Що ми робимо, коли засмучуємося? А якщо нас хтось розсердив чи образив? А коли охоплює страх? У всіх нас, дорослих, є власні рецепти на такі випадки, способи, які ми вигадали за допомогою багатьох спроб і помилок. А що ж робити дитині, яка лише починає своє життя і тільки знайомиться зі своїми емоціями? Особливо з такими неприємними як страх, смуток, гнів, образа. Як заспокоїтися? А головне – як знайти силу всередині себе?
«Гніватися – можна. А ображати, завдавати шкоду собі чи іншим – ні»
Гадаю, в таких ситуаціях дуже допоможе це незвичне видання від авторитетної дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз – «Книжка сили й перетворень». Видало її у 2022 році видавництво «Мала академія».
А чому ж це видання незвичне? Бо це не книжка у звичному нам розумінні. Це не збірка казок чи оповідань. Та й не нонфікшн, який розповідав би про якісь новинки науки. Це скоріше… гарненький робочий блокнот. І ззовні ця книжка більше схожа на зручний блокнот – її цупкі сторінки з’єднані пружиною. Завдяки цьому її зручно гортати й залишати розгорнутою на важливій саме в цю мить сторінці. А це дуже важливо, адже ця книжка – інтерактивна. Дитина може сама чи за допомогою дорослих читати й виконувати прості й цікаві завдання. Та я трошки забігаю наперед.
Малюку дуже складно усвідомлювати й навіть просто розрізнити власні емоції. От хочеться зараз сильно плакати. А чому? Як зрозуміти й пояснити? Для розвитку емоційного інтелекту потрібен час і допомога дорослих. А в цій книжці просто й зрозуміло кількома реченнями пояснюється, що таке смуток, страх чи образа… Ось, наприклад: «Смуток розповідає нам: хтось (чи щось) для нас важливий зараз не з нами. Коли ми втрачаємо щось важливе, засмучуватися — нормально, природно». Після таких пояснень подаються прості, але дуже ефективні психологічні вправи й прийоми, які допоможуть дитині вийти зі складного стану й відновити внутрішню рівновагу.
Супроводжує маленького читача в цьому милий блакитний котик, якого разом із іншими ілюстраціями намалювала Софія Філіпчук. Пастельні кольори ілюстрацій, округлі бульки, у яких ховаються поради й завдання, «неформальні» шрифти — все це не відволікає і не збурює емоції, навпаки, врівноважує, а милі персонажі сприймаються як особисті друзі. Окремо маленьких читачів порадують кумедні наліпки. А хто ж не любить наліпки? 😉
До речі, деякі поради подані віршиками. Їх навіть можна завчити, щоб дитині легше було пригадати поради психологині в потрібну мить.
Хоча що я весь час кажу про дітей? Вправи, подані в цій книжці, допоможуть і дорослим. Особисто я використовую поради Світлани, коли переповнюють тривоги.
Якщо ж дитину не турбують сильні емоції, ця книжка все одно стане в пригоді. Адже в ній подані вправи для усвідомлення самоцінності й важливості особистості дитини, підказки для пошуку в собі найкращих, найважливіших і найсильніших сторін. А це підсилить віру в себе, впевненість та самоповагу. Правда ж, це дуже важливі якості, які будь-кому допоможуть в житті?
Я гадаю, що ця книжка, така мила й, на перший погляд, проста, насправді – потужний інструмент як для постійної роботи над собою, так і для «швидкої допомоги» в умовах стресу та складних ситуацій, які можуть трапитися з дитиною. Я можу тільки вчергове поаплодувати Світлані за вміння просто пояснити складні речі й допомогти тоді, коли це найпотрібніше.
Чи пам’ятаєте ви себе крихітними малючками? Ну, такими, які засинають на руках мами, будують вежі з кубиків та досліджують космос під ліжком? Здається, багато хто забув про ті часи. І як тоді зрозуміти такого самого малючка коло себе? Тільки зануритися в його світ та у світ теплої родинної любові, ніжно, тремтливо і з гумором описаний Катериною Єгорушкіною у її книжці «Наш підліжковий космос».
