Щоденник дівчини – хоч реально опублікований, хоч повість, написана у щоденниковій формі – книжка, приманлива для обох статей. Жінкам – бо пише їхня «колежанка». Чоловікам – бо читач очікує розкриття «дівочих таємниць», передбачає урозуміння інакшості жіноцтва.

Звісно, подібне можна сказати про кожен жіночий художній текст. Але для дівочого щоденника ці очікування особливо виразні. Щоденник дівчини береш як збірку детективних оповідань. Тут теж готуєшся до того, що рано чи пізно героїні (героїня-дописувачка щоденника, її подруги) мусять повестися якось нестандартно; щось неочікуване мусить статися, і то не раз. А потім ті несподіванки довго розгадуватимуться – і порозгадуються врешті-решт якомога більш карколомним чином. Це очікування перше.

«Як же непросто жити розумній людині!»

Очікування друге – цілком протилежне. Чекаєш на подібність підліткового щоденника – до свого щоденника, якщо ти його вів. До своїх підліткових переживань. До своїх шкільних і студентських спостережень.

І нарешті очікування третє. Коли у щоденнику йдеться про якусь минулу епоху, яка тобі добре відома, – з якимсь острахом думаєш: чи буде в тексті досить характерних деталей тамтої епохи? Чи не буде, навпаки, анахронізмів чи осучаснення? Чи дотримані всі «атмосферні» чесноти, притаманні добрій історичній прозі, – чи вистачить колориту епохи для розчинення в ньому?

Найцікавіше, звісно, коли всі очікування абсолютно справджуються. «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової належить саме до цих «справжніх» повістей щоденникової форми.

Саме такі нотатки 14–18-річної героїні – по-перше, явно цілком характерні і за темами, і за стилем. По-друге, значною мірою вони незвичайні, нестандартні, неочікувані. І по-третє, тут є щокроку вправно зібрані типові риси початку 2000-х років – аж до постійного вжитку тогочасної сленгової лексики. Більшість із тих рис, власне, є впізнаваними рисами й 1990-х років, але в тексті йдеться саме про 2000–2004 роки.

Усе це робить текст захопливим знайомством із героїнею та її друзями – з повним ефектом присутності серед них. З героїнею швидко здружуєшся, зацікавлено спостерігаєш, як у неї буде з тим хлопцем, чи з тим, з тою поїздкою, з іншою, зі вступом до того вишу чи до іншого. За неї хвилюєшся.

Та що там «присутність серед них» – коли іноді сам глибинно відчуваєш себе Лілією Маринник: попри різницю статі, віку, душевного ладу, місця проживання. Десь від середини книжки вже неможливо повірити в те, що Анастасія Левкова написала повість у 2015 році, не маючи під рукою власних щоденників.

І першою моєю думкою після останньої сторінки було: як же хочеться продовження – про другокурсницю, третьокурсницю! Але коли Анастасія на Книжковому Арсеналі відповіла мені, що продовження все-таки не буде – стало на мить так шкода, як ніби дізнався, що безслідно зникла жива подруга, рідна людина… Втім, інформація про відсутність сиквелу дозволить при перечитуванні – а колись перечитати повість явно захочеться – читати ощадливіше, без поспіху.

До речі, про ефект присутності. Позаяк у тексті йдеться про дівчину з невеличкого міста, але воно не називається – більшу частину книжки я намагався вгадати за певними нюансами й описами, який же описується регіон. Мені здалося, що це Житомирщина. Таки помилився – втім, усього на 25 кілометрів. Це Старокостянтинів Хмельницької області – і не випадає сумніватися, що у щоденнику описаний саме він, і описаний точно.

А з’ясувати це було неважко – досить лише зазирнути на фейсбук-сторінку Анастасії Левкової. Там же у профілі можна помітити (перепрошую за журналістську звичку до викопування інформації), що місце її навчання – «Старокостянтинівська гімназія». А в тексті «Старшокласниці. Першокурсниці» йдеться саме про гімназію містечка – і про помітну відмінність її учнів від решти тамтешніх підлітків.

І ще одна помітна заувага: в тексті неодноразово згадується сестра Лілії Олеся, яка навчається в університеті у Львові. Неважко в тому ж фейсбуці перевірити, що Оксана Левкова (усім добре відома як голова громадської організації «Не будь байдужим!»), справді навчалася у Львівському університеті. Таким чином, автобіографічний, справді щоденниковий стрижень у цьому тексті є – і це справляє враження.

А ось те, що авторка справді навчалася в Києво-Могилянській академії, теж у тексті не названій, але впізнаваній – навіть і перевіряти не треба. І не тому, що таке зізнання в любові до навчального закладу нереально було б відтворити до чужого вишу, в якому сам не вчився.

Річ в іншому: чимало могилянців відрізняються від випускників інших вишів стилістично. Якоюсь невловною особистісною атмосферою, іншим ладом мислення й поведінки, установками, певною субкультурою. Могилянці – вони впізнаються. Навіть зовнішньо. Якщо ж могилянець став літератором чи журналістом – вгадати ще легше.

