окупацію Росією Криму та частини Донбасу.


Надя Біла «Ел і Ева»


Ел, тобто Олексій, приїжджає з США в Миколаїв до свого батька, з яким до цього кілька років лише перекидувався загальними питаннями-відповідями по інтернету.

Він бачить велике місто, яке місцеві вважають нудним селом, його шокує туалет у потязі, асфальт із тріщинами, вічно зламний ліфт, байдужість, хамство, нетолерантність, відкрита гомофобія, люди, які нічого не планують, а лише пливуть за течією життя. Ел, можливо, посміявся б із цієї екзотики, якби з жахом не усвідомив, що тепер – це його реальність.

Разом із тим Ел помічає в Україні неймовірну для американця свободу та відповідальність: «[ … ] Однолітки Ела тут, в Україні були начебто мудрішими за американських. Ел не знав, як їм вдавалося так непохитно витримувати деяких божевільних учителів [ … ]. Контроль за відвідуваністю наче й був, але геть несуворий, а люди все одно ходили до школи. Ел дуже швидко зрозумів, що домашку можна робити, як тут казали, лівою ногою, але ж деякі люди все одно її робили. І навіть якщо хтось і знущався з тієї ж Синьки чи Стецька, за американською міркою, це навіть булінгом не можна було назвати».


Що за країна така?


Як ми показуємо Україну іноземцям, такою нас і побачать інші держави. Що б вони дізналися про Україну, якби прочитали ці книжки?

Україна – це пасторальна країна дивовижної природи, млинів, вітрів та давніх богів. Але поряд із тим і модерна країна, наповнена, тим не менш, злиденними обмеженими людьми, які все вирішують силою чи хитрощами, потерпають від домашнього насильства й не помічають цього та мріють за першої можливості чкурнути деінде. Адже тут немає й згадки про розвиток та перспективи, а всі персонажі лише страждають, не намагаючись хоч якось змінити ситуації.

І при цьому Україна – земля свободи та дивовижної самосвідомості жителів, самоконтролю та відповідальності, коли частина людей все ж робить те, що потрібно, лише за власної волі, а не тому, що на них дивитиметься всевидяче око.


Чиста правда. Чи ні?


Хіба неправду написали авторки? Так, усе описане справді у нас є.

Але опис виходить аж занадто однобокий… Уявіть, якби кожен із нас, знайомлячись із новою людиною, розповідав би лише про свої вади та невдачі. Чи було б це брехнею? Ні. Та й повною правдою не було б. І таке акцентування навряд чи додало б нам друзів – мало хто любить спілкуватися із невдахою-скиглієм. А саме такий вигляд має Україна в розповідях багатьох письменників.

Але ж наше життя складається не лише з нещасть. Хіба немає в ньому успіхів, досягнень, перемог, зростання та осучаснення?


Жити /тут/ чи не жити?


Вище я дивилася на те, якою б побачили Україну читачі-іноземці. Але ж книжки написані для наших дітей. Що б відчули вони до України після цих книжок? Особливо, коли на сторінках книжок проводяться паралелі з заможнішими країнами?

Я особисто ніколи не хотіла виїхати жити за кордон. Але після прочитання цих книжок зрозуміла, що в мене з’явилося нове невідоме відчуття – безперспективності життя в Україні, в країні, де є лише бідність і страждання й немає ніякого майбутнього. А потім я відчула велике бажання пожити в якійсь з тих безпроблемних країн, де в героїв найбільші біди – непорозуміння з батьками та однолітками, жодних тобі пригнічень крізь покоління.

Я не кажу, що всі зобов’язані жити лише в тій країні, де народилися. Кожен має сам вирішувати, де і як йому жити. Але тепер ми говоримо не про особисті уподобання. Мова про підліткову літературу. Тобто про те, що формує світогляд наших дітей. І тут я вже кажу про відповідальність письменника. Хотілося б дізнатися, чому авторки вирішили створити у читачів саме такий образ України. На які думки вони бажають вивести читачів?


Країна без майбутнього?


У двох із трьох книжок Україна – держава лише з минулим, без натяку на майбутнє (в цьому сенсі «Вітрова гора» Анни Багряної дуже відрізняється – в ній описується майбутнє України чи не на пів століття вперед).