Хоча я почала не з того боку. Певно, це все ж книжка для малят. Адже саме в тому віці, коли світ – захоплива загадка й таємниця, дітлахи люблять роздивлятися інших крихіток, дивитися про них мультики й слухати чи розглядати книжки, у яких ідеться так само про малючків та про їхні малючкові пригоди! І не тільки пригоди, а й про клопоти, здивування і навіть винаходи. А як бонус – ви, читаючи ці історії вголос своїй дитині, й самі зануритеся у теплий і затишний світ залюбленого дитинства.
У якусь мить ці історії нагадали мені «Ясоччину книжку» Наталі Забіли. Так само, споглядаючи дійсність очима дитини, ми занурюємося в дитячий світ, читаючи «Наш підліжковий космос». Ой, щось я все про дорослих. Певно, мені просто сподобалося згадувати своє дитинство. А ось дітлахам ці всі розповіді про раннє дитинство Ромчика – від народження і до кількох невеличких років – та про його старшу сестру Даринку видадуться кумедними, затишними й спонукатимуть до порівняння своєї родини й Ромчикової сім’ї, а ще – у дітей точно з’явиться багато запитань і пропозицій! Будьте готові, батьки!
Катерина Єгорушкіна – не лише письменниця, а й психологиня та арт-терапевтка, а цю книжку писала, спираючись на свої знання та досвід і фахівчині, і мами. Тож не дивно, що у книжці в м’якій формі вводяться і психологічні поради для батьків – ненав’язливі та насправді дієві. Наприклад, прочитавши розділ «Про ніжність», певно, кожен із вас задумається – яка ж у вас ніжність та як ви її проявляєте, яка ваша мова любові, і це допоможе вам ще краще проявляти свої почуття. А розповідь «Дитячий садок» допоможе вашому малюку підготуватися до першого відвідування дитсадка. Загалом книжка показує, що до дитячих витівок та дрібних проблем можна ставитися, як до кумедних пригод.
Сама книжка розбита на коротесенькі оповідання. Дитина точно не втомиться слухати історію від початку до кінця. А скоріше проситиме прочитати ще й наступну. Мова творів проста, речення короткі, словник – дитячий. Усе – для легшого сприйняття малюками.
Хочу відмітити чудові ілюстрації Поліни Угарової. Надзвичайно милі, теплі, живі, виконані з фантазією і при тому дуже реальні, персонажі впізнавані. Тут ви точно не сплутаєте козу з курочкою (так, і про кіз розповідь теж є, хоч і дещо несподівана!).
І, гадаю, прочитавши цю книжку кожен із вас – і дорослий читач, і маленький слухач – зазирне під ліжко, щоб побачити – чи не зароджуються ще там нові зірки? Бо, скажемо по-правді, кожному з нас потрібен власний космос.
Якщо ваша відповідь «так», вам варто зазирнути в книжку Андрія Плесконоса «Даша і таємниця Шоколадного будиночка». Ця історія для дітей молодшого шкільного віку з’явилася у 2021 році у видавництві «Віват», проілюстровала книгу Ксенія Олефіренко.
Беручи до рук це видання, будьте готові отримати… детектив. Так-так. У книжці є загадки, секрети, злочинці та розслідування. Але розслідування замасковане під міський квест, брати участь у яких полюбляє один із головних героїв – Ромчик: «Останнім часом він особливо цікавився квестами – такими іграми, де потрібно шукати різні призи, розв’язуючи дорогою всілякі завдання й головоломки. І хоча це були лише забавки, дорослі грали в них частіше за дітей. Деякі з квестів передбачали, що учасникам доведеться нишпорити закутками міста в пошуках підказок, і Ромчик пишався, що його брали навіть до дорослих команд».
От і ця історія починається з того, що Ромчик, на правах старшого брата залишений наглядати за Дашою, пропонує їй спробувати розв’язати загадки квесту. І ці, на перший погляд, звичайні цікаві завдання на логіку призводять до розкриття неймовірних таємниць.