Так ось, із перших сторінок «Старшокласниці» можна вгадати, у якому виші героїня буде першокурсницею. Анастасія Левкова пише, мислить, її героїня в чомусь навіть і поводиться якось заздалегідь по-могилянськи. І це приємно вгадати й відчути.

Лишилося сказати кілька загальних описових речей. Книга «Старшокласниця. Першокурсниця» – чиста, світла, хоч і яскрава, але не «каламутна» – відчувається, що авторка має серйозні й тверді принципи.

Текст, спочатку наївний (за задумом авторки), невпинно серйознішає з плином часу. Це цікаво, але тут є й невеличкий мінус – київсько-ворзельські студентські події подаються місцями уже просто по-журналістськи, нейтрально-технічно, змазано, дещо втрачають ті бурхливі, глибинно-особистісні, неочікувані барви й смаки, яких так багато на початку книжки. Втім, психологічно, мабуть, цілком імовірна така змазаність особистих барв для щоденника сімнадцятирічної першокурсниці – яка щойно переїхала до гримучого Києва.

І наостанок – два незначущих критичних зауваження.

У повісті подано примітку до згадки про наявність у Могилянки троєщинського гуртожитка – і в ній згадується, що Троєщину та її мешканців багато хто вважає чимось поганим, але авторка, мовляв, нічого такого сама не помічала (Анастасія є спеціалісткою з урбаністичних текстів, мабуть, це й тут далося взнаки).

Якби цей маловідомий міф про троєщинців був у щоденниковому записі героїні – було б цілком прийнятно. Але в якості об’єктивної примітки від авторки – це не лише зайва річ у ліричному творі, але й некрасиве поширення маргінальних думок. Це приблизно те саме, як написати, що багато хто з киян вважає вихідців із райцентрів дуже відсталими людьми, але наразі маємо приємний виняток.

Такого казати не варто – по-перше тому, що воно ображає маси людей, навіть із наявністю поруч спростування. А по-друге, тому, що цей геолокальний шеймінг насправді малопоширений – він навряд чи існує як серйозний феномен колективної підсвідомості.

А друга трішки дивна річ: зазвичай у тексті вся підліткова сленгова лексика – пристойна (тобто тогочасних слів рівня «галімий» уже немає, жаргон вжито лагідніший); але трапляється й слово «пацаватий». Насправді воно зовсім не походить від «пацан», а правильно пишеться «поцоватий» (написання з двома «а» поширив Лесь Подерв’янський – як відомо, в нього й сотні інших слів написані нарочито неправильно, суржикувато) і походить від ідиш-слова «поц». А останнє вже якраз є сутнісно непристойним, лайливим. Щоправда, й жодних конвенцій про рівень пристойності вживаних нею слів героїня ніде не озвучує – тому історична прийнятність вжитку і цього – справді загальнопоширеного двадцять років тому – жаргонізму лишається беззаперечною.

Втім, усі ці мікроскопічні «плями на сонці», ясна річ, ніяк не можуть впливати на потужне світло й тепло – які у великій кількості наявні на сторінках повісті Анастасії Левкової.

Дія книжки «Солоні поцілунки» стосується травня-серпня одного року і починається в день чотирнадцятиріччя героїні. Нескладно вирахувати й точний день початку дії. На сторінці 30 написано, що до червня «лише 10 днів» – і ця думка навідує героїню наступного дня після ДР, з якого все починається. Отже, останній припадає приблизно на 20 травня.

А тепер подивимось у фейсбук, де миттєво віднайдемо, що день народження Ольги Купріян – 23 травня Звісно, це ніяк не означає, що в тексті є ще щось автобіографічне – але, погодьтеся, такі штуки приємно розгадувати.

Лишилося додати, що точний рік дії – 2013 – вказано в мейлах героїв, наведених у тексті. Отже, героїня – 1999 року народження.

«Мілці не хотілося прокидатися, бо в житті Богдан ніколи такого не робив. Він хіба що тримав її за руку, бо й грудей у неї майже не було. Вони, звичайно, цілувалися, але тільки губами, а всі постійно розпитують її, чи пробувала вона «з язиком». Мілка інколи пробувала облизувати свою долоню, щоб зрозуміти, як воно, але відчуття було, щиро кажучи, наче ти… лижеш свою долоню, більше нічого».

Ще трохи детективних пошуків. У тексті йдеться про маленьке містечко, яке вже наприкінці сюжету назване Макарівкою; поруч із ним у тексті вказується село Дмитрів. Тут одразу зауважу мікро-мінус: авторка якось пізно вказала, що місто досить маленьке (лише на сторінці 51-52 один із героїв у середу прибуває до Києва, а «до їхнього містечка добереться на вечір середи»).

Через пропуск опису місця дії особисто мені півсотні сторінок здавалося, що воно не менше за облцентр або це й просто Київ. Наприклад, на початку згадується «міська олімпіада з образотворчого мистецтва», «торговий центр», а наприкінці «художній ліцей» – все це хоч і реально в райцентрі, але в першу чергу при таких речах думаєш про велике місто.