Згадується цитата з книжки «Ел і Ева» Наді Білої: «Так, у мене є плани! – обурився Ел. – А що тут такого поганого? Жоден з моїх однокласників [в Україні] гадки не має, що робитиме через п’ять років. І ти вважаєш, що це добре?»

Я вважаю, що нічого доброго в цьому немає. Це, здається, спільна риса українців – не мати планів на життя, а жити від ситуації до ситуації. Може, варто щось міняти? Може, треба нарешті вводити в дитячі та підліткові книжки героїв, які мріють про своє майбутнє, будують плани та шукають шляхи для їхньої реалізації? Адже дитяча й підліткова література тим і відрізняється від дорослої, що не може просто констатувати проблему. Вона обов’язково має давати хоча б натяк на її розв’язання, показувати приклад, працювати дороговказом. Саме в руках педагогів та письменників можливість виростити покоління, яке плануватиме розвиток своєї країни, а не втечу з неї.


Що робити?


Хочеться вже припинити традицію, котра тягнеться, здається, ще від давньої шкільної програми з української літератури, – зображати Україну злиденною пригніченою країною, а українців – бідними напівдикими селюками-жертвами.

Погляньмо на себе. Нас морили голодом – ми вижили й підняли свою країну. Наших митців розстрілювали – ми не зреклися своєї культури та розвиваємо її. Нас русифікували – а ми все одно говоримо й пишемо українською. Наші землі окупували, але наша напіврозвалена армія відсунула ворога якомога далі й вже стільки років дає нам жити, майже не відчуваючи війни. Наче та сама інформація, але викладена під іншим кутом. І от читач вже не сумує, а пишається, не думає, як би втекти, а хоче так само перемагати. Здається, вже прийшов час вийти з позиції жертви та стати на позицію діяльної й відповідальної особистості.

Якою я б хотіла бачити Україну у творах українців – і тих, хто живе в Україні, і тих, хто мешкає за кордоном? Не стражденною, не згорьованою та замордованою. Я хочу бачити Україну країною людей, які, незважаючи ні на що, перемагають труднощі, не здаються, й мають сили, щоб реалізувати свої мрії. Я хочу бачити у книжках українців – переможцями. Бо хіба ж ми не такі?


Робота над помилками


Ми маємо три книжки про Україну очима її діаспори, і всі вони зверхньо вказують на проблемі місця – як вчителі, що червоною ручкою виправляють помилки в зошитах учнів. Але ж якщо все навчання звести до «тицяння» в помилки, будь-хто втратить охоту до знань.

Ми точно знаємо, що в Україні є над чим працювати – але ж є і багато того, що гідне гордості та наслідування. Втім, ми не пропонуємо наново творити жанр соцреалізму, заплющуючи очі на проблемні моменти. Але ж і писати винятково про проблеми теж не варто.

Можливо, наша реакція на ці тексти така гостра, що їх лише три – якби в підлітковій літературі було розмаїття книжок про діаспору, що наново відкриває для себе нашу країну, і вони б показували не лише негатив, а й позитив, то загальне враження від прочитаного було б більш збалансованим. Не даремно вчителі у школі, крім «Будь уважним» та «Старайся», також нерідко пишуть: «Молодець і «Дуже добре».

Затишні ліки від страху

Усім нам буває страшно. Хтось боїться темряви, хтось лікарів, а хтось – раптових змін у житті. А якщо це лякає дорослих, то що вже казати про дітей, у яких певні етапи дорослішання часом супроводжуються появою побоювань і навіть страхів. І якщо дорослі посміються над цим чи будуть соромити малюка, страх не зникне, він лише сховається всередині, а дитина перестане довіряти свої таємниці рідним.

«Перехід із Круглого садочка до Трикутної школи може здатися звичайною річчю. Але не тоді, коли йдеш на рік раніше й мусиш попрощатися зі своїми друзями. І зовсім не тоді, коли ти єдиноріг, який народився в сім’ї звичайних коней.»

Що, вже й ви злякалися? А от я зараз розвію ваші страхи! Допоможе мені в цьому книжка Катерини Єгорушкіної «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів». Це видання для дітей молодшого шкільного віку. Її герої – милі звірята та птахи. Одні з них уже школярі, а деякі – ще готуються до першого класу. Події книжки розгортаються в лісовій школі й розпочинаються зі знайомства з однокласниками та першою вчителькою. Кожний розділ розповідає про іншу тваринку, про її друзів та обов’язково – про родину. А об’єднує їх усіх те, що кожен із головних героїв чогось боїться. Чи хоча б остерігається. Але завдяки підтримці рідних і друзів позбувається страху та набуває нових сил!