Хоча книжка й називається «Даша і таємниця Шоколадного будиночка», більшість подій відбувається в Києво-Печерській лаврі. Герої шукають підказки в Музеї мікромініатюр, у лаврських печерах поміж мощами та навіть особисто знайомляться з… лаврським святим!
Ілюстрації: Ксенія Олефіренко
Та спершу герої навідаються до Національного музею Тараса Шевченка, щоб знайти там перші підказки. А закінчення книжки наповнене справді містичними подіями, в яких не обійдеться без помічників Божої Матері. І крізь усі ці пригоди за друзями слідуватимуть посіпаки найголовнішого злочинця.
Попри цікавий задум, до видання є ряд запитань. Мова книжки не відповідає заявленому віку читачів, написана вона наче трохи для старших. І поведінка головних персонажів теж часом змушує пригадувати, скільки ж їм років. Проте книжка мене зацікавила. Час від часу я занурювалася в Гугл, щоб пошукати картини, описані у книжці, розглянути плани та пошукати підказки у краєвидах. Мені постійно доводилося вмикати уяву та згадувати, що і як розташовано в Лаврі. А багато чого я занотувала собі в пам’яті, щоб у майбутньому навідатися в ті місця і поглянути на них новим поглядом. Адже ця книжка збуджує цікавість та спонукає до того, щоб дізнаватися нове про, здавалося б, давно знайоме. І таким чином реальні історичні місця та визначні особистості стають близькими та насправді цікавими. Не такими, як проста екскурсія музеєм, а живими й наповненими дивовижними таємницями. До них хочеться приглядатися й дізнаватися їхні секрети.
Тож розгортаючи цю книжку, будьте готові до того, що дитина ставитиме вам безліч запитань, а потім змусить поїхати до Національного музею Тараса Шевченка – і довго роздивлятиметься там картини й артефакти, ще й розпитуватиме подробиці життя Тараса Григоровича. А потім потягне до Музею мікромініатюр і навіть змусить спуститися до лаврських печер, відвідати Троїцьку надбрамну церкву і запланує цю прогулянку по Києво-Печерській лаврі на Яблучний Спас.
А чи не в цьому одна з головних задач книжок – зацікавлювати читачів та підштовхувати до пошуку нових загадок та відповідей?
Як же складно тепер засадити дітей за читання. А чому? Бо діти (та, правду кажучи, й дорослі) мають стільки зовнішніх подразників та «легких» розваг: соцмережі, відеоролики, відеоігри… А якщо сприймати комп’ютери та смартфони не як заваду, а як помічників для читання?
Саме такий підхід і вибрала Ірина Озимок, авторка книги «У міста є Я», яку видало у 2021 році видавництво «Книголав». «У міста є я» – наче центр всесвіту (медіапростору), навколо якого обертаються сайт і подкаст. А в самій книжці є посилання-протуберанці, які відправляють читачів на нові й нові ресурси, щоб доповнити знання, отримані з цієї книжки, інформацією із зовнішніх джерел. І таким чином інтернет та книжка не конфліктують, а виступають заодно, збагачуючи читачів новими знаннями, розширяючи простір книжки.
То про що ж ця книжка?
«У міста є Я» – нонфікшн видання для дітей 6–12 років. Та я б не обмежувала її цими віковими рамками. Гадаю, вона буде цікавою і підліткам, і дорослим. Тим паче, що авторка радить читати книжку з батьками та іншими дорослими, щоб разом обговорювати проблемні моменти чи шукати інформацію. (Бачите? Тепер книжка виходить за межі паперу та інтернету й занурює дітей і батьків у світ спілкування та спільних інтересів!)
А поспілкуватися є про що! Адже ця книжка вводить нас у світ існування насправді живого організму – міста. Міста народжуються, ростуть, змінюються, «розумнішають» завдяки новим технологіям та «хворіють» через погіршення екології, засміченість чи неправильне планування.
І в кожного міста є «Я» – ті небайдужі до свого міста люди, котрі знають, як можуть вплинути на розвиток міста, як можуть покращити його, удосконалити та зробити життя в місті комфортнішим для усіх жителів, в тому числі й для людей з особливими потребами. І головною метою цієї книжки є виростити з читачів отаких от свідомих містян, які знають, звідки з’являється у кранах вода, як працює міський транспорт, куди їде з вулиць сміття, на що йдуть податки, чим займається мер та яким чином можуть вплинути на своє місто навіть школярі.