Так ось, що ж це за місто? У тексті неодноразово згадуються Змієві Вали – що зменшує коло пошуків до Київської та Черкаської областей. Також у тексті часто фігурує дамба, вона ж «Щурячий міст», із озером за нею. У поєднанні з назвою «Макарівка» знавці Київщини, гадаю, відразу пригадають дамбу Гавронщинського водосховища на річці Здвиж – адже поруч саме з ним (і з його дамбою) розташований райцентр Макарів. До речі, недалеко від Макарова є й село Дмитрівка – поворот із Житомирської траси на останнє і поворот на Макарів розташовані у 25 кілометрах один від одного. Втім, українських сіл із такими назвами багато всюди.

Єдине, що заперечує локалізацію дії в Макарові на Здвижі – в одному місці героїв зустрічають «на вокзалі», тоді як у Макарові залізниці немає. Але Макарів так близько від Києва, що, ймовірно, київський вокзал мешканці Макарівського району можуть вважати власним.

Ну а тепер – ви здогадалися? – ми заходимо у фейсбук. І відразу бачимо, що Ольга Купріян народилася й виросла в селі Маковище Макарівського району – а воно розташоване на березі Гавронщинського водосховища просто навпроти Макарова!

Добре, завершуємо з пошуками і переходимо до сюжету. Відразу помітно, що авторка віртуозно використовує закони фабульної (і музичної) композиції – за винятком, як ми вже сказали, «експозиції», опису місця дії. Зав’язка, що чіпляє, пульсуючий розвиток дії, могутня й приголомшлива, цілком неочікувана кульмінація, м’яка розв’язка після неї – присутні й прописані чітко. Архітектоніка повісті класична й ладна – рідкісна річ у наш час.

У якості гачків, які чіпляють і забезпечують пульсування, використовуються – що зрозуміло для дівочої підліткової повісті – по-перше, підкреслено дівочі аспекти мислення (наприклад, на першому ж десятку сторінок є переживання, що наплечник не пасує до сукні, є також згадка про місячні). По-друге – вставки в текст записок і щоденникових записів на «клаптях у клітинку» та емейлів, виділених іншим шрифтом. По-третє – ті самі поцілунки.

А по-четверте – півдесятка разів виринають думки героїні про власні груди. Вже другий абзац книжки – цілком згідно з голівудським правилом «глядача треба здивувати й заякорити на початку стрічки» – містить сон героїні і про доторк до грудей, і ще одну їх же згадку: переживання про їхній маленький розмір. На 27 сторінці це переживання при виборі купальника вже проростає у діалог двох дівчат із двічі згаданими грудьми – з цього переживання, власне, постає іронічний мікро-сюжет у відділі купальників.

На сторінці 38 героїня Таня дратується, що її подруга Мілка «плачеться, що в неї немає грудей». Правда, потім авторка, очевидно, забула, що Таня вже на початку книжки про це Мілчине переживання знає від самої Мілки. І на передстанній сторінці 125 Мілка знов-таки розповідає: «Танько… Знаєш, я тобі раніше трохи заздрила…. Якби мені такі груди як у тебе!». А Таня відповідає: «Скільки разів я мріяла про те, щоб груди…» (тим, хто хоче знати далі – як сказала б група «Мандри» – треба Ольгу Купріян читать).

Нарешті, по-п’яте, по тексту розкидано рідкісно велику кількість згадок книжок, зокрема, виданих українською за останні декілька років. Тут і «Буба», і книга Гокінґів про Джорджа і великий вибух, і «Собор Паризької Богоматері», побіжно згадані Гоголь і Гофман.

До речі, мікро-анахронізм: дівчата вивчають «Собор Паризької Богоматері» з використанням композиції «Belle» російського поп-дуету Smash. Але велика популярність і активна ротація цієї композиції й усієї музичної постановки «Нотр-Дам» припадає на 2002-2004 роки. За останні кільканадцять років ця «Belle», здається, була намертво забута – і сучасним підліткам геть невідома.

Лишилося сказати, що перша половина книжки стилістично дуже-дуже спокійна – попри те, що події відбуваються серйозні. І думки й дії героїні від цього спокою виглядають надто стримано – аж трішки бракує розбурханості, надривності, притаманній багатьом чотирнадцятирічним сучасницям. Але посередині книжки, на підході до кульмінаційних подій на дискотеці, авторка несподівано набирає розгон – сказати б, починає натискати педалі фортепіано, видовжувати звук скрипки тремтінням пальців, додає в оркестр ще й ще інструментів – і обрушує на нас цілком могутню музику другої половини повісті.

І не знаю, як у цільової аудиторії, в дівчат-підлітків, – але в дорослого читача післясмак тексту виходить приємно-бентежний: однак не стандартно-романтичний, а такий, що трішки дивує і відтак запам’ятовується. Десь так, як запам’ятав би несподіваний смак поцілунків після того, як обидва наїлися підсоленого арахісу.