Ілюстрації: Альона Ястремська

Так само позбутися аналогічних страхів можуть читачі цих історій. Тим паче, що книжка має ще одну цікаву фішку! Після кожної казки знаходиться «Совина Порадня», в якій, як ви вже, мабуть, зрозуміли, мудра сова пояснює, звідки береться певна фобія та як її позбутися. І дає вона поради окремо для дітей, окремо – для батьків, які за допомогою таких цінних і фахових підказок можуть допомогти своїм дітям! Щодо фаховості я не обмовилася. Авторка книжки, Катерина Єгорушкіна, багато років працювала казкотерапевткою і має психологічну освіту, а деякі історії написала, спираючись на власний досвід.

Яка ж із бентежних подій трапляється майже у всіх дітей? Це одна з найбільших перемін у дитячому житті – початок шкільного життя. Позаду залишаються ігри в садочку або цілі дні з рідними вдома. Попереду… а що попереду? Незнайомі діти, незнайомі вчителі, нові правила. Це все може дуже тривожити дитину.

Та книжка «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів» – чудовий провідник у шкільне життя. Читаючи розповіді про тваринок, діти поступово знайомитимуться зі шкільним побутом, дізнаватимуться про шкільні правила та про те, як налагодити стосунки з однокласниками. Звичайно, школа ця казкова, але багато в чому нагадує реальну. Тож цю книжку сміливо можна використовувати і для адаптації дітей до школи.

Отака от багатофункціональна книжка. Мені залишилося лише відмітити емоційні та милі ілюстрації Альони Ястремської. Гадаю, вони припадуть до смаку і дітям, і батькам. Ілюстрації чудово доповнюють текст. І я можу порадити цю книжку усім, навіть тим, хто нічого не боїться, адже її просто цікаво і затишно читати.

Як знайти тишу?

Гучні розмови, шум міста, спів, голосна музика, хлюпання води, торохтіння посуду, гудіння автомобілів за вікном… Часто ми й не помічаємо всіх цих звуків. Та іноді так хочеться трішечки спокою! А ще є люди, які втомлюються від постійного шуму. І для відпочинку їм потрібна затишна тиша. Саме такими є героїні книжки – дівчинка та її мама. Вони люблять тишу.

«Ми – найтихіші люди Києва. Тихіші за нас тільки коти»

Та мало знати, що ти чогось хочеш. Треба ще вміти віднайти це. І наші героїні знають, де живе тиша! Часом вони збираються й прямують до свого секретного місця.

Як гадаєте, що вони роблять у цьому дивовижному місці? Медитують, думають, сплять? Не вгадали. Вони занурюються в найрізноманітніші світи! І ніщо їм не завадить у цьому: ані гучний телефонний дзвоник, ані звуки розмов чи нав’язливої музики – адже там можна почути лише тишу та зрідка тихий шепіт.

Ця книжка не розбурхає вашу дитину, не змусить її влаштовувати активні ігри, бігати чи стрибати на дивані. Навпаки, вона потрібна для затишного читання, для заспокоєння, для того, щоб дитина навчилася цінувати тишу. І навіть – щоб спонукати її творити тишу та спокій.

А ще це читання підштовхне фантазію вашого малюка. І, звичайно, додасть теми для розмов. Наприклад: як знайти тишу? Де ще вона може ховатися? Хто в нашій родині найтихіший?

Цей твір хочеться читати вголос. Все стишуючи і стишуючи голос. А потім читати майже пошепки, щоб відчути м’який затишок без шуму та поспіху.

Ця книжка також підійде для тренування самостійного читання дитиною. Адже вона написана короткими реченнями та простими словами.

«Моя найтихіша книжка» Галини Ткачук із ілюстраціями Насті Сорожинської заведе вас до затишного й спокійного місця, наповненого різними світами. І не лише під час читання! Цілком можливо, що прочитавши цю книжку, ви завітаєте до цього таємничого місця насправді. Я вам дуже раджу це зробити!

Купити книжку можна тут.

Ілюстрації: Настя Сорожинська