Почитали? Подумайте!
Книжка складається з 13 розділів. І в кожному з них на читачів чекають завдання. По-перше, завдання на уважність – знайти, що не так на розгорті і намагатися так не робити. А по-друге – запитання, відповіді на які треба буде додатково пошукати чи гарненько обдумати та розписати власну думку. А якщо зайти на сайт (я ж вже казала, що він – фактично невіддільна частина книжки), то можна пройти тест на знання механізму міста та взяти участь у конкурсі малюнків та есеїв.
Важливою частиною книжки є ілюстрації, які виконала студія «cері/граф» (художниця Анна Іваненко). Сучасні й надзвичайно цікаві зображення в їхньому виконанні не лише прикрашають книжку, а й самі є частиною розповіді. Їх цікаво розглядати, помічаючи все нові й нові деталі.
Гадаю, «У міста є Я» стане в пригоді не лише для ознайомлення з життям міста та виховання відповідальних людей, а й для профорієнтації підлітків. А ще – це просто захоплива книжка, і я дуже рада, що у нас з’явилося таке докладне й цікаве видання!
Я не покидала надовго Україну і не можу точно сказати, що відчувають українці, які живуть в інших країнах. Лише можу простежувати реакції друзів-емігрантів. Та ще розглядаю Україну очима письменників-українців, які живуть за кордоном, через їхні книжки.
Хоча в цьому випадку ми не можемо бути впевненими: так бачать нашу країну самі письменники чи такою хочуть показати іншим (Кому? – Власним дітям, своїм новим співвітчизникам чи самим українцям? – Останнє сумнівно, бо ж ми бачимо свою країну щодня. Хоча іноді корисно поглянути на себе збоку.)
Скажу відразу, що в мене на меті не стояло оцінити художню цінність творів – я впевнена, що кожна з цих книжок знайде своє місце на полицях (особисто я в захваті від книжки Наді Білої). Я шукала в них лише зображення України та українців і розглядала твори саме з цієї сторони.
Анна Багряна «Вітрова гора»
Ілюстрації: Софія Музичка
Головний герой книжки – дванадцятилітній Дейв, який народився в Канаді в напівукраїнській родині. Його мама, тоді ще школярка, разом зі своїми батьками покинула Україну на початку 1990-х. Хлопець відвідував недільну українську школу і міг лише мріяти потрапити до України: «Доcі Україна здавалася йому далекою і недосяжною землею, схованою, неначе в казці, за сімома горами, лісами, ріками і морями [ … ]». Саме такою – напівказковою країною ввижається йому Україна і в мріях, і насправді, коли він приїжджає до неї разом із мамою.
Для його ж матері Україна виявляється сучаснішою, приязнішою, більш «українською», ніж у спогадах: «Кетрін теж не могла приховати свого щирого захвату. [ … ] Тут, у столиці, і справді багато чого змінилося. Їй здавалося, що насамперед змінилися самі люди – стали розкутішими, сміливішими, приязнішими. Все частіше на вулицях лунала красива українська мова». І навіть від хатинки-мазанки з нужником надворі не лишилося й сліду. Тепер на тому місці стояв сучасний двоповерховий будинок.
Тим не менш, майже всі українці, які зустрічаються Дейву, приємних почуттів не викликають: вони грубі, хамовиті, крадійкуваті, агресивні, бідні люди, які мріють виїхати з України, бо не бачать тут для себе щасливого майбутнього. І не вірять, що хтось із власної волі захоче жити в Україні, якщо матиме інші можливості. Навіть напівбожевільний фанатик-патріот вважає, що в Україні можна лише боротися, а не жити щасливо. Звісно, є й позитивні персонажі. Але змальовані вони побіжно й власних думок майже не висловлюють, тож читач не може зрозуміти, чи є інші українці, чи є в них інша точка зору.
Наталія Ясіновська «Українка по-американськи»
12-річна Марія народилася в Україні й перебралася в Америку шість років тому. Вона живе життям звичайної американської підлітки. І час від часу навідується в Україну до бабусі й дідуся. Тож її не здивувати змінами, які відбуваються в нашій країні. Хоча, почекайте, якими змінами?
Час від часу ву Марії з’являються чи то видіння, чи то такі собі «мандрівки» в минуле жінок своєї родини: дитинство мами, юність бабусі, молодість прабабусі та прапрабабусі. Спогади охоплюють історію поневірянь України та українців із часів Першої світової війни до 2014-го – початку російсько-української війни. Майже всі розповіді наповнені сумом, злиднями, голодом, агресією, страхом за своє майбутнє. Всі ті історії – про минуле. Єдина згадка про сучасну Україну – кілька речень про окупацію Росією Криму та частини Донбасу.
Надя Біла «Ел і Ева»
Ел, тобто Олексій, приїжджає з США в Миколаїв до свого батька, з яким до цього кілька років лише перекидувався загальними питаннями-відповідями по інтернету.
Він бачить велике місто, яке місцеві вважають нудним селом, його шокує туалет у потязі, асфальт із тріщинами, вічно зламний ліфт, байдужість, хамство, нетолерантність, відкрита гомофобія, люди, які нічого не планують, а лише пливуть за течією життя. Ел, можливо, посміявся б із цієї екзотики, якби з жахом не усвідомив, що тепер – це його реальність.
Разом із тим Ел помічає в Україні неймовірну для американця свободу та відповідальність: «[ … ] Однолітки Ела тут, в Україні були начебто мудрішими за американських. Ел не знав, як їм вдавалося так непохитно витримувати деяких божевільних учителів [ … ]. Контроль за відвідуваністю наче й був, але геть несуворий, а люди все одно ходили до школи. Ел дуже швидко зрозумів, що домашку можна робити, як тут казали, лівою ногою, але ж деякі люди все одно її робили. І навіть якщо хтось і знущався з тієї ж Синьки чи Стецька, за американською міркою, це навіть булінгом не можна було назвати».
Що за країна така?
Як ми показуємо Україну іноземцям, такою нас і побачать інші держави. Що б вони дізналися про Україну, якби прочитали ці книжки?
Україна – це пасторальна країна дивовижної природи, млинів, вітрів та давніх богів. Але поряд із тим і модерна країна, наповнена, тим не менш, злиденними обмеженими людьми, які все вирішують силою чи хитрощами, потерпають від домашнього насильства й не помічають цього та мріють за першої можливості чкурнути деінде. Адже тут немає й згадки про розвиток та перспективи, а всі персонажі лише страждають, не намагаючись хоч якось змінити ситуації.
І при цьому Україна – земля свободи та дивовижної самосвідомості жителів, самоконтролю та відповідальності, коли частина людей все ж робить те, що потрібно, лише за власної волі, а не тому, що на них дивитиметься всевидяче око.
Чиста правда. Чи ні?
Хіба неправду написали авторки? Так, усе описане справді у нас є.
Але опис виходить аж занадто однобокий… Уявіть, якби кожен із нас, знайомлячись із новою людиною, розповідав би лише про свої вади та невдачі. Чи було б це брехнею? Ні. Та й повною правдою не було б. І таке акцентування навряд чи додало б нам друзів – мало хто любить спілкуватися із невдахою-скиглієм. А саме такий вигляд має Україна в розповідях багатьох письменників.
Але ж наше життя складається не лише з нещасть. Хіба немає в ньому успіхів, досягнень, перемог, зростання та осучаснення?
Вище я дивилася на те, якою б побачили Україну читачі-іноземці. Але ж книжки написані для наших дітей. Що б відчули вони до України після цих книжок? Особливо, коли на сторінках книжок проводяться паралелі з заможнішими країнами?
Я особисто ніколи не хотіла виїхати жити за кордон. Але після прочитання цих книжок зрозуміла, що в мене з’явилося нове невідоме відчуття – безперспективності життя в Україні, в країні, де є лише бідність і страждання й немає ніякого майбутнього. А потім я відчула велике бажання пожити в якійсь з тих безпроблемних країн, де в героїв найбільші біди – непорозуміння з батьками та однолітками, жодних тобі пригнічень крізь покоління.
Я не кажу, що всі зобов’язані жити лише в тій країні, де народилися. Кожен має сам вирішувати, де і як йому жити. Але тепер ми говоримо не про особисті уподобання. Мова про підліткову літературу. Тобто про те, що формує світогляд наших дітей. І тут я вже кажу про відповідальність письменника. Хотілося б дізнатися, чому авторки вирішили створити у читачів саме такий образ України. На які думки вони бажають вивести читачів?
Країна без майбутнього?
У двох із трьох книжок Україна – держава лише з минулим, без натяку на майбутнє (в цьому сенсі «Вітрова гора» Анни Багряної дуже відрізняється – в ній описується майбутнє України чи не на пів століття вперед).
Згадується цитата з книжки «Ел і Ева» Наді Білої: «Так, у мене є плани! – обурився Ел. – А що тут такого поганого? Жоден з моїх однокласників [в Україні] гадки не має, що робитиме через п’ять років. І ти вважаєш, що це добре?»
Я вважаю, що нічого доброго в цьому немає. Це, здається, спільна риса українців – не мати планів на життя, а жити від ситуації до ситуації. Може, варто щось міняти? Може, треба нарешті вводити в дитячі та підліткові книжки героїв, які мріють про своє майбутнє, будують плани та шукають шляхи для їхньої реалізації? Адже дитяча й підліткова література тим і відрізняється від дорослої, що не може просто констатувати проблему. Вона обов’язково має давати хоча б натяк на її розв’язання, показувати приклад, працювати дороговказом. Саме в руках педагогів та письменників можливість виростити покоління, яке плануватиме розвиток своєї країни, а не втечу з неї.
Хочеться вже припинити традицію, котра тягнеться, здається, ще від давньої шкільної програми з української літератури, – зображати Україну злиденною пригніченою країною, а українців – бідними напівдикими селюками-жертвами.
Погляньмо на себе. Нас морили голодом – ми вижили й підняли свою країну. Наших митців розстрілювали – ми не зреклися своєї культури та розвиваємо її. Нас русифікували – а ми все одно говоримо й пишемо українською. Наші землі окупували, але наша напіврозвалена армія відсунула ворога якомога далі й вже стільки років дає нам жити, майже не відчуваючи війни. Наче та сама інформація, але викладена під іншим кутом. І от читач вже не сумує, а пишається, не думає, як би втекти, а хоче так само перемагати. Здається, вже прийшов час вийти з позиції жертви та стати на позицію діяльної й відповідальної особистості.
Якою я б хотіла бачити Україну у творах українців – і тих, хто живе в Україні, і тих, хто мешкає за кордоном? Не стражденною, не згорьованою та замордованою. Я хочу бачити Україну країною людей, які, незважаючи ні на що, перемагають труднощі, не здаються, й мають сили, щоб реалізувати свої мрії. Я хочу бачити у книжках українців – переможцями. Бо хіба ж ми не такі?
Робота над помилками
Ми маємо три книжки про Україну очима її діаспори, і всі вони зверхньо вказують на проблемі місця – як вчителі, що червоною ручкою виправляють помилки в зошитах учнів. Але ж якщо все навчання звести до «тицяння» в помилки, будь-хто втратить охоту до знань.
Ми точно знаємо, що в Україні є над чим працювати – але ж є і багато того, що гідне гордості та наслідування. Втім, ми не пропонуємо наново творити жанр соцреалізму, заплющуючи очі на проблемні моменти. Але ж і писати винятково про проблеми теж не варто.
Можливо, наша реакція на ці тексти така гостра, що їх лише три – якби в підлітковій літературі було розмаїття книжок про діаспору, що наново відкриває для себе нашу країну, і вони б показували не лише негатив, а й позитив, то загальне враження від прочитаного було б більш збалансованим. Не даремно вчителі у школі, крім «Будь уважним» та «Старайся», також нерідко пишуть: «Молодець і «Дуже добре